Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія політичних і правових вчень (Семінари)

Закони XII таблиць — найдавніша пам'ятка римського рабовласницького права

Право приватної власності за Законами XII таблиць

Договір позики

Злочини і покарання

 

 

Закони XII таблиць — найдавніша пам'ятка римського рабовласницького права


Історія створення таблиць пов'язана з так званою першою сецесією (тобто залишення плебеями Риму). Відповідно до розповіді Тита Лівія у 494 р. до н. е. плебеї, які знемагали від утисків патриціїв і були обтяжені боргами, відмовилися виступити у військовий похід і в повному озброєнні пішли з Риму на Священну гору, де стали табором. Залишення плебеями Риму породило паніку: зменшувалася боєздатність римської армії, крім того, не виключалася можливість, що плебеї можуть заснувати самостійну державу. Патриції змушені були почати переговори і піти на поступки: була створена спеціальна магістратура народних трибунів, яка у подальшому набула величезного значення. Народні трибуни могли обиратися лише з плебеїв і користувалися недоторканністю. Спочатку їхні обов'язки полягали в захисті плебеїв від сваволі патриціанських магістратів. У зв'язку з цим вони одержали право призупиняти втілення в життя розпоряджень цих магістратів (право veto — «забороняю»). Спочатку обиралося два трибуни, потім їх кількість збільшилася до 10.

Вимога плебеїв записати правила звичаєвого права привела до створення комісії з трьох осіб, що була відправлена в Грецію для вивчення законів Солона. Після повернення комісії в Рим був скасований консулат і обрано 10 осіб для написання законів — decemviri legibus scribendis. Протягом 451 p. до н. е. вони написали 10 таблиць і винесли їх на схвалення центуріатних коміцій. Але оскільки таблиці не становили собою повного зібрання звичаєвого права, наступного року нові децемвіри винесли на схвалення центуріатних коміцій ще дві таблиці . Так виникли Закони XII таблиць — збірник законів, який був дуже важливою кодифікацією римського цивільного права.

Текст Законів XII таблиць повністю не зберігся. Оригінальний текст Законів був, ймовірно, записаний на мідних плитах і зник під час війни з галлами. Але ці дуже популярні Закони невдовзі були повністю реконструйовані завдяки тому, що вони багаторазово в історії Риму використовувалися, цитувалися, переказувалися і коментувалися. Закони містять настанови з різних розділів права.

Отже, перша римська кодифікація права припадає на середину V ст. до н. е. Вона одержала назву «Законів XII таблиць ». Протягом багатьох століть вони вважалися в Римі основним джерелом права — публічного і приватного (fons omnis publici privatigue juris).

Свою назву Закони одержали у зв'язку з тим, що були написані на 12 дерев'яних дошках, що виставлялися на міській площі. Тому ніхто не міг «посилатися на незнання закону». За деякими відомостями, від усякого юнака, що вступає в ряди громадян, вимагалося знання законів напам'ять. Вважалося, що без цього не можна виконувати обов'язки громадянина, особливо суддівські.

Закони XII таблиць були у своїй основі записом звичаєвого права. Більше за всіх їх потребували плебеї (для захисту від сваволі патриціанських суддів). Кодифікація права була для них етапом у боротьбі за зрівняння у правах з патриціями.

Самі закони до нас не дійшли. Вони відомі лише в уривках, що збереглися у творах давніх авторів, особливо юристів — Цицерона, Ульпіана, Гая та ін.

Серед цих джерел особливе місце посідає твір юриста II ст. н. е. Гая, автора «Інституцій» — підручника для римських юридичних шкіл. Його випадково знайшов історик Нібур у 1816 р. в італійському місті Вероні. «Інституції» Гая були знайдені під текстом твору богословського змісту.

Існує переказ, начебто Нібур перекинув чорнильницю і, стираючи на рукописі плями, знайшов твір Гая.

Від слова «цивітас», що означає «місто», «міська община», право Таблиць називали «цивільним», тобто належним певній сукупності громадян; від слова «квірит» (як любили називати себе самі римляни на честь бога війни Януса Квірина) — «квіритським».

Від «цивітас» походить понині використовуваний термін "цивілістика», що означає «цивільне право», сукупність інститутів, призначених для регулювання майнових відносин.

Аж до середини III ст. до н. е. безроздільно панівною правовою системою в Римі було квіритське право. Воно відрізнялося великим ступенем традиційності, зв'язком з давньоримськими (квіритськими) звичаями, що знайшло своє відображення й у Законах XII таблиць . Воно на всіх етапах застосовувалося лише до осіб, які мали римське громадянство, і розглядалося як особливий привілей римського громадянина.

Сукупність повноважень, які цивільне право надавало римському громадянину, відкривала перед ним можливість (принаймні формально) брати участь у політичному житті республіки, претендувати на певні переваги, у тому числі на виділення земельної ділянки з державного фонду. Боротьба плебеїв з патриціями за рівноправність, що пронизує всю історію ранньої республіки, завершилася зрештою наданням їм всіх привілеїв, передбачених у цивільному праві.

Квіритське право відображало порівняно примітивні відносини ранньокласового суспільства. Воно тривалий час було пов'язане з діяльністю жерців і навіть з поступовим посиленням у ньому світських засад багато чого зберегло від релігійної урочистості і ритуальності. Водночас воно відрізнялося чіткістю, суворістю, підкресленою точністю. Особливо чітко в найдавнішому римському праві регулювалися майнові відносини, насамперед право приватної власності (dominium ex jure Guiritium), що розглядалося як повне панування власника лад своєю річчю (plena in potestas). Однак община тривалий час зберігала право верховного контролю за розпорядженням землею й іншим господарсько важливим майном.

Велике значення у квіритському праві відігравало безумовне дотримання урочистих судових обрядів, через що форма права в цей період превалювала над його змістом, а судовий процес — над матеріальним правом. Формалізм цивільного права був однією з умов підтримки в ранньокласовому суспільстві стійкого правопорядку, що сприяло збереженню і відтворенню патріархального укладу життя. Але об'єктивно він гальмував розвиток не тільки приватновласницьких відносин, а й демократичних форм суспільного і політичного життя. До III ст. до н. е. консервативне з погляду соціальної ролі цивільне право стало перетворюватися на певну перешкоду на шляху зростання торгового обігу і почало суперечити потребам рабовласницької системи, яка на той час швидко розвивалася.

 

 


Право приватної власності за Законами XII таблиць


Вже в найдавніший період у Римі велика увага приділялася способам набуття речових прав і класифікації самих речей. Речі, які перебували в загальному користуванні (повітря, море тощо), а також ряд інших господарсько важливих речей (зокрема, громадська земля — ager publicum) розглядалися як такі, що перебувають поза майновим, торговим обігом (res extra comercium). Однак державні землі розкрадалися патриціанською знатно, що призводило до появи великого рабовласницького землеволодіння, а тому щодо питань про виділення ділянок землі із громадського фонду протягом майже всього республіканського періоду йшла гостра боротьба між плебеями і патриціями. Ця боротьба була дещо пом'якшена законом Ліцинія (близько 367 р. до н. е.), який передбачав рівні права плебеїв і патриціїв на користування державною землею і встановлював максимальний розмір ділянки, що виділялася із громадського фонду — 500 югерів (близько 125 га).

В цивільному праві найбільш значним поділом речей, що перебували в господарському обігу і могли бути об'єктом права власності, був їх поділ на манциповані (res mancipi) і неманци-поовані (res пес mancipi). До першої групи належали землі в Італії, раби, велика домашня худоба, земельні сервітути, тобто економічно найважливіші об'єкти речового права, до другої — всі інші речі.

Відчуження речей, що становили першу групу, могло здійснюватися лише шляхом манципації — особливо складної й урочистої процедури. Манципація була суто формальним обрядом, здійснюваним «за посередництвом міді і ваг». Вона вимагала наявності п'яти свідків і вагодержателя. Покупець торкався рукою речі, що придбавалася ним, тримаючи в руках шматок міді, і промовляв урочисту формулу: «Стверджую, що цей раб за правом квіритів належить мені і що він повинен вважатися купленим мною за цей метал і за допомогою цих мідних ваг». Потім він ударяв цим металом об ваги (цей обряд виник, коли ще не було карбованої монети) і передавав його як купівельну суму тому, від кого придбавав річ шляхом манципації. Неманциповані речі продавалися шляхом простої їх передачі (традиції) за мідь або за гроші без будь-яких особливих формальностей.

Найдавнішому праву був відомий ще один формальний спосіб передачі права власності шляхом складного обряду, що міг застосовуватися як до манципованих, так і до неманципованих речей (in jure cessio). Ця процедура становила собою фіктивний судовий спір, що розігрувався в присутності претора. Покупець плавав, що відчужувана річ належить йому і урочисто заявляв про своє право власності («ця річ за правом квіритів належить мені»), відчужувач не заперечував проти такого твердження, і претор присуджував цю річ набувачу, начебто вона є його власністю.

Вже в найдавніший період у Римі склався порядок, відповідно до якого річ могла набуватися у власність в силу тривалого володіння нею (usucaptio). Закони XII таблиць забороняли набуття права власності за давністю лише стосовно крадених речей. Для рухомих речей термін набувальної давності встановлювався в один рік, для нерухомих — у два роки. Цим способом користувався набувач речі в тих випадках, коли, наприклад, під час здійснення манципації допускалися неточності у формальностях, а тому з огляду на строгість квірит-ського права покупець не набував права власності на річ, і квіритський власник міг навіть вимагати повернення останньої через суд.

Сервітути. Особливим видом речового права, що виникло вже в найдавніший період, були сервітути — фіксоване в звичаях або законі і строго обмежене право користування чужою річ­чю. Сервітути з'являлися разом із приватною власністю на землю і необхідністю чіткого юридичного врегулювання взаємовідносин власників (чи володільців) сусідніх ділянок. З огляду на їх господарську важливість сервітути належали до категорії манципованих речей. Найдавнішими і найістотнішими з них були такі: право проходу через сусідню ділянку, право прогону худоби, право провезення навантажених візків, право відведення води з ділянки сусіда. Окремі сервітути передбачалися і Законами XII таблиць . Так, передбачалося, щоб дерева на висоті 15 футів обрізались колом, для того щоб їхня тінь не завдавала шкоди сусідній ділянці (VII, 9а); дозволялося збирати жолуді, що падають із сусідньої ділянки (Табл., VII, 10. Пліній. Природна історія. XVI, 5, 15).

 

 


Договір позики


Боргове рабство, узаконене XII таблицями , відзначалося надзвичайною суворістю. Договір позики, за яким засобом забезпечення були «м'ясо і кров» боржника, називався в Римі пехum (нексум) — кабала. За способом укладення нексум схожий на манципацію (свідки, мідь, формула). У разі прострочення платежу кредитор, користуючись дозволом суду, «накладав на боржника руку», що означало закувати в кайдани. Поміщений у підвал будинку кредитора боржник тричі виводився на міську площу молити про допомогу друзів і родичів. «Третього ба­зарного дня боржники підлягали страті або надходили у продаж за кордон», що означало рабство (Табл., III, 5. Авл Геллій. Аттичні ночі. XX, 1, 46). Тим часом (тобто поки боржник знаходився в ув'язненні) він мав право помиритися (з позивачем), але якщо (сторони) не мирилися, то (такі боржники) залишалися в ув'язненні 60 днів. Протягом цього терміну їх три рази підряд у базарні дні приводили до претора на коміціум і (при цьому) оголошувалася присуджена з них сума грошей. Третього базарного дня вони підлягали страті або надходили в продаж за кордон, за Тибр. Коли в боржника виявлялося кілька кредиторів, закон встановлював: «Нехай розрубають боржника на частини» (Табл., III, 6. Третього базарного дня нехай розрубають боржника на частини. Якщо відітнуть більше або менше, то нехай це не ставиться їм у провину). За деякими свідченнями, цей припис не застосовувався буквально. Економічна вигода стимулювала кредиторів до продажу боржника в рабство. Визнавалося, що виплативши борг, громадянин повертав собі волю.

Боргове рабство найбільше загрожувало плебеям, позбавленим того захисту і допомоги, що надавали патриціям рід і курія. Ліквідація боргового рабства стала питанням гострої боротьби.

Правляча верхівка Риму пішла на поступки. У 326 р. до н. е. (через 250 років після закону Солона) боргове рабство було скасоване й у Римі (закон Петелія). Ніхто не міг більше, ніж злочинці, утримуватися в ув'язненні чи бути закованим у кайдани; за борги належало відповідати майном, а не тілом; закабалені були звільнені і було заборонено на майбутнє брати боржників V кабалу.

Чи суворо дотримувалися закону Петелія? Це запитання ставить Є. Штаєрман і відповідає на нього заперечливо. Той же Тит Лівій вказує, що під час Другої Пунічної війни до римської армії стали набирати і тих, «хто був в оковах за борги»; про «закованих боржників» можна прочитати у Плавта, римського комедіографа III—II ст. до н. е., нарешті, у Цицерона.

 

 


Злочини і покарання


Кримінально-правові постанови Законів XII таблиць відзначаються надзвичайною суворістю. Стратою карається всякий, хто насмілиться потравити або зібрати врожай «з обробленого плугом (чужого) поля». Підпалювач будинку або хліба, якщо він діяв умисно, заковується в кайдани, піддається бичуванню, за яким настає смерть. Будь-хто вправі убити на місці злочину нічного злодія або злодія, захопленого зі зброєю в руках. Денний злодій, захоплений на місці злочину, піддавався фізичному покаранню, а потім віддавався в рабство потерпілому (Табл., VIII, 16. Цицерон. Про республіку. IV, 10, 12). Закони XII таблиць встановили смертну кару за невелику кількість злочинних діянь, в тому числі вважали за необхідне застосування її в тому випадку, коли хто-небудь склав чи співає пісню, що містить у собі наклеп чи ганьбить іншого.

Якщо заподіє калічення членів і не помириться з потерпілим, то нехай і йому самому буде заподіяне те саме.

Якщо рукою або палицею переламає кістку вільній людині, нехай заплатить штраф у 300 ассів, якщо рабу — 150 ассів.

Якщо образить, нехай штраф буде 25 ассів.

...Зламає — нехай відшкодує...

Якщо хто поскаржиться, що домашня тварина завдала шкоди, то Закон XII таблиць наказував або видати потерпілому тварину, що завдала шкоди, або відшкодувати вартість нанесених збитків.

Якщо жолуді з твого дерева упадуть на мою ділянку, а я, вигнавши худобу, нагодую її ними, то за Законами XII таблиць ти не можеш подати позов ні про потраву, тому що не на твоїй ділянці паслася худоба, ні про шкоду, заподіяну твариною, ні про збитки, завдані неправомірним діянням.

8а. Хто заворожить посіви...

86. Нехай не переманює на свою ділянку чужого врожаю.

9. Відповідно до Законів XII таблиць смертним гріхом для дорослого було потравити або зжати в нічний час врожай з обробленого плугом поля. XII таблиць наказували таку приречену богині Церері людину піддати смерті. Неповнолітнього, винного в подібному злочині, на розсуд претора або піддавали бичуванню, або засуджували до відшкодування заподіяної шкоди в подвійному розмірі.

10. (Гай. 9 Титул 47 кн. Дигест). Закони XII таблиць наказували закувати в кайдани і після бичування стратити того, хто підпалював будівлі чи складені біля будинку скирти хліба, якщо винний зробив це умисно. Якщо пожежа сталася випадково, тобто через необережність, то закон наказував, щоб винний відшкодував збитки, а у разі його неспроможності був підданий більш легкому покаранню.

У XII таблицях було встановлено, щоб за злісну порубку чужих дерев винний сплачував по 25 ассів за кожне дерево.

Якщо той, хто вчинив у нічний час крадіжку, убитий на місці, то нехай убивство його вважається правомірним.

При світлі дня ... якщо чинить опір зі зброєю в руках, склич народ.

Децемвіри наказували, що вільних людей, спійманих під час крадіжки з поличним, треба піддавати тілесному покаранню і видавати головою тому, у кого здійснена крадіжка, рабів же карати батогом і скидати зі скелі; але стосовно неповнолітніх було встановлено: або піддавати їх на розсуд претора тілесному покаранню, або стягувати з них відшкодування збитків.

15а. Законом XII таблиць встановлювався штраф у розмірі потрійної вартості речей у тому випадку, коли річ знаходили в кого-небудь під час формального обшуку або коли вона була принесена тому, хто її приховував, і знайдена в нього.

156. Закон XII таблиць встановлює, щоб при проведенні обшуку особа, яку обшукують, не мала на собі ніякого одягу, крім полотняної пов'язки, і тримала в руках чашу.

Якщо подається позов про крадіжку, під час якої злодій не був схоплений з поличним, нехай суд вирішує спір присудженням подвійної вартості речі.

Закон XII таблиць забороняє набуття краденої речі за давністю.

18а. (Тацит. Аннали. VI, 16). Уперше XII таблицями було встановлено, щоб ніхто не брав більше одного відсотка на місяць, тоді як до цього бралося за примхою багатих.

186. (Катон. Про землеробство. Передмова, 1). Предки наші мали звичай і встановили в законах присуджувати злодія до сплати подвійної вартості украденої речі, лихваря — до стягнення в чотирикратному розмірі отриманих відсотків.

(Павел). За Законом XII таблиць за річ, здану на зберігання, дається позов у подвійному розмірі вартості цієї речі.

(Тріфоніан. У 7 титулі 26 кн. Дигест). У разі розкрадання опікунами майна їх підопічного варто встановити, чи не допустимий щодо кожного з цих опікунів окремо той позов у подвійному розмірі, що був встановлений у XII таблицях проти опікунів.

21. Нехай буде відданий богам підземним (тобто прокляттю) гой патрон, який заподіює шкоду своєму клієнту.

22. Якщо хто-небудь брав участь при здійсненні угоди як свідок або вагар, а потім відмовляється це засвідчити, то нехай він буде визнаний безчесним і втратить право бути свідком.

23. Відповідно до XII таблиць викритий у лжесвідченні скидався з Тарпейської скелі.

246. (Пліній. Природна історія. XVIII, 3, 12 , 8-9). У XII таблицях за таємне знищення врожаю призначалася смертна кара... тяжча, ніж за вбивство людини.

26. У XII таблицях зазначалося, щоб ніхто не влаштовував у місті нічних збіговисьок.

27. Закон XII таблиць надавав членам колегій (співтовариств) право укладати між собою будь-які угоди, аби цим вони не порушували якої-небудь постанови щодо громадського порядку. Закон цей, очевидно, був запозичений із законодавства Солона.

Про державні злочини Закони XII таблиць говорять порівняно небагато: встановлюється неправомірність і караність нічних збіговисьок, підбурювання ворога до нападу на Рим, порушення настанов щодо громадського порядку, хабарництва суддів та ін. (Табл., IX, 1-2. Цицерон. Про закони. 111, 4; II, 19, 44). Привілеїв, тобто відступів на свою користь від закону, нехай не просять. Вироків про смертну кару римського громадянина нехай не виносять інакше, як у центуріатних коміціях... Преславні Закони XII таблиць містили дві постанови, з яких одна скасовувала усякі відступи від закону на користь окремих осіб, а інша забороняла виносити вироки про смертну кару римського громадянина інакше, як у центуріатних коміціях.

(Авл Геллій. Аттичні ночі. XX, 17). Невже ти будеш вважати суворою постанову закону, що карає стратою того суддю чи посередника, що були призначені під час судоговоріння для розгляду справи і були викриті в тому, що прийняли хабаря у цій справі?

(Помпоній. В 2 титулі 1 кн. Дигест). Квестори, які були присутніми під час виконання смертних вироків, іменувалися кримінальними квесторами, про них згадувалося навіть у Законах XII таблиць .

(Марціан. У 4 титулі 48 кн. Дигест). Закони XII таблиць наказують піддавати страті того, хто підбурює ворога римського народу до нападу на Римську державу, чи того, хто видає ворогу римського громадянина.

(Сальвіан. Про правління Боже. VIII, 5). Постанови XII таблиць забороняли позбавляти життя без суду будь-яку людину.

Про умисне убивство не згадується зовсім, принаймні в тих уривках, що до нас дійшли. Пояснюється це, очевидно, тим, що міри покарання, які призначалися за нього, не викликали сумнівів. Слід додати, що вищі магістрати республіки не були зв'язані точним визначенням того, що варто вважати злочином.

В особливих випадках вони могли вирішувати це питання на свій розсуд. Щоб уникнути свавілля, за кожним римським громадянином визнавалося право апеляції до народних зборів. Рішення останніх було остаточним.

Справи про злочини рабів розглядалися, як правило, домашнім судом рабовласника. У раба не було жодних гарантій і жодних прав на захист. Засуджений до смерті, він, за звичаєм, скидався з Тарпейської скелі.

Категорія: Історія політичних і правових вчень (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter