Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія держави та права зарубіжних країн (Лекції)


Укладач: 

доцент кафедри історії держави та права, к.ю.н., доцент - О.І. Анатольєва

 

3. Абсолютна монархія


Французький класичний абсолютизм.

Виникнення абсолютної монархії в різних країнах мало свої особливості, проте загалом це відбувалося після досягнення такого рівня розвитку продуктивних сил, за якого створювалися необхідні економічні, соціальні та політичні передумови заміни станово-представницької монархії абсолютизмом. Абсолютизм виникав у перехідні періоди, коли в надрах феодалізму активізувався розви­ток капіталістичних відносин, коли старий феодальний стан роз­кладався, а середньовічний стан міщан перетворювався на сучасний клас буржуазії. У той час відбувалося різке загострення класової бо­ротьби, насамперед між селянством і феодалами.

Зростання промисловості й торгівлі створювало нові джерела прибутків монархів, що приводило до посилення їхньої фінансо­вої незалежності від органів станового представництва. Ставши самостійними у фінансовому аспекті, монархи дістали можли­вість створити розгалужений, потужний, лише їм підпорядко­ваний бюрократичний апарат управління, регулярну армію та професійну поліцію. Таким способом ліквідувалася залежність монархів від органів станового представництва, які обмежували їхню владу, тому монархи припинили скликати ці органи. Спираючись на помісне дворянство та буржуазію, які були зацікав­лені у зміцненні централізованої держави, монархи завдали удару стародавній феодальній знаті і звели нанівець вплив станово-представницьких органів. Абсолютизм - це завершальний етап у розвитку феодальної монархії, остання форма феодальної дер­жави і права.

Абсолютна монархія мала місце майже в усіх країнах Західної Європи. Особливо яскраво вона проявилась у Франції. Зародження в надрах феодалізму капіталістичного укладу зумовлювало зміни характеру абсолютизму. У початковий період свого розвитку аб­солютна монархія відіграла прогресивну роль, сприяючи розвит­кові мануфактурної промисловості, внутрішньої та зовнішньої тор­гівлі, а також подальшій централізації держави. Потім абсолютизм виступив у досить реакційній ролі - став на перешкоді цьому розвиткові, щоби не допустити зростання могутності буржуазії, яка виявилася для нього небезпечною.

У Франції класичний абсолютизм характеризувався такими ос­новними рисами:

  1. розпуск Генеральних штатів, підпорядкування королю Па­ризького парламенту;
  2. необмежена компетенція короля у виданні законів та указів;
  3. повний контроль королівської влади над усіма провінціями;
  4. ліквідація автономії міст;
  5. створення розгалуженого бюрократичного апарату чинов­ників;
  6. скорочення сфери сеньоріальної юстиції;
  7. реорганізація армії, поліції, суду;
  8. призначення на церковні посади королем.

Часом формування абсолютної монархії у Франції вважається правління Людовіка XII. Французький абсолютизм зміцнювався, використовуючи суперництво дворянства та буржуазії. Хоча дер­жава залишалася феодальною, на ранньому етапі абсолютизму сприятливі умови створювалися для розвитку буржуазного госпо­дарства. Дворянство ні в XVI, ні в XVII ст. іще не вбачало в бур­жуазії свого суперника і майбутнього переможця. Крім того, фран­цузькому дворянству і загалом державі капіталістичний розвиток господарства приносив чималу вигоду. Що ж стосується ставлення держави, дворян та буржуазії до народу, то тут вони виступали особливо солідарно і завжди проти інтересів трудящих. Повстання селян, перші страйки підмайстрів придушувалися.

Розвиток французької держави відбувався за рахунок жорсто­кої експлуатації селянства, робочого люду, оскільки конкуренто­спроможність французької буржуазії на зовнішніх ринках створю­валася завдяки штучному підвищенню цін на товари промислового виробництва на внутрішньому ринку та зниженню цін на хліб і сировину, вироблені селянами.

Варто звернути увагу на те, що саме абсолютна монархія ство­рює могутній і розгалужений бюрократичний апарат, а також дієві засоби примусу у вигляді постійної армії, поліції, суду. Тому така держава є потужним знаряддям, що сприяє експлуатації безпосеред­ніх виробників за допомоги податків, системи державного боргу та інших вигаданих систем, чим загострює класову боротьбу.

Державний устрій. Зміни в класовій структурі французького суспільства, нова розстановка політичних сил викликали важливі зміни у французькій феодальній державі. Розвиток капіталістично­го промислового виробництва сприяв зміцненню економічних і політичних зв'язків між окремими провінціями країни і консоліда­ції населення в єдину націю. Подальше зміцнення соціальних сил, зацікавлених у єдності країни, стало вирішальним чинником, який забезпечив завершення об'єднання Франції. До початку XVI ст. Франція стала єдиною державою. Форма цієї держави - абсолют­на монархія. Французький абсолютизм характеризувався тим, що повнота державної влади - законодавчої, виконавчої та судової - концентрувалася в руках спадкового голови держави - короля. Йому підпорядковувався весь централізований державний меха­нізм (армія, поліція, адміністративний апарат, суд). У підсумку абсолютна монархія завжди залишалася диктатурою феодалів, а її політика ніколи не йшла врозріз із головними інтересами цього класу.

За правління Людовика XIV (друга половина XVII ст. - початок XVIII ст.) французький абсолютизм досяг найвищого ступеня сво­го розвитку. Концентрація всієї повноти державної влади в руках короля призвела до припинення діяльності Генеральних штатів. Едикт 1641 р. зобов'язав Паризький парламент реєструвати всі ордонанси короля. Король дістав виняткове право призначати кан­дидатів на вищі посади у французькій церковній організації.


Особливості абсолютизму в Англії та Німеччині.

Абсолютна монархія в Англії сформувалась, як і в інших краї­нах Західної Європи, в період розкладу феодалізму і виникнення капіталістичних відносин. У XIV ст. феодальна система господар­ства почала розкладатися. До XVI ст. було закладено основу капі­талістичного способу виробництва. На відміну від абсолютної мо­нархії, яка встановилася у Франції, англійський абсолютизм мав свої особливості. Головна з них полягала в тому, що поряд із силь­ною королівською владою в Англії продовжував існувати двопалат­ний парламент. Окрім того, порівняно розвиненим було місцеве самоврядування, не було постійної армії та великого бюрократич­ного державного апарату. Тож англійський абсолютизм можна характеризувати як незавершений.

Державний лад. Вищими органами влади і управління в пері­од абсолютної монархії в Англії були король, таємний радник і парламент. Що стосується реальної влади, то фактично вона пере­бувала в руках короля. Він через численні, лише йому підпорядко­вані органи здійснював законодавчу, виконавчу і судову владу.

Парламент Англії в XVI ст. прийняв низку законів, які оголо­сили короля главою церкви. Після цього англійська церква пере­стала бути самостійною і перетворилася на частину державного апарату. Місцеві органи влади з установленням абсолютної монархії стали більше залежати від центральних органів. Установився порядок призначення королем на всі посади в місцевих органах і контролю центральних органів влади за діяльністю посадових осіб на місцях. Тож у період абсолютизму було створено такий апарат управління, який відповідав вимогам панівного класу феодалів.

Абсолютна монархія в Німеччині мала свої особливості. В ре­зультаті політичної роздробленості Німеччини, закріпленої Золо­тою буллою, до XVI ст. абсолютна монархія утвердилася в кожно­му окремому князівстві. Це був князівський чи обласний абсо­лютизм. Він посилився в результаті двох подій: Селянської війни 1525 р. і Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр. Селянська війна 1525 р. була найзначнішим антифеодальним рухом середніх віків у Німеччині. Її причини - у посиленні гноблення, викликаного розвитком товарно-грошових відносин. Княжий абсолютизм був реакційним. Якщо у Франції та Англії перехід до абсолютної мо­нархії забезпечив створення централізованої держави, то в Німеччині княжий абсолютизм іще більше закріпив стан економічної та політичної роздробленості. Князі звільнилися від військового обов'язку і не сплачували імператорові ніяких податків. Імпера­торська влада перетворилася в почесне звання. Рейхстаг утратив своє значення. Імператорський суд був зовсім безсилим.

Особливо яскраво абсолютизм королівської влади проявився в Пруссії. Насамперед у цій частині Німеччини утвердилися бюро­кратизм і дріб'язкова регламентація навіть приватного життя, що є характерним для поліцейської держави. Основним принципом бу­ло повне ігнорування будь-яких особистих прав громадян. Ареш­ти, конфіскації, переслідування іновірців, цензура приватного листування, втручання в особисте життя - все це знайшло прояв у поліцейській системі управління. В Австрії, так само як і в Прус­сії, встановилася система поліцейської держави з пильним нагля­дом за кожним кроком підлеглих.


Джерела та основні риси права країн Західної Європи доби абсолютизму.

Право Франції. Писаним джерелом права у Франції стали акти королів­ської влади: укази, едикти, ордонанси. Спершу акти короля мали реальну силу тільки на території королівського домену. Але з по­силенням королівської влади їх загальнообов'язкове значення по­ширилося на всю територію країни.

Особливо зросла роль королівських актів на початку розвитку абсолютної монархії. У ХV-ХVІ ст. було видано низку ордонансів у галузі кримінального права і процесу (наприклад, ордонанс 1670 р.), цивільного права (1731 р.), у сфері торгівлі й мореплавства (1681 р.). У 1785 р. було видано чорний кодекс про становище рабів у колоніях. Джерелом права, яке вносило загальні засади в різно­манітну систему звичаєвого права, було римське право. Великий вплив на формування і розвиток права мали канонічне і міське право.

До періоду абсолютизму належало завершення формування сис­теми злочинів і покарань. Злочини поділялися на три категорії:

1) злочини проти релігії: богохульство, атеїзм, єресь, чаклунство тощо;

2) злочини проти держави: посягання на життя короля і членів його сім'ї, зрада королю, посягання на безпеку держави;

3) злочини проти приватних осіб.

Покарання в період абсолютизму переслідували яскраво ви­ражену мету - залякування і мали надзвичайно жорстокий харак­тер. Норми права не враховували відповідності між характером злочину і тяжкістю покарання.

У період абсолютної монархії суд перетворився на знаряддя королівської каральної політики. Цивільний процес відокремився від кримінального, що було пов'язано із загострен­ням класової боротьби, посиленням королівської влади і каральної політики. Обвинувальний процес (змагальний) заступила нова фор­ма, яка дістала назву слідчо-розшукової (інквізиційної).

Характерними рисами нової форми процесу були такі:

1) право порушення кримінальної справи перейшло від потерпі­лого до органів держави;

2) процес поділявся на дві стадії: перша стадія - таємний розшук злочинця і проведення необхідних слідчих дій з його викриття, що оформлювалися протоколами; друга стадія - публічний і відкритий судовий розгляд, що теж перетворився в таємний;

3) серед доказів панувала система формального доказування. Так, наприклад, повним доказом уважалося показання лише двох свідків;

4) використовувалося катування як засіб одержання визнання обвинувачуваного, оскільки визнання вважалося основним видом доказу.

Право Англії. Відбулися зміни у праві. Так, у галузі кримінального права було вироблено поняття «фелонія»,під якою спершу ро­зуміли будь-яке порушення своїх обов'язків залежною від феодала людиною. Дещо пізніше «фелонією» стали називати тяжкі карні злочини (зокрема проти короля та його сім'ї, а також убивство, підпал, зґвалтування, розбій, крадіжку). Основним видом пока­рання за фелонію була страта. У XIV ст. з фелонії виокремився особливий вид злочинів — зрада. Статут 1352 р. розрізняв два види зради:

1) вища зрада, під якою розуміли зраду королю і державі;

2) мала зрада, яка за суттю не була державною зрадою. До державної зради належали:

  • змова з метою вбивства короля, королеви, їхнього старшого сина;
  • повстання проти короля або надання допомоги ворогам короля;
  • вбивство канцлера, скарбника або королівського судді;
  • підроблення великої або малої королівської печатки, грошей, ввезення у країну фальшивих грошей.

За зраду призначали страту через повішення або розривання на частини для чоловіків, спалення - для жінок. Страта супроводжу­валася конфіскацією майна.

Малою зрадою вважалися: вбивство слугою свого пана; вбив­ство дружиною чоловіка.

Всі інші злочини, крім зради і фелонії, називалися «місдимінор» (проступки). До таких належали злочини, що стосувалися лише приватних осіб і не зачіпали інтересів корони. За проступки не при­значалися покарання у вигляді страти і конфіскації майна.

Загалом у той час кримінальні репресії були спрямовані на­самперед проти пригнобленого і знедоленого народу. Особливо яскраво це проявилось у «кривавому законодавстві», сутність якого К. Маркс розкрив таким чином: «Сільське населення, насиль­но позбавлене землі, вигнане і в широких розмірах перетворене на волоцюг, намагалися привчити, спираючись на ці жахливі те­рористичні закони, дисципліні найманої праці шмаганням, клей­мами, катуваннями».

Ще в ХІІІ ст. Німеччина не знала єдиної правової системи: на кожній території існувало своє право, і відносини стану регулюва­лися своїми правовими нормами. Зі створенням у 1495 р. імперсько­го суду римське право було визнане джерелом права всієї імперії.

«Кароліна». У 1532 р. рейхстаг прийняв загальнонімецьке кри­мінальне й кримінально-процесуальне уложення - «Кароліну». Во­на мала класовий, феодальний характер та була спрямована на заля­кування трудящих і терористичне придушення будь-яких виступів проти феодального ладу. Смертна кара була основним видом покарання за більшість злочинів. Розрізнялася проста страта - відсічення голови мечем і кваліфікована - повішення, спалення, утоплен­ня, четвертування, колесування, поховання заживо. Передбачалися членоушкоджувальні, тілесні покарання, а також ганебні покарання, вигнання з країни. У деяких випадках застосовувалися штрафи.

«Кароліна» затверджувала обвинувальний процес, який поділявся на дві стадії: попереднє розслідування і судовий розгляд. Проводилося загальне розслідування і спеціальне слідство. Приводи для загального розслідування були такими: за­тримання злочинця на місці злочину, чутки, явка з повинною. Спеціальне розслідування проводилося після того, як було зібрано докази. Якщо обвинувачуваний не визнавав своєї провини, то суд­дя призначав катування. Інквізиційний процес застосовувався в усіх землях Німеччини.


Причини становлення абсолютної монархії в Росії, її особливості.

Утворення абсолютної монархії в Росії почалось у XVII ст. Со­ціально-економічними передумовами формування абсолютизму, як і в інших європейських країнах, було зародження в надрах феодалі­зму елементів нових буржуазних відносин і загострення класової боротьби, яка вимагала зміцнення державного апарату. Особливістю російського абсолютизму була слабкість буржуазії в умовах феодально-кріпосницького ладу, який тривалий час панував у Росії.

Економічною передумовою абсолютизму було зростання про­дуктивних сил російського суспільства, зародження мануфактур, становлення єдиного всеросійського ринку, що, своєю чергою, привело до створення національних зв'язків і фактичного об'єд­нання всіх областей імперії, земель і князівств у єдине ціле.

Соціальною передумовою була поява «капіталістів-купців», які виступали ініціаторами утворення всеросійського ринку. Тобто, у XVIII ст. національні зв'язки стали буржуазними. Крім того, мало значення зростання дворянства - соціальної бази абсолютної монар­хії, зміцнення його економічного становища і політичного впливу.

Політична передумова абсолютизму - різке загострення класо­вої боротьби (зокрема повстання С. Разіна), яке спонукало феодалів шукати порятунку в установленні абсолютизму як форми правління, найбільше спроможної придушити опір селян і тримати їх у покорі.

Організаційні передумови абсолютизму: створення постійного війська, бюрократії, підпорядкування церкви державі, а також зміц­нення бюджету, фінансова самостійність царської влади, що, влас­не, і дозволило цареві покінчити з органами, які обмежували його владу. Перестали збиратися Земські собори, зійшла нанівець влада Боярської думи.

Абсолютизм у Росії зберігався до революції 1905-1907 рр. Це зумовило формування в Росії буржуазної монархії.


Суспільний та державний лад Росії XVIII ст.

Дворяни. Соціально-економічна консолідація класу феодалів у Росії була пов'язана з розвитком правового режиму феодального землеволодіння протягом XVII ст. Процес зрівняння правового статусу маєтків і вотчин завершився на початку XVIII ст.

За царювання Петра І зник і поділ панівного класу на численні станові групи - бояр, дворян, дітей боярських і т. ін. Табель про ранги (1722 р.) по­вністю усунув попереднє станове групування всередині класу фео­далів і замінив його новим поділом. Консолідація дворянства у клас-стан супроводжувалася поси­ленням замкнутості цієї соціальної групи. Набуття статусу дворя­нина стало справою дуже складною. Проте панівний клас не міг існувати без поповнення. Природне поповнення за рахунок народження було недостатнім. Не випадково вже Табель про ранги (1722 р.) дозволяв одержати дворянство за вислугою - на військо­вій або цивільній службі. Згодом статус дворянства став надава­тися особам, які здобули освіту, а також вклали великий капітал у промислове чи сільськогосподарське виробництво. Можливості переходу до стану дворянства то розширювалися, то звужувалися, але існували в усі часи, аж до скасування станових привілеїв у жовтні 1917 р.

За Петра І доступ у дворянство був досить широким, і заповзят­ливі люди цим користувалися. Щоправда, після Маніфесту про вільність дворянства, коли шляхетні дворяни масово залишали службу, а їхні посади в державному апараті звільнялися, відкрилася дорога до чинів, а значить, і до дворянства, різночинцям. Стурбо­вана верхівка вжила заходів для того, щоб обмежити це право. Маніфест про вільність дворянства називав дворянство голов­ною державною ланкою. Дворяни поділялися на спадкових і осо­бистих, їм належало монопольне право на володіння населеними селянами землями. Виняток із цієї монополії складали лише влас­ники посесійних селян. Але їхнє право на експлуатацію кріпосних мало суто цільовий характер: посесійно селяни приписувалися до мануфактури і могли використовуватися лише для роботи на ній. У той період відновлювалася повнота прав земельного власника на надра, ліси і води, дещо обмежена в загальнодержавних інтересах за Петра І, - це було основним джерелом прибутків і добробуту поміщиків.

На початку XVIII ст. набуло поширення інше законне джерело коштів - плата за військову і цивільну службу. Згідно з Табелем про ранги встановлювалися відповідні посадові оклади.

Остаточне оформлення дворянства як стану, розпочате указами Петра І 1695-1703 рр., було здійснене Указом про єдиноспадку­вання (1714 р.), за яким маєтки були прирівняні до вотчин і закріп­лені за дворянами на правах власності.

Як зазначалося вище, основними джерелами поповнення дво­рянства були народження і вислуга. Діти дворянина були дворянами на підставі народження. Одержання дворянства за вислугою перед­бачалося Табелем про ранги. Відповідно до цього Табеля всі, хто перебували на державній службі (цивільній, військовій і військово-морській), були поділені на 14 рангів і чинів. Для одержання спад­кового дворянства потрібно було мати чин 8-го класу. Ті, хто отри­мали чини нижчих класів, ставали тільки особистими дворянами.

Головним обов'язком дворянства вважалася державна служба. У цьому, власне, й полягало соціальне призначення цього класу. Особливо примушував дворян до служби Петро І.

Треба сказати, що державна служба була не лише обов'язком, а й привілеєм панівного класу. Держава вживала заходів до того, щоби високі посади в державних установах, командні посади в армії заміщалися дворянами. Проте небажання дворян служити приво­дило до того, що державний апарат постійно поповнювався різночинцями, які за службу інколи одержували особисте дворянство. Дворяни вели завзяту боротьбу за скасування обов'язкової для них довічної військової служби з нижніх чинів, установленої за Петра І. Уряд змушений був йти на поступки. Спершу Указом від 24 лютого 1727 р. було дозволено відпускати частину офіцерів і солдатів із дворян з військової служби до їхніх сіл для ведення господарства. Потім (у 1731 р.) було створено спеціальний війсь­ковий навчальний заклад (шляхетський корпус) для дворян, по за­кінченні якого вони одержували офіцерський чин і в такий спосіб звільнялися від обов'язку служити в нижчих чинах.

18 лютого 1762 р. було видано маніфест «Про дарування віль­ності і свободи всьому російському дворянству», за яким дворя­ни у невоєнний час повністю звільнялися від військової служби. А 1783 р. вони домоглися скасування Указу «Про єдиноспадку­вання» (хоча зрівняння вотчин з маєтками зберігалося).

Привілеї дворян було остаточно закріплено в «Грамоті на пра­ва, вільності і переваги шляхетного російського дворянства», виданій 21 квітня 1785 р. Вона підтвердила звільнення дворян від обов'язкової служби, платежу податей, постійної повинності та тілесних покарань. За дворянством зберігалося монопольне право володіння землею і кріпосними душами. Було створено повітові та губернські дворянські зібрання, які захищали інтереси дворянства.

Дворянство було поділено на шість розрядів залежно від спо­собу одержання дворянського звання.

Духовенство. Духовенство, яке поділялося на чорне (чернецт­во) та біле (парафіяльне), експлуатувало селян нарівні зі світськими землевласниками. Воно являло собою не лише серйозну еконо­мічну, а й політичну силу, підтримувало феодально-абсолютист­ський лад. Перебільшуючи своє значення, церква іноді намагалася протиставити себе державній владі (це можна сказати, наприклад, про патріарха Никона).

За Петра І було здійснено заходи, які мали на меті обмежити вплив церкви на державні справи, перетворити духовенство в роз­ряд служивих людей, які перебували б у веденні державної уста­нови - Духовної колегії.

Селяни. Основний поділ тримався лінії належності селян тому або іншому власникові, тобто суб'єкта права власності на селянина. Дослідники розрізняють чотири основні групи влас­ників селян: феодальну державу, церкву та її організації, правлячу династію та окремих феодалів. Відповідно селяни поділялися на державних, економічних, палацових і поміщицьких. Ці групи, своєю чергою, діляться на дрібніші.

Селянство також стало по-своєму замкнутим станом. Кожен, хто уважно розгляне становище Росії за Петра І, посміється з більш ніж дитячої думки, що Петро міг звільнити селян. Але він не міг байдуже дивитися на зловживання, які обтяжували землероб­ську працю. Засоби до поліпшення економічного побуту хліборо­бів Петро І шукав у позбавленні поміщиків стимулів до гноблення селян.

У 1719 р. було видано указ наглядати, щоби поміщики не розо­ряли своїх селян. Тих, хто зловживав, належало відлучати від управління маєтками і передавати його родичам. У 1721 р. Петро видав указ, який заборонив роздрібний продаж селян і дворових, тобто не дозволялося відлучати дітей від батьків. Такого продажу, йшлося в указі, в усьому світі не водиться. Недо­умкуватих поміщиків, непридатних ні до науки, ні до служби, на­казувалося після огляду в Сенаті відлучати від управління і не до­зволяти одружуватися.

Але якщо до дворянського стану важко було вступити, то із селянства ще важче було «виступити», подолати перепони, по­ставлені законодавством. Найпростішим засобом виходу із се­лянства була рекрутчина (з 1699 р. по 1714 р. - 330 тис. для довічної служби). За часів Петра І кріпакам дозволялося вступати до армії й добровільно. За його спадкоємців обговорювалося питання про скасування такого способу виходу із селянства, проте інтере­си армії перемогли.

Найчисленнішою і найбезправнішою групою були приватно­власницькі селяни. Їхнє становище різко погіршилось у другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст.ст. Кріпосне право в Росії досягло апогею, перетворившись у щось схоже на рабство.

Від приватновласницьких помітно відрізнялися державні се­ляни. Існує думка, що їх навіть можна вважати особисто вільни­ми. Ця позиція, правда, не є загальновизнаною. Так чи інакше, але державних селян принаймні не продавали, хоч їх можна було ра­зом із землями обмінювати й закладати. Самі вони могли орендувати і купувати землю, тримати промисли. Допускалися зміна місця проживання і навіть перехід державних селян в інші стани. Не випадково одним із гасел селянської війни 1773-1775 рр. було перетворення селян поміщицьких на державних. Водночас державних селян можна було насильно переселяти, приписувати до заво­дів та іншими способами розпоряджатися їхньою долею.

Секуляризація церковних земель (вилучення з володіння цер­ков, монастирів) привела до виникнення категорії економічних селян. Селяни духовних феодалів і раніше піддавалися меншій експлуатації, ніж приватновласницькі. Тепер же економічні селя­ни, яких налічувалося близько мільйона, наблизилися за своїм статусом до державних селян.

Кілька категорій складали палацові селяни - в основу їх поді­лу було покладено вид виконуваної роботи.

Міське населення. Реформи XVII - початку XVIII ст. привели до консолідації в єдиний стан і міського населення. Проте його структура була значно складнішою, ніж структура сільського на­селення. За регламентом Головного магістрату (1721 р.) було здійсне­но поділ міського населення на дві категорії - «регулярні громадя­ни» і «нерегулярні наказові».

Окрему групу міського населення становили купці. «Грамота на права і вигоди містам Ро­сійської імперії» від 21 квітня 1785 р. розмір капіталу, потрібного для зачислення до купецтва, підвищила до 1000 рублів.

Загалом усі тогочасні стани Росії поділялися на дві великі кате­горії - податне і неподатне населення. Подібний поділ дозволяв чітко розмежувати привілейовані і непривілейовані групи, експлу­ататорів і трудящих. Переважну більшість суспільства складало податне населення.


Державний лад Російської імперії

Імператор. Ніштадтський мир поклав край Північній війні, яка тривала з 1700 р. по 1721 р. Росія затвердилася на Балтійському морі. На підставі перемоги Петро І був проголошений імператором і за рішенням Сенату став іменуватися Петром Великим, а держава - Російською імперією. Доти в Європі був лише один імператор - Священної Римської імперії. Вже у XIX ст. замість Римської з'явилися імперії Французька, Австрійська, Німецька. Але Петро на ціле століття випередив це явище.

Абсолютизм у Росії дістав законодавче оформлення у тлума­ченні до 20-го артикулу Військового статуту, де йшлося, що «його величність є самовладний монарх, який нікому на світі про свої справи відповіді дати не повинен, але силу і владу має... по своїй волі і благомислію управляти». У Духовному регламенті було ска­зано: «Імператор всеросійський є монарх самодержавний і необ­межений. Коритися його верховній владі не лише за страх, але й за совість сам Бог велить». Аналогічні визначення містилися в Мор­ському статуті (1720 р.) Тож правовий статус абсолютного монарха було закріплено.

Розрив зі старими правовими традиціями позначився на зміні порядку спадкування престолу. З політичних мотивів законний спадкоємець престолу (царевич Олексій) був позбавлений права спадкування. У 1722 р. було видано Указ про спадкування престолу, який затвердив право монарха з власної волі призначати спадкоємця престолу.

Воля монарха визнавалась єдиним юридичним джерелом зако­ну. Законодавчі акти видавалися або самим монархом, або від його імені Сенатом. Монарх був джерелом усієї виконавчої влади і гла­вою всіх державних інституцій. Його присутність у певному місці припиняла дію адміністрації, і влада автоматично переходила до монарха. Він затверджував усі основні посади і надавав чини.

Монарх був верховним суддею і джерелом усієї судової влади. Його рішення скасовували будь-які інші. Монархові належало право затвердження смертних вироків і помилування. Він міг вирішувати справи, не врегульовані законодавством і судовою практикою, - достатньо монаршої волі.

Імператор був також верховним головнокомандувачем армії, відав формуванням полків, призначенням офіцерів, установлював порядок і плани бойових дій.

Монарх був юридично і головою церкви. Він вирішував питан­ня організації церковного життя, призначення ієрархів. Церква втратила свою роль ідеологічної опозиції світській владі: будь-які рішення монарха не підлягали обговоренню.

Сенат. Головним органом управління за Петра І був урядовий Сенат. Порядок ведення справ у Сенаті дістав остаточне оформ­лення в указі від 27 квітня 1722 р. «Про посаду Сенату». Спочат­ку Сенат мав статус надзвичайного і тимчасового органу. Проте вже незабаром Сенат набув характеру органу вищого державного управління.

Сенат складався з дев'яти сенаторів, призначуваних імперато­ром незалежно від їхнього походження, звання і чину. Після за­снування колегій до складу Сенату входили всі президенти коле­гій, що, втім, незабаром було скасовано. Сенат мав канцелярію на чолі з обер-секретарем. У Москві було засновано особливу сенатську контору для вирішення малозначних справ. Але Петро не хотів відмовлятися від ідеї виборів, яку реалізував повсюди - у цивільній та військовій службі. Сам Петро був присутнім на виборах і навчав, як це робити: Сенат обирав за участю генералітету членів колегій і 100 виборних від дворян. Вищі чини Сенат обирав балотуванням, а нижчі - просто призначав.

Зазвичай право вибору було тяжким обов'язком, якого всі на­магалися позбутися. Петро велів дворянам обирати збирачів по­датків, або земських комісарів, але дворяни ухилялися - відправ­ляли прикажчиків. Петро заборонив це і всіх зобов'язав обирати. Боротьба була складною. «На душу Петра Олексійовича часом находила така чорна хмара, що він замикався і нікого не допускав до себе».

Посадові особи. При Сенаті працювала група посадових осіб, які, в основному, виконували функції нагляду. Серед них найбіль­ше значення мали фіскали, які повинні були «над усіма справами в таємниці доглядати і провідувати про неправий суд, також у збо­рі скарбниці й іншого». Їх очолювали (з 1723 р.) генерал-фіскал з помічником - обер-фіскалом. Мережа фіскалів охоплювала всі установи Російської імперії. Посади фіскалів заміщалися головним чином з нових людей, що висунулися за правління Петра.

При Сенаті було також уведено посаду генерал-ревізора, а після її ліквідації (1722 р.) - генерал-прокурора, у віданні яких були прокурори при колегіях і надвірних судах. Обов'язок генерал-прокурора полягав у тому, щоби «бути оком государевим». Саме він ставив на обговорення всі справи, попередньо їх переглянув­ши. Йому належало право опротестування неправильних або незаконних розпоряджень Сенату.

Була при Сенаті створена і посада рекетмейстера (1720 р.). Головний його обов'язок полягав у прийнятті скарг на дії колегій та доповідь по них Сенату. Скарги могли подаватися на неправиль­ність або зволікання з рішенням (тяганину).

У 1722 р. було засновано посаду герольдмейстера, який вів списки дворян і наглядав за їхньою службою.

При Сенаті працювали також комісари від губерній - по два від кожної, які забезпечували зв'язок із губернською владою.

Згодом Сенат перетворився на постійно діючий орган влади з широкими повноваженнями:

  • здійснювати керівництво і контроль за роботою державного апарату;
  • контролювати правосуддя, приймати апеляції;
  • керувати збиранням і витратами податків;
  • відати торгівлею;
  • видавати закони (до 1722 р.).

Після 1775 р. за Сенатом зберігалася компетенція вищого судово-апеляційного органу.

Церковними справами відали Духовна колегія і Монастирський приказ - цілком бюрократичні органи. У 1721 р. було утворено Святійший синод, який став найвищим органом церковного управління.

У 1689 р. було створено особливий Преображенський приказ, який не вписувався в систему інших приказів. З 1697 р. в ньому зосередили розшук і суд у найважливіших політичних і військових справах. Згодом він перетворився на центральний орган політич­ного розшуку та був підпорядкований Сенатові поряд з іншими колегіями.

У 1699 р. заснували Бурмістерську палату, або Ратушу, за допомоги якої передбачалося поліпшити надходження до скарб­ниці податків і вироблення загальних умов промисловості й тор­гівлі в містах.

Наприкінці 1717 р. почала складатися система колегій. Сенат призначив президентів і віце-президентів колегій, визначив шта­ти і порядок роботи. Крім керівників, до складу колегій входили чотири радники, чотири асесори (засідателі), секретар, реєстратор, перекладач і піддячі. Спеціальним указом нака­зувалося з 1720 р. почати ведення справ «новим порядком».

Вже у грудні 1718 р. було прийнято реєстр колегій: іноземних справ, казенних зборів, юстиції, ревізійна (бюджетна), військова, адміралтейська, комерційна (торговельна), штатс-контора (ведення державних витрат), бергколегія і мануфактур-колегія (промислова і гірничодобувна).


Категорія: Історія держави та права зарубіжних країн (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter