Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія держави та права зарубіжних країн (Лекції)


Укладач: 

доцент кафедри історії держави та права, к.ю.н., доцент - О.І. Анатольєва

 

3. Державно-правовий розвиток країн світу після Другої світової війни


Конституційний розвиток Франції після Другої світової війни.

На початку XX ст. основи державного ладу Франції, як і раніше, формально визначалися конституційними законами 1875 р. Але фактично в державному механізмі тривали зміни, що проявилися ще наприкінці XIX ст., зокрема такі як подальше підвищення ролі уряду та його глави; відносне падіння ролі парламенту; зростання бюрократичного і поліцейського апарату.

Найважливіші важелі виконавчої влади у Третій республіці бу­ло зосереджено в руках уряду. Фактична роль глави держави - пре­зидента, як і раніше, залишалася незначною. Від середини 20-х років було відновлено сформовану наприкінці XIX ст. практику обрання на посаду президента малоавторитетних політиків. Передбачені законами 1875 р. президентські прерогативи, у тому числі право розпуску палати депутатів з санкції сенату, від кінця XIX ст. прак­тично не застосовувалися.

Одночасно в державному апараті Третьої республіки ще більше зростала роль глави уряду - голови Ради міністрів. Посилення влади уряду тривало й надалі, незважаючи на часті урядові кризи і відставки кабінетів, характерні для режиму Третьої республіки.

Середня тривалість перебування кабінетів при владі не перевищу­вала шести місяців.

У період між Першою та Другою світовими війнами до уряду остаточно перейшло право видання нормативних актів з різних питань державної політики. Воно спиралося на сформовану ще в ХІХ ст. доктрину «регламентарної влади», відповідно до якої уряд міг видавати нормативні акти без делегування йому законодавчих повноважень парламентом, на підставі власних прерогатив. Фор­мально урядові декрети повинні були лише доповнювати, уточню­вати законодавство і мали підзаконний характер. На ділі уряди неодноразово приймали акти, які мали силу закону, і скасовува­ли попередні законодавчі акти. Крім того, парламент періодично надавав кабінетам надзвичайні повноваження і виняткове право правотворчості у формі декретів-законів.

Відносне падіння ролі парламенту (Національних зборів) най­більш очевидно позначилося на становищі нижньої палати - пала­ти депутатів. Більшість питань почали вирішуватися в комісіях палати, які обстоювали здебільш позиції уряду. Хоча за тих умов відповідальність уряду перед парламентом залишалася чинним інститутом, найчастіше кабінети йшли у відставку в результаті недовіри, вираженої лише верхньою палатою - сенатом.

 


Державно-правовий розвиток Німеччини

Потсдамська конференція

Примусивши гітлерівську армію до капітуляції та окупувавши територію Німеччини, союзники - СРСР, США, Велика Британія і Франція - виробили узгоджену політику відносно Німеччини. Було вирішено, по-перше, що війська країн-переможниць займуть кожна одну з чотирьох окупованих зон, а потім (5 червня 1945 р.) ухвалили, що з усіх чотирьох командувачів буде утворена Контрольна рада, покликана вирішувати поточні питання, які мають зна­чення для всієї Німеччини.

Нарешті, влітку 1945 р. (17 липня - 2 серпня) у Потсдамі, біля Берліна відбулася конференція глав урядів. Союзники погодили­ся встановити в Німеччині тимчасовий окупаційний режим, для чого територію країни поділили на чотири зони: радянську - на сході; американську, англійську і французьку - на заході. Було вирішено:

1) розпустити німецькі збройні сили і ліквідувати генеральний штаб німецької армії;

2) заарештувати і передати суду військових злочинців;

3) знищити монополістичні спілки капіталістів - опору фашист­ського режиму;

4) провести очищення німецького державного апарату від вій­ськових злочинців (денацифікацію);

5) ліквідувати військово-промисловий потенціал Німеччини, щоби вона більше ніколи не могла виробляти зброї.

Відновлялася дія демократичних інститутів: місцевого само­врядування, свободи зборів, слова, преси. Управління окупованою країною зосередилося в Союзній контрольній раді, створеній з представників держав, які окупували Німеччину.

Так тривало до грудня 1946 р., коли було створено спершу сепаратне управління двома західними зонами (американською та англійською), а потім і всіма трьома. Логічним наслідком став поділ Німеччини, який привів до виникнення двох німецьких держав: однієї - на заході (майбутня Федеративна Республіка Німеччини) і другої - на сході (майбутня Німецька Демократична Республіка).


Федеративна Республіка Німеччини

Коли остаточно з'ясувалося, що відтворення Німеччини як єдиної держави неможливе, західна окупаційна влада дозволила трьом західним зонам з'єднатися в єдину державу під назвою Ні­мецької Федеративної Республіки. У 1949 р. нова держава одержа­ла з рук окупантів нову конституцію, названу на честь столичного міста Західної Німеччини Боннською. Вона відновила демократич­ні інститути влади і управління, деякою мірою була подібною до Веймарської конституції.

Нова німецька держава була побудована на засадах федераліз­му. Вона складалася з 10 земель, самостійних у своєму бюджеті та незалежних одна від одної. Кожна із земель мала ландтаг і уряд, який володів значною автономією. Було вирішено, що уряд кожної з 10 земель призначатиме своїх уповноважених до верхньої палати парламенту, названої Союзною радою - бундесратом.

Нижня палата, чи бундестаг, зберегла свою демократичну першооснову. Вона обиралася народом. Система голосування поєднувала в собі те, що називають мажоритарним і пропор­ційним голосуванням. У першому випадку достатньо одержати хоча б відносну більшість голосів порівняно з іншими кандида­тами в депутати, у другому - за партійними списками проходить у парламент саме та кількість кандидатів, яка визначиться кількі­стю голосів, поданих за даний список. Партія, яка зібрала менше 5% голосів, позбавлялася будь-якого представництва. Цей захід, спрямовано як проти комуністів, так і проти націонал-соціалістів, і мав завадити їхньому проникненню до нижньої па­лати парламенту.

Головним законодавчим органом був бундестаг, хоча його по­вноваження певною мірою обмежувалися Союзною радою - бун­десратом. Щодо вирішення деяких питань - зміна конституції, переділ території, компетенція місцевої влади і навіть фінанси - бундесрат наділявся правом абсолютного вето, з чим не могла не рахуватися нижня палата. Для інших випадків верхній палаті на­давалося право відкладеного вето. Так стверджувався не фіктив­ний, а реальний федералізм Західної Німеччини.

Главою держави конституція проголосила президента, який обирався на п'ять років. Президент пропонував на затвердження главу уряду, яким у всіх випадках ставав лідер партії, що перемог­ла на виборах.

Дійсна влада зосереджувалася, як і всюди, в уряді, а надто в руках його глави - канцлера. Уряд контролював законодавство, здійснював усю надану йому виконавчу владу.

Важливими функціями наділявся Федеральний конституцій­ний суд. Він вирішував у спірних випадках питання про межі ком­петенції федерації в цілому і кожної землі окремо. Судді консти­туційного суду призначалися довічно.

Найбільш впливовою партією ФРН є Християнсько-демокра­тична. Під час її правління Західна Німеччина переборола повоєн­ну розруху і вийшла на одне з перших місць у світі як за загальним обсягом виробництва, так і за продуктивністю праці. Зараз Німеч­чина входить до трійки найпотужніших індустріальних держав світу поряд із США та Японією.

Правлячою партією була певний час і соціал-демократична партія у блоці з партією зелених. Обом названим партіям зазвичай не вистачало голосів для безконтрольного панування в нижній палаті. За цих умов увійшла до кола правлячих нечисленна партія Вільних демократів, яка претендувала і претендує на важливі міністерські портфелі. Ця партія співпрацювала як із християнськими демократами, популярність яких останнім часом знову зростає, так і з соціал-демократами.


Німецька Демократична Республіка

Спершу Східна Німеччина управлялася радянською військо­вою адміністрацією. Незабаром до урядової діяльності було залу­чено Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН), яка утвори­лася в результаті злиття комуністичних і соціал-демократичних партійних організацій. У вересні - жовтні 1946 р. по всій Східній Німеччині було проведено вибори до органів місцевого самовряду­вання і земельних парламентів - ландтагів. СЄПН одержала понад 50% голосів на общинних виборах і 47% - на виборах до ландтагів.

Далі відбувалися реформи соціалістичного характеру. Було конфісковано майно монополій, проведено аграрну реформу. Одночасно визначилася соціалістична орієнтація щодо перетво­рення промисловості й колективізації сільського господарства. Народний конгрес Східної Німеччини (березень 1948 р.) обрав Німецьку народну раду і доручив їй виробити конституцію май­бутньої НДР. 7 жовтня того ж року Народна рада оголосила про створення Німецької Демократичної Республіки (НДР) як особливої та самостійної держави. Водночас Народна рада перетворила себе в тимчасову палату НДР. Відтак уряд СРСР надав урядові НДР функції державного управління, які доти покладалися на ра­дянську військову адміністрацію.

Перші загальнонародні вибори до законодавчої палати НДР відбулися 1949 р. Партії, які існували і легалізувалися до того часу, виступили з єдиною програмою та єдиним списком кандидатів у депутати. Квоту, що припадала на кожну партію, було визначено заздалегідь. Так почала існування східнонімецька демократія.

У 1952 р. конференція СЄПН прийняла рішення про побудову соціалізму в НДР. Через 16 років нова Конституція НДР (1968 р.) констатувала факт ліквідації в НДР усіх форм експлуатації людини людиною - тобто перемогу соціалістичних виробничих відносин.

Тим часом Західна Німеччина дедалі більше випереджала Схід­ну за рівнем промислового розвитку, рівнем життя, ступенем де­мократизації суспільства.

У 1989 р. в результаті політики перебудови в СРСР склалася сприятлива ситуація, за якою возз'єднання ФРН і НДР стало не­минучим. І воно здійснилося на засадах Боннської конституції 1949 р.

 


Конституційний розвиток Японії

Поразка Японії у війні та її повна капітуляція справили вирі­шальний вплив на подальший державно-правовий розвиток країни. У 1945 р. в Японії висадилися американські війська, було встанов­лено окупаційний режим. Фактична влада перейшла до американ­ської військової адміністрації, очолюваної генералом Д. Макартуром. Окупаційна влада США здійснила ряд демократичних перетворень: запровадила загальне виборче право, підтвердила свободу слова, друку, зборів, мітингів, віросповідання та ін., заборо­нила фашистські партії та організації. Головних військових злочин­ців було передано судові Міжнародного трибуналу і засуджено. Склад нового уряду було узгоджено зі штабом окупаційних військ. Демонтаж старого фашистського режиму почався з повної демобі­лізації японської армії, скасування всіх інших військових органів, ліквідації таємної поліції, розпуску мілітаристських громадських організацій, скасування нормативних актів, які зафіксували війсь­ково-поліцейський режим. Апарат державного управління піддався реорганізації та в основному позбувся найбільш шовіністично, промілітаристськи налаштованих чиновників.

Важливі перетворення було проведено в царині соціально-еко­номічних відносин. У 1946 р. законом про аграрну реформу скасовано велике за японськими масштабами землеволодіння, тобто головним чином поміщицьке. На селі утверджувалося фермерство.

Перетворення у промисловості та банківській справі були пов'я­зані насамперед із декартелізацією «дзайбацу» (військово-промис­лових монополій). Хоча повної демонополізації проведено не бу­ло, та все ж завдяки певному переділові з'явилася значна кількість середніх, відносно самостійних, переважно акціонерних установ і підприємств. Контрольний пакет акцій багатьох із них опинився в руках великого капіталу.

Було внесено демократичні зміни до трудового й соціального законодавства. Відновлялося право на створення профспілок, укла­дання ними колективних договорів, передбачалося право на прове­дення за наявності певних умов страйків, установлювався 8-годинний робочий день, щорічні оплачувані відпустки, запроваджувався відносно демократичний порядок соціального страхування та ін.

У підсумку досить радикальні соціально-економічні та політич­ні заходи перших повоєнних років привели не лише до ліквідації всього пов'язаного з «новою економічною» і «новою політичною» структурами, а й до скасування в Японії всіх пережитків феодаліз­му та фашизму, до перебудови суспільно-економічного ладу на ліберально-демократичних засадах.


Конституція 1947 р.

Ліберально-демократичні перетворення у сфері державного устрою були затверджені новою конституцією. Її головні поло­ження розроблялися американською адміністрацією в Японії. На цій основі японським урядом було підготовлено проект. У 1946 р. його затвердив парламент, вибори до якого проводилися на почат­ку того ж року на основі нового виборчого закону (виборчі права одержали жінки, було знижено віковий ценз та ін.).

У 1947 р. Конституція Японії набула чинності.

Встановлювалася ліберально-демократична парламентська мо­нархія в її найбільш чіткій і послідовній формі.

Збереження монархії (на чому особливо наполягала більшість парламентарів) припускало водночас радикальну зміну ролі та місця імператора в державі. Відтепер він розглядався як «символ держави та єдності держави і єдності народу». Його статус визначається волею всього народу, якому належить суверенна влада (ст. 1). Компетенція монарха істотно обмежувалася. У дусі анг­лійського конституціоналізму він, за поданням парламенту, при­значає прем'єр-міністра, головного суддю Верховного суду, за порадою та зі схвалення Кабінету міністрів здійснює промульгацію поправок до Конституції, законів, урядових указів і договорів, а також скликає парламент, розпускає палати парламенту, оголошує загальні вибори, підтверджує призначення і відставки міністрів, інших вищих посадових осіб, підтверджує загальні й приватні амністії, пом'якшує покарання тощо.

Всі інші дії імператора, які стосуються справ держави, можуть бути розпочаті й набути законної сили не інакше, як за порадою і зі схвалення Кабінету міністрів, який несе за них відповідаль­ність перед парламентом.

Отож, конституція відвела імператорові роль англійського мо­нарха - «царювати, але не управляти», забезпечуючи історичну спадкоємність у розвитку держави, непорушність її основ. Можливо, правлячі кола хочуть бачити в монархії певний ідейно-емоційний чинник впливу на громадян, особливо в період виникнення винят­кових, надзвичайних обставин.

За Конституцією парламентові належить законодавча влада. Він складається з палати представників і палати радників. Перша обирається на чотири роки, друга - на шість років із переоб­ранням половини радників кожні три роки. Передбачається парла­ментська недоторканність. Установлюється такий порядок ухвален­ня законів: проект обговорюється в палатах, а після прийняття його обома палатами стає законом (виняток становлять окремі випадки, передбачені Конституцією). Прийнятий палатою представників законопроект, щодо якого палата радників прийняла інше рішення, стає законом після його повторного затвердження палатою пред­ставників 2/3 голосів депутатів, які були присутніми.

Важливу перевагу має палата представників і під час обгово­рення бюджету. Якщо палата радників ухвалила щодо бюджету рішення, яке відрізняється від рішення палати представників, і якщо угоди між палатами не було досягнуто або палата радників не прийняла остаточного рішення протягом 30 днів, за винятком часу перерви в роботі парламенту після прийняття бюджету пала­тою представників, то рішення палати представників стає рішен­ням парламенту.

Кожна палата одержала право проводити розслідування з пи­тань державного управління і вимагати при цьому явки і показань свідків, а також подання протоколів. Прем'єр-міністр і міністри повинні бути присутніми на засіданнях парламенту, якщо це необхідно для надання ними відповідей і роз'яснень. Парламент також дістав право створювати з числа депутатів суд для розгляду в порядку імпічменту справ тих суддів, проти яких порушено справу про усунення їх від посади.

Виконавча влада вручалася Кабінетові міністрів, який мав здійснювати її в рамках Конституції та законів, прийнятих парла­ментом. Прем'єр-міністр висувався парламентом із кола його чле­нів і далі призначався імператором. Прем'єр як глава виконавчої влади наділявся важливими повноваженнями щодо формування кабінету і відповідно - у визначенні його політики. Він призначав міністрів і міг на свій розсуд усувати їх від посади.

За Конституцією судова влада належала Верховному суду і су­дам нижчих інстанцій. Головний суддя Верховного суду призначав­ся імператором за поданням Кабінету міністрів. Решта суддів при­значалися Кабінетом міністрів із осіб, запропонованих Верховним судом. Цей суд як вища інстанція уповноважувався вирішувати питання про конституційність будь-якого закону і нормативного акта.

До Конституції було введено спеціальну главу: «Права та обо­в'язки народу». В ній, крім традиційного переліку основних прав і свобод, оголошених «непорушними і вічними», йшлося про відмо­ву у визнанні аристократичних інститутів, про­голошувалися демократичні принципи юстиції: нікого не можна примушувати свідчити проти самого себе; ніхто не може бути за­суджений у випадку, коли єдиним доказом проти нього є його вла­сне зізнання, тощо.

Конституція декларувала відмову Японії на «вічні часи» від війни, а також «... від погрози застосування збройної сили як за­собу розв'язання міжнародних спорів» (ст. 9). В ім'я цієї мети Японія зобов'язувалася не створювати суходільних, військово-мор­ських і військово-повітряних сил, так само як й інших засобів ве­дення війни.

Проте, всупереч Конституції, незабаром після її прийняття, під найменуванням «сили оборони» в Японії було створено сучасні армію і флот.

 


Конституційний розвиток Франції

Конституція 1946 р. Четверта республіка

Влітку 1944 р. англо-американські війська висадились у Фран­ції. До кінця того ж року Францію було в основному визволено. Найважливішим питанням внутрішньополітичного життя країни після її визволення було майбутнє державного ладу, проблема но­вої конституції. Після розгрому фашистського рейху силами антигітлерівської коаліції Тимчасовим урядом Франції (серпень 1945 р.) було затверджено положення, відповідно до яких одночасно з проведенням виборів до Установчих зборів, покликаних скласти нову конституцію, мав відбутися референдум. Виборцям слід було від­повісти на два запитання:

1)хочуть вони, щоби було прийнято нову конституцію або мають залишитися в силі конституційні закони 1875 р.;

2)буде проект конституції, прийнятий Установчими зборами, остаточним чи він повинен бути затверджений наступним рефе­рендумом.

Під час референдуму 96,4% виборців висловилося за прийняття нової конституції, 66,3% виборців - за наступне затвердження конституції Народними зборами.

У квітні 1946 р. Установчими зборами було завершено скла­дання проекту конституції. Передбачалося створення однопалат­ного суверенного парламенту. Президент позбавлявся низки своїх колишніх прерогатив: права відкладеного вето, розпуску парламен­ту, помилування тощо. Конституційно закріплювалася націоналіза­ція окремих галузей промисловості.

Референдумом цей проект було відхилено. Згідно з результа­тами референдуму, потрібні були вибори до нових Установчих зборів. У перебігу нових виборів комуністична партія зібрала май­же 5204 тис. голосів, соціалістична - 4190 тис, МРП - 5596 тис. Було складено новий проект конституції, якого у жовтні 1946 р. затверджено референдумом. Одночасно у Франції виникла четвер­та республіка.

У преамбулі Конституції 1946 р. урочисто підтверджувалися права і свободи людини і громадянина, проголошені Декларацією прав і свобод людини і громадянина 1789 р. Крім того, проголо­шувалися: рівні права всіх громадян незалежно від статі, право на одержання роботи незалежно від переконань, поглядів, віроспові­дання тощо.

Конституція передбачила заснування парламентської республі­ки. Франція проголошувалася неподільною, світською, демократич­ною і соціальною республікою. Закріплювалася належність націо­нального суверенітету французькому народові.

Парламент складався з двох палат: Національних зборів (наці­ональної асамблеї), що формувалися способом загальних рівних виборів, і Ради республіки, яка формувалась комунами та департа­ментами на основі загального виборчого права. Законодавча влада зосереджувалась у Національних зборів, тоді як Рада республіки наділялася правом вносити поправки до законопроектів.

Президент обирався на сім років обома палатами і мав право формувати уряд за погодженням із Національними зборами. Влада президента була досить обмеженою. Його нормативні акти визна­валися недійсними, якщо не скріплювалися підписом відповідного міністра, який і ніс за них відповідальність (контрасигнатура).

Було затверджено Вишу раду магістратури, куди входили президент, міністр юстиції, шість членів, обраних Національними зборами, тощо. Рада діяла як вища судова інстанція.

Органом виконавчої влади була Рада міністрів. Її голова за­безпечував виконання законів, керував державним апаратом, зброй­ними силами. Рада міністрів несла колективну відповідальність перед Національними зборами за загальну політику кабінету та індивідуальну - за власну діяльність. Лише абсолютна більшість депутатів Національних зборів могла відмовити кабінетові в дові­рі, що приводило до його відставки.

Конституція 1958 р. (п'ятої республіки), зберігаючи традицій­ні засади поділу влади, кардинально змінювала співвідношення гілок влади. Основою нового державного укладу стала президент­ська влада.

Президент визнавався «гарантом національної незалежності й територіальної цілісності» республіки. Він призначав уряд, не бе­ручи до уваги розстановку політичних сил у парламенті, сам голо­вував у Раді міністрів, мав безпосередню урядову владу, був гла­вою збройних сил. Президент користувався правом розпуску пар­ламенту, міг узагалі перебрати всю повноту державної влади, «коли заснування республіки, незалежність нації... виявляються під серйозною і безпосередньою загрозою» (ст. 16). Обрання президента (на 7 років) здійснювалося тепер незалежною від парламен­ту колегією виборщиків, де депутати парламенту були в меншості перед представниками комун і департаментів.

Конституція розширила й повноваження глави уряду, на якого покладалося завдання проведення «політики нації» (ст. 20). Забо­ронялося поєднувати посаду в уряді з депутатським мандатом, що було важливим нововведенням у французьких конституційних порядках.

Другою особою в державі конституція вважала прем'єр-мі­ністра, який керує діяльністю уряду та забезпечує виконання за­конів. Він скріплює своїм підписом акти президента, за що й несе відповідальність перед парламентом.

Парламент складається з двох палат: Національних зборів, які обираються прямим голосуванням громадян, і сенату, що обира­ється непрямим голосуванням. Передбачається парламентська не­доторканність депутатів.

Особливу увагу Конституція приділяє відносинам між законодавчою та виконавчою гілками влади. Парламент видає закони тільки в межах ст. 34 (кримінальне, цивільне, трудове право, судо­чинство, податки тощо). Інші питання вирішуються в адміністра­тивному порядку (насамперед, декретами кабінету). Одночасно ст. 49 передбачає відповідальність уряду перед парламентом.

Особливе місце Основний закон відводить Конституційній раді, яка складається з дев'яти радників. Вони призначаються по­рівну головами палат і президентом, але голова Конституційної ради - лише президентом, і його голос вирішує питання, якщо голоси розділяються порівну. До складу ради довічно входить і ко­лишній президент.

Контроль за нормативними актами виконавчої влади виконує Державна рада.

У 1962 р. де Голль завершив конституційну реформу, провівши референдум (частково з порушенням правила, передбаченого Кон­ституцією 1958 р.) про новий порядок обрання глави держави. На­далі президент обирався не колегією виборщиків (яка налічувала близько 80 тис. осіб), а загальним голосуванням, що додатково посилило його незалежність, причому вільне висування в президен­ти обмежувалося. Глава держави посів практично рівнозначне представницькому парламентові конституційне становище, що, безперечно, збільшило його владу.

За формою правління Франція дедалі більше ставала президент­ською республікою.

Парламент, який складався з двох рівноправних палат - Націо­нальних зборів і сенату, зберіг законодавчі повноваження, але бу­ло скорочено його бюджетні права. Уряд знову одержав конститу­ційне право на законотворчість у порядку ордонансів (із наступ­ним їх схваленням).

У цілком самостійний інститут влади оформилася Конститу­ційна рада (утворювана з дев'яти радників на засадах рівного їх делегування президентом, сенатом і головою Національних зборів на дев'ять років з оновленням на третину). Конституційна рада отримала повноваження контролювати вибори всіх гілок влади і право розгляду конституційності законів - аж до їх анулювання (рішення ради оскарженню не підлягали).

Загалом Конституція 1958 р. встановила цілком авторитарний режим, подібний до тих, які характеризували Францію XIX ст.

У 2000 р. до Конституції було внесено зміни, згідно з якими президент Франції обирається загальними і прямими виборами за таємного голосування строком на п'ять років.

Франція є членом Європейського Союзу. Договір про Європейський Союз підписали 12 держав у лютому 1992 р., зокрема Вели­ка Британія, Бельгія, Данія, Італія, Іспанія, Німеччина, Португалія та ін. У 1998 р. до ЄС входили 15 держав. Процес розширення ЄС тривав і в XXI ст. Головна мета ЄС: формування і зміцнення союзу держав Європи, посилення економічної та соціальної взаємодії, розвиток співпраці, забезпечення демократичних прав людини і громадянина.

Одним із найголовніших завдань після Другої світової війни стало формування нової міжнародної організації для підтримання миру і безпеки, співпраці між державами. Адже Ліга Націй, як ор­ган колективної безпеки, не змогла суттєво вплинути на перебіг світового розвитку і запобігти підготуванню та розв'язанню Другої світової війни. Тому виникла гостра необхідність переглянути кон­цепцію міжнародного співтовариства. У 1942 р. з ініціативи США, Великої Британії та СРСР у Вашингтоні представники 26 держав проголосили Декларацію Об'єднаних Націй. У ній закріплено, що країни повинні відмовитися від застосування сили, погроз, агресії та встановити більш надійну безпеку, забезпечити мирне співісну­вання незалежних суверенних держав. Зазначені принципи було покладено в основу Статуту ООН, якого підписали 50 держав - засновниць ООН на конференції у Сан-Франциско в червні 1945 р.

Серед держав - засновниць ООН - такі країни, як США, Велика Британія, СРСР, Франція, Китай, УРСР, БРСР, Польща та ін. Чле­нами ООН станом на 2005 р. є 191 держава. Керівними органами відповідно до Статуту ООН є: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна Рада ООН, Рада ООН з опіки, Міжнарод­ний суд ООН та Секретаріат ООН. Штаб центральних установ ООН розміщено у Нью-Йорку (США). За центральними органами ООН закріплено правоздатність, привілеї та імунітети. Одним із видатних досягнень діяльності Генеральної Асамблеї ООН є розроблення та прийняття Загальної декларації прав людини 1948 р., реалізація якої має забезпечувати становлення і розвиток правової держави, формування громадянського суспільства.


Категорія: Історія держави та права зарубіжних країн (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter