Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія держави і права зар-х країн (Шпаргалки)


Основні закони Російської імперії від 23 квітня 1906 року, їх конституційний характер


Революційні події змусили царський уряд піти на деяку демократизацію політичного життя і державного ладу.

Положення про органи державної влади та їх взаємовідносини з імператорською владою та урядом були закріплені в опублікованих 23 квітня 1906 р. Зводі основних державних законів.

Основні закони закріплювали такі принципи державного ладу Росії: монархічна форма правління, унітарна форма державного устрою, авторитарний політичний режим з деякими елементами демократії, домінування імператора в державному механізмі та ін.

Російська імперія залишалася унітарною державою. Стаття 1 Зводу свідчила: «Держава Російська єдина і неподільна».

Законодавець не визнавав поділу влади, однак в Зводі розрізнялися законодавча, судова влада і влада управління. У зв’язку з передачею законодавчих повноважень вищим представницьким органам, владу управління слід вважати виконавчою владою. Управління було як верховне, так і підлегле. Розходження проводилося за критерієм особистої участі імператора в здійсненні управлінських повноважень. Верховне управління здійснював імператор безпосередньо, а підлегле - державні органи від його імені.

В системі органів державної влади домінував імператор. Його правовий статус був вказаний в тексті законів перше статусу будь-якого іншого органу. Перша глава Зводу називалася «Про сутність верховної самодержавної влади». Положення цієї глави затверджували священність і недоторканність «особи государя імператора» (ст. 5).

Влада імператора визначалася як «верховна самодержавна». Влада управління (виконавча влада) належала монарху «в усьому її обсязі», а законодавчу владу здійснював імператор, Державна рада і Державна дума.

Разом з тим певне обмеження влади імператора в законодавчій сфері не дозволяє охарактеризувати її як абсолютну. Імператор не міг одноосібно здійснювати законотворчість. Більш того, закон, встановлюючи право імператора на здійснення законодавчої влади, передбачає законодавчу ініціативу та затвердження законів, а не їх прийняття (ст. 7-9). Таким чином, його повноваження в цій сфері можна було порівняти з повноваженнями конституційного монарха. Акти імператора між засіданнями Державної думи, не називалися законами і потребували в подальшому прийнятті Думою.

По суті імператор не здійснював і судову владу. Згідно з положенням Зводу вона здійснювалася «від імені государя імператора встановленими законом судами» (ст. 22). У цій сфері монарх здійснював «помилування засуджених, пом’якшення покарань і загальне прощення тих, які вчинили злочинні діяння» (ст. 23), тобто помилування і амністію.

Таким чином, з квітня 1906 р. було встановлено правове обмеження влади монарха. У зв’язку з цим виглядає анахронізмом законодавче визначення цієї влади як самодержавної. Фахівці державного права того часу запропонували таке рішення даної правової колізії: імператорська влада є самодержавною не в аспекті її необмеженості, а в аспекті її незалежності від будь-якої іноземної влади.

Імператор мав право законодавчої ініціативи. Прерогативою монарха була ініціатива про зміну Основних державних законів.

Виключно в компетенції імператора перебували питання зовнішньої політики і оборони. Він мав право оголошувати війну, укладати мир, укладати договори з іноземними державами, командувати збройними силами, визначати устрій армії і флоту.

Державна дума і Державна рада не тільки могли приймати закони, а й мали право переглядати (за ініціативою імператора) Основні державні закони.

Окрім того, було затверджено особливе положення закону серед усіх нормативно-правових актів. Закону була присвячена окрема глава Зводу (глава дев’ята «Про закони»). Ухвалення закону проходило в особливому порядку. Законодавчий процес відрізнявся від процесу видання підзаконних нормативно-правових актів.

Під час припинення роботи Державної думи імператор за поданням Ради міністрів міг видати акт, прирівняний до закону (ст. 87). Такий механізм правотворчості зменшував роль Державної думи як законодавчого органу. Разом з тим всі акти, прийняті в порядку ст. 87 Зводу, підлягали надалі розгляду Державної думи і Державної ради. Крім того, імператор міг застосовувати вказаний порядок не одноосібно, а спільно з Радою міністрів, що нагадувало правило контрасигнатури.

Звід основних державних законів не отримав у правовій та історичній літературі оцінки конституційного акта. Така позиція досить аргументована. Більш того, законодавець свідомо уникав самого терміна «конституція», розглядаючи його, як щось неприйнятне. Проте з урахуванням історичної ретроспективи Звід основних державних законів в редакції 1906 р. можна визначити як першу російську конституцію.


Категорія: Історія держави і права зар-х країн (Шпаргалки)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter