Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія та культура України (Лекції)


2. Первісний лад на території України. Трипільська культура. Скіфо?сарматська доба. Античні міста?держави Північного Причорномор’я


Перші сліди перебування людини на території України сягають у давнину близько мільйона років тому. Стоянки первісних людей збереглися з часів раннього палеоліту (кам’яної доби) і виявлені у с. Королеве у Закарпатті, поблизу міста Амвросіївка в Донбасі, у с. Лука-Врублевецька, що на Подністров’ї, стоянка Кіїк-Коба в Криму та ін. Люди жили невеликими групами, видобували вогонь, полювали на дрібних тварин і займалися збиральництвом. Колективне виробництво та колективне споживання становили суть їхнього суспільного життя. Община була як родовою, так і соціально-економічною одиницею.

Археологи на території України виявили поселення людей часів пізнього палеоліту (35 – 10 тис. років до н. е.). Із цих поселень, де знайдено знаряддя праці з кременю і кісток мамонта (окремі навіть з орнаментом), найбільше досліджені стоянки в Києві на Подолі, у с. Мізин на Чернігівщині, поблизу Кривого Рогу. Всього палеолітичних стоянок знайдено в Україні понад двісті.

Тогочасний клімат України характеризувався різким похолоданням, що було пов’язане з наступом льодовика. Земля перетворилася на лісотундрову зону. Змінився тваринний і рослинний світ. Характерною особливістю пізнього палеоліту була відносна осілість населення. Села складалися з 5 – 8 житлових споруд, насамперед зимових у вигляді яранг, де мешкало 40 – 50 осіб. Удосконалилися й урізноманітнилися знаряддя праці. У цей час завершується фізичне й розумове формування людини сучасного типу (Homo sapiens).

За доби мезоліту клімат стає набагато м’якшим, оскільки останній льодовик у Європі зник приблизно 2 тис. років до того. На території України виявлено сотні мезолітичних поселень: поблизу сіл Білолісся та Мирне на Одещині, села Осокорівка Запорізької області, у Криму. Наявність багатьох маленьких стоянок свідчить про розпад общин на невеликі мисливські колективи. У цей період почали використовувати лук і стріли, приручати диких тварин, спочатку собак, а згодом – свиней. Поширилося рибальство. Індивідуалізація виробництва і споживання підвищила роль парної сім’ї.

Останньою стадією кам’яного віку була доба неоліту, що тривала з VІ до ІІІ тис. до н. е. Найхарактернішою для цього періоду була поява нових форм господарської діяльності людини – скотарства і землеробства, тобто перехід до свідомого виробництва продуктів харчування. У цьому зв’язку з’явилися досконаліші типи кам’яних сокир, ножів, виникли нові способи обробки каменю – шліфування, свердління, розпочалося виготовлення керамічного посуду.

В Україні виявлено близько 500 неолітичних поселень у районах Дніпра, Південного Бугу, Десни, Дністра, Сули та ін. Їх можна поділити на дві культурно-господарські зони: південно-західну (землеробсько-скотарську) і північно-східну (мисливсько-риболовну). Перша охоплювала територію Лісостепу Правобережжя, Західну Волинь, Закарпаття, Подністров’я, друга – Лісостеп Лівобережжя, Полісся.

У цей період підвищується роль сім’ї. Зміцнюється родова община.

Основу виробничих відносин становить спільна власність роду на знаряддя й продукти праці та на певну територію. Починають виникати територіальні зв’язки, які сприяють появі сусідських общин, а згодом і племені.

У ІV – ІІІ тисячоліттях до н. е. на території України відбувається перехід до енеоліту (мідно-кам’яного віку), для якого характерні виробництво і обробка міді. Цей період залишив численні пам’ятки, які знаходять на всій території України. Особливо багато їх на околицях Києва і в долині Дніпра. Від села Трипілля на Київщині до Карпат та нижнього Дунаю залишилися сліди життя людини доби енеоліту, і культура цього періоду дістала в науці назву трипільської (наприкінці XІX ст. саме в с. Трипілля вперше виявлено її пам’ятки). Будівлі мешканців цієї культури поділялися на житлові й господарські і розміщувалися рядами або колом. На пізньому етапі трипільської культури поселення значно збільшилися й налічували 1 – 1,5 тис. будинків. Трипільці займалися орним землеробством і скотарством. При обробці землі використовувалося рало. Великого розвитку досягло виробництво кераміки, яка характеризувалась вишуканістю й розмаїттям форм, оздобленістю різноколірним орнаментом. Особливо були поширені жіночі статуетки.

У цей час на основі територіальних общин формуються племена та виникають міжплемінні об’єднання, починають виокремлюватися найзначніші роди на чолі з старійшинами. Підвищується роль чоловіків у суспільстві. Господарською основою стає патріархальна сім’я, що свідчить про перехід від матріархату до патріархату.

Населення трипільської культури стало субстратом, або основою українського народу. Воно було автохтонним, тобто не прийшло з інших країв, а зародилося на берегах Дніпра і розселилося на всіх українських землях.

Долю трипільських племен остаточно не з’ясовано. Мабуть, вони розпалися на кілька груп. Частина їх залишилася на місці, інші започаткували нові етномовні групи Східної Європи та Азії. У другій половині ІІІ тисячоліття до н. е. на території України розпочалася бронзова доба. Її характерна особливість – поширення виробів з бронзи. Це сприяло появі нових видів знарядь праці і зброї. Основними видами господарської діяльності залишалися землеробство (лісостеп) і скотарство (степ). Розвиток землеробства й обміну, а також боротьба за території спричинили до створення великих союзів племен на чолі з вождями. За темпами соціального розвитку лісостепова зона дещо поступалася степовій, проте суспільні відносини там ґрунтувалися на патріархальній сім’ї і племінній організації. З відкриттям і використанням заліза в історії України почалася нова доба, що характеризувалася руйнуванням старих соціально-економічних структур. У цей період завершується процес розпаду первіснообщинного ладу і розпочинається перехід до станово-класового суспільства. Поява додаткового продукту призвела до створення військово-політичних об’єднань, а це, у свою чергу, сприяло виокремленню військово-аристократичної верхівки суспільства. В її руках почала зосереджуватись влада. Значно розширилися торговельні контакти із сусідами, особливо між Півднем і Північчю.

З початком VІІ ст. до н. е. історичний процес на території України був позначений впливом давньогрецької цивілізації – як у матеріальному, так і в соціально-економічному й духовному аспектах. Це прискорило формування станово-класового суспільства, сприяло зародженню державної традиції.

Археологічні розкопки, окремі писемні джерела (передусім грецькі) вказують на те, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення в І тис. до н. е. стали кочові племена Північного Причорномор’я – кіммерійці, скіфи, сармати та ін.

На початку І тисячоліття до н. е. у степах Північного Причорномор’я оселилися кіммерійці – найдавніший історичний народ на території України, про який, зокрема, писав Гомер в «Одіссеї» (VІІІ ст. до н. е.). Вчені припускають, що кіммерійці належали до одного з фракійських племен. Головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. Вони мали військові кінні загони, здійснювали воєнні походи, поступово переходили від військової демократії до станово-класового суспільства на основі рабовласницького способу виробництва. Військово-політичне об’єднання кіммерійців проіснувало до VІІ ст. до н. е. і розпалося під натиском скіфських племен.

У стародавніх книгах записано, що літ за сімсот до Різдва Христового на українських землях пасли свої череди скіфи. Саме у VІІ ст. до н. е. в південноукраїнських степах з’являються скіфи – племена іранського походження. Вони захопили територію лісостепової зони України. Давньогрецький історик Геродот поділяв скіфів на чотири групи: царські, кочовики, скотарі й орачі. Останні були нащадками трипільців, протослов’янами, які проживали на території між Дніпром і Дністром і були завойовані скіфами. Наприкінці VІ ст. до н. е. у причорноморських степах формується велике державне об’єднання, очолюване скіфами, до якого ввійшло місцеве населення степових і лісостепових районів. Верховна влада у Скіфії належала царям, столиця розміщувалася поблизу м. Кам’янки Дніпровської (Нижній Дніпро). Розквіту скіфська державність досягла у VІ – ІV ст. до н. е. Про це засвідчують, зокрема, відомі скіфські кургани. Скіфи створили високу матеріальну культуру, істотно вплинули на хліборобське населення лісостепової України. Наприкінці ІІІ ст. до н. е. під натиском сарматів скіфи відійшли до Нижньої Наддніпрянщини і в Степовий Крим. Тут утворилося нове державне об’єднання – Мала Скіфія зі столицею в Неаполі (залишки цього міста знаходять на околицях Сімферополя). У ІІІ ст. до н. е. Мала Скіфія внаслідок нападів сарматів з півночі і римлян з півдня припинила існування.

З ІІІ ст. до н. е. до Північного Причорномор’я зі сходу почали проникати сарматські племена, які також мали іранське походження. За два століття вони захопили межиріччя Дону і Дніпра, а згодом – Дніпра і Дністра. Шість століть вони правили у степах Північного Причорномор’я, мали зв’язки з грецькими і римськими містами Причорномор’я.

На зміну сарматам з’являються алани, так само кочовики. Вони не зводили будинків, не займалися землеробством, мали багато коней, жили на возах.

Загалом на території України, за свідченням грецьких і римських авторів, протягом І – ІІ ст. н. е. проживало багато племен і народів, що змінювали одне одного.

Наприкінці ІІ – на початку ІІІ ст. н. е. на території України з’являються германці – готи, вихідці з Прибалтики. Просуваючись через Полісся, готи розселилися на півдні України від Дністра до Дунаю і Карпат. Поблизу Дніпра вони створили власну державу. Періодично готи здійснювали напади на римські провінції. У ІV ст. готи прийняли християнство. У тому ж столітті зі сходу розпочинається рух гунів – кочових племен, які вторглися на територію Європи. Племена гунів витіснили готів і антів і зайняли простір між Доном та Карпатами. Готи відійшли за Дунай. Проте гуни довго не затрималися в Україні й у середині V ст. на чолі з Аттілою почали просуватися на захід, завдаючи вагомих ударів Римській імперії. Заснована Аттілою держава з центром на середньому Дунаї (сучасна Угорщина) розпалася після його смерті у 453 р.

Велику роль в історії України відігравали античні міста-держави Північного Причорномор’я. Заселення греками-колоністами цих земель почалося в VІІ – VІ ст. до н. е. В історії античних міст-держав Північного Причорномор’я виокремлюються два основних періоди. Перший період – V – середина І ст. до н. е. – характеризується відносно самостійним життям і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Для другого періоду – середина І ст. до н. е. – 70?ті роки ІV ст. н. е. – характерним стало те, що міста-держави поступово потрапляли в коло інтересів Риму і водночас зазнавали нападів з боку готів і гунів. У процесі античної колонізації у Північному Причорномор’ї утворилися чотири основних центри. Перший – побережжя Дніпровсько-Бузького і Березанського лиманів (міста Борисфеніда на сучасному острові Березань під Очаковом, Ольвія поблизу сучасного села Парутиного Очаківського району Миколаївської області). Другий – побережжя Дністровського лиману (міста Никоній, Тіра – нині Білгород-Дністровський). Третій центр – у Південно-Західному Криму (міста Херсонес, Керкінітіда – нині Євпаторія). Четвертий центр – на Керченському і Таманському півостровах (міста Пантікапей, Феодосія, Горгіпія). Усі ці центри були рабовласницькими демократичними республіками, що підтримували тісні зв’язки із Грецією і Римом.

Таким чином, давнє населення сучасної України пройшло всі основні етапи розвитку: кам’яний, мідно-кам’яний, бронзовий і залізний віки. Згідно з цим створювались типи суспільно-господарської організації життя: первісна і родова общини, племінна структура, станово-класове рабовласницьке суспільство.


Категорія: Історія та культура України (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter