Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Інформаційне право (Семінари)

1. Міжнародно-правові стандарти прав людини в інформаційній сфері та їх класифікація

2. Конституційні засади прав і свобод людини в інформаційній сфері

3. Підстави та випадки обмеження прав людини в галузі інформації

4. Доступ до публічної інформації

5. Доступ до правової інформації

 

 

1. Міжнародно-правові стандарти прав людини в інформаційній сфері та їх класифікація


Специфіка інформаційної безпеки людини, на відміну від держав­ної безпеки, полягає передусім у чітких і дієвих гарантіях прав і сво­бод людини в сфері інформації. Слід зазначити, що права на свободу інформації, свободу думки і слова належать до так званих прав «пер­шого покоління» - громадянських і політичних прав, які від початку вважалися і вважаються невід'ємною частиною людської особистос­ті. Права і свободи людини у сфері інформації є важливим чинником умов існування конкретного індивіда і багато в чому визначає полі­тичний устрій держави. Адже права і свободи людини у сфері інфор­мації є ключовими інститутами громадянського суспільства, право­вої, демократичної держави.

У другій половині XX ст. утвердилися наднаціональні, міжнародні засоби захисту прав людини, які спиралися на розуміння того, що додержання прав людини не може вважатися внутрішньою справою держави. Українське законодавство також визнає пріоритет міжнародно-правових норм над національними, що визначається нормами ст. 9 Конституції України та Законом України "Про міжнародні договори України". Крім того, згідно з нормами ч. 3 ст. 55 Конституції Украї­ни, "кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до від­повідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна", що створило реальні правові передумови для більш ефективного за­хисту громадянами своїх прав.

Головним міжнародно-правовим стандартом у галузі прав людини є комплексний акт, розроблений в рамках ООН і відомий як Хартія про права людини. Ця Хартія складається із Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Ці акти стали головним стандартом, базою, на основі яких було роз­роблено низку інших міжнародних та національних правових актів в галу зі прав людини.

Першим фундаментальним, міжнародно-правовим актом у рам­ках Хартії про права людини с Загальна декларація прав людини, при­йнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Вона містить комплекс юридичних гарантій, що визначають зміст і сутність інфор­маційної безпеки особи.

Так. за нормами ст. 19 Загальної декларації прав людини вста­новлено "кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення: це право включає свободу безперешкодно дотримува­тися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширюва­ти інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від держав­них кордонів".

Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р.

Ст. 10 Конвенції свободу вираження поглядів: "Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотриму­ватися своїх поглядів, одержу вати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів".

Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, підписана 28 червня 1998 р. Ви­значає основні принципи надання громадськості екологічної інфор­мації органами державної влади та місцевого самоврядування.

Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру, підписана в Страсбурзі 28 січня 1981 р. Ст. 1 цієї Конвенції проголошує забезпечення на території кожної держави-учасинці для кожної особи незалежно від її національності або помешкання поважання її прав і основних свобод, зокрема її пра­ва на недоторканність особистого життя, стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру.

 

 


2. Конституційні засади прав і свобод людини в інформаційній сфері


Згідно зі ст. 3. Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Підкреслюється, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов'язком держави.

Ключовими для визначення прав і свобод людини в галузі інформації є норми статей 34 і 32 Конституції.

Так, ст. 34 Конституції визначає право на свободу слова та право на інформацію, згідно з яким:

- кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань:

- кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір".

Ч. 3 ст. 34 Конституції містить вичерпний перелік випадків обмеження цього права. (Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.)

Гарантії права людини на невтручання в особисте життя, грунтуються насамперед на ст. 32 Конституції, яка, зокрема, визначає, що: "Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини".

Нормами цієї статті визнача­ються і основні механізми забезпечення зазначеного права. Першим із них (ч. 3 ст. 32 Конституції) є право громадянина ознайомлюва­тися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Це право дає змогу вста­новити сам факт збирання інформації про особу органами публічної влади та їх посадовими особами, визначити їх зміст і на підставі цьо­го установити ступінь правомірності таких дій.

Інший механізм (ч. 4 ст. 32 Конституції) полягає в гарантії судо­вого захисту прав:

-спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів сво­єї сім'ї:

-вимагати вилучення будь-якої інформації;

-відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої не­достовірної інформації.

Похідним від права на невтручання в особисте життя є право на таємницю кореспонденції, оскільки фактично цим правом встанов­люється додаткова гарантія невтручання в особисте життя людини. Зокрема, в рамках Конвенції про захист прав і основоположних сво­бод людини (ст. 8) ці права розглядаються в комплексі. В Конституції України це право визначено окремою ст. 31, за якою кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та ін­шої кореспонденції. Основним механізмом забезпечення цього права є визначене в ст. 8 правило, згідно з яким винятки із права на таємницю кореспонденції можуть бути встановлені лише судом з мстою запобіг­ти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

ст. 15 Конституції України, встановлює політичну її ідео­логічну багатоманітність суспільного життя і забороняє цензуру; ст. 21 - закріплює невідчужуваність та непорушність прав і свобод лю­дини; ст. 28 - закріплює право людини на повагу до її гідності, забо­роняє піддавати людину катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню; підда­вати людину без її вільної згоди медичним, науковим чи іншим до­слідам.

 

 


3. Підстави та випадки обмеження прав людини в галузі інформації


У Загальній декларації прав людини не визначено конкретних обмежень використання та реалізації людиною свого права на інформацію. Існує лише загальна норма ст. 29 Декларації, яка передбачає, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки обмежень, установлених законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (ч. 2 ст. 29), а також зазначено, що здійснення відповідних прав і свобод в жодному разі не повинне суперечити цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй (ч. 3 ст. 29).

Таким чином, визначено три основні ознаки, які в комплексі можуть бути підставою для обмеження прав і свобод людини: забезпечення прав і свобод третіх осіб або моралі, громадського порядку і загального добробуту, причому, що важливо, лише в тому розумінні, яке існує в рамках демократичного суспільства; забезпечення дотримання цілей і принципів ООН та наявність прямих правових приписів, що регламентують застосування подібних обмежень.

Більш детально баланс між мірою поведінки людини при здій­сненні своїх інформаційних прав та мірою втручання держави в цю сферу прописано в нормах Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. У п. 2. ст. 19 цього Пакту більш детально прописане право на свободу інформації, яке визначається як право на вільне ви­раження світогляду і включає: свободу шукати, одержувати і поши­рювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордо­нів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вира­ження чи іншими способами на свій вибір.

Зокрема, за п. 3. ст. 19 Пакту користування правом на свободу інформації накла­дає особливі обов'язки і особливу відповідальність і, отже, це право може бути пов'язане з певними обмеженнями. Викладено конкретні вимоги до встановлення подібних обмежень свободи інформації; ці обмеження "мають встановлюватися законом і бути необхідними: а) для поважання прав і репутації інших осіб: б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення”.


Конвенція про захист прав і основних свобод лю­дини 1950 р.

Ст. 8 Конвенції визначає, що органи державної влади не можуть втручатися у здійснення права на повагу до приватного і сімейного життя "інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з мстою запобігання заворушен­ням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захис­ту прав і свобод інших осіб".

Ст. 10 Конвенції встановлює право людини на свободу виявлення поглядів, яке включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Разом з тим ця стаття містить дві групи норм, що встановлюють обмеження цього права. Перше обмеження встановлюється нормою ч. І ст. 10, яка визначає: "Ця стаття не перешкоджає дер­жавам вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або кінопідприємств". Інше обмеження, закріплене нормами ч. 2 ст. 10 Конвенції, визначає: "Здійснення цих (Інформаційних) свобод, оскільки воно пов'язане з правами та обов'язками, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені зако­ном і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з мстою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя".

Передбачені Конвенцією випадки і причини обмеження реалізації інформаційних прав людини умовно можна поділити на кілька груп. До першої групи можна віднести дії, необхідні для захисту безпеки держави, зокрема, охорону і захист:

- громадського порядку:

- громадської безпеки;

- національної безпеки:

- територіальної цілісності.

До другої групи ми можна включити розв'язання таких загальносуспільних завдань, як захист:

- здоров'я;

- моральних засад.

Третю групу становлять відповідні заходи захисту прав та інтересів третіх фізичних осіб. Вони включають необхідність забезпечення та захисту:

- прав і свобод інших людей;

- конфіденційності особистого життя:

- репутації інших людей;

- інтересів малолітніх.

У четверту групу можна поєднати завдання, що вирішуються в рамках правоохоронної діяльності держави. Такі обмеження інформаційних прав можливі для:

- запобігання заворушенням або злочинам;

- забезпечення інтересів правосуддя;

- підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

- запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно.

 

 


4. Доступ до публічної інформації


ЗУ «Про доступ до публічної інформації»

 

Публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації.

Доступ до інформації забезпечується шляхом:

1) систематичного та оперативного оприлюднення інформації:

- в офіційних друкованих виданнях;

- на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет;

- на інформаційних стендах;

- будь-яким іншим способом;

2) надання інформації за запитами на інформацію.

Інформацією з обмеженим доступом є:

1) конфіденційна інформація;

2) таємна інформація;

3) службова інформація.

Не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. При дотриманні вимог, передбачених частиною другою цієї статті, зазначене положення не поширюється на випадки, коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину.

 

Розділ IV. РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА НА ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ ЗА ІНФОРМАЦІЙНИМ ЗАПИТОМ

Стаття 19. Оформлення запитів на інформацію

1. Запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

2. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

3. Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача.

4. Письмовий запит подається в довільній формі.

Стаття 20. Строк розгляду запитів на інформацію

1. Розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.

2. У разі якщо запит на інформацію стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян, відповідь має бути надана не пізніше 48 годин з дня отримання запиту.

3. Клопотання про термінове опрацювання запиту має бути обґрунтованим.

4. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.

Стаття 21. Плата за надання інформації

1. Інформація на запит надається безкоштовно.

2. У разі якщо задоволення запиту на інформацію передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як 10 сторінок, запитувач зобов'язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк.

 

 


5. Доступ до правової інформації


Відповідно до статті 57 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

З метою забезпечення конституційного права громадян на доступ до правової інформації та створення належних умов користування чинними актами законодавства, на Міністерство юстиції України покладено функції офіційного видавця збірників актів законодавства України, а також їх оновлення.

Указом Президента України від 10.06.1997р. №503 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» «Офіційному віснику України» надано статус офіційного друкованого видання, у якому підлягають оприлюдненню державною мовою акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України.

В «Офіційному віснику України» публікуються поточні нормативно-правові акти, які надійшли до Мін’юсту та включені до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів. Це:

- закони України,

- постанови Верховної Ради України,

- укази і розпорядження Президента України

- постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України

- рішення і висновки Конституційного Суду України,

- зареєстровані в Мін’юсті нормативно-правові акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади,

- Національного банку України,

- міжнародні договори України, що набрали чинності,

- рішення Міністерства юстиції України про скасування рішення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади

- акти Міністерства економіки України, що вносять зміни до постанов Кабінету Міністрів України.

Офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється оприлюднення будь-яких нормативно-правових актів, є:

- "Офіційний вісник України",

- Газета "Урядовий Кур'єр".

Офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюднення виключно законів та інших актів Верховної Ради України є:

- газета «Голос України»;

- «Відомості Верховної Ради України».

Офіційним друкованим виданням, в якому здійснюється офіційне оприлюднення законів, актів Президента України, є

- інформаційний бюлетень "Офіційний вісник Президента України”.

В окремих випадках акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути офіційно оприлюднені через телебачення і радіо.

Вимоги до обов'язкової публікації не поширюються лише на акти Верховної Ради України. Президента України. Кабінету Міністрів

України, які не мають загального значення чи нормативного характеру, можуть не публікуватися за рішенням відповідного орган). Ці акти оприлюднюються шляхом надіслання органам публічної влади та доведення до відома осіб, яких вони стосуються.

З гарантуванням права на доступ до правої інформації пов'язаний і механізм набрання чинності нормативно-правовими актами. Так. для нормативно-правових актів Верховної ради України та Президента України встановлено загальне правило щодо набрання чинності че­рез 10 днів з дня офіційного оприлюднення, якщо інше не передбаче­но самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

Для нормативно-правових актів Кабінету Міністрів - з момен­ту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах, за винятком актів, які визначають права і обов'язки громадян, що набирають чинності не раніше дня їх опублі­кування в офіційних друкованих виданнях.

Для неопубпікованих актів Верховної Ради України і Президента України з моменту їх одержання відповідними органами державної влади та місцевого самоврядування, якщо органом, що їх видав, не встановлено інший строк набрання ними чинності, за винятком актів щодо призначення на посади і звільнення з посад, що набирають чин­ності з момент) прийняття.

Категорія: Інформаційне право (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter