Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія держави та права України (Лекції)


6. Проблеми розвитку державності в Україні на сучасному етапі. Конституційний процес в Україні


У 80-х роках ХХ ст. в економіці та інших сферах суспільно-політичного життя СРСР відбулися серйозні зміни. У багатьох національних республіках з’явився рух протесту, почастішали вияви національно-визвольної боротьби, що були об’єктивною реакцією на антидемократичну внутрішню політику влади щодо неросійських народів. Як наслідок, СРСР розпочав розпадатися.

Першим кроком до здобуття Україною незалежності стало прийняття 16 липня 1990 р. ВР УРСР Декларації про державний суверенітет України. Декларація складалася з преамбули та десяти розділів. У преамбулі проголошувалося, що, виражаючи волю народу України та виходячи з низки інших підстав, ВР проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. У розділі І Декларації „Самовизначення української нації” зазначалося, що УРСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення. У загальному вигляді потрібно відмітити, що, не маючи юридичної сили закону, Декларація про державний суверенітет відіграла ключову роль в утвердженні реального суверенітету України та стала правовою основою для будівництва Української держави в новому форматі – її незалежності.

Після невдалої спроби московської партійної номенклатури здійснити державний переворот (19 серпня 1991 р.), ВР УРСР 24 серпня 1991 р. ухвалила Акт проголошення незалежності України. У цьому історичному для України акті зазначалося, що продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, ВР УРСР урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканою. Вказувалося також, що з проголошенням незалежності на території України мають чинність виключно Конституція та закони України. Акт започаткував новий етап розвитку України як самостійної, суверенної держави. На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. 90,35 % населення України підтвердили Акт проголошення незалежності. У ході референдуму на альтернативні основі Президентом України було обрано Л. Кравчука.

5 грудня 1991 р. ВР України прийняла звернення „До парламентів і народів світу”, в якому наголошувалося, що Договір про утворення СРСР від 30 грудня 1922 р. Україна вважає стосовно себе недійсним. А вже 7 – 8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі (неподалік від Мінська) керівники Республіки Білорусь (С. Шушкевич), Російської Федерації (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук) констатували розпад СРСР як суб’єкта міжнародного права та підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. Пізніше до неї приєдналися інші незалежні держави колишнього СРСР.

Конституційний процес в Україні. Конституція 1996 р.

Спираючись на Декларацію про державний суверенітет України, ВР УРСР у жовтні 1990 р. утворила конституційну комісію, що мала розробити проект концепції Основного Закону. У червні 1991 р. концепцію нової Конституції було затверджено та розпочалася робота над її проектом.

Укладачі вивчали та використовували Конституції багатьох держав, міжнародні конвенції, історичний досвід самої України. У проекті було закріплено положення, що містилися в Загальній декларації прав людини, пактах ООН про економічні, соціальні та культурні права, Європейській конвенції з прав людини тощо. Ці норми не викликали заперечень на всіх етапах конституційного процесу та увійшли в остаточний текст Конституції України. Дебати викликали суперечливі позиції Президента України Л. Кравчука та Голови ВР України І. Плюща щодо проблеми поділу державної влади. Різні думки висловлювалися стосовно форми державного правління в Україні – парламентська чи президентська республіка. Восени 1993 р. конституційний процес загальмувався. Чинною залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої було внесено понад дві сотні поправок.

Другий етап конституційного процесу розпочинається після проведення дострокових парламентських і президентських виборів в Україні й охоплює період з 10 листопада 1994 р. до 8 червня 1995 р. У листопаді 1994 р. почала діяти нова конституційна комісія, створена за принципом представництва двох гілок влади. Співголовами комісії були затверджені Президент України Л. Кучма та Голова ВР України О. Мороз. Але конфронтація між двома основними суб’єктами конституційного процесу не дозволила зрушити з місця проблему.

Лише в червні 1995 р. політичну кризу припинив Конституційний Договір між ВР України та Президентом України „Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період прийняття нової Конституції України”. Цей договір призупиняв дію положень Конституції 1978 р., що йому суперечили. Обумовлювалося, що впродовж року гілки влади дійдуть згоди щодо конституційного питання. На цей термін обмежувалися повноваження парламенту і місцевих рад, розширювалися функції виконавчої влади. У лютому 1996 р. конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями своїх членів. Проект розглядався майже три місяці, відбулися три офіційні читання. Однак у черговий раз конституційний процес було заблоковано.

З огляд на це, в парламенті виникла неофіційна депутатська узгоджувальна комісія на чолі з М. Сиротою. На початку травня 1996 р. вона була затверджена ВР України як тимчасова спеціальна депутатська комісія. Долаючи величезні труднощі, комісія узгоджувала думки різних фракцій і партій у кожній спірній нормі Конституції. 28 червня 1996 р., після тривалих дебатів, Основний Закон нашої держави був ухвалений ВР України.

Конституція України 1996 р. складається з преамбули та 15 розділів. За Основним Законом Україна є суверенною і незалежною, унітарною, демократичною, соціальною, правовою державою у формі республіки. Єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу безпосередньо або через органи державної влади та місцевого самоврядування. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. При цьому держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією та законами України. У визначенні прав і свобод громадян Конституція України 1996 р. виходить з того, що людини, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю.

Основний Закон України визначає правовий статус ВР України, Президента України та Кабінету Міністрів України, а також судових і прокурорських органів. На конституційному рівні закріплено територіальний устрій України і правовий статус Автономної Республіки Крим як невід’ємної складової частини України. Передбачено й принципові засади організації місцевого самоврядування в країні.

Практично відразу після прийняття Конституції України у 1996 – 1997 рр. здійснюються перші спроби конституційного реформування. Сутність критики Основного Закону 1996 р. зводилася до того, що в ньому фактично було закладено не баланс, а конфлікт виконавчої та законодавчої влади. Зокрема уряд практично не контролювався парламентом, а парламент не відчував відповідальності за дії уряду.

У 2000 р. за народною ініціативою проведено всеукраїнський референдум, що мав конституційний характер. Суспільство було залучено до дискусії довкола форми та змісту державно-політичних перетворень. Але лише в серпні 2002 р. після публічного виголошення Президентом України ідеї реформування, реформа почала набирати потужніших обертів. Основним завданням змін до Конституції України було створення ефективної, політично відповідальної влади, гілки якої б не конфліктували чи конкурували між собою.

З огляду на це, Законом України від 8 грудня 2004 р. до Конституції були внесені перші зміни. Вони стосувалися виборчої системи, організації державної влади, перерозподілу повноважень між Президентом і ВР України щодо формування уряду. Цими змінами передбачався перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми державного правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, подовження терміну повноважень ВР України до 5 років. Цей Закон набув чинності з 1 січня 2006 р.

Конституційна реформа передбачала, що центром політичної влади в Україні ставала ВР у складі 450 народних депутатів, який обирають на пропорційні основі в загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі на 5 років. Передбачалося, що ВР протягом місяця повинна буде сформувати коаліцію депутатських фракцій, до якої має потрапити більшість депутатів. Така коаліція протягом двох місяців від моменту обрання парламенту мусить сформувати уряд. Якщо першого чи другого не буде зроблено в означений термін, Президент має право достроково припинити повноваження парламенту. Отже, передбачалося зростання ролі депутатських фракцій, що мали стати центром стимулювання національного розвитку. Однак Конституція України (із змінами, внесеними у 2004 р.) діяла до 2010 р. 30 вересня Конституційний Суд (далі – КС) України визнав таким, що не відповідає Конституції України, Закон „Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р. у зв’язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття. КС України поновив чинність Конституції 1996 р.

Окрім того, 1 лютого 2011 р. ВР України прийняла Закон „Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”. Цим Законом передбачено збільшення строків повноважень народних депутатів України, депутатів ВР Автономної Республіки Крим, місцевих рад і сільських, селищних, міських голів до 5 років, а також визначено дати чергових виборів до ВР України та Президента України. Незважаючи на суперечливий характер конституційного процесу, пов’язаного із внесенням змін, Конституція України є визначальним фактором сучасного політичного і правового життя в державі. П’ятнадцять років дії Основного Закону довели її високу соціальну цінність. Від майбутніх змін Конституції ніхто не застрахований. Але це не може бути виправданням нігілістичного ставлення до Конституції, а тим більше порушення її вимог.


Категорія: Історія держави та права України (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter