Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія політичних і правових вчень (Семінари)

Вчення Ганса Кельзена

Вчення Є. Ерліха

Психологічна теорія права Л. Петражицького

 

 

Вчення Ганса Кельзена


Вчення Г. Кельзена склалося під сильним впливом неокантіанства, від якого він перейняв протиставлення категорій «сущого» і «належного». Згідно з Кельзеном, право цінне тільки як наказ, як норма. У такому смислі право характеризувалося ним як форма належного. «Адже право складає цінність якраз тому, що воно є нормою». Ця «норма» в нього - чиста належність - наказ, але не норма рівності, свободи, справедливості. Кельзенівська норма - це чиста й порожня форма належного, здатна надавати імперативно-наказного статусу і характеру будь-якому довільному позитивному змісту.

Свою теорію Кельзен назвав «чистим вченням про право» і виклав її в основній праці «Чиста теорія права». Характеризуючи своє «чисте вчення про право», мислитель писав: «Воно пробує відповісти на питання, що є право і як воно є, але не на питання, яким воно повинно бути або створюватися. Воно є правознавство, але не політика права». Це вчення про право, пояснював він, називається «чистим» тому, що воно зайняте самим лише правом і очищує пізнавальний предмет від усього, що не є правом у чіткім сенсі. Іншими словами, воно прагне звільнити правознавство від чужих йому елементів. Такий основний принцип його методики.

Із цих неопозитивістських позицій Кельзен критикував не тільки природноправові вчення, а й традиційне позитивістське правознавство ХІХ-ХХ ст. за його нечистоту. Юриспруденція цілком некритично «розширилася» за рахунок психології та соціології,етики й політичної теорії. Таке розширення можна пояснити тим, що ці науки мають справу з предметами, які, без сумніву, тісно пов?язані з правом. І якщо чисте вчення про право бажає відгородити пізнання права від суміжних дисциплін, то зовсім не тому, що воно не бачить чи навіть заперечує цей зв?язок, а тому, що воно хоче уникнути методологічного синкретизму (поєднання різнорідних елементів), який заступає сутність правознавства і згладжує межі, визначені йому природою його предмета.

Таким чином, предметом вивчення теорії права, за Кельзе-ном, є законодавчі норми, правопорядок, відносини між різними правопорядками. Мета теорії — забезпечити юриста (правознав­ця і практика) розумінням і описом позитивного права.

Г. Кельзен у своїй „чистій” теорії права побудував так звану „піраміду” норм, де основою чинності однієї норми може бути лише чинність іншої норми. Така норма, яка являє собою основу чинності для іншої норми, образно означується як вища щодо іншої – нижчої норми; 

– представники „Віденського гуртка” наполягали на потребі очищення науки від метафізичних домішок, прагнули до точних формулювань, до застосування точних логічної мови й символіки, до чіткого відмежування теоретичного змісту тієї чи іншої тези від усього лише супутніх уявлень. Г. Кельзен у своїй „чистій” теорії права прагнув звільнити правознавство від усіх сторонніх елементів, що є основним принципом методу „чистої” теорії права; 

– під впливом методології логічного позитивізму Г. Кельзен, для того щоб дати визначення поняття „право”, зазначав, що варто розпочати зі з’ясування значень слів, тобто встановити, що саме означають слово „право” у німецькій мові та його еквіваленти в інших мовах.

Право Кельзен визначає як «нормативний примусовий по­рядок», як «систему норм, що регулюють людську поведінку», здійснюваних у примусовому порядку (на відміну від релігії, мо­ралі). Норма, що являє собою підставу дійсності іншої норми, є стосовно неї вищою нормою. Згідно з Кельзеном, вони в націо­нальних правових системах погоджені між собою й утворюють сувору ієрархію у вигляді піраміди норм. На вершині цієї піра­міди знаходиться основна норма — загальне джерело всіх норм. Нижче слідують загальні норми (закони, урядові норми, нижчих органів влади тощо), встановлені в законодавчому порядку чи шляхом звичаю. «Норма» — це смисл акту, який предписує, до­зволяє чи уповноважує певну поведінку. Нарешті, підвалину пі­раміди норм, її останню ступінь, складають індивідуальні норми, створювані судовими й адміністративними органами при вирі­шенні конкретних справ. «Всі норми, дійсність яких можна ви­вести з однієї і тієї ж основної норми, створюють систему норм, нормативний порядок».

Сутність основної норми повинна усвідомлюватися як безпо­середньо зв?язана з конституцією, прийнятою в державі, і ство­реним нею правопорядком. Зміст основної норми зводиться до формули: «Належить поводитися так, як предписує саме ця кон­ституція». Вона придає нашим уявленням про легітимність існу­ючого правопорядку логічно завершену форму. Отже, в теорії Кельзена поняття права охоплює не лише загальнообов?язкові норми, установлені державною владою, але і процес їх реалі­зації на практиці. «Застосування права є також і створення пра­ва», — підкреслював теоретик нормативізму.

Держава, за Кельзеном, конституюється правопорядком. Дер­жава і право — тотожні. «У своїй якості політичної організації держава є правопорядок», «централізований порядок примусу», «державний правопорядок». Таким чином, держава виступає тут у двох вимірах: як панування і як право («правова функція»). І хоча право і влада не те саме, само по собі право не може існувати без влади, а тому право, відповідно до «чистої теорії права», є «специфічний порядок чи організація влади».

 

 


Вчення Є. Ерліха


Народився Євген (Еліас) Ерліх 1862 р. в м. Чернівцях, де тривалий час жив і працював. Не дивно тому, що велику роль у формуванні його поглядів відіграло вивчення реального права в тогочасній Буковині, яку населяли різні національності, що мали свої правові звич*аї.

Ерліх різко виступив проти юридичного позитивізму, який розглядав право лише як сукупність юридичних норм, прийнятих державою та не зв?язаних із суспільством, його економічними умовами та іншими соціальними факторами. Такий підхід, на його думку, був недостатнім і ненауковим. Щоб повністю розкритисутність права, правова наука, на думку мислителя, повинна бути не тільки історичною, а й соціологічною. Недоцільно обмежувати правову науку дослідженням лише тексту закону та його техніко-правового застосування. Мислитель намагався дати нове теоретичне обґрунтування тогочасного права. Тому він приділяв значну увагу не тільки вивченню законодавства, а й дослідженню звичаєвого права, судової практики, проявів господарського життя, намагався обдумати та узагальнити їх з позиції свого соціологічного світогляду, встановити зв?язки між усіма цими проявами і створити узагальнене пізнання правової дійсності.

У 1913 р. Ерліх видав свою монографію «Основи соціології права», в якій писав: «Центр ваги розвитку права в наш час, як і в усі інші часи, перебуває не в законодавстві, не в юриспруденції чи судочинстві, а в самому суспільстві. У цьому, власне, і полягає зміст будь-якої основи соціології права.

Звідси Ерліх писав, що право розкривається в подвійному: один порядок містить норми, що виробляються у вирішенні спорів, інший - норми, за якими здійснюється повсякденна людська діяльність. Перші він називав нормами рішень, інші - нормами організаційними, а також суспільним правом. Останнє виражається безпосередньо через суспільні сили, а правові положення виникають дякуючи судовим рішенням і закону. Порядок, що встановлюється автоматично (самостійно), суперечить правопорядку, який створюється через правові положення і тільки через діяльність суду і державних установ впроваджується в життя. Лише норми, які містять обидва ці порядки, застерігав Ерліх, фактично складають ціле право суспільства.

Отже, Ерліх виходив із свого принципу про те, що право визначається передусім через суспільство. Під суспільством він розумів сукупність людських союзів, що переділялися ним на самобутні (генетичні) та нові. Генетичні союзи - це рід, сім?я, сімейна спільність. У примітивних суспільствах ці самобутні союзи були єдино організованими групами, з об?єднанням яких згодом утворилася держава. Вони виконували всі суспільні завдання, були водночас господарськими, релігійними, військовими та правовими союзами, мали спільну мову і звичаї. Тепер ці завдання, вважав мислитель, перебирають інші (нові) союзи, які виникли заново. До них він відносив магістрати, державу, релігійні об?єднання, політичні партії, суспільні групи, які переслідують певну корисну мету, суспільні об?єднання і виробничі спілки в сільському господарстві, в майстернях і на фабриках, у промислових об?єднаннях, союзах спеціалістів, транспортному виробництві.

Ерліх розумів суспільство не як сукупність окремих індивідів, а як комплекс сплетіння людських союзів. Тому, щоб зрозуміти джерела, розвиток і сутність права, потрібно, насамперед, вивчити порядок, який існує в союзах, а само право треба шукати в нормах, що визначають внутрішню будову союзу, в договорах і статутах, розроблених за допомоги узгоджень. Кожна організація, фабрика, банк, профсоюз, об?єднання підприємців, доводив Ерліх, мають свій порядок, своє право, яке вони самі створюють без держави. Правом є норми, що складаються в суспільстві самі по собі та випливають із безпосереднього спостереження життя, торгівлі, звичаїв, з організаційних та уставних положень різноманітних союзів, визнаних законом. Цьому соціологічному поняттю права філософ відводив основну роль, бо воно мусить, на його думку, заступити юридичний світогляд.

Отже, під правом Ерліх розумів внутрішній порядок людських союзів, але він не вважав його єдиною організаційною формою суспільства, оскільки громадський союз складається з окремого гурту людей, для яких в їхній повсякденній діяльності стають загальновизнаними різні правила поведінки, тож очевидно, що право виступає лише як один із небагатьох об?єднувальних порядків. Не менш важливими в діяльності людей є, на думку Ерліха, і правила моралі, догми релігії, звичаї, правила честі, порядності, такту, доброго тону, моди та ін. Всі ці правила за змістом і формою - не що інше, як абстрактні накази чи заборони, належні до форми регулювання суспільного життя в союзі.

«Живе» право є те, «що входить у життя, стає живою нормою, все інше є лише голе вчення, норма рішення, догма або теорія». Тільки те право, що викристалізовується в процесі суспільного життя як живий порядок, самодіяльний, ніким окремо не приписаний, однак такий, що постійно відповідає запитам життя, і є, напевно, за Ерліхом, справжнім регулятором суспільних відносин. Тільки в цьому він убачав справді наукове розуміння права, дослідження якого має провадити соціологія права.

 

 


Психологічна теорія права Л. Петражицького


Кризовий стан держави на межі ХІХ-ХХ ст. знищив одну з ілюзій, яка панувала в тогочасній юриспруденції та полягала у вірі в безмежні можливості державної правотворчості. Цю юридичну ілюзію заступила психологічна теорія права Л. Петражицького. Вона полягала у вірі в наявність широкої недержавної бази правотворчості, в можливості для соціальних організацій усередині держави мати власне право. Мало того, вказувалося на можливість автономної правотворчості окремої людини.

Лев Йосифович Петражицький (1867-1931) - найвідоміший представник психологічної теорії права. Він опублікував двотомну «Теорію права і держави в зв?язку з теорією моральності» та «Вступ до вивчення права і моралі. Основи соціальної психології».

Філософ запропонував розглядати правові явища під кутом зору психічних переживань окремого індивіда. Право, на його думку, існує не в суспільстві, а лише у психіці людини. Право - це душевне переживання людини, психічне явище.

Звертаючись для виявлення сутності права до психології, Петражицький розрізняв дві групи односторонніх психічних переживань односторонні активні (воля) і пасивні (пізнання, відчуття). Але на думку вченого, існує ще й третій вид психічних переживань, які мають одночасно двосторонній характер, пасивний і активний. Це переживання особливого виду - емоції. До емоцій належать, напр., голод, де пасивному переживанню відчуття голоду відповідають активні волеві прагнення до насичення. Емоціям мислитель приписував надзвичайно велику роль у житті людини, стверджуючи, що вони керують нашим тілом і психікою, викликають певні тілорухи, уявлення й думки, що весь психофізичний апарат перебудовується залежно від наявності чи відсутності тих чи інших емоцій.

Іншими словами, емоції - це імпульс, який штовхає людину на певні дії. Внаслідок появи у людини певних емоцій вона відчуває потребу вчинити якусь дію або утриматися від неї. Емоції можуть спонукати людину до моральних і правових дій. Звідси два різні види емоцій, які виникають у людини,- емоції правові та моральні. Вони, на думку Петражицького, виникають однаково, але зміст — різний. Якщо в результаті душевного переживання у людини виникає відчуття необхідності вчинити якусь дію, бо її хтось від неї вимагатиме, то це - емоції правові. Наприклад, боржник відчуває себе зобов?язаним заплатити борг, кредитор вважає, що йому мусить бути повернуто віддану в борг суму. Або: те, що з погляду однієї особи є її обов?язком, з погляду іншої - її правом. Правові емоції філософ називав зобов?язально-вима-гальними (імперативно-атрибутивними). На відміну від правових, моральні емоції мають тільки імперативний характер. Певна особа спонукається до таких дій відповідно до інших, які їм не належать з боку зобов?язаного. Для прикладу Петражицький наводив благодійність, милостиню та ін.

Отже, в результаті психічного переживання виникає певна норма, але це не законодавча норма, а психічна. Норма, вважав учений,- це психічна діяльність людини. Право існує остільки, оскільки люди переживають його як право. Якщо явище не переживається як право, це означає, що права нема.

Однак Петражицький не міг ігнорувати наявності правових норм, закріплених у законах, кодексах та інших актах нормативного характеру. Тому він, використовуючи конструкцію природно-правової школи, переділяв право на інтуїтивне і позитивне.

Право інтуїтивне - це результат психічного переживання людей. Розвиваючи свою концепцію інтуїтивного права, мислитель знаходив, що воно є скрізь, де присутні імперативно-атрибутивні переживання. Звідси - висновок про множинність права: кожна група осіб, навіть кожна людина може мати своє право.

Позитивне право - це теж психічне право, результат переживання, проекції переживань тих чи інших осіб влади. Отже, в основі всякого права лежать правові переживання. Але якщо інтуїтивне право, яке виникло в результаті переживання багатьох осіб, не відображено в нормах позитивного права, то емоції, проекції владних осіб за певних умов об?єктивуються в нормах позитивного права.

Категорія: Історія політичних і правових вчень (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter