Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.

5.8. Інститут глави держави

Розділена на три гілки державна влада не перестає бути єдиною і суверенною: у неї єдине владоутворююче джере­ло народ; вона виражає єдині інтереси населення країни. Тому самостійність органів законодавчої, виконавчої та судової влади не абсолютна, а відносна. Глава держави якраз і покликаний забезпечувати узгоджене функціону­вання цих органів на користь єдиної владної волі народу і досягнення загальнодержавної мети.

Глава держави це конституційний орган і одночасно вищий посадовець держави, що представляє державу зовні й усередині країни, символ державності народу.

Глава держави відповідно до конституцій різних країн розглядається як:

1) невід'ємнаскладова частина парламенту, тобтозаконодавчої влади, оскільки без його підпису закон є недійсним (монарх у Великій Британії, президент в Індії);

2) глава виконавчої влади і одночасно глава держави (Єгипет, США);

3) особа, яка є тільки главою держави і не входить до будь-якої гілки влади (Німеччина, Італія).

Залежно від форми правління, державного режиму гла­ва держави може бути номінальним главою (імператор Японії, президент Індії), оскільки свої повноваження він здійснює за вказівками уряду, або реальним главою (ко­роль Марокко, президент СІЛА).

Глава держави буває одноосібним і колегіальним. У біль­шості сучасних держав діє одноосібний глава держави, це монарх у монархіях або президент у республіках. Колегіальний глава держави це звичайно постійно діючий орган парламенту, ним обираний. Такою є Державна рада на Кубі, де немає президента, а главою держави є Голова Державної ради. У Швейцарії повноваження глави держа­ви здійснює Федеральна Рада, що виконує одночасно функ­ції уряду. Голову Федеральної Ради називають президен­том, але істотних повноважень він не має. В Ірані повно­важення глави держави розділені між керівником держави, обраним особливим чином із вищих духовних осіб-мусульман, і Президентом республіки («двоголова президентура»). У Боснії та Герцеговині роль глави держави виконує Пре­зидія, до складу якої входять три члени боснієць, хорваті серб. У Об'єднаних Арабських Еміратах існує «колектив­ний монарх», у Малайзії виборний монарх.

Глава держави має деякі загальні для всіх країн повно­важення. Відносно парламенту це скликання сесій, публікація законів, право розпуску, інколи право вето. Глава держави формує уряд, або формально його затвер­джує, має право звільняти міністрів і відправляти уряд у відставку (часто це формальний акт), призначати суддів, надавати громадянство і право притулку, укладати і рати­фікувати певного роду міжнародні угоди, призначати дип­ломатичних представників, нагороджувати, помилувати засуджених тощо.

Здійснення цих повноважень на практиці залежить від форми правління і реального положення глави держави. Крім того, при будь-якій формі правління одні повноважен­ня глава держави може реалізовувати самостійно, а для здійснення інших потрібна згода або затвердження парла­менту (для призначення послів у США потрібна згода Се­нату) або навіть згода уряду (у парламентарній республіці). У парламентарних республіці і монархії, у багатьох парла­ментарно-президентських республіках, для того, щоб діяли деякі акти президента або монарха, прем'єр-міністр пови­нен скріпляти їх своїм підписом (контрасигнатура).

Монархмає низку прав щодо парламенту: скликання сесій, розпуску (звичайно нижньої палати), призначення членів верхніх палат (там, де це прийнято), затвердження та публікації законів. Він призначає (або затверджує) гла­ву уряду та міністрів, але з урахуванням думки парламент­ської більшості. Формально він вважається верховним го­ловнокомандувачем і представляє країну в міжнародних відносинах. Але фактично ці повноваження здійснюються урядом (або відповідним міністром).

Роль монарха в різних країнах різна: так, в абсолютній монархії він має необмежену владу, а посаду прем'єр-міні­стра посідає, як правило, найближчий родич монарха, в дуалістичній монархії він сам підбирає та призначає міні­стрів, реально очолюючи уряд, в парламентарній — царює, але не править.

У більшості країн главою держави є президент, який обирається або населенням, або парламентом, або шляхом особливої виборчої процедури.

Президент приймає іноземних дипломатичних пред­ставників, призначає послів до інших держав, у ряді країн

ратифікує (затверджує) міжнародні договори та угоди, є верховним головнокомандувачем збройними силами. У де­яких країнах президент має право розпускати парламент, відмовити у схваленні закону, передати його на повторний розгляд парламенту.

У парламентарних і президентських республіках роль і повноваження президента далеко не однакові. У президент­ській республіці він здійснює повноваження самостійно, в парламентарній за порадою уряду, в змішаних діє само­стійно, але при рішенні деяких питань зв'язаний парла­ментом.

У парламентарних республіках президент є малоактив­ною фігурою у внутрішніх справах, він затулений главою уряду, в руках якого зосереджена реальна влада. Напри­клад, розпуск парламенту в таких державах, хоч і оформ­ляється указом президента, здійснюється за рішенням уряду; для призначення уряду потрібна згода парламенту. Акти президента не мають чинності без підпису глави уряду або міністра, до ведення якого належить предмет акта.

У президентських республіках президент центральна політична фігура. Так, президент США є одночасно главою держави й уряду, відповідального перед ним, а не перед Конгресом. Тільки на вищі федеральні посади президент призначає «за порадою і з відома» Сенату. Він видає укази з різних питань державного життя.

 


5.9. Інститут виконавчої влади

Виконавча влада це сукупність повноважень з безпо­середнього управління суспільством.

На відміну від законодавчої влади, що має первинний характер, виконавча влада має за своєю сутністю вторин­ний (похідний), під законний характер. Всі дії та акти ви­конавчих органів мають ґрунтуватися на законі, не повинні йому суперечити, направлені на виконання закону. Звідси їхня назва — виконавчі.

Зміст діяльності виконавчої влади — управління, що включає:

1) виконавчу діяльність здійснення рішень, які прийняті органами законодавчої влади;

2) розпорядчу діяльність здійснення управління шляхом видання підзаконних актів і виконання організаційних дій.

Виконавчі органи влади, крім того, здійснюютьадміні­стративний контроль. Наприклад, міністерства і відомства проводять перевірки, ревізії, інспекції з метою проконтро­лювати діяльність нижчестоячих органів і установ.

Для здійснення своїх завдань виконавча влада потребує особливих структур. Вона володіє найбільш розгалуженою системою різноманітних органів із численним кадровим складом державних службовців у центрі і на місцях. Ці органи складають виконавчу вертикаль, засновану на іє­рархії та підпорядкуванні. Органи виконавчої влади мають право безпосередньо зобов'язувати підлеглі органи, указу­ючи їм, як слід діяти, як саме вирішувати те або інше пи­тання, що не допускається в інших гілках влади.

У сучасних країнах виконавчу владу може очолювати: глава уряду (Франція, Греція, Польща); глава держави (США), уряд (Ізраїль, Україна). Глава виконавчої влади делегує ряд повноважень органам і посадовцям нижчого рангу.

У системі виконавчої влади перебувають органи при­мусу (поліція, армія, в'язниці). «Силовий» характер ви­конавчої влади складає об'єктивну основу для можливої узурпації державної влади саме виконавчими органами. Тут надзвичайно важливими є дієві механізми заборон і противаг та ефективні важелі політичної відповідальності з боку законодавчої влади (через правові закони), з боку судової влади (через судовий контроль), з боку контрольної влади (конституційний контроль).

Ієрархічна побудова виконавчої влади з виділенням центральної, в окремих випадках — регіональної та місцевої влади — забезпечує чіткість і швидкість виконання ухвале­них рішень. Виходячи зі змісту та результатів діяльності виконавчої влади, судять про ефективність державної влади в цілому. Від роботи всієї системи виконавчої влади зале­жить стан економічного, політичного, соціального і куль­турного життя суспільства, рівень життя індивіда.

 


5.10. Уряд у сучасній державі

Уряд це вищий колегіальний виконавчий орган дер­жави. Уряд є найвищим органом виконавчої влади в держа­ві незалежно від того, яка роль належить главі держави.

Назва уряду встановлюється конституцією та законо­давством. Найчастіше уряд має офіційну назву — Рада або Кабінет міністрів. Уряд очолюється главою уряду. Як пра­вило, це прем'єр-міністр, або голова Ради міністрів, кан­цлер, державний міністр.

У президентських республіках, де ця посада відсутня, главою уряду є безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його складу входять заступник (віце-прем'єр), міністри, що очолюють окремі міністерства.

Виділяють парламентськийпринцип утворення уряду (виходячи з розстановки сил у парламенті), який застосо­вується в парламентарних монархіях і парламентарних республіках, напівпарламентськийпринцип, який за­стосовується в змішаних республіках і позапарламентський принцип, коли глава держави самостійно підбирає, призначає і звільняє членів кабінету, як правило, із най­ближчих родичів, що є характерним для абсолютних мо­нархій (Бахрейн, Катар, Саудівська Аравія).

У унітарній державі утворюється один уряд. У федераль­ній державі існують федеральний уряд і уряди членів фе­дерації.

Уряди можуть бути однопартійними, коаліційними, безпартійними. У першому випадку до них входять пред­ставники однієї партії, у другому двох або кількох. Коа­ліційні уряди формуються, як правило, у державах із пар­ламентарною формою правління. Безпартійні уряди влас­тиві військовим режимам та постсоціалістичним державам, де партійна система має нерозвинений характер. У над­звичайних ситуаціях (громадянська війна, економічна або політична криза) нерідко створюються тимчасові уряди або уряди національної єдності.

Уряд забезпечує виконання законів та інших актів за­конодавчої влади, є відповідальним перед нею, підзвітним і підконтрольним їй. Він покликаний відпрацьовувати шляхи та способи реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядчу діяльність. З цією метою з усіх питань своєї компетенції уряд видає норма­тивно-правові акти (укази, декрети, ухвали, розпоряджен­ня тощо), які є обов'язковими для виконання.

Свою багатосторонню діяльність уряд здійснює через численні органи державної адміністрації — міністерства, відомства, комісії тощо. Міністерства та інші відомстваобростають складним, громіздким і розгалуженим чинов­ницько-бюрократичним апаратом, що створює основу ме­ханізму держави. Перелік міністерств та інших центральних державних установ у різних державах неоднаковий. Незважаючи на це, всі вони покликані забезпечувати без­пеку країни, підтримання громадського порядку, оптималь­не управління основними сторонами життя суспільства: економікою, соціальним будівництвом.

Міністерства та відомства формуються, виходячи із конкретних завдань, що стоять перед урядом. При уряді можуть бути утворені й інші центральні відомства (напри­клад, комітет із зовнішньоекономічних зв'язків, у справах релігій). До специфічних органів та установ виконавчої влади належать органи охорони правопорядку (міліція, поліція), установи з виконання кримінальних покарань; органи державної безпеки, збройні сили.

У більшості держав відсутні жорстко фіксована струк­тура і чисельний склад уряду. Всі ці характеристики ви­значаються при створенні нового уряду або його реоргані­зації. Інститут парламентської відповідальності уряду означає не судову, а конституційну відповідальність. Міністри не­суть колективну, тобто солідарну відповідальність за політику і рішення уряду, та індивідуальну відповідаль­ність за справи свого міністерства.

Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter