Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія держави і права зар-х країн (Шпаргалки)

Юридичний зміст селянської реформи 1861 року


19 лютого 1861 р. Маніфест, Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності та інші акти про селянську реформу (всього 17 актів) були підписані царем.

Закони від 19 лютого 1861 р. дозволили чотири питання:

1) про особисте звільнення селян;

2) про земельні наділи і повинності звільнених селян;

3) про викуп селянами своїх земельних наділів;

4) про організацію селянського управління.

З моменту опублікування Маніфесту про звільнення селян припинялося право поміщика розпоряджатися особистістю селянина, тобто продавати його, купувати, дарувати як річ, насильно одружувати і видавати заміж, переселяти з місця на місце, віддавати в служіння і в роботи, довільно на свій розсуд карати. Селяни отримували особисті та майнові права, в тому числі: на самостійний, без дозволу поміщика, вступ у шлюб, укладення договорів; вільне заняття торгівлею і промисловістю; ведення своїх судових справ; участь у роботі органів громадського самоврядування; придбання рухомої і нерухомої власності; успадкування майна і т.д.

Закон встановив дворічний термін для складання статутних грамот, в яких визначалися взаємини поміщиків і селян. Характерно, що статутні грамоти складалися поміщиками, а їх відповідність закону засвідчували мирові посередники, покликані залагоджувати конфлікти між поміщиками і селянами. Правда, вони самі призначалися Сенатом за поданням губернаторів з числа місцевих дворян-поміщиків, так що об’єктивність їх була суто умовною.

Протягом цих 2-х років селяни повинні були відбувати колишні повинності (панщину, оброк) на користь поміщиків, за якими зберігалося право вотчинної поліції та піклування. З складанням статутної грамоти селяни отримували земельні наділи, але надалі до укладення викупної угоди вважалися тимчасовозобов’язаними. Це означало, що вся земля ще вважалася власністю поміщика, а за користування нею селяни несли повинності (панщину та оброк). І лише з укладенням викупної угоди і виплатою першого внеску за землю селяни набували статус селян-власників і отримували всі права вільних сільських обивателів. Але й тоді зберігалися пережитки їх феодальної неповноправності. Вони залишалися податним станом, тобто були зобов’язані нести рекрутську повинність, платили подушну подати (податок), могли бути піддані тілесним покаранням.

Як вже говорилося, селяни при звільненні наділялися землею - присадибною ділянкою і польовим наділом (за винятком дворових), причому наділялися в обов’язковому порядку і навіть не могли від цієї землі відмовитися або продати протягом 9 років після видання закону про реформу. Встановлення такого порядку пояснювалося поліцейськими міркуваннями. Уряд прагнув уникнути небажаного скупчення в містах позбавлених землі, роботи і засобів до існування колишніх селян, здатних на масові заворушення і повстання.

Що ж стосується розмірів польових земельних наділів, переданих селянам, і розмірів та порядку їх викупу в поміщиків, то все це в законі визначалося з урахуванням виключно інтересів поміщиків.

Губернії великоруські, лівобережної та південної України і східної Білорусії, в яких в першу чергу проводилася реформа, ділилися на 3 смуги в залежності від якості землі: нечорноземну, чорноземну і степову. У кожній смузі були встановлені свої норми наділення селян землею. Ці норми були, як правило, менше тієї кількості землі, яким селяни фактично користувалися до реформи. Дрібномаєтним поміщикам, які володіли невеликою кількістю землі, надано було право виділяти селянам наділи менше встановленої норми. Нарешті, селяни за угодою з поміщиками могли отримати так званий «дармовий» наділ (без викупу) розміром 0,25 нижчої норми. Тому в ході реформи у селян частина землі була відрізана. Всього було відрізано понад 5 млн. га землі, що становило в середньому близько 20% селянських земель, але в деяких губерніях втрати селян доходили до 40% тієї землі, якою вони користувалися до реформи.

Розміри викупних платежів визначалися не вартістю землі, а розмірами дореформених селянських феодальних повинностей (оброку). Таким чином, розмір викупного платежу був набагато вище вартості землі, він включав фактично і вартість особистості селян. Характерно, що вся надільна земля за тодішньою ринковою ціною коштувала 544 млн. рублів, селяни ж повинні були за неї заплатити 867 млн. рублів.

20-25% викупної суми селяни виплачували готівкою, а 75-80% поміщики отримували від держави, яка в свою чергу збирала ці гроші з селян на виплату протягом 49 років. Іншими словами, уряд надавав селянам для розплати з поміщиками кредит на 49 років під 6% річних. Всього за 40 з гаком років селяни разом з відсотками виплатили державі близько 2 млрд. рублів, вчетверо більше того, що коштувала передана їм земля.

На основній частині території країни (Великоросії, більшої частини нинішньої України і Білорусії) зберігалася общинна форма землекористування. Община була власником землі, так як вона (а не кожен окремий селянин) викуповувала землю, і всередині громади ця земля періодично перерозподілялася між селянськими дворами. Община платила податки і повинності, розподіляла їх між своїми членами. Усі члени общини щодо виплати податків, повинностей і викупних платежів були пов’язані круговою порукою, і за неплатників платили справні платники. Але община, в свою чергу, за рішенням сільського сходу могла неплатника покарати аж до публічної прочуханки або примусово віддати на заробітки.

Але разом з тим община створювала для селянина певну соціальну захищеність від раптового розорення внаслідок хвороби, смерті годувальника і т. д. Цим і пояснювалася значною мірою стійкість російської общини.

У тих регіонах, де не було общинного землекористування (колишнє Царство Польське, Західний край, Прибалтика. Північ, Сибір і т. д.), встановлювався подвірно-дільничний порядок спадкового землеволодіння. Він надавав можливість селянину більш вільно розпоряджатися землею, хоча відчужувати її можна було лише за згодою сільського сходу і лише після закінчення 9 років з моменту оголошення реформи.

Такі були умови звільнення від кріпосного права поміщицьких селян, які становили до 2/3 загальної маси селянства. Проте були й інші категорії селянства: удільні, державні селяни, кріпаки робітники. Удільні і державні селяни отримали практично всю землю, якою вони користувалися до реформи, на більш легких умовах, ніж поміщицькі селяни. польовий наділ лише в тому випадку, якщо він у них був до реформи.

Органами селянського самоврядування в сільських громадах, які об’єднували селян-домогосподарів в селах, були сільські сходи, які обирали сільських старост та інших посадових осіб. Сходи вирішували питання порядку користування землею, звільнення з общини і прийому в неї, стягнення недоїмок. Сільські громади об’єднувалися в більші одиниці - волості з населенням від 300 до 2000 чоловік. Виборні посадові особи громад і волостей - сільські старости, волосні старшини, волосні судді - забезпечували справну виплату податків і виконували дрібні поліцейські функції. Їх діяльність контролювали мирові посередники. Так, на місце сеньоріальної влади окремих поміщиків була поставлена влада представників дворянства - мирових посередників. Загальне керівництво діяльністю світових посередників здійснювали губернські в селянських справах присутності під головуванням губернатора.

Селяни очікували не такої реформи. Вони із здивуванням і обуренням сприйняли вість про те, що необхідно продовжувати відбувати панщину і оброк. Почалися селянські хвилювання та бунти, які придушувалися за допомогою армії.

Тим не менш, селянська реформа мала величезне історичне значення. Вона відкрила перед Росією широкі перспективи розвитку. Почалася нова епоха в її історії.

Категорія: Історія держави і права зар-х країн (Шпаргалки)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter