Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія політичних і правових вчень (Семінари)

Рудольф Штаммлер

Станіслав Оріховський

Вчення Івана Вишенського

Державно-правові погляди П. Могили

Політичні погляди Богдана Хмельницького

 


Рудольф Штаммлер (1866-1938)


Природне право у Штаммлера одержало своєрідне значення. Воно не є ні правом, даним природою, ні правом, яке відповідає природі людини, речей або відносин, не існує у вигляді особливого, ідеального правопорядку поруч із позитивним правом. У площині свого змісту, твердив філософ, досконале, ідеальне право неможливе. Право завжди було і залишається недосконалим, а тому - змінним. Але в рамках цього історично перехідного недосконалого права вирізняється правильне право, себто таке, яке орієнтується на справедливість, на ідею права, на соціальний ідеал. Це право і виступає як природне право зі змінним змістом. Змінюється зміст природного права, змінюється відповідно і право позитивне. І ті, й інші зміни не можуть бути визначені інакше, як стосовно до кінцевої мети.

Отже, таке природне право існує поруч із правом чинним лише як масштаб, ідеальна мета, прообраз для фактично діючого права. Його значення, на думку мислителя, іншого порядку, ніж значення позитивного права, і воно цілком сумісне з останнім. Але природне право не має зовнішньої примусової сили щодо осіб і не зобов?язує виконавчі органи, а звертається до законодавця з вимогою відповідного перетворення. Штаммлер не погоджувався з твердженням про те, що правом є лише діючі норми, а всі інші не є правом у власному розумінні слова. Назвати ж правом право, яке служить метою наших стремлінь, ми можемо, твердив він, на тій же основі, як ми говоримо про минуле право. І якби хтось наважився зчинити словесний спір про те, чи може природне право іменуватися правом, то цей спір не дав би ніяких суттєвих аргументів проти позитивного вирішення цього питання.

Сучасне розуміння природного права істотно відрізняється від трактувань епохи антифеодальних революцій, поглядів на людину як носія природних прав. По-перше, на противагу доктринам минулого, філософія і правознавство XX століття розглядають людину не як відособленого індивіда, а як учасника різноманітних суспільних зв?язків. У перелік природних прав включаться не тільки невід?ємні права особистості, покликані гарантувати її незалежність від державної влади, але і політичні, соціально-економічні і культурні права людини, права соціальних спільнот (права народу, нації, національних меншин).

По-друге, послідовники І. Канта (неокантіанці), зокрема, німецький теоретик права Рудольф Штаммлер (1856—1938), абсолютним природним правом оголосилипочаток справедливості, «природним правом зі змінним змістом», яке включає моральні і духовні цінності конкретного суспільства чи народу. Цей початок став сприйматися як вимога справедливості й відповідного пристосування права до цінностей існуючого суспільства. На думку Штаммлера, не можна заперечувати природне право, якщо бачити в ньому й критерій для права позитивного як керівництва законодавцю.

По-третє, вчення про природне право у XX ст., розвиваючи традиції філософського осмислення права, утворили кілька філософських течій — неокантіанство, неотомізм, персоналізм та ін., які зближуються в його трактуванні.

Сучасні неотомісти зводять своє розуміння природного права до філософії Т. Аквінського, чиє вчення було визнано католицькою церквою канонічним. Видатний представник неотомізму французький філософ і громадський діяч Жак Марітен (1882—1973) брав участь у підготовці Загальної декларації прав людини 1948 р. У своїх творах «Інтегральний гуманізм», «Права людини і природний закон», «Людина і держава» будував свою концепцію на традиційних для релігійної філософії уявленнях про божественне походження права і держави, спираючись на принципи історизму, соціальної обумовленості політики.

В ессе «Права людини і природний закон» Марітен визначає природне право як неписаний закон. Це означає, що існує, в силу самої людської природи, «вказівка чи положення, яке людськийрозум може відкрити і відповідно до якого людська воля повинна діяти, щоб бути в згоді з необхідними цілями людської істоти».

Природний закон, властивий кожній розумній істоті, повинен сприйматися як писаний кодекс і стати еталоном будь-якого справедливого закону. Природний закон доповнюється «рядом положень людського закону залежно від розмаїтості конкретних моментів і обставин», прийнятих людьми зобов?язань і прав, в міру розвитку культури. Кожна епоха, вважає він, має свій історично конкретний ідеал.

Ж. Марітен запропонував виділити права різних рівнів: 

1) Відповідаючі абсолютній вимозі природного закону (тобто фундаментальні права) — право на життя й особисту свободу, право одружуватися, право приватної власності, право на прагнення до щастя й ін. Ці права особистості є природними в точному значенні слова, тому що кореняться в самій природі людини як вільної і духовної істоти. Особистість, писав Маритен, належить світу вищих цінностей.

2) Політичні права (чи права громадянина) визначаються законодавством країни, утворюють продовження природного права: право народу встановлювати конституцію держави і визначати форму правління, право громадян на активну участь у політичному житті, у т.ч. у виборах, право об?єднання в політичні партії і громадські об?єднання, свобода висловлювань і дискусій, рівність громадян перед законом і судом. Марітен пише, що останні види свободи ймовірно ніколи не будуть вивищені до абсолютного права, але вони складають право в суспільстві, яке досягло «стану політичної справедливості».

3) Соціальні права людини (права трудящих): право на працю, створення профспілок, на справедливу заробітну плату, на соціальне забезпечення та ін., «обумовлені загальним благом». Визнання соціальних прав людини поряд із правом приватної власності дозволяє, писав Марітен, уникнути пороків як капіталізму, так і соціалізму. Французький філософ відстоював ідею «третього шляху» розвитку суспільства.

Отже, права людини Грунтуються на природному праві, яке є джерелом прав і обов?язків. З прийняттям Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції про захист правлюдини й основних свобод 1950 р., наступних Протоколів до неї, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. й інших конвенцій була створена ефективна система міжнародних норм для захисту прав людини. Тим самим природно-правова теорія вирішила одне зі своїх основних завдань, але не втратила свого значення в правознавстві.

Природно-правове сприйняття права піддає оцінці позитивне право не лише з інструментального, але і з погляду позапозити-вних правових принципів моральності і справедливості. Щоб відповідати вимогам права, закони повинні враховувати ці принципи і ґрунтуватися на них, а законодавець повинен слідувати природному праву. На думку Штаммлера, «суб?єкти суспільних відносин і законодавець, керуючись ідеєю права, а не сваволею, прагнуть до належного упорядкування суспільних відносин, тобто до «істинного», або природного права».

 

 


Станіслав Оріховський


Однією з найяскравіших постатей українського гуманізму XVI ст. був виходець з Галицької землі – Станіслав Оріховський (Ожеховський)-Роксолан (1513-1566). Першу частину свого життя він був активним учасником і захисником реформації, пізніше – з початком 60-х років XVI ст. – схилився до концепцій контрреформації. Але в молодості С. Оріховський виступив проти думок про походження влади і держави від Бога, проти підпорядкування світської влади духовній, за невтручання церкви в державні справи.

Верховним суб’єктом влади в державі, як вважав Оріховський, має бути правитель, який виступає як інтегратор законодавчої та судової влади. Церковна влада повинна вирішувати лише питання, які стосуються її діяльності та служителів. Заслугою С. Оріховського було й те, що він одним з перших у тодішній Європі, спираючись на досягнення античної думки, приступив до розробки ідеї природничого права у своїй брошурі „Про природниче право”. Ці проблеми можна зустріти і в брошурі „Настанови польському королю Сигизмунду Августу”, де автор писав, що головним обов’язком короля є турбота про своїх підданих, необхідність бути сторожем і воїном. У "Настановах” мислитель радив за критерій підбору радників і слуг короля брати відданість справі народу і державі. Управління повинно здійснюватися методом переконання, суверен має здобути повагу і любов підданих, бо без цього суверен не може бути авторитетом і така влада буде слабкою.

У праці „Політика королівства польського на зразок аристотелівських політик” С. Оріховський писав, що королівство Польське складається з простонароддя, Ради і Короля, які між собою є рівні свободами, але не шляхетністю, однак всі складають разом польське суспільство – „коронне тіло”, що пов’язане двома речами: правом і привілеями. В цьому суспільстві простонароддя є тілом, Рада – душею, Король є розумом. Всі частини взаємозалежні, бо простонароддя є мертве без Ради, Рада ж без Короля не діє, а Король без Ради не спроможний управляти і без простонароддя стає жалюгідним в своєму королівстві. А в основі функціонування християнської держави повинно лежати дотримання права.

У праці „Польські діалоги політичні” (1563) С. Оріховський відійшов від ідеалів своєї молодості, а по суті, зайняв протилежні позиції. Вже в першому діалозі він захищає зверхність церковної, в даному разі – Папської влади над світською, королівською. Король стає королем лише після номінації його архієпископом, від якого отримує корону, меч і престол. С. Оріховський будує тверду логічну конструкцію: „не буде в Польщі папської влади, не буде архієпископа і священнослужителів; а не буде священнослужителів, не буде і короля, а не буде короля, то не буде і королівства”.

У цих діалогах С. Оріховський, як це було прийнято в середньовіччі, будував так звану піраміду влади. У другому діалозі він твердив, що польська держава тримається на трьох основних речах, які разом утворюють трикутник. На вершині трикутника він помістив вівтар, тобто духовну владу, у лівому куті – священнослужителя, справа – короля. Сучасні польські теологи в своїх працях спираються саме на цю схему С. Оріховського.

С. Оріховський також запропонував своє розуміння природи верховної влади, яке схематично можна зобразити у вигляді піраміди. Польська держава ґрунтується на короні, священнослужителях, вівтарі, християнській вірі. Піраміда у своїй вершині змикається. На вершині – загальна апостольська церква. Мислитель визначив також джерела влади і панування у формулі: „будь-яка влада є від Бога”.

Заслугою С. Оріховського є те, що він першим у східнослов’янській політичній думці займався абстрактними схемами аналізу влади.

 

 


Вчення Івана Вишенського


У розгляданий період заслуговують на увагу погляди на державу і право Івана Вишенського (між 1545—1550 — після 1620).

І. Вишенський творив свій суспільний ідеал, основними аспектами якого були питання рівності, свободи людини й народу. На думку мислителя, реалізація ідеї рівності та свободи людини й народу можлива тільки з поверненням до демократичних основ раннього християнства.

І. Вишенський прагнув усунути превалювання світської влади, оперти її та все світське життя на засади християнської віри, очищеної від католицизму. Він був переконаний, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні основи рівності, свободи і справедливості, а насильство, деспотизм І тиранія є наслідками світського життя, багатства й розкошів, бажання необмеженої влади.

Обстоювання свого суспільного ідеалу І. Вишенський почав із викриття узурпованого права абсолютної влади папи римського.

Він дійшов висновку, що папа ігнорує природні права, що знайшли своє втілення у Святому Письмі, захищав положення про природну рівність людей.

На думку І. Вишенського, успіх у визволенні від гніту й побудові держави залежить од вирішення трьох взаємопов'язаних проблем: очищення релігії від католицизму, повернення до ранньохристиянських демократичних істин православного християнства; відновлення освіти й науки, відмови від схоластичної католицької науки як духовного засобу зміцнення абсолютної влади папи римського; відродження української мови, відмови від накинутої католицькою церквою латини.

Питання співвідношення церкви й держави знайшли відображення в політичних поглядах визначного діяча православної церкви Петра Могили (1596 або 1597-1647).

 


Державно-правові погляди П. Могили


Державно-правові погляди П. Могили відображали його прагнення посилити позиції православних у їхній боротьбі проти покатоличення. Враховуючи те, що в Україні не було своєї державності, а владу польського короля населення вважало чужою (своєю була тільки віра), П. Могила пропагував ідею верховенства в суспільстві духовної влади — влади православної церкви. Ці погляди викладено у праці "Номоканон" та ін.

Стосовно перспектив розвитку Української держави, можливої її самостійності він виклав концепцію ідеального володаря. Бачив його сильним, рішучим, доброчесним і вірним православній вірі правителем.

Відносно походження влади П. Могила дійшов висновку, що вона дається від Бога, перед яким вона й підзвітна у своїх діях. Верховна державна влада, за П. Могилою, діє у трьох напрямках: політичному, мирському та духовному.

Політичні та мирські справи він ставив попереду. До них він відносив управління, суд, законодавство. Вважав за необхідне разом із внутрішніми політичними проблемами вирішення питань зовнішньої політики, захисту суверенітету країни.

Водночас П. Могила виклав вимоги до монарха: ідеальний правитель повинен бути носієм політичних і морально-духовних функцій, втілювати чесність, правду і справедливість, сприяти добру підлеглих. Церкві мислитель відводив роль радника, а не носія верховної влади в державі.

Закон у політико-правовому вченні П. Могили — дар Божий. Відомі людству закони він поділяв на три групи, при цьому віддавав пріоритет "закону натури", що його, мабуть, слід розуміти як природний закон. П. Могила вважав, що законам мусять коритися всі, в тому числі й цар, який їх створює.

Загалом у своєму вченні П. Могила виклав концепцію самостійної держави, яку очолює ідеальний правитель, прибічник православної християнської віри.

 

 


Політичні погляди Богдана Хмельницького


Відродження української державності нерозривно пов?язано з ім?ям Богдана Хмельницького (1595—1657). Одержа­вши гетьманську булаву й очоливши казацько-селянське повс­тання 1648 р., своїм найближчим політичним завданням ставив захист козацької республіки, «давніх прав Запорізького Війська», селян, міщан, православної церкви. На першому етапі війни Хмельницький наносить ряд поразок коронним військам. Од­ночасно гетьман намагається підкріпити свою програму диплома­тією, веде активне листування, шле послів польському королю, сенаторам, воєводам, московському царю, щоб залучити його до спільної боротьби з Польщею.

Успіхи казацько-селянської армії додають сміливості планам Хмельницького: домогтися політичної автономії України в складі Речі Посполитої. Блискуча перемога українських військ під Зборовим у 1649 р. реалізує плани гетьмана: Зборівський договір за­кріплює автономію Козацької держави. Однак невизначеними зали­шаються питання становища нереєстрового козацтва, селянства, володінь польських магнатів і шляхти на українських землях.

Переяславський договір 1654 р., конкретизований у «Берез­невих статтях» Б. Хмельницького (спочатку з 23 пунктів), пе­редбачав збереження козацької республіки з усіма правами і при­вілеями козаків і їх старшини, невтручання царських намісників у козацьке самоврядування і судочинство, збереження виборно­сті гетьмана, 60-тис. козацького реєстру і т.п. Практично всі положення пропонованого гетьманом договору були задоволені Москвою. Інші були підтверджені царськими указами. Обме­жувалося лише право гетьмана на дипломатичні зносини з Поль­щею і Туреччиною.

Б. Хмельницький розцінював україно-російський військово-по­літичний союз як такий, що має юридичну силу для обох сторін при обопільних зобов?язаннях та під верховенством російського царя. Гетьман сподівався, що Росія стане надійним союзником і гарантом безпеки України, її кордонів з Польщею і кримським ханством. Він усвідомлював свою відповідальність за народ України, його державність і права. В Україні договір з Росією довгий час розглядався як своєрідна «Консти­туція». Московський же цар і його уряд — як юридичний при­від приєднання України до Росії. Так, вже в 1656 р. московський цар пішов на мир з поляками без участі української сторони. Проте найважливіші пункти «Березневих статей» Хмельницького зберігали правову силу в Україні протягом майже цілого століт­тя, хоча й постійно порушувались царським урядом.

Таким чином, під керівництвом .Хмельницького український народ у Визвольній війні скинув польське ярмо, відродив дер­жавність, створив Козацьку республіку на майже всій території країни. Після Зборівського договору Європа, у т.ч. і Росія, ви­знали Україну як державне утворення, суб?єктом міжнародного права зі своєю територією і кордонами. Державотворчий геній Хмельницького проявився і в тім, що він зміг очолити перемо­жну визвольну війну народу, втілити його національні і держа­вні інтереси, відродити державу на демократичних началах, по­роджених народним досвідом і творчістю.

Одним з останніх пунктів політичної програми Хмельницько­го був намір додати українській державі в оточенні феодальних монархій форму козацької республіки зі спадковою гетьманською владою. У дипломатичному листуванні він часто називає себе «єдинодержцем» і «самодержцем руським», спадкоємцем київ­ських князів. О. Кромвель у листах до гетьмана називає його «ім­ператором запорізьких козаків». Однак передчасна смерть пере­шкодила здійсненню політичних планів і намірів Хмельницького.

Категорія: Історія політичних і правових вчень (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter