Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія та культура України (Лекції)


4. Визначальні тенденції розвитку української культури ХІХ – початку ХХ ст.


Освіта. Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX ст. нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII ст. практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише поодинокі школи, які утримувалися на кошти громади чи батьків учнів. У XIX ст. система освіти України почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики.

За Олександра I створюється система освіти, що складалась із чотирьох рівнів, узгоджено пов'язаних між собою. Наймасовішою формою були церковнопарафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Але навіть на ці школи припадало всього один учень на 200 жителів України. Другим рівнем були двокласні, пізніше трикласні повітові училища. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У них навчалися майже виключно діти дворян і чиновників.

У занепаді перебувала освіта Західної Україні. Уряд Австрії, а згодом і Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині – німецькою і польською, на Буковині – німецькою і румунською. Формально у 1869 р. там було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) залишалася неписьменною.

В Росії реформа в галузі освіти проведена 1864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, які існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ. Важкі матеріальні умови не дозволяли більшості дітей селян і робітників здобувати освіту, тому в кінці 1990-х років у різних губерніях питома вага письменних коливалася від 15 до 28 %, до того ж все навчання йшло російською мовою. І все ж кількість шкіл в Україні зросла з 1 300 на початку ХІХ ст. до 1 700 у другій його половині.

Серед випускників шкіл дуже повільно, але все ж збільшувалося число людей, пов'язаних з народним середовищем і українською культурною традицією. Принципову роль у цьому процесі відіграло відкриття університетів. У 1805 р. за ініціативою українського вченого, винахідника, культурного та громадського діяча В. Каразіна було відкрито Харківський університет, який зараз носить його ім'я. Навчання тут проходило російською мовою, однак університет став перетворюватися на центр саме української культури. У 1841 – 1949 рр. ректором в університеті працював П. Гулак-Артемовський - відомий український вчений, письменний, поет, перекладач.

У Києві 1834 р. відкритий Університет Святого Володимира, першим ректором якого став відомий український вчений – М. Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, пам'ятки української старовини. У 1865 р. відкрився університет в Одесі, 1898 р. – Київський політехнічний інститут, На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський (заснований 1661 р.) і Чернівецький (1875 р.) університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.


Наука.

Природничі науки. Розвиток університетської освіти сприяв прогресові природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики були зроблені М. Остроградським. Фундатором сучасної фізичної хімії став М. Бекетов, який очолював кафедру хімії Харківського університету. Фундатор школи російських доменників М. Курако багато років працював на металургійних заводах України. У 1886 р. в Одесі зоолог І. Мечников і мікробіолог М. Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Д. Заболотний і В. Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов'язаний значний період життя основоположника військово-польової хірургії М. Пирогова. Він намагався зробити більш демократичною систему освіти, став опікуном навчального округу в Одесі, потім у Києві. Слід назвати й геніального українського винахідника М. Кибальчича, який уже в ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем у ХХ ст. названо кратер на Місяці).

Гуманітарні науки. У багатьох європейських країнах в кінці XVIII – на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь М. Церетелі у 1819 р. – «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету М. Максимович. І. Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він переконував, що українська мова не поступається чеській своїм багатством, польській – мальовничістю, сербській – милозвучністю.

Наступним кроком стала поява власне філологічних досліджень. У 1818 р. у Петербурзі вийшла перша граматика української мови – «Граматика малоросійського наріччя» – О. Павловського. Якщо брати дл уваги, що в Україні саме народ в умовах кризи рубежу XVIII–XIX ст. зберіг мову, побутові традиції й історичну пам'ять, то стане зрозумілим, чому етнографічні та лінгвістичні дослідження були початковим пунктом українського культурного відродження.

У цей же час починають з'являтися й ґрунтовні історичні дослідження. Перші узагальнюючі праці з історії України були ще пов'язані з російською історіографією. Дмитро Бантиш-Каменський – автор «Истории Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства» – походив з сім'ї, яка належала до вищого чиновництва імперії. В «Истории Малой России» багато суперечливого. З одного боку, високо оцінюються перші гетьмани Запорозької Січі, а з іншого – саме походження козацтва пов'язується з вихідцями з Північного Кавказу; з одного боку – критикується ліквідація гетьманщини Катериною II, а з іншого – засуджується антимосковська політика козацької старшини.

Дослідником, який поєднав високий професійний рівень, прогресивні політичні погляди, розуміння українських національних інтересів, активну громадянську позицію, став історик Микола Костомаров. Його світогляд складався під час навчання у Харківському університеті. У 1845 р. Костомаров став професором кафедри російської історії Київського університету. Тоді ж брав участь у створенні і діяльності нелегального Кирило-Мефодіївського товариства – першої української політичної національної організації. Підсумком його дослідження стали 16 томів «Исторических монографий» і шести томна «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей». М. Костомаров захищав принцип об'єктивності в історичній науці: «Істинна любов історика до своєї вітчизни може виявлятися тільки в суворій повазі до правди».

Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов'язаний з ім'ям професора Київського університету Володимира Антоновича. По-перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. По-друге, В. Антонович у власних наукових роботах поглибив й ускладнив проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з досліджень присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст – спектр його інтересів був дуже широким. І, по-третє, В. Антонович виховав плеяду українознавців, створив цілу наукову школу. Зокрема, учнем В. Антоновича став Михайло Грушевський.

Михайло Сергійович Грушевський народився у місті Холм, гімназію закінчував у Тифлісі, навчатися в університет приїхав до Києва. А в 1894 р. за рекомендацією В. Антоновича М. Грушевський отримав кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті. Там він бере активну участь не тільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. очолив Наукове товариство ім. Шевченка – першу наукову українську організацію академічного типу), але і в суспільному житті. М. Грушевський – один із організаторів Національно-демократичної партії Галичини, пізніше – «Товариства українських поступовців», обрання головою Центральної Ради у 1917 р., еміграція, повернення до СРСР, робота в академічних дослідницьких інститутах. Величезна наукова спадщина М. Грушевського, яка з кінця 1930-х років зазнала гонінь і стала практично недоступною, повернулася до читачів уже за часів незалежної України, а з кінця 1980-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна «Історія України-Руси» – фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній її періодизації і концепції.

Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Драгоманову. Великий політичний діяч, просвітник, філософ, М. Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітньої історії. Багато років провів у політичній еміграції. З 1877 р. під його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою. На основі історичного аналізу М. Драгоманов дійшов найважливішого висновку – національні проблеми українці можуть вирішити тільки разом із соціальними. М. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох інших товариств. Останні роки життя працював у Болгарії.

Без сумніву неперевершеним дослідником історії запорозького козацтва став Дмитро Яворницький.

Отже, можна сказати, що за ХІХ – початок ХХ ст. вітчизняна історична наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії до самостійної повноцінної наукової дисципліни. Осмислення минулого – обов'язкова умова і складова становлення національної самосвідомості.

Література. У ситуації рубежу XVIII–XIX ст., коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, а пізніше – в умовах урядових заборон і переслідування, процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності.

У історіографії виділяють такі етапи розвитку української літератури ХIX ст.:

– рубіж XVIII–XIX ст. і початок XIX ст. – поява перших творів українською мовою (перш за все «Енеїда» І. Котляревського);

– 40–50-і роки XIX ст. – творчість Т. Шевченка й оформлення української літературної мови, головне місце у тематиці займає реалістичне змалювання народного життя;

– друга половина XIX ст. – широка палітра літературних жанрів, поглиблення соціального, поява психологічного аналізу, збагачення проблематики, ускладнення образного ряду, особливо у творчості І. Франка, Л. Українки, об'єднання літературного процесу в Західній та Східній Україні.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 р. без відома автора. Вже після її успіху І. Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».

Гумористичний і сатиричний тон творів І. Котляревського підхопили інші письменники, передусім члени гуртка Харківського університету. Ректор закладу П. Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. У цей час отримали популярність байки Є. Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Є. Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, став одним із друзів Т. Шевченка.

До харківського гуртка належав також Г. Квітка-Основ'яненко – основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні – написані з гумором, другі – сентиментальні, треті – дають реалістичні картини (одна з кращих – «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська вiдьма»). Г. Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. Широко відомі основні віхи життєвого шляху Т. Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота «в наймах» та у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком – художником І. Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В. Жуковського роботи К. Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10?літня рекрутчина із забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення із заслання. Перший «Кобзар» виходить у 1840 р. у Петербурзі, через рік – «Гайдамаки». Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка – символ всієї української культури.

Суперечливість духовного життя України того часу відбилася в творчості письменника, лінгвіста, історика, публіциста П. Куліша. Це ім'я майже на півсторіччя незаслужено було забуте, але зараз викликає пильний інтерес. Прихильник культурно-національного відродження, П. Куліш болісно шукав шляхи до нього: від нелегального Кирило-Мефодіївського товариства – до літературної діяльності у петербурзькій «Основі», від союзу з галицькою громадськістю – до надій на польську допомогу. Безперечним є значення його етнографічної збірки «Записки о ЮжнойРуси», історичного роману «Чорна рада», тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б. Хмельницького «История отпадения Малороссии от Польши».

Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок (М. Віленська). Її збірка «Народнi оповiдання», повісті «Iнститутка», «Кармелюк» приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають образами простих людей. Російською мовою розповіді переклав І. Тургенєв. Т. Шевченко у вірші «Марку Вовчку» звертається до неї як до продовжувачки справи свого життя.

Твори знаменитого українського байкаря Л. Глібова в руслі демократичних настроїв того часу в алегоричній формі зображали безправ'я простих людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво.

І. Нечуй-Левицкий створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті. Письменник, який багато років працював учителем в школах і гімназіях практично по всій Україні, чудово знав всі шари українського суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми взаємин інтеліґенції і народу («Кайдашева сім'я», «Микола Джеря» та ін.).

На революційно-демократичних принципах базувалася творчість Панаса Мирного (П. Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних романів і повістей про народне життя, він підняв українську прозу до високого рівня художньої досконалості. Романи «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» (спільно з І. Біликом), повісті «Лихi люди», «Лихо давнє i сьогочасне», «Голодна воля», п'єса «Лимерiвна» та інші його твори – це величезна художня епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо у післяреформений час. Новим для української літератури в творчості П. Мирного було те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.

У 1870-і роки приходить до літератури І. Франко. Людина різносторонньо обдарована, він проявив себе в поезії, прозі, драматургії, публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу отримав можливість закінчити школу і гімназію, І. Франко так формулював своє кредо: «Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе зобов’язаним віддати свою працю цьому простому народові». Своєму принципу І. Франко слідував і в літературно-видавничій діяльності (альманах «Друг» у Львові), і в політичній боротьбі (декілька разів був арештований за соціалістичні погляди, брав участь в заснуванні Української радикальної партії), але найбільш вражаюче і послідовно – в літературній творчості: ліричні збірки «З вершин i низин», «Зів'яле листя», історична повість «Захар Беркут», гостро соціальний «Борислав сміється», поема «Моїсей», психологічна драма «Украдене щастя». І. Франко багато зробив для зближення літературного процесу Західної і Східної України, для розширення контактів з європейськими літераторами (був обраний членом багатьох наукових товариств, перекладав Байрона, Гейне, Гете. а також визначних поетів і письменників різних часів італійської, французької, англійської, норвезької, чеської, словацької, польської, російської, німецької, давньогрецької, давньоримської, давньоіндійської та інших літератур світу).

Яскравим явищем української літератури стала творчість Лесі Українки (Л. Квітка-Косач). Вона розірвала коло традиційної самобутньої тематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних ідей. У її вихованні й освіті яскраво проявилися національні традиції, які склалися до 1870-х років. Її батько – учасник руху «Громад», друг М. Драгоманова, мати – письменниця Олена Пчілка. І. Франко писав, що після шевченківського «Поховайте та вставайте» Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова. Від лірики письменниця йде до поем («Давня казка», «Самсон», «Роберт Брюс»), і вінчають її творчість драматичні поеми («У катакомбах», «Касандра») та поетичні драми («Лiсова пiсня»).

У 1990-х роках починається творчість Михайла Коцюбинського. У цей період він поступово звільнявся від культурницьких ілюзій й утверджувався на революційно-демократичних позиціях. Він розвинув жанр психологічної новели і продовжив традицію соціальної повісті. Вже у ранніх своїх творах показав благородство простих трудівників, пробудження в них почуття власної гідності, їх прагнення до свободи.


Мистецтво.

Театр. До 1861 р. продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у панських маєтках, але і в містах. У 1828 р. офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 р. театр постав у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками стали «Наталка Полтавка» в 1819 р. і пізніше «Москаль-чарівник» в Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництво трупою І. Котляревського, гра геніального актора М. Щепкіна, тоді ще кріпака.

Професіональна ж українська трупа була створена тільки на початку 1880-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою – Марк Кропивницький. Обидва – також драматурги. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана – Карпенко-Карий, Миколи – Садовський, Панаса – Саксаганський), М. Заньковецька, А. Затиркевич та ін. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи (пересувні трупи) продовжували працювати яскраво і мали великий успіх.

Музика. Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Вiють вiтри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповiт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 р. у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX ст. складається світська професійна музична культура. С. Гулак-Артемовський на початку 1860-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорницi» П. Нищинського.

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. Лисенка – великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

Образотворче мистецтво. Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX ст. в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників.

В. Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Після звільнення В. Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О. Пушкіна його роботи.

Загалом у живописі початку XIX ст. переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна – «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В. Штернберг.

Зовнішні обставини – заслання, заборона малювати – перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Т. Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», ін. вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом «Судня рада». Відзначимо, що різнобічний талант Т. Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) – в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв.

З М. Гоголем, В. Штернбергом, Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні».

Новаторською для пейзажу стала творчість А. Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина – «Ніч на Дніпрі» – викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря.

Родом з-під слобідського Чугуєва був великий російський художник-реаліст І. Рєпін. Він часто приїжджав на батьківщину, не раз гостював у маєтку Качанівка українських меценатів Тарновських. У свій час тут не раз бував і Т. Шевченко, в цій сім'ї збереглося безліч рукописів поета. У Качанівці І. Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Видатним майстром побутового жанру став М. Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок» та ін.

Архітектура. В архітектурі XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення – головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.

В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 р. споруджено оперний театр. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву Магдебургського права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, який постраждав від пожежі 1812 р. У 1837–1843 рр. за проектом В. Беретті побудована будівля Київського університету.

У другій половині XIX ст. стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і Ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі» (головна прикраса – нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862–1886 рр.) за проектами І. Штрома, П. Спарро, О. Беретті. Участь у розписах собору В. Васнецова, М. Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Яскравими прикладами є «Олександрія» (заснування – 1793 р.; О. Браницька) на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» (1796 р.; С. Потоцький) в Умані, де руками кріпаків, без використання будь-якої техніки створені ці чудові ландшафні парки.

Отже, незважаючи на згортання автономії України російським царатом та ліквідацію гетьманщини наприкінці ХVІІІ ст., заборону публікацій українською мовою, насильницьке впровадження русифікації в українському суспільстві, що були одними із складових тих важких умов розвитку культури України в обставинах ХІХ ст. – поділу українських земель між двома імперіями, український національно-культурний поступ не зупинився. Більше того, українська культура отримала подальший свій розвиток і набула рис європейського і світового значення.


Категорія: Історія та культура України (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter