Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Юридична енциклопедія (Сім'я)

Кримінальна відповідальність неповнолітніх


Кримінальну відповідальність несуть особи, яким до вчинення злочину виповнилось 16 років. За вчинення дея­ких злочинів, спеціально зазначених в ст. 22 Кримінально­го кодексу України (КК), кримінальна відповідальність може наставати з 14 років.

Особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідаль­ності лише за умисне вбивство (статті 115-117 КК), пося­гання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засіда­теля чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової до­помоги, представника іноземної держави (статті 112 КК, 348 КК, 379 КК, 400 КК, 443 КК), умисне тяжке тілесне уш­кодження (стаття 121 КК, частина третя статей 345 КК, 346 КК, 350 КК, 377 КК, 398 КК), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122 КК, частина друга статей 345 КК, 346 КК, 350 КК, 377 КК, 398 КК), диверсію (стат­тя 113 КК), бандитизм (стаття 257 КК), терористичний акт (стаття 258 КК), захоплення заручників (статті 147 КК і 349 КК), зґвалтування (стаття 152 КК), насильницьке задо­волення статевої пристрасті неприродним способом (стат­тя 153 КК), крадіжку (стаття 185 КК, частина перша статей 262 КК, 308 КК), грабіж (статті 186 КК, 262 КК, 308 КК), розбій (стаття 187 КК, частина третя статей 262 КК, 308 КК), вимагання (статті 189 КК, 262 КК, 308 КК), умисне знищення або пошкодження майна (частина друга статей 194 КК, 347 КК, 352 КК, 378 КК, частини друга та третя статті 399 КК), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 277 КК), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (стаття 278 КК), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини друга, третя статті 289 КК), хуліганство (стаття 296 КК).

Поряд із загальними положеннями, що відносяться до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини, кримінальний закон передбачає певні особливості криміналь­ної відповідальності для неповнолітніх. Встановлюючи ці особливості, законодавець виходить з психологічної характе­ристики цього віку: неусталеності психічних процесів, відсут­ності достатнього життєвого досвіду, знань, навичок соціаль­ної поведінки. Така психофізична незавершеність процесу формування особи призводить до нездатності повного мірою (на рівні психофізичного розвитку дорослої особи) усвідом­лювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність такого складного соціального явища, як злочин, адекватно оцінюва­ти свої вчинки.

КК передбачає певні особливості кримінальної відпові­дальності і покарання неповнолітніх за вчинений злочин. Ці особливості знаходять своє відображення в нормах КК, які стосуються звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності, видів покарання, що застосовуються до неповнолітнього, призначення покарання, звільнення від покарання та його відбуття, погашення і зняття судимості. Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідаль­ності може мати два види: звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів ви­ховного характеру та звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності.

Відповідно до ст. 97 КК неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості або необережний зло­чин середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховно­го характеру. У ст. 105 КК наведений вичерпний перелік примусових заходів виховного характеру, а саме:

застереження;

обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнад­цятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'яз­ку відшкодування заподіяних майнових збитків;

направлення неповнолітнього до спеціальної нав­чально-виховної установи для дітей і підлітків до його вип­равлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умо­ви перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються законом.

До неповнолітнього може бути застосовано кілька при­мусових заходів виховного характеру.

У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного ха­рактеру ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відповідальності.

У ст. 106 КК передбачені особливості звільнення непов­нолітніх від кримінальної відповідальності у зв'язку із вченням строків давності. Кримінальний закон визначає, що необхідно враховувати загальні підстави застосу­вання цього правового інституту, але мати при цьому на увазі особливості, що стосуються неповнолітніх. Такими особливостями є можливість застосування ст. 106 КК до осіб, які не досягли 18-ти років до вчинення злочину, неза­лежно від їх віку на момент вирішення питання про звіль­нення, а також встановлення знижених строків давності, а саме:

1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяж­кості;

2) п’ять років — у разі вчинення злочину середньої тяж­кості;

3) сім років — у разі вчинення тяжкого злочину;

4) десять років — у разі вчинення особливо тяжкого зло­чину.

У ст. 98 КК визначений вичерпний перелік основних і до­даткових покарань, які можуть застосовуватись до непов­нолітнього.

 


Основні покарання:

1) штраф;

2) громадські роботи;

3) виправні роботи;

4) арешт;

5) позбавлення волі на певний строк.

До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові по­карання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Штраф застосовується лише до неповнолітніх, які ма­ють самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке мо­же бути звернуто стягнення. Максимальний розмір штра­фу не повинен перевищувати п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Громадські роботи можуть бути призначені непов­нолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і полягають у виконанні непов­нолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання даного виду покарання не може перевищувати двох годин на день.

Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньо­му в віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року. Із заробітку неповнолітнього, засуд­женого до виправних робіт, здійснюється відрахування в до­хід держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від п'яти до десяти відсотків.

Арешт полягає у триманні неповнолітнього, який на мо­мент постановлення вироку досяг шістнадцяти років, в умо­вах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від п'ятнадцяти до сорока п'яти діб.

Покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, може бу­ти призначене на строк від шести місяців до десяти років (крім випадку вчинення особливо тяжкого злочину, поєдна­ного з умисним позбавленням життя людини). Непов­нолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах.

Позбавлення волі не може бути призначене непов­нолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяж­кості.

Покарання у виді позбавлення волі призначається не­повнолітньому:

за вчиненим повторно злочин невеликої тяжкості — на строк не більше одного року шести місяців;

за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чотирьох років;

за тяжкий злочин — на строк нс більше семи років;

за особливо тяжкий злочин — на строк не більше де­сяти років;

за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, — на строк до п'ятнадцяти років.

При призначенні покарання неповнолітньому суд, крім загальних обставин, враховує умови його життя та вихо­вання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.

Звільнення неповнолітніх від покарання також має свої особливості. По-перше, КК передбачає звільнення від пока­рання із застосуванням примусових заходів виховного ха­рактеру. Такий вид заходу може застосовуватися лише до неповнолітніх. По-друге, ті види звільнення від покарання, які можуть застосовуватися як до повнолітнього, так і до не­повнолітнього, щодо неповнолітніх мають пільгові умови.

Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або се­редньої тяжкості, може бути звільнений судом від покаран­ня, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постанов­лений вироку не потребує застосування покарання. Види примусових заходів виховного характеру при звільненні від покарання ті ж самі, що і при звільненні від криміналь­ної відповідальності (див. вище).

Звільнення неповнолітніх від відбування покарання з випробуванням передбачене ст. 104 КК. Таке звільнення відбувається за загальних умов і підстав, однак враховуючи особливості неповнолітнього.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути застосоване до неповнолітнього лише у разі йо­го засудження до арешту або позбавлення волі. Іспитовий строк установлюється тривалістю від одного до двох років. У разі звільнення неповнолітнього від відбування покаран­ня з випробуванням суд може покласти на окрему особу, за її згодою або на її прохання, обов'язок щодо нагляду за за­судженим та проведення зним виховної роботи.

Ст. 106 КК передбачає звільнення від відбування пока­рання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Для закінчення давності виконан­ня обвинувального вироку встановлюються такі строки:

1) два роки — у разі засудження до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, а також при засудженні до покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

2) п'ять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;

3) сім років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкий злочин;

4) десять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за особливо тяжкий злочин.

Стаття 107 КК передбачає підставу і умови умовно-дострокового звільнення осіб, що вчинили злочини у віці до вісімнадцяти років, незалежно від їх віку на момент звіль­нення.

До осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбу­вання покарання незалежно від тяжкості вчиненого злочи­ну. Умовно-дострокове звільнення від відбування покаран­ня може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою та ставленням до праці і навчання довів своє виправлення.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване до засуджених за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, після фактичного відбуття:

не менше третини призначеного строку покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості і за необережний тяжкий злочин;

не менше половини строку покарання у виді позбав­лення волі, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила у віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

не менше двох третин строку покарання у виді поз­бавлення волі, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала пока­рання у виді позбавлення волі і була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, але до закінчення невідбутої частини покарання та до досягнення вісімнадця­тирічного віку знову вчинила умисний злочин, за який во­на засуджена до позбавлення волі.

До неповнолітніх заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням не застосовується.

Погашення і зняття судимості щодо осіб, які непов­нолітніми вчинили злочин, відбувається за загальних умов і підстав, однак враховуючи особливості неповнолітнього.

Такими, що не мають судимості, визнаються непов­нолітні:

засуджені до покарання, не пов'язаного з позбавлен­ням волі, після виконання цього покарання;

засуджені до позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину;

засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, як­що вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину;

засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом п'яти років з дня відбуття по­карання не вчинять нового злочину.

В контексті питання щодо кримінальної відповідальності неповнолітніх слід окремо зазначити, що в Україні діє закон «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей». Цей закон визначає правові основи діяльності ор­ганів і служб у справах дітей та спеціальних установ для дітей, на які покладається здійснення соціального захисту і профілактики правопорушень серед осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку.

Здійснення соціального захисту дітей і профілактики серед них правопорушень покладається в межах визначеної компетенції на:

— спеціально уповноважений центральний орган вико­навчої влади у справах сім’ї, дітей та молоді, уповноваже­ний орган влади Автономної Республіки Крим у справах сім’ї, дітей та молоді, служби у справах дітей обласних, Київської та Севастопольської міських, районних держав них адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад;

кримінальну міліцію у справах дітей органів внутрішніх справ;

приймальники-розподільники для дітей органів внутрі­шніх справ;

школи соціальної реабілітації та професійні училищасоціальної реабілітації органів освіти;

центри медико-соціальної реабілітації дітей закладів охорони здоров'я;

спеціальні виховні установи Державної кримінально-виконавчої служби України;

притулки для дітей;

центри соціально-психологічної реабілітації дітей;

соціально-реабілітаційні центри (дитячі містечка).

У здійсненні соціального захисту і профілактики право­порушень серед дітей беруть участь у межах своєї компе­тенції інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, окремі громадяни.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах сім'ї, дітей та молоді є Міністерство України у справах сім'ї, дітей та молоді.

Кримінальна міліція у справах дітей є складовою частиною кримінальної міліції органів внутрішніх справ.

 


Кримінальна міліція у справах дітей зобов'язана:

проводити роботу щодо запобігання правопорушен­ням дітей;

виявляти, припиняти та розкривати злочини, вчинені дітьми, вживати з цією метою оперативно-розшукових і профілактичних заходів, передбачених чинним законодав­ством;

розглядати у межах своєї компетенції заяви і повідом­лення про правопорушення, вчинені дітьми;

здійснювати досудову підготовку матеріалів про пра­вопорушення, вчинені дітьми, провадити дізнання в межах, визначених кримінально-процесуальним законодавством;

виявляти причини та умови, що сприяють вчиненню правопорушень дітьми, вживати в межах своєї компетенції заходів до їх усунення; брати участь у правовому вихованні дітей;

розшукувати дітей, що зникли, дітей, які залишили сім'ї, навчально-виховні заклади (бродяжать) та спеціальні установи для дітей;

виявляти дорослих осіб, які втягують дітей у злочинну діяльність, проституцію, пияцтво, наркоманію та жебрацтво;

виявляти осіб, які займаються виготовленням та роз­повсюдженням порнографічної продукції, видань, що про­пагують насильство, жорстокість, сексуальну розпусту;

виявляти батьків або осіб, що їх замінюють, які ухиля­ються від виконання передбачених законодавством обов'язків щодо створення належних умов для життя, нав­чання та виховання дітей;

вести облік правопорушників, що не досягли 18 років, у тому числі звільнених зі спеціальних виховних установ, з метою проведення профілактичної роботи, інформувати відповідні служби у справах дітей стосовно цих дітей;

повертати до місця постійного проживання, навчання або направляти до спеціальних установ для дітей у термін не більше восьми годин з моменту виявлення дітей, які бу ло підкинуто, або які заблукали чи залишили сім'ю або нав­чально-виховні заклади;

викликати дітей, їх батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників), а також інших осіб у справах та інших матеріалах про правопорушення і у разі ухилення без поважних причин від явки за викликом — піддавати їх приводу;

відвідувати правопорушників, що не досягли 18 років, за місцем їх проживання, навчання, роботи, проводити бесіди з ними, їх батьками (усиновителями) або опікунами (піклувальниками);

отримувати від підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності відомості, необхідні у зв’яз­ку з матеріалами про правопорушення, що перебувають у її провадженні;

затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях дітей віком до 14 років, які залишили­ся без опіки та піклування, — на період до передачі їх закон­ним представникам або до влаштування у встановленому порядку, а дітей, які вчинили правопорушення до досяг­нення віку, з якого за такі діяння особи підлягають кримінальній відповідальності, — до передачі їх законним представникам або направлення до приймальників-розподільників, але не більш як на вісім годин;

здійснювати згідно з чинним законодавством гласні та негласні оперативно-розшукові заходи з метою розкриття злочинів, вчинених дітьми або за їх участю;

виявляти, вести облік осіб, які втягують дітей в анти­громадську діяльність;

проводити обшуки, вилучення та інші слідчі дії відповідно до кримінально-процесуального законодавства;

проводити за наявності законних підстав огляд дітей, речей, які є при них, транспортних засобів;

вилучати документи і предмети, що можуть бути ре­човими доказами правопорушення або використані на шкоду здоров'ю дітей;

складати протоколи про адміністративні правопору­шення дітей, а також їх батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників), які не виконують обов'язків щодо вихо­вання і навчання дітей, інформувати відповідні служби у справах дітей;

вносити підприємствам, установам та організаціям незалежно від форм власності обов'язкові для розгляду по­дання про необхідність усунення причин та умов, що спри­яють вчиненню правопорушень дітьми;

доставляти в органи внутрішніх справ на строк до трь­ох годин дітей, які вчинили адміністративне правопору­шення, але не досягли віку, з якого настає адміністративна відповідальність, для встановлення особи, обставин вчи­нення правопорушення та передачі їх батькам чи особам, які їх замінюють, або до приймальників-розподільників для дітей;

після встановлення особи дитини невідкладно сповіщати батьків або осіб, які їх замінюють, про адміністративне затримання дитини, а в разі вчинення зло­чину також інформувати органи прокуратури;

повідомляти органи опіки та піклування за місцем пе­ребування дитини про відомий факт залишення його без опіки (піклування) батьків;

інформувати відповідні служби у справах дітей про дітей, які затримані чи обвинувачуються у вчиненні зло­чинів;

— здійснювати відповідно до законодавства заходи соціального патронажу щодо дітей, які відбували покарання у виді позбавлення волі на певний строк;

— вести облік правопорушників, що не досягли 18 років, які потребують медичної допомоги, у тому числі звільнених із спеціальних виховних установ, з метою проведення профілактичної роботи, інформувати відповідні служби у справах дітей стосовно цих дітей.

Кримінальна міліція у справах дітей виконує й інші обов'язки та має інші права, передбачені чинним законодавством.

Положення про кримінальну міліцію у справах дітей затверджується Кабінетом Міністрів України. На сьогоднішній день діє Постанова Кабінету Міністрів України «Про створення кримінальної міліції у справах дітей» від 8 липня 1995 року № 502.

Приймальники-розподільники для дітей створюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі і підпорядковуються органам внутрішніх справ.

У приймальники-розподільники можуть бути доставлені діти віком від 11 до 18 років на термін до 30 діб, які:

— вчинили правопорушення до досягнення віку, з якого за такі діяння особи підлягають кримінальній відповідальності, якщо є потреба негайно ізолювати їх (за постановою органу дізнання, слідчого, санкціонованою прокурором, або за постановою суду);

— згідно з рішенням суду направляються у спеціальні установи для дітей;

— самовільно залишили спеціальний навчально-виховний заклад, де вони перебували;

— перебувають у розшуку.

Не підлягають поміщенню у приймальники-розподільники діти, які перебувають у стані алкогольного або наркотич­ного сп'яніння, психічно хворі з вираженими симптомами хвороби, діти, які вчинили правопорушення у віці, з якого за такі діяння можлива кримінальна відповідальність, крім випадків припинення кримінальної справи і направлення вин­них осіб у спеціальні установи для дітей за рішенням суду.

Питання функціонування приймальників-розподільників врегульоване наказом Міністерства внутрішніх справ України від 13 липня 1996 року № 384 «Про затвердження Положення про приймальники-розподільники для непов­нолітніх органів внутрішніх справ».

Загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації є спеціальними навчально-виховними закла­дами для дітей, які потребують особливих умов виховання, та підпорядковуються спеціально уповноваженому цент­ральному органу виконавчої влади у галузі освіти і науки. До цих закладів можуть направлятися особи, які вчинили злочин у віці до 18 років або правопорушення до досягнен­ня віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

Основними завданнями загальноосвітніх шкіл і про­фесійних училищ соціальної реабілітації є:

створення належних умов для життя, навчання і вихо­вання учнів, підвищення їх загальноосвітнього і культур­ного рівня, професійної підготовки, розвитку індивідуаль­них здібностей і нахилів, забезпечення необхідної медичної допомоги;

забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх правово­го виховання та їх соціального захисту в умовах постійного педагогічного режиму.

До загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації направ­ляються за рішенням суду діти віком від 11 до 14 років, а до професійних училищ соціальної реабілітації — віком від 14 років.

Дітей тримають у зазначених школах і професійних учи­лищах соціальної реабілітації у межах встановленого судом терміну, але не більше трьох років.

У загальноосвітніх школах соціальної реабілітації дітей можуть тримати у виняткових випадках до досягнення ни­ми 15 років, а у професійних училищах соціальної ре­абілітації — до досягнення 19 років, якщо це необхідно для завершення навчального року або професійної підготовки.

Учні загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, яким виповнилося 15 років, але вони не стали на шлях виправ­лення, за рішенням суду за місцезнаходженням зазначено­го закладу можуть бути переведені до професійного учили­ща соціальної реабілітації. Це переведення може здійснюватися у межах терміну, встановленого рішенням суду, що застосував примусовий захід виховного характе­ру, але не більше трьох років.

Звільнення учнів із навчально-виховних закладів І соціальної реабілітації провадиться достроково або після закінчення терміну перебування.

Діти, звільнені із загальноосвітніх шкіл соціальної реа­білітації, направляються директором школи до батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників), а ті, які не мають батьків (усиновителів) або опікунів (піклуваль­ників), — до відповідних навчально-виховних закладів за­гального типу.

Діти, звільнені з професійних училищ соціальної реа­білітації, направляються директором училища, як правило, за місцем проживання для працевлаштування за набутою спеціальністю, а в окремих випадках — до іншої місцевості за умови письмового підтвердження відповідної служби у справах дітей або державної служби зайнятості про мож­ливість працевлаштування та забезпечення житлом дитини у цій місцевості.

Дострокове звільнення дітей із загальноосвітніх шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації провадиться судом за місцезнаходженням закладу за клопотанням ради школи чи училища.

Центри медико-соціальної реабілітації дітей створю­ються в державній системі охорони здоров'я за визначен­ням спеціально уповноваженого центрального органу ви­конавчої влади у справах сім'ї, дітей та молоді і Міністерства охорони здоров'я України для дітей, які вжи­вають алкоголь, наркотики, а також для дітей, які за станом здоров'я не можуть бути направлені до шкіл соціальної ре­абілітації та професійних училищ соціальної реабілітації.

Основним завданням центрів медико-соціальної реа­білітації є створення умов і забезпечення лікування дітей від алкоголізму, наркоманії, токсикоманії та їх психо-соціальна реабілітація і корекція.

До центрів медико-соціальної реабілітації направляють­ся діти віком від 11 років на підставі висновку медико-експертної комісії.

Діти перебувають у центрах медико-соціальної реа­білітації протягом терміну, необхідного для лікування, але не більше двох років.

Питання про перебування дитини у центрі медико-соціальної реабілітації розглядається керівництвом центру на підставі прохання, поданого батьками (усиновителями) чи опікунами (піклувальниками), а в разі відсутності ос­танніх — на основі рішення служби у справах дітей.

Зараз в Україні діє Постанова Кабінету Міністрів Ук­раїни від 6 вересня 1996 року № 1072 «Про затвердження Положення про центр медико-соціальної реабілітації не­повнолітніх».

Спеціальні виховні установи Державної кримінально-ви­конавчої служби України — це установи, в яких відбувають покарання неповнолітні віком від 14 років, засуджені до позбавлення волі.

Організація та діяльність спеціальних виховних установ регламентується кримінально-виконавчим законодавством.

Притулки для дітейутворюються, реорганізуються та ліквідуються відповідно до соціальних потреб відповідного регіону Радою міністрів Автономної Республіки Крим, об­ласними, Київського та Севастопольською міськими, районними, районними у містах Києві та Севастополі дер­жавними адміністраціями, виконавчими органами міських, районних у містах рад і підпорядковуються відповідній службі у справах дітей.

Притулки для дітей можуть також створюватися за погод­женням із службами у справах дітей підприємствами, устано­вами та організаціями незалежно від форм власності, гро­мадськими організаціями та громадянами.

У притулках для дітей тимчасово розміщуються діти віком від 3 до 18 років, які опинились у складних життєвих обставинах.

Діти можуть перебувати в притулку для дітей протягом часу, необхідного для їх подальшого влаштування, але не більш як 90 діб.

Не підлягають розміщенню у притулках діти, які пере­бувають у стані алкогольного або наркотичного сп'яніння, психічно хворі з вираженими симптомами хвороби, а також ті, які вчинили правопорушення і щодо яких є відомості про винесене компетентними органами чи посадовими осо­бами рішення про затримання, арешт або поміщення до приймальника-розподільника для дітей.

Основними завданнями притулків для дітей є соціаль­ний захист дітей, які опинились у складних життєвих обс­тавинах, залишили сім'ї, навчальні заклади; створення на­лежних житлово-побутових і психолого-педагогічних умов для забезпечення нормальної життєдіяльності дітей, надан­ня їм можливості навчатися, працювати та змістовно про­водити дозвілля.

На сьогоднішній день діє Постанова Кабінету Міністрів України від 9 червня 1997 року № 565 «Про Типове поло­ження про притулок для дітей».

Центри соціально-психологічної реабілітації дітей утво­рюються, реорганізуються та ліквідуються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими, районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, виконавчими органами міських і районних у містах рад і підпорядковуються відповідній службі у справах дітей для тривалого (стаціонарного) або денного перебування дітей віком від 3 до 18 років, які опинились у складних життєвих обставинах, надання їм комплексної соціальної, психо­логічної, педагогічної, медичної, правової та інших видів допомоги.

Строк перебування дитини в центрі соціально-психо­логічної реабілітації дітей залежить від конкретних обста­вин, але не може перевищувати відповідно 9 і 12 місяців у разі стаціонарного і денного перебування. Строк перебу­вання дитини в центрі визначається психолого-медико-педагогічною комісією за погодженням із відповідною службою у справах дітей.

До центрів соціально-психологічної реабілітації дітей не приймаються діти, які перебувають у стані алкогольного або наркотичного сп'яніння, психічно хворі, із симптомами хвороби в гострому періоді або в період загострення хронічних захворювань, а також ті, що вчинили правопору­шення і щодо яких прийнято відповідними органами чи по­садовими особами рішення про затримання, арешт або поміщення до приймальника-розподільника для дітей.

Центри соціально-психологічної реабілітації дітей є юри­дичними особами, мають реєстраційні рахунки в органах Державного казначейства України, бланки, печатку і штамп встановленого зразка.

Соціально-реабілітаційні центри (дитячі містечка) є зак­ладами соціального захисту для проживання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей, які опи­нились у складних життєвих обставинах, безпритульних дітей віком від 3 до 18 років, надання їм комплексної соціаль­ної, психологічної, педагогічної, медичної, правової, інших видів допомоги та подальшого їх влаштування.

Соціально-реабілітаційні центри (дитячі містечка) утво­рюються, реорганізуються та ліквідуються місцевою держав­ною адміністрацією і підпорядковуються службі у справах дітей. Вони також можуть бути утворені громадськими, бла­годійними організаціями та фондами, у тому числі міжна­родними, за погодженням з відповідною службою у справах дітей.

Соціально-реабілітаційні центри (дитячі містечка) за­безпечують перебування в них дітей протягом періоду, виз­наченого службою у справах дітей.

До соціально-реабілітаційних центрів (дитячих містечок) не приймаються діти, які перебувають у стані алкогольного або наркотичного сп'яніння, психічно хворі з вираженими симптомами хвороби, а також ті, що вчинили правопорушен­ня і щодо яких прийнято відповідними органами чи посадо­вими особами рішення про затримання, арешт або поміщен­ня до приймальника-розподільника для дітей.

Категорія: Юридична енциклопедія (Сім'я)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter