Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія політичних і правових вчень (Семінари)

Карл Бергбом

Рудольф фон Ієрінг

Георг Єллінек

Органічна теорія

Карл Бергбом


Головним представником континентального напряму в юридичному позитивізмі, основоположником цього напряму в Німеччині є Карл Бергбом (Bergbohm), 1849-1927, який помітно пов’язував свою доктрину з філософським позитивізмом О.Конта. Слідом за основоположником позитивізму він проголосив докорінний розрив з усякою метафізикою і спекуляцією, яка в юриспруденції, на його думку, знайшла притулок у теорії природничого права. Як і Конт, Бергбом висував вимогу обмеження досліджень реальними предметами, а також виступав за виключне застосування експериментального методу дослідження державно-правових явищ. Основною працею К.Бергбома є "Юриспруденція і філософія права" ("Jurisprudenz und Rechtsphilosophie"), яка побачила світ у Лейпцигу у 1892 р. Бергбом підкреслював, що лише правовий позитивізм виведе правову науку із сфери метафізики на шлях реалізму і емпіризму, акцентуючи увагу на "дійсності реального правового явища". Він писав: "Право, яке дійсно функціонує як право, вільне саме по собі від суперечностей і прогалин і становить основу будь-якого устрою відносин між людьми. Природниче, розумне і будь-яке інше непозитивне право також саме по собі досконале, але оскільки воно являє собою не більш ніж припущення, то і є джерелом помилок і тягне за собою, якщо його сприймати серйозно, як явище правового порядку, руйнування правопорядку і анархію. Співвідношення між ними так само мало ймовірне, як взагалі співвідношення між об’єктивним реальним і суб’єктивним фіктивним. Прихильник природничого права повинен відмовитися від права позитивного; хто не хоче відмовитися від позитивного права, повинен відкинути природниче. Будь-яке дуалістичне вчення про право є з погляду практичного юридичного життя неможливим". Аргументами "дійсності" Бергбом боровся проти концепції природничого права, яке, на його думку, не може обгрунтувати свого походження ніякою правовою дійсністю. При цьому він зазначав, що діюче право створене мисленням, тобто є результатом інтелектуальної діяльності, однак, на відміну від концепції природничого права, діюче право завжди можна вивести із зовнішніх об’єктивних фактів, з реального процесу творення права. Вчений підкреслював, що теорія права повинна займатися об’єктивно існуючим позитивним правом, яке спирається на правотворчі факти. Він рішуче застерігав проти того, щоб в результаті наукової розробки права, навіть якщо вона буде базуватися на позитивістській основі, не витворювати ідеальних концепцій можливих правових систем. Він називає їх "теоретичним правом" і відкидає так само рішуче, як і природничо-правові доктрини, підкреслюючи, що "сутність будь-якого права полягає в тому, що воно діє. Тому, - продовжує Бергбом, - найкраще ідеальне право не може не залишитися позаду навіть найбільш жалюгідного позитивного права, подібно до того, як будь-який каліка бачить, чує і діє краще, ніж найпрекрасніша статуя". Тобто, по суті, зусилля Бергбома, інших прихильників юридичного позитивізму були спрямовані на пошук наукового тлумачення правових явищ. Завдяки позитивізму формується правовий погляд, правова наука звільнилася від догм метафізики. Право, в розумінні прихильників цього напряму, було результатом правотворчої функції держави, незалежної від економічних відносин. Власне правовий позитивізм та загальна кодифікація послужили основою концепції правової держави (Rechtsstaat), суть якої полягає в утвердженні ідеї, що над громадянином, над владою і над державою стоїть незмінний правопорядок. Державний апарат при цьому є зв’язаний, обмежений ним же виданими законами. Держава повинна гарантувати нормами діючого права сферу прав громадян і їхніх свобод.

Представники правового позитивізму стверджували, що визначальним фактором, який творить право, а отже й регулює суспільне життя, є особа або група осіб, що стоять при владі. Джерелом правопорядку є тільки влада, яка має у своєму розпорядженні примус; вона, стоячи над суспільством, регулює і формує суспільне життя. Діюче право, створене владою, покликане забезпечувати порядок, гармонію і безпеку в державі.

 

 


Рудольф фон Ієрінг


Рудольф фон Ієрінг, 1818-1892, - один з найвизначніших представників в історії юриспруденції. Його правова концепція викладена у тритомній праці "Дух римського права на різних етапах його розвитку" (1852-1854), двотомній праці "Мета в праві" (1877-1883) та найвідомішій праці "Боротьба за право" (1872), яка ще за життя автора була перекладена практично на всі європейські мови. Він був професором права в ряді європейських університетів. Його концепція грунтується на філософії Конта, поглядах Остіна, утилітаризмі Бентама та Міля. Відштовхуючись від конкретних матеріалів історії римського права, цивільного права, філософії права, Ієрінг в основу свого правового вчення поставив питання про сутність права, його соціальну роль та завдання. Теоретичні розробки вченого орієнтовані на вдосконалення законодавства, зміцнення конституційних основ держави.

Наукова творчість мислителя розпочалася з критики концепції історичної школи права з її запереченням необхідності кодифікації законодавства та з поглибленого вивчення і аналізу римського права. Останнє дало йому підставу стверджувати особливу важливість приватного права як основи права публічного. Розгляд римського права дав змогу вченому зробити фундаментальний внесок у розвиток позитивістської юриспруденції. Вже у своїй першій праці "Дух римського права" мислитель відзначив важливість права як основного елементу соціально-політичної організації античного Риму, значення правових основ у римському суспільному житті.

У концепції вченого правовий позитивізм виявляється і як історико-соціологічне дослідження права з метою обгрунтування його політичного змісту. По суті, у поглядах Ієрінга логіко-правовий та соціолого-правовий підхід були взаємопов’язані, відображаючи позитивістську методологічну орієнтацію вченого. Значення Ієрінга в розвитку теорії права полягає у тому, що він поєднав у своїх поглядах розробку всіх трьох основних напрямів у тогочасній правовій ідеології, зробивши свій внесок у розвиток кожного з них. Йдеться про логіку правових конструкцій, вивчення соціальної природи права і етичних основ права, тобто філософію права. При цьому він прагнув створити єдине вчення про право, показати тісний зв’язок догматики права і вчення про соціально-історичну та моральну природу, особливо рішуче критикуючи так звану юриспруденцію понять за перебільшену увагу до формально-догматичного боку у праві. В цілому Ієрінг заклав основи розвитку нової теорії, соціології та філософії права в Німеччині, справивши суттєвий вплив на розвиток кожного з цих напрямів науки.

Термін "право" Ієрінг трактує у двох розуміннях: об’єктивному та суб’єктивному. В об’єктивному розумінні це є поняття сукупності правових норм, які охороняються державою, тобто узаконений порядок життя; у суб’єктивному розумінні право є конкретне втілення абстрактного правила у конкретні права та обов’язки суб’єкта правовідносин. В обох випадках, наголошує Ієрінг, право натрапляє на протидію і в обох випадках воно повинно її перемогти, іншими словами, право повинно шляхом боротьби встановлювати і відстоювати своє існування. З боку держави підтримка правового порядку, власне, й виявляється у безперервній боротьбі проти беззаконня, яке йому протистоїть.

Розглядаючи виникнення права, Ієрінг зазначав, що його народження, як і народження людини, супроводжувалося важкими родовими муками. Але це, на думку вченого, є, безперечно, позитивним фактом, оскільки "саме те, що право не дається народам без боротьби, не звалюється з неба, що тільки шляхом постійних прагнень, боротьби, праці і крові можуть вони його досягнути, є обставиною і служить причиною їхнього тісного внутрішнього зв’язку з правом". Народ ніколи не дозволить знищити свої права та установи, які він здобув кривавим потом. "Можна навіть прямо сказати, - писав учений, - що ступінь любові і прив’язаності народу до його права і сила, з якою він це право буде відстоювати, визначається сумою тих зусиль і боротьби, яку він на нього поклав. Не тільки звичка, але й жертви кують той ланцюг, який об’єднує народ з його правом, і тому народові, до якого Бог прихильно ставиться, він нічого не дарує".

 

 


Георг Єллінек 


Георг Єллінек (1851-1911) опублікував низку праць із державного права: «Право сучасної держави», «Правова природа міжнародних договорів», «Закон і указ», «Система суб?єктивних публічних прав» та ін.

Єллінек розвивав своє вчення про зв?язаність держави нормами права. Право, на його думку, є наслідком і виразом самообмеження держави. Саме це самообмеження - основа зв?язаності держави її правом. Самообмеження держави досягається визнанням за підданими державі особами значення суб?єктивних прав. Сила держави набуває, характеру правової сили, а її інтереси - характеру правових інтересів. «Держава,- стверджував мислитель,- сама стає обмеженою у правовому аспекті особою». Лише тому, що держава вважає себе обмеженою у правовому аспекті, вона стає суб?єктом права.

Суб?єктивні публічні права громадян, як і права держави, можливі лише через визнання правових обов?язків держави. Визначення суб?єктивних публічних прав громадян нерозривно пов?язане, за вченням Єллінека, з розглядом держави як юридичного суб?єкта, з визнанням її суб?єктом прав та обов?язків. Намагання мислителя довести зв?язок громадян з органами держави і з державою в цілому як правовий зв?язок є необхідним для обґрунтування суб?єктивних публічних прав громадян.

Вчений дав класифікацію прав громадян відносно держави. Він пропонував розрізняти:

1) негативний статус, тобто право на свободну сферу, незалежну від впливів органів держави;

2) активний статус, тобто право громадян на участь у здійсненні державної влади;

3) позитивний статус, тобто право індивіда на сприяння і допомогу держави.

Головною думкою Єллінека була ідея суто правових відносин громадян і органів держави. Мислитель прагнув охопити політичну владу тогочасної держави юридичними категоріями і в такий спосіб обґрунтувати принцип законності.

Будучи теоретиком державного права, мислитель дотримувався дуалістичної теорії держави. Він заперечував об?єктивний характер держави і вбачав у ній лише феномен об?єктивної свідомості. Сутність політичних явищ, їхня природа, на його думку, незмінні.

Як феномен суб?єктивної свідомості держава не є єдиною та належить, з одного боку, до сфери сущого (реального), а з іншого - до сфери належного. Звідси два методи пізнання держави: соціологічний, або соціальний, і юридичний.

За допомоги соціологічного методу держава, за вченням Єллінека, розглядається в її емпіричному існуванні: виникнення, розвиток і взаємозв?язки з іншими соціальними явищами. І держава в соціальному аспекті - це наділене первісно владою панування, союзна єдність осілих людей. За допомоги соціального поняття держави Єллінек намагався подолати односторонність, формалізм юридичного позитивізму.

Юридичний метод, вважав мислитель, означає дослідження держави в площині належного, протиставленого емпіричному її існуванню. Завдяки такому підходу - представити державу в юридичних зв?язках, крізь призму абстрактних нормативно-правових суджень, поза зв?язками з соціальним змістом. Аби зробити державу і всі її властивості «юридично мислимими», філософ висунув поруч із соціальним поняттям держави юридичне поняття держави. Це - наділена первинною владою панування корпорація або юридична особа осілого народу. Отже, Єллінек оголосив, що держава може і повинна вивчатися не тільки як певне соціальне явище, а й як явище юридичне.

 

 


Органічна теорія


(Г. Спенсер, XIX ст.) ототожнює процеси виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людського організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. Г. Спенсер, натхненний успіхами природознавства, розвинув цю думку, заявивши, що держава - це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії, держава, як і будь-яке живе тіло, базується на диференціації і спеціалізації. Держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається і гине внаслідок старіння (як людина). У процесі становлення держави спостерігається інтеграція (об'єднання) дрібних утворень людського суспільства в більш великі і складні - "агрегати": плем'я, союз племен, міста, держави, імперії. Одночасно під впливом часу в "агрегатах" відбувається соціально-класова диференціація і спеціалізація у вигляді поділу праці, формування системи органів держави. Кожний орган виконує визначену лише йому властиву функцію (як у людському організмі): уряд - функцію мозку (регулятор суспільного організму); хлібороби і ремісники - функцію органів травлення (забезпечують життєдіяльність суспільного організму); працівники торгівлі, транспорту та інших засобів сполучення слугують кровоносною системою; панівні класи відповідають за оборону держави тощо. Завданням державної влади є служіння благу суспільства.

Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, однак тут є раціональне зерно. Визнається зв'язок законів громадського життя і законів природи, підкреслюється, що людина, перш ніж стати істотою суспільною, біологічно формується як індивід з волею і свідомістю. Інакше кажучи, людина спочатку є витвором природи, потім - членом суспільства, а потім - громадянином держави. Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (поділ на класи), інтеграції громадського життя (об'єднання людей у державу) у взаємозв'язку і системі, спеціалізації (поділ праці).

Категорія: Історія політичних і правових вчень (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter