Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Інформаційне право (Семінари)

1. Історія формування категорій національна безпека та національні інтереси

2. Поняття та правові основи інформаційної безпеки України

3. Напрямки державної політики в сфері інформаційної безпеки

4. Інституціональний механізм інформаційної безпеки

5. Функції Ради національної безпеки і оборони України

6. Міжнародно-правові основи інформаційної безпеки

 

 

1. Історія формування категорій національна безпека та національні інтереси


У загальному вигляді інформаційна безпека виступає складовою або підсистемою такої категорії, як "національна безпека". Це поняття має велику кількість вимірів та аспектів. Помітні розбіжності в бачен­ні сутності та змісті національної безпеки у фахівців-правників на відміну від військових.

Категорія «національна безпека» виникла як зовнішньополітич­на і є цілком американським винаходом. Вперше на державному рів­ні це поняття було використано в 1904 р. в посланні тодішнього пре­зидента США Теодора Рузвельта конгресу США, в якому він обгрун­товував приєднання зони Панамського каналу інтересами національ­ної безпеки.

Відтоді національна безпека стала об'єктом досліджень у сфері спочатку політичної науки, а згодом, коли цей термін із політичного лексикону перейшов у нормативно-правові акти, – і юридичної нау­ки. Ще одним певною мірою відокремленим напрямом розроблен­ня проблем національної безпеки можна вважати так звані "страте­гічні дослідження", тобто відповідний аналіз зовнішньо- та внутрішньополітичної ситуації з урахуванням широкого спектра об'єктивних суб'єктивних чинників, які здійснюють спеціальні установи на замов­лення центральних органів державної влади і результати якого вико­ристовуються, останніми для прийняття політичних рішень.

Щодо "чистої" американської концепції національної безпеки, то вона грунтується на теорії "національних інтересів", і саме звідси бере початок відповідна модель співвідношення, в якій національна безпека розглядається як частина національних інтере­сів. Така модель нині набула широкого визнання. Вперше її запропо­нував американець У. Липпман. Дослідниками цієї проблеми були та­кож Б. Броуді. М. Гальперін, Г. Кан. Г. Кіссінджср, Г. Ласвел, Г. Моргентау.

Однією із особливостей американської школи слід назвати розро­блення двох принципових підходів, один із яких пов'язує національ­ну безпеку з могутністю держави, що і створює ресурс захисту безпе­ки, а другий ставить на перше місце міжнародну співпрацю як створення умов гарантування національної безпеки.

Розглядаючи історію введення в політичний і правовий обіг категорій "національна безпека" та "національні інтереси", можна зазначити певний негативний аспект їх застосування. Від початку ці поняття стали використовувати для обгрунтування принципово протиправних і ан­тидемократичних дій. Тобто йдеться про певні неузгодженості правотворчого і правозастосовного аспектів цих категорій. Вони перетворилися на зручний інструмент спочатку міжнародної, а згодом і внутрішньої політики. Виникнення їх саме в міжнародній сфері також має своє пояснення. На початку XX ст. міжнародне право вже склалося в чітку систему, яка значною мі­рою обмежувала дії держав, і, отже, потрібно було знайти виправдан­ня порушенню цих обмежень. А обгрунтування зневаги до норм між­народного права необхідністю захисту національної безпеки виявило­ся цілком дієздатним. На жаль, така сама доля спіткала й застосування категорії національної безпеки у внутрішній сфері, яку, також, почали використовувати в США як привід для обмеження громадянських сво­бод. Прикладом став Закон про контроль за комуністами 1950 р.,згідно з яким кожна організація, визнана комуністичною, відразу оголошувалася незаконною і втрачала будь-які права.

В СРСР подібна термінологія не використовувалася, а перші роз­робки в цій сфері з'явилися в 1990 р. зі створенням Фонду національної та міжнародної безпеки. Можливо, це можна пояснити тим, що СРСР мав власні, мето­ди пояснення своїх, часто протиправних, дій.

Процес захисту державою своїх інтересів та безпеки безпосеред­ньо пов’язаний із проведенням державної політики, в межах якої і здійснюються конкретні заходи їх реалізації. Зокрема, існує думка про те, що "національна безпека - це державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збе­реження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей: це стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспіль­ства та кожного його члена".

Проте будь-якій інтерпретації поняття «безпека» та «небезпека» пов'язані з умовами існування певного об'єкта, що характеризується, відповідно, відсутністю або наявністю реальної чи потенційної загро­зи. А політика, яка є певною системою заходів відповідної спрямова­ності, виступає як інструмент, що змінює або намагається змінити в той чи інший бік умови існування об'єкта, повертаючи вектори роз­витку в бік зменшення чи збільшення загрози.

Загалом політика національної безпеки держави спрямована на зменшення й уникнення наявних та можливих загроз нормальному розвиткові держави відповідно до її цілей і є частиною національних інтересів країни.

Характеризуючи поняття національних інтересів, потрібно усвідомлювати, що інтерес взагалі - це «об'єктивно зумовлений мотив діяльності окремої людини, соціальної спільноти, суспільства в цілому, спрямований на досягнення мети».

Отже, якщо поняття національної безпеки виражає стан захищеності держави, її громадян від різних загроз, то поняття національних інтересів - зміст головних цінностей, цілей і прагнень суспільства й держави на конкретно-історичному етапі розвитку.

Наці­ональні інтереси - це "інтегральний вираз інтересів усіх членів сус­пільства, що реалізуються через політичну систему відповідної дер­жави. як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства в цілому”.

 

 


2. Поняття та правові основи інформаційної безпеки України


Уперше в законодавчій практиці України питанню національної безпеки було приділено увагу в Декларації про державний суверені­тет України від 16 липня 1990 р. Ця декларація містить у собі Розділ IX "Зовнішня і внутрішня безпека”.

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. також оперує такими поняттями, як безпека та інтереси українського народу.

Спеціального нормативно-правового акту питань національної безпеки Україні довелося чекати ще цілих сім років, протягом яких відбулися докорінні трансформаційні процеси практично в усіх сфе­рах суспільного життя. Ним стала ухвалена Верховною Радою 16 січ­ня 1997 р. Постанова "Про концепцію (основи державної політики) національної безпеки України, яку було розроблено вже на осно­ві нової Конституції України.

Цим документом уперше в законодавчій практиці України дано визначення понять "національна безпека та"національні інтереси, а також окреслено основні сфери, завдання, напрями та механізми їх захисту.

Національні інтереси — це визначальні потреби держави України, які співвідносяться з її базовими цінностями і виражаються у затвердженому Верховною Радою комплексі цілей.

Національна безпека – це рівень захищеності життєво-важливих інтересів, прав і свобод особи, життєво-важливих інтересів суспільства, держави та її довкілля від зовнішніх та внутрішніх загроз.

Конституція України - містить норми, які визначають основні принципи регулювання сфери інформаційної безпеки.

По-перше, це норма ч. 1. ст. 17 Конституції України, яка визначає статус відповідного напряму державної діяльності, встановлюючи, що захист інформаційної безпеки є однією з найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу.

У такий спосіб захист інформаційної безпеки виступає як само­стійна функція, що є видом діяльності держави в інформаційній сфе­рі і полягає як у захисті інформації з обмеженим доступом та інфор­маційних норм і відносин, так і в захисті особи, суспільства, держави від інформації, обмеженої Конституцією і законами.

По-друге, це група конституційних норм, якими визначаються клю­чові права людини у сфері інформації, забезпечення яких гарантує її інформаційну безпеку. Такими є норми ст. 31 Конституції України, що гарантують таємницю кореспонденції; норми ст. 32 Конституції України, які забороняють втручання в особисте та сімейне життя, збирання конфіденційної інформації про особу, гарантують право на спростування недостовірної інформації та відшкодування збитків від поширення такої інформації.

І по-третє, в ч. 3 ст. 34 Конституції передбачено обмеження свободи інформації в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського по­рядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам; для охоро­ни здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитете і неупередженості правосуддя тощо.

Тривалий час у вітчизняному законодавстві не було визначення інформаційної безпеки. Зокрема, в Законі "Про основи національної безпеки України'' вживається лише загальний термін "національна безпека" (ст. 1), яка визначена як "захищеність життєво важливих ін­тересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забез­печуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запо­бігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам".

Цим же Законом виділено три об'єкти національної та, відповід­но, інформаційної безпеки (ст. 3), до яких належать:

людина і громадянин - їхні конституційні права і свободи:

суспільство - його духовні, морально-етичні, культурні, істо­ричні. інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

держава - її конституційний лад. суверенітет, територіальна цілісність і недоторканість.

У законодавстві України визначено також багато аспектів інформаційної безпеки з питань інформатизації та розвитку інформа­ційного суспільства. Так, поняття інформаційної безпеки міститься в Законі України "Про Концепцію національної програми інформатизації". Згідно п. 3 розділу VI Концепції. "Інформаційна безпека є невід’ємною частиною політичної, економічної, оборонної та інших складових національної безпеки". Проте цей Закон дещо інакше, ніж Закон "Про основи національної безпеки України", визначає класифікацію об'єктів інформаційної безпеки. Так, уже в п. 3 розділу VI визначається об’єктами інформаційної безпеки названо:

інформаційні ресурси;

канали інформаційного обміну і телекомунікації;

механізми забезпечення функціонування телекомунікаційних систем і мереж;

інші елементи інформаційної інфраструктури країни.

Закон "Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 - 2015 роки" (ст. 13) зазначено, що проблеми інформаційної безпеки набувають особливого значення за швидкого розвитку глобального інформаційного суспільства, широкого використання ІКТ в усіх сферах життя.

Ця стаття Закону дає нове визначення інформаційної безпеки. За цією нормою: інформаційна безпека це стан захище­ності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігаються нанесення шкоди через; неповноту, невчас­ність та невірогідність інформації, що використовується; негатив­ний інформаційний вплив; негативні наслідки застосування інформа­ційних технологій; несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації.

 

 


3. Напрямки державної політики в сфері інформаційної безпеки


Закон України "Про основи національної безпеки (ч. 2 ст. 5) ви­значає, що "національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики. Отже, саме політика на­зивається головним "інструментом" досягнення необхідних безпечних умов суспільного і державного життя. До того ж, акцент зробле­но саме на державній політиці, тобто такій, що проводиться від іме­ні держави її владними органами. І це не дивно, адже саме в арсена­лі державних засобів проведення політики є всім відомий інструмент державного примусу, який здебільшого й асоціюється із такими тер­мінами, як "захист", "безпека" тощо.

Ця сама норма визначає, що державна політика щодо забезпе­чення національної безпеки проводиться "відповідно до прийнятих встановленому порядку доктрин, концепцій, стратегій і програм у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково- технологічній, інформаційній та інших сферах”.

Серед таких програмних документів найважливішими є Страте­гія національної безпеки України і Воєнна доктрина України, які є обов'язковими для виконання і основою для розроблення конкрет­них програм за складовими державної політики національної безпеки. Ці документи розробляються на основі Закот "Про основи наці­ональної безпеки Україниі затверджуються Президентом України.

Безпосердньо ж вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України зумовлений необхідністю своєчасно­го вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз націо­нальним інтересам.

Крім того, політик) національної, відповідно, інформаційної без­пеки потрібно проводити лише в тих формах і тими методами й засобами, які притаманні і прийнятні демократичній правовій держа­ві, тобто грунтуються на принципах демократії і верховенства права.

Це підтверджується нормами ч. 1. ст. 5 зазначеного Закону, які виді­ляють основоположні такі принципи державної діяльності в цій сфері:

пріоритет прав і свобод людини і громадянина;

верховенство права;

пріоритет договірних (мирних) засобів у розв'язанні конфліктів;

своєчасність і адекватність заходів захисту національних ін­тересів реальним і потенційним загрозам;

чітке розмежування повноважень та взаємодія органів держав­ної влади у забезпеченні національної безпеки;

Закон "Про основи національної безпеки України" розрізняє дві ключові категорії, які зумовлюють зміст і спрямованість державної політики у сфері інформаційної безпеки:

1) загрози національним інтересам і національній безпеці Украї­ни в інформаційній сфері (ст. 7). до яких належать:

прояви обмеження свободи слова й доступу громадян до ін­формації;

поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;

комп'ютерна злочинність та комп'ютерний тероризм;

розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної ін­формації. що є власністю держави або спрямована на забезпе­чення потреб та національних інтересів суспільства і держави;

намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередже­ної інформації;

2) основні напрями державної політики з питань національної без­пеки в інформаційній сфері (ст. 8):

забезпечення інформаційного суверенітету України;

удосконалення державного регулювання розвитку інформацій­ної сфери шляхом створення нормативно-правових та еконо­мічних передумов для розвитку національної інформаційної інфраструктури та ресурсів, впровадження новітніх техноло­гій у цій сфері, наповнення внутрішнього та світового інфор­маційного простору достовірною інформацією про Україну;

активне залучення засобів масової інформації до боротьби з корупцією, зловживаннями службовим становищем, іншими явищами, які загрожують національній безпеці України;

Закон "Про основи національної безпеки України" передбачає розроблення декількох програмних докумен­тів, які мають визначати конкретні напрями проведення державної політики щодо безпеки у різних сферах. Одним із таких ключових до­кументів у сфері інформаційної безпеки є затверджена Указом Прези­дента України Стратегія національної безпеки України. Вона ви­значає принципи, пріоритетні цілі, завдання й механізми забезпечен­ня життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зо­внішніх і внутрішніх загроз. Ця Стратегія є базою для розроблення конкретних програм, проектів і планів заходів за складовими держав­ної політики національної безпеки та механізмів їх реалізації і розрахована на період досягнення визначених нею цілей.

Головною метою Стратегія визначає забезпечення такого рівня на­ціональної безпеки, який би гарантував посту пальний розвиток Укра­їни, її конкурентоспроможність, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, подальше зміцнення міжнародних позицій та авторите­ту Української держави в сучасному світі. Однією із складових цьо­го завдання є і забезпечення інформаційної безпеки.

 

 


4. Інституціональний механізм інформаційної безпеки


Політика інформаційної безпеки реалізується як системою інсти­тутів публічної влади, так і інститутами громадянського суспільства, до компетенції яких стосується вирішення питань щодо створення безпечних умов функціонування і розвитку інформаційної сфери.

Інституціональний механізм інформаційної безпеки - це ієрархічна сукупність органів різних гілок влади та різних рівнів. які в межах своєї компетенції вирішують конкретні завдання з форму­вання та реалізації політики інформаційної безпеки.

Склад механізму інформаційної безпеки визначається нормами ст. 4 Закону України "Про основи національної безпеки України:

Президент України;

Верховна Рада України;

Кабінет Міністрів України;

Рада національної безпеки і оборони України;

міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;

Національний банк України;

суди загальної юрисдикції;

прокуратура України;

місцеві державні адміністрації та органи місцевого самовря­дування:

Збройні Сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України.

Співвідношення компетенції центральних органів державної вла­ди щодо захисту інформаційної безпеки можна визначити на основі аналізу конституційних положень, якими регулюються їх повноважен­ня в інформаційній сфері та сфері національної безпеки.

Останнім часом, після зміни конституційної моде­лі розподілу влади у бік парламентсько-президентської республіки, не­безпечна колізія між повноваженнями Кабінету міністрів України та Президента України саме у сфері захисту національної безпеки. Це зумовлено існуючим концептуальним підходом до національної без­пеки, за якого до цієї сфери можна віднести майже будь-які питання державного життя.

Через це виникає ситуація, в якій формується два центри виконав­чої влади: один представлений Кабінетом Міністрів, який діє як вищий орган у системі органів виконавчої влади, другий - Президент і Рада національної безпеки і оборони України (РНБО), які діють як ор­ган, що здійснює керівництво системою захисту національної безпе­ки. Через це неодноразово виникали протистояння з приводу повно­важень та компетенцій між цими двома центрами. Тому, безумовно, потрібно вирішити цю проблему.

Характеризуючи функції державних органів, безпосередньо орі­єнтованих на вирішення питань інформаційної безпеки, слід зверну­ти увагу на значні зміни у функціях та статусі Ради національної без­пеки і оборони України (РНБО). Згідно зі ст. 107 Конституції України, РНБО - це "координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України”.

Відповідні повноваження конкретизовано і в Законі "Про Раду національної безпеки і оборони України". Так, до основних функцій РНБО віднесено (ст. 3):

- внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

координація та здійснення контролю за діяльністю органів ви­конавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мир­ний час;

координація та здійснення контролю за діяльністю органів ви­конавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умо­вах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кри­зових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Важливі завдання інформаційної безпеки, безперечно, виконує Служ­ба безпеки України, яка, згідно з нормами ст. 1 Закону "Про службу без­пеки України” визначається як "державний правоохоронний орган спе­ціального призначення, який забезпечує державну безпеку України".

Створена у в 2006 р. Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України, яка є державним органом, що призначений для забезпечення функціонування і розвитку державної сис­теми урядового зв'язку. Національної системи конфіденційного зв'язку, захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційно-телекомунікаційних системах, криптографічного та технічного захисту інформації.

 

 


5. Функції Ради національної безпеки і оборони України


Рада національної без­пеки і оборони України (РНБО). Згідно зі ст. 107 Конституції Украї­ни, РНБО - це "координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України”.

Відповідні повноваження конкретизовано в Законі "Про Раду національної безпеки і оборони України". Так, до основних функцій РНБО віднесено (ст. 3):

- внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

координація та здійснення контролю за діяльністю органів ви­конавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мир­ний час;

координація та здійснення контролю за діяльністю органів ви­конавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умо­вах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кри­зових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Для виконання цих завдань РНБО наділена відповідною компетен­цією. Серед повноважень цього органу, визначених ст. 4 зазначено­го Закону є кілька ключових, які дозволяють РНБО активно впливати на діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в питаннях, що стосуються сфери національної безпеки. Так, РНБО:

розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відпо­відно до законодавства належать до сфери національної без­пеки і оборони, та подає пропозиції Президентові України;

здійснює поточний контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подає Президен­тові України відповідні висновки та пропозиції;

координує і контролює діяльність органів місцевого самовря­дування в межах наданих повноважень під час введення воєн­ного чи надзвичайного стану.

 

 


6. Міжнародно-правові основи інформаційної безпеки


Однією із найактуальніших і найнебезпечніших загроз, яку несе в собі розвиток інформаційних технологій, є проблема інформаційних війн та інформаційного тероризму. Попри існування багатьох спіль­них ознак між інформаційними війнами та інформаційним тероризмом (адже і в тому і в тому випадку відбувається несанкціоноване, протиправне втручання в інформаційні процеси), а різниця полягає насамперед у суб'єкті цих дій (держава або кримінальні чи терорис­тичні угруповання) питання інформаційного тероризму набуло більш широкого визнання на міжнародному рівні, тоді, як питання інфор­маційних війн та інформаційної зброї незрідка залишалося за рамка­ми обговорень. Так, ще в 1996 р. в Резолюції Організації Об’єднаних Націй 51/210 "Заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму” державам пропонувалося, під час здійснення заходів боротьби з тероризмом, у т. ч. при створенні відповідного законодавства, "звер­нути увагу на ризик використання терористами електронних або дро­тових комунікацій для вчинення кримінальних дій і необхідність зна­йти засоби, погоджені з національним законодавством, для запобіган­ня подібній злочинності і розвитку відповідної співпраці.

Правові питання боротьби з інформаційним тероризмом поча­ли порушувати на Нараді на рівні міністрів з проблеми тероризму, що відбулася 30 липня 1990 р. в Парижі в межах Загальноамериканської спеціалізованої конференції з тероризму, яка проводилась в Лімі 23 - 26 квітня 1996 р. під егідою Організації аме­риканських країн, і відтоді стали неодмінним аспектом розгляду про­блеми тероризму взагалі.

4 січня 1999 р. на 53 сесії Генеральної Асамблеї ООН було прийнято резолюцію 53/70 "Досягнення у сфері інформатизації і телекомунікації в контексті міжнародної безпеки". В цій Резолюції було висловлено стурбованість тим, що новітні ін­формаційні технології і засоби телекомунікації можуть бути вико­ристані в цілях, несумісних із завданнями забезпечення міжнародної стабільності і безпеки, і можуть негативно вплинути на безпеку дер­жав; підкреслено необхідність попередження неправомірного вико­ристання або використання інформаційних ресурсів чи технологій у злочинних або терористичних цілях і у зв'язку з цим зроблено заклик держав-членів ООН сприяти розгляду на багатосторонньому рівні іс­нуючих і потенційних загроз у сфері інформаційної безпеки.

Значним кроком у створенні міжнародно-правових засад захисту інформаційної безпеки стало підписання в рамках Ради Європи Конвенції про кіберзлочинність (23 листопада 2001 р. Будапешт) Україна ратифікувала цю Конвенцію у 2005 р. Цей міжнародно-правовий акт установлює певну систему правил щодо визначення видів з вико­ристанням інформаційних та телекомунікаційних технологій, які кра­їни-сторони цієї Конвенції зобов'язані імплементувати в національ­не законодавство. Конвенція визначає декілька груп правопорушень у цій сфері. Так, усі "кібернетичні правопорушення поділено на групи, у межах яких виділено окремі їх види.

Першу групу названо "Правопорушення проти конфіденційності, цілісності та доступності комп'ютерних даних і систем. Вона охоплює такі дії, як незаконний доступ, нелегальне перехоплення: втру­чання у дані, втручання в систему, зловживання пристроями.

Другу групу становлять "Правопорушення, пов'язані з комп'ютерамипідробка, пов'язана з комп’ютерами, та шахрайство, пов'язане з комп’ютерами (мається на увазі створення або підміна да­них із злочинною метою).

Третя група це - "Правопорушення, пов'язані зі змістом, до якої належать правопорушення, пов'язані з дитячою порнографією.

Четверту групу становлять "Правопорушення, пов'язані з порушенням авторських та суміжних прав.

Категорія: Інформаційне право (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter