Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.

11.6. Об'єктивне і суб'єктивне право

У юриспруденції поняття «право» має двоякий сенс. Право передбачає не тільки юридичні норми, що містяться в законодавстві та інших джерелах, а й наявні (суб'єктив­ні) права фізичних і юридичних осіб, їхні правомочності. У першому випадку йдеться про об'єктивне право, у друго­му про право суб'єктивне.

Об'єктивне право це система всіх діючих у країні норм права, відбитих в різних джерелах права і не залежних від індивіда. Об'єктивне право це законодавство, юридичні звичаї, юридичні прецеденти та нормативні договори, що діють у конкретній державі. Воно є об'єктивним у тому сенсі, що безпосередньо не залежить від волі і свідомості окремої особи і безпосередньо не належить їй. У цьому ро­зумінні ми можемо говорити про право Ірландії, Росії, України. В об'єктивному праві традиційно виділяють пев­ні структурні підрозділи. Наприклад, в праві України іс­нують галузіта інститути права.

Іноді поняття «об'єктивне право» не зовсім коректно ототожнюють із поняттям «позитивне право». Категорія «об'єктивне право» покликана виразити неперсоніфікованість, загальність і зовнішній характер правових норм щодо індивіда. Категорія «позитивне право» має іншу мету по­казати, що право в широкому сенсі слова розділяється на волевстановлене (яке й називається позитивним) і природне, тобто таке, яке не залежить від волі суб'єкта нормотворчості. І позитивне, і природне право існують незалежно від бажання, волі або обізнаності конкретного індивіда. У цьо­му сенсі обидві ці правові цілісності є об'єктивним явищем. Отже, поняття «об'єктивне право» ширше, ніж поняття «позитивне право», і включає його.

Суб'єктивне право це визначена об'єктивним правом міра дозволеної поведінки суб'єкта права. Відмінна риса суб'єктивного права в тому, що суб'єкт, що володіє ним, може від нього відмовитися, не потребуючи для цього отри­мання спеціальних повноважень і не будучи зобов'язаним в цьому перед ким-небудь звітувати. Суб'єктивними пра­вами виступають конкретні права і свободи особи, які су­б'єктивні в тому розумінні, що пов'язані з суб'єктом, на­лежать йому і реалізуються залежно від його волі і свідо­мості. Використання суб'єктивного права залежить від особистого бажання і розсуду індивіда.

Об'єктивне і суб'єктивне право тісно взаємопов'язані. На основі об'єктивного права отримуються суб'єктивні права, виникають правовідносини.

 


11.7. Принципи права

Принципи права це основні ідеї, початкові положення або формулювання, провідні засади процесу, розвитку і фун­кціонування права. Принципи права є узагальненням і по­ширенням якого-небудь положення на всі явища тієї право­вої сфери, з якої відповідний принцип абстрагований.

Принципи об'єктивні властивості права. Наука лише виявляє, обґрунтовує, вивчає і систематизує їх. Принципи права виступають як своєрідна опорна конструкція, на якій будуються всі структурні елементи системи права. Вони виражають закономірності, природу і соціальне призна­чення права. Принципи права або прямо закріплюються в законодавчих актах, або випливають зі змісту конкретних правових норм.

Розрізняють загальносоціальні і спеціально-юридичні принципи права. До загальносоціальних принципів права належать:

1) принцип пріоритетності загальнолюдських цінно­стей над груповими (класовими, національними) ціннос­тями. До загальнолюдських цінностей належать життя, свобода, мир, безпека, природа, добро, совість тощо. Сучас­не право закріплює їхнє верховенство над інтересами по­літичних, соціальних і національних груп;

2) принцип гуманізму. Сутність цього принципу полягає у визнанні самоцінності людини, її життя, честі, гідності. Сучасне право відкидає антигуманне гасло: «Хай восторжествує справедливість, навіть якщо загине світ

3) принцип демократизму виявляється в тому, що право виражає волю народу (або, принаймні, його більшості), тобто загальну волю громадян;

Прийнято класифікувати спеціально-юридичні прин­ципи права на загальноправові, галузеві, міжгалузеві, принципи інститутів.

Загальноправові принципи:

1) принцип свободи. Сутність цього принципу полягає в можливості вибору лінії поведінки в рамках права. Цей принцип виявляється: у регулюванні поведінки індивіда, який має право діяти за принципом «дозволене все, що прямо не заборонене»;у виборі народом суспільного устрою та форми правління, нацією — варіанту самовизначення;

2) принцип справедливості. Сутність принципу справедливості полягає у відповідності між поведінкою індивіда (соціальної групи) і соціально-правовим його положенням. Інакше кажучи, поведінка кожного оцінюється відповідно до його позитивних або негативних заслуг: герою — нагорода, злочинцю — покарання;

3) принцип рівності означає юридичну рівність індивідів перед законом і перед судом незалежно від етнічної, расової, релігійної належності, кольору шкіри, мови, статі, політичних переконань; рівність прав і обов'язків індивідів;

4) принцип взаємозв'язку прав і обов'язків полягає в тому, що суб'єктивне право одного суб'єкта права реалізується, як правило, за наявності відповідного йому юридичного обов'язку іншого суб'єкта права;

5) принцип верховенства права виявляється у відповідності нормативно-правових актів ідеалам свободи, рівності і справедливості. Цей принцип є головним керівним початком правотворчої діяльності;

6) принцип законності виражається у верховенстві закону в системі нормативно-правового регулювання, а також в необхідності слідувати закону в процесі правозастосовної діяльності.

Галузеві принципи є характерними для однієї галузі права. Наприклад, для цивільного права ключовими прин­ципами є: принцип рівності сторін у договорі, принцип добровільності вступу до цивільних правовідносин, прин­цип добросовісного виконання договорів.

Міжгалузеві принципи охоплюють дві або більше, як правило, суміжні галузі права. Прикладами таких прин­ципів є: принцип рівності сторін у судовому процесі, що діє в цивільно-процесуальному, кримінально-процесуальному і господарсько-процесуальному праві; принцип рівності форм власності, який виявляється в цивільному і господар­ському праві; принцип винної відповідальності в адміні­стративному та кримінальному праві.

Принципи інститутів права діють у рамках однорідних суспільних відносин, врегульованих нормами конкретного правового інституту. Наприклад, інститут виборчого права базується на принципах свободи виборів, загальності, рівно­сті, таємної подачі голосів, прямих виборів.

Відіграючи роль опорної конструкції права, правові принципи мають також безпосередньо-регулятивне значення. Вони можуть бути застосовуватися як обґрунтування рішення у конкретній справі.

 


11.8. Правові аксіоми

У забезпеченні стабільності та спадкоємності права важ­ливу роль, разом із принципами права, відіграють правові аксіоми.

Правові аксіоми це вироблені юридичною наукою і практикою загальні положення, які через свою простоту, ясність і багатократне підтвердження практикою сприйма­ються як самоочевидні істини, що не вимагають доказів.

Сутність, роль і значення правових аксіом оцінюються по-різному. У зв'язку з цим у юридичній науці розрізняють такі види аксіом:

1) аксіоми ідеї правосвідомості, істинність яких не вимагає особливих доказів, які слугують ідеологічними передумовами принципів права. Правові аксіоми є резуль­татами розумової діяльності людини і виражаються в по­няттях і думках. Істинність і переконливість їх перевірені, багаторічною, а нерідко й багатовіковою практикою. На­приклад, очевидним є те, що «суб'єктивному праву завжди відповідає юридичний обов'язок», а «правопорушення передбачає покарання»;

2) аксіоми юридичної науки, що складаються в результаті узагальнення багатовікового досвіду суспільних відносин. Наприклад, Г.І.Манов виділяє три аксіоми загальної теорії права: право реалізується в трьох формах (нормативні акти, правовідносини і правосвідомість), а четвертої немає; не заборонена нормами і принципам права поведінка дозволяється; ніхто не може бути суддею у власній справі;

3) аксіоми окремі принципи права, тобто виражені в праві початкові нормативно-керівні засади, що характеризують його зміст. Наприклад, таким є принцип взаємозв'язку прав і обов'язків;

4) аксіоми конкретні норми права, закріпленіу законодавстві. Наприклад, в цивільно-процесуальному праві діють такі аксіоматичні положення, як: «тягар доведення лежить на позивачеві»; «кожен позов обмежений межами певного часу»; «рішення суду не повинне зачіпати тих, хто не брав участь у справі»;

5) аксіоми загальновизнані норми права, що виражають зміст загальнолюдської моралі, що знаходять своє віддзеркалення в праві. Наприклад, ніхто не зобов'язаний надавати свідчення проти себе і своїх близьких.

Правові аксіоми здійснюють вплив на всі сфери буття права нормотворчість, реалізацію права, інтерпретацію права, правову свідомість і правову культуру; небезпід­ставно їх відносять і до юридичної техніки. Для правотвор-чості, наприклад, аксіомами стали правила формулювання юридичних норм, викладення їх в нормативних актах, публікації, набрання чинності. Наприклад, «із двох актів з одного й того ж питання діє акт, прийнятий вищим дер­жавним органом, і акт, прийнятий пізніше».

При вирішенні конкретних справ судами або іншими органами ці положення приймаються «на віру» як переві­рені життям і враховуються при винесенні рішень. До таких аксіоматичних положень належать: «Хай буде вислуханаінша сторона», «Всякий сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого», «Один свідок не свідок».

Аксіоми виражають загальнолюдський зміст права. Ось чому можлива спадкоємність між правовими аксіомами різних історичних епох. Правові аксіоми служать інтересам усього населення країни, їх виконання укріплює порядок у суспільстві, вводить правове життя в цивілізоване русло. Відступ від правових аксіом призводить до свавілля та юридичного хаосу.

 


11.9. Правові презумпції

Презумпція (лат. praesumptio припущення) при­пущення про наявність або відсутність певних фактів, за­сноване на зв'язку між передбачуваними фактами і реаль­ними фактами і підтверджене попереднім досвідом. В осно­ві презумпції лежить повторюваність, типовість життєвих ситуацій. Раз щось систематично відбувається, то, ймовірно, що за аналогічних умов воно повториться.

Правові презумпції це офіційно визнані припущення про наявність або відсутність тих або інших юридичних фактів. Правова презумпція виступає як спосіб встановлен­ня юридичних фактів, при якому юридичний факт перед­бачається існуючим на підставі якого-небудь явища об'­єктивної дійсності.

Необхідно відрізняти презумпції від правових аксіом, оскільки, по-перше, аксіома це дійсна думка, а презумп­ція це положення, умовно прийняте за істину. По-друге, аксіоми в праві — очевидні прості істини, завдяки чому вони є зрозумілими для більшості людей, а презумпції — склад­ніші правові категорії, їхній зміст вимагає роз'яснення.

Розрізняють спростовні та неспростовні презумпції. Спростовні презумпції можуть бути спростовані, якщо буде встановлене існування іншого, у протилежність перед­бачуваному, юридичного факту. До таких презумпцій на­лежать: презумпція невинуватості підсудного (криміналь­ний процес); презумпція винуватості боржника (цивільне право); презумпція авторства (право інтелектуальної влас ності). До неспростовних презумпцій належить презумп­ція знання закону: передбачається, що кожен повинен знати закони своєї країни, а незнання закону не звільняє від відповідальності за його порушення.

За формою правового закріплення презумпції бувають – фактичними і законними. Фактичні презумпції в законі не виражені й тому формально не мають юридичного зна­чення. Проте вони «спрацьовують» при формуванні внут­рішнього переконання правозастосовувача. Наприклад, є очевидним, що людина — розумна істота, що батьки люб­лять своїх дітей, що боржник розуміє необхідність вико­нати зобов'язання. Законні презумпції — припущення, прямо або побічно закріплені в законодавстві. Такою є, наприклад, презумпція батьківства, закріплена в ст.122 Сімейного кодексу України. Вона свідчить, що батьками дитини, зачатої і народженої у шлюбі, є подружжя. Суть цієї презумпції полягає в тому, що один факт — факт су­місного проживання подружжя, дає підставу припускати наявність іншого факту, що чоловік матері — батько ди­тини.

За сферою дії розрізняються галузеві та загальноправові презумпції.

Галузева презумпція діє тільки в межах однієї галузі або кількох суміжних галузей права. Такими є: презумпція, згідно з якою з одного й того самого правового питання не може бути двох судових рішень; презумпція про компетент­ність вищестоящого державного органу в питаннях, що належать до ведення нижчестоящого (підлеглого) держав­ного органу. Наприклад, вищий орган прокуратури при­ймає до провадження справу, підслідну нижчому органу. Загальноправові презумпції діють у всіх без винятку галузях права, перетворилися у свого роду загальноправові принципи. У сучасних правових системах це презумп­ція доброчесності громадян, презумпція знання закону, презумпція істинності нормативно-правового акта.

Презумпція доброчесностігромадянина означає, що кожна людина, яка вступає у правові відносини з іншими суб'єктами права, вважається доброчесною (добросовісною). Доброчесною відповідно до правових вимог може вважати­ся особа, яка не здійснює дій, що завдають шкоди іншим людям, їхнім інтересам, суспільству та державі, та здійснює певні дії (або утримується від них), коли закон цього ви­магає. Презумпція доброчесності знаходить вираз також у кримінальному процесі в презумпції невинуватості обви­нуваченого,

Презумпція знання законує найдавнішою юридичною презумпцією, була сформульована і застосовувалася ще в римському праві і знаходила вираз у формулі «nemo igno-rantia juris recusare potest», (ніхто не може відмовлятися незнанням закону). Без такого юридичного припущення було б взагалі неможливо застосувати правову норму, ви­рішити ту або іншу юридичну справу. Правозастосовчі органи і посадовці виходять при цьому із того, що громадя­нин повинен знати закони своєї держави. Інакше їм довело­ся б нескінченно з'ясовувати питання: «Знав або не знав громадянин закон?» І навряд чи вони з цієї причини ді­сталися б до суті вирішуваної справи. Умовами, що забез­печують реальність цієї презумпції, є: широка участь на­селення країни в обговоренні проектів найважливіших нормативних актів; ясність і чіткість самих актів, добре відпрацьована процедура їх ухвалення та публікації, ши­роке тиражування цих актів.

Презумпція істинності нормативно-правового акта означає, що акт, прийнятий нормотворчими державними органами, перш за все законодавчими, передбачається істинним, правильним.

Істинність нормативно-правового акта визначається та­кими параметрами. Нормативно-правовий акт має: 1) пра­вильно відображати стан регульованих суспільних відно­син; 2) давати їм правильну юридичну оцінку, що знахо­дить вираз у правових приписах, санкціях, рекомендаціях; 3) видаватися в межах компетенції та повноважень відпо­відного державного органу; 4) відповідати вимогам, що пред'являються до його структури, форми, порядку видан­ня, набрання ним юридичної сили.

Акт, що відповідає вказаним вимогам, вважається іс­тинним. Але оскільки далеко не всі акти істинні, діє не категоричне твердження, а припущення (презумпція) їх­ньої істинності. Ця презумпція вносить стабільність у правове життя суспільства, створює необхідні умови для вирішення соціальних і інших завдань правовими засобами. Презумпція істинності нормативно-правового акта умо­ва обов'язковості цього акта для всіх суб'єктів, яким він адресований.

 


11.10. Правові фікції

Поняття правової фікції було введено в науковий обіг німецьким юристом XIX ст. К.Ф.Савіньї, хоча цей прийом законодавчої техніки використовувався і раніше. Зокрема, правовою фікцією Савіньї вважав юридичну особу.

Правова фікція (від лат. f ictio — вигадка) — це прийом юридичної техніки, за допомогою якого особі, предмету або явищу в цілях захисту законних приватних, суспільних і державних інтересів свідомо приписується характеристика, якою особа, предмет або явище насправді не володіє.

За допомогою правової фікції конструюється неіснуюча або, точніше, умовна реальність. Вона служить засобом удосконалений юридичного складу і застосовується, коли інші засоби досягнення певної мети вичерпані або мало ефективні. Правова фікція дозволяє істотно спростити структуру фактичного складу і тим самим сприяє економії в правовому регулюванні суспільних відносин.

Основною ознакою правової фікції є те, що норма-фікція умовно заповнює невідомі обставини і надає їм значення юридичного факту. Таке заповнення досягається такими способами:

1) штучне уподібнення або прирівнювання одне до одного таких понять та обставин, які насправді є різним або навіть протилежними. Наприклад, фікцією є електронний цифровий підпис (реально це не власноручний підпис);

2) визнання реальними неіснуючих обставин і заперечення існуючих. Наприклад, Цивільний кодекс України допускає визнання фізичної особи померлою, якщо за місцем її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років. Фізична особа оголошується померлою з дня набрання чинності рішенням суду про оголошення її померлою;

3) визнанняіснуючими обставин і ситуацій до того, як вони стали існувати насправді або виникли пізніше, ніж це було насправді. Наприклад, такими є законні інтереси дитини, яка ще не народилася;

4) штучна реконструкція фактів, що реально мали місце. Наприклад, кримінально-процесуальне право визнає доказом відтворення обстановки і обставин події.

За допомогою правових фікцій досягаються цілі законо­давчої політики. Правова фікція, що діє в системі право­вого регулювання суспільних відносин, вносить якісну визначеність в правові інститути і тим самим сприяє стабільності правопорядку.

< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter