Джерела кримінального права. Система джерел сучасного кримінального права України

(Вступ до кримінального права. Загальні засади кримінального права України)


Під джерелами кримінального права слід розуміти явища, в яких містяться норми права, прийняті спеціальним суб’єктом, які мають конкретну загальноприйняту і загальнообов’язкову форму, визнану державою, і здатні регулювати кримінально-правові відносини. 

Джерелами кримінального права є:   

1) Конституція України;   

2) Кримінальний кодекс України;   

3) Рішення Конституційного Суду України;   

4) Постанови Пленуму Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних i кримінальних справ (після судової реформи 2017 року - Касаційний кримінальний суд Верховного Суду);   

5) міжнародні договори та міжнародні угоди;   

6) практика Європейського суду з прав людини;  

7) правова доктрина;  

8) інші джерела кримінального права.  

Конституція України займає перше місце у системі джерел кримінального права і є Основним Законом України. Вона має вищу юридичну силу. Тому всі кримінально-правові норми повинні відповідати Конституції. Якщо прийнята кримінально-правова норма суперечить положенням Конституції, то така норма втрачає юридичну силу автоматично, або ж не може її набути. Тоді, згідно ст. 8 Конституції України, має застосовуватися норма Конституції як норма прямої дії. При прийнятті нових кримінальних законів останні повинні бути співвіднесені з приписами Конституції і не можуть мати з ними розбіжностей. Наприклад, ст. 41 «Виконання наказу або розпорядження» КК України, що регулює відповідальність особи при виконанні нею злочинного наказу чи розпорядження, може бути правильно застосована лише на підставі ст. 60 Конституції України, де передбачено, що ніхто не зобов‘язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази і що за надання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.   

Для кримінального права мають вирішальне значення такі положення Конституції:  

  • заборона зворотної дії в часі законів та інших нормативних актів (ч. 1 ст. 58);   
  • ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (ч. 2 ст. 58);   
  • ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 61) та ін.   

Кримінальне право покликане охороняти притаманними йому методами встановлений Конституцією суспільний і державний лад, законні права і свободи громадян від злочинних на них посягань. У зв’зку з тим, що в ст. 3 Конституції зазначено, що людина, її життя і здоров’я, честь та гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, у кримінальному законодавстві встановлена сувора відповідальність за злочинні діяння, спрямовані проти цих благ особи (розділи 2-4 Особливої частини КК України). Отже, кримінальне право знаходиться в субординаційній залежності і повинно цілком відповідати Основному Закону держави. Для неухильного дотримання положень Конституції України Пленум Верховного Суду України у п. 2 постанови «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01.11.1996 р. № 9 зобов’язує суди при розгляді конкретних справ оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору відповідності його Конституції України.   

Конституції України належить особливе місце в системі джерел кримінального права і це підтверджується такими фундаментальними факторами:   

  • це закон, тобто акт виключної ваги і значення; їй властиве юридичне верховенство, найвища юридична сила у порівнянні з іншими правовими актами: ні один акт не може перевищувати Конституцію;   
  • закони про кримінальну відповідальність мають прийматися на основі Конституції і повинні відповідати їй, їх невідповідність, а також порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності, тягнуть за собою визнання їх неконституційними.   

Основне місце серед джерел в кримінальному праві посідає Кримінальний кодекс України. КК України – це нормативний акт, прийнятий Верховною Радою України, який містить систему взаємопов’язаних і взаємоузгоджених кримінально-правових норм. Чинним на сьогодні є КК України , прийнятий 5 квітня 2001 року, який вступив у законну силу 1 вересня 2001 року (із наступними доповненнями і змінами). КК України складається з Загальної та Особливої частини. Кожна частина КК України поділяється на глави: у Загальній частині їх 16, в Особливій 20. Кожна глава має назву та об'єднує певну сукупність статей, які теж мають назви. Варто зазначити, що Перелік майна, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами передбачений у Законі України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII.  

Норми Загальної частини формулюють основні принципи і вміщують означення понять і інститутів кримінального права. Ці норми за своїм змістом становлять єдине ціле і в них неможливо виділити які-небудь внутрішні структурні частини. Норми Особливої частини кримінального права вміщують опис ознак конкретного складу злочинів і передбачає міри покарання, які застосовуються в разі їх вчинення, за своєю будовою норми Особливої частини чітко розпадаються на дві частини. В одній перераховуються ознаки, які характеризують даний злочин (наприклад ст. 257 «Бандитизм» КК України –«Організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи окремих осіб, а так само участь у такій банді або вчинюваному нею нападі»), а в другій частині норми вказується та міра покарання, яка може бути застосована за вчинення даного злочину (наприклад, у ст. 257 «Бандитизм» КК України – «карається позбавленням волі на строк від п’яти до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна»).  

КК України є єдиним кодифікованим законом і джерелом кримінального права України. У разі коли нормі КК України суперечить норма іншого закону, застосуванню підлягає норма КК України. Згідно КК України будь-які інші нормативно-правові акти не входять до системи кримінального законодавства. Цим воно принципово відрізняється від будь-яких інших галузей вітчизняного законодавства, а також від колишнього кримінального законодавства, яке припускало застосування інших, крім КК України, кримінальних законів.  

Закон про кримінальну відповідальність порівняно з іншими законами України вирізняється своїми особливими тільки йому відмінностями, тому що тільки КК України є основним і єдиним джерелом кримінального права. Згідно з ч. 3 ст. 3 «Законодавство України про кримінальну відповідальність» КК України злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК України. Мова, насамперед ведеться, про існуючі вироки, ухвали і постанови судів нині не являються джерелами кримінального права. Ці постанови, ухвали та вироки можуть мати обов’язковий характер лише стосовно тієї конкретної справи, де вони постановлені. Тільки КК України має значення нормативно-правового акта, який визначає, яке саме з вчинених діянь є протиправним, кваліфікується як злочинне і яка міра відповідальності застосовується в цьому випадку. Правові норм інших галузей права можуть в собі містити деякі визначення, що мають безпосередній вплив на розуміння конкретної кримінально-правової норми. Але існуючі такі особливості можуть бути тільки як нормативна база, за допомогою та на основі якої буде прийнятий певний кримінальний закон. Отже, основним національним джерелом кримінального законодавства є Кримінальний кодекс України, де сукупність кримінально-правових норм об’єднана у відповідні розділи та систематизована у певній послідовності.   

Відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.  

Колектив вчених, серед яких Мельник М. та Клименко В. вважають, що «Конституційний Суд України у своїй практиці теж має право щодо офіційного тлумачення первинних нормативних актів, але вони теж не мають нормотворчої функції. Конституційний Суд України приймає свої акти для єдиного розуміння певної юридичної норми, щоб не було помилок при її застосуванні різними суб’єктами права у реальному житті».   

Аргументи щодо рішень Конституційного Суду України такі:  

  • відповідно до ст. 147 Конституції України, Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів; здійснює офіційне тлумачення Конституції України; а також інші повноваження відповідно до Конституції України;  
  • згідно ст. 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду України належить: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) офіційне тлумачення Конституції України; 3) здійснення інших повноважень, передбачених Конституцією України;  
  • рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов’язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені;  
  • закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.;  
  • невиконання рішення Конституційного Суду України тягне за собою юридичну відповідальність.  

До рішень Конституційного суду, які є безпосереднім джерелом кримінального права слід віднести:  

  • рішення Конституційного Суду України від 7 липня 1998 року № 11-рп/98 (справа № І-19/98 щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України; та від 9 лютого 1999 року № 1-рн 99 (справа № 1-7 99 про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), а також від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000 (справа № 1-3/2000 про зворотну дію кримінального закону в часі). Дані акти тлумачення насамперед мають значення для записування статей 4 «Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі» та 5 «Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі» КК України:  
  • рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № І І-рп/99 (справа № 1-33/99 про смертну кару),яким положення ст. 24 та санкцій статей чинного тоді КК України, які передбачали смертну кару як вид покарання, визнано таким, що не відповідають Конституції України;  
  • рішення Конституційного суду України від 3 червня 1999 року № 5-рп/99, в якому роз’яснено, що до членів сім'ї військовослужбовця, працівника міліції, особового складу державної пожежної охорони складають інші особи, що постійно мешкають з ними та ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з військовослужбовцем, працівником міліції, особового складу державної пожежної охорони у безпосередніх родинних зв’язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки та інші. Це рішення Конституційного суду України має, зокрема, значення для кваліфікації злочинів передбачених статтями 115 «Умисне вбивство», 122 «Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження», 126 «Побої і мордування», 189 «Вимагання», 345 «Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу», 347 «Умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу, працівника органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця», 348 «Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця», 349 «Захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника» та іншими статтями КК України.  

Вагомі правові позиції щодо норм кримінального права можуть міститися в актах таких вищих судових органів Верховного Суду (далі ВС) та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних i кримінальних справ (далі ВСС України). Особливе серед таких актів посідають постанови Пленуму вище вказаних судових органів.  

Узагальнення судової практики та керівні роз’яснення ВС та ВСС України, що відносяться до питань застосування законодавства є його правовою позицією щодо того чи іншого праворозуміння. І тому хоча ці керівні роз’яснення офіційно не визнано джерелом права, вони є обов’язковими для судів усіх інстанцій. І на практиці непоодинокими є випадки, коли судді роблять у своїх рішеннях посилання на акти ВС. Обов’язковість обумовлена тим, що в разі ігнорування постанови Пленуму рішення суду може бути скасоване вищою судовою інстанцією. У таких випадках додатковим джерелом права через обов’язковість її вживання при розгляді справ виступає судова практика, що склалася. Дана точка зору в науковій літературі тлумачиться неоднозначно. З одного боку, судова практика є джерелом права в сучасному українському праві, з іншої – судова практика носить рекомендаційний характер і тому не є джерелом права.  

Критеріями віднесення постанов Пленуму ВС та ВСС України до джерел кримінального права можна вважати те, що вони є роз’ясненнями з питань судової практики, які для нижчестоящих судів відіграють фактично обов’язкову роль, забезпечувану авторитетністю вищої судової інстанції; такі рішення відповідним чином оформлені, що становить ознаку формальної визначеності; вироблена процедура їх прийняття; здійснюється їх офіційне оприлюднення – публікуються у відповідних офіційних виданнях  

Роз’яснення з питань застосування законодавства здійснюється ВС та ВСС України з метою забезпечення:  

  • однаковості судової практики, а з нею і дотримання конституційних принципів верховенства закону та рівності перед законом і судом;  
  • системності застосування законодавства судами загальної юрисдикції;  
  • пріоритетної реалізації у судовому правозастосуванні правових засад, перш за все, загальновизнаних міжнародно-правових принципів.  

Постанови пленуму ВС та ВСС України можна групувати за призначенням  

  • Постанови, що не містять роз’яснення законів, а лише звертають увагу суддів на точне виконання законів у зв’язку з ігноруванням ними прямих приписів закону (наприклад, постанова ВСС Українивід 08.09.2017 року № 2 «Про стан здійснення правосуддя судами цивільної і кримінальної юрисдикцій у І півріччі 2017 року»).  
  • Власне «керівні» роз’яснення, які формулюються ним із тексту закону і створюють нові правоположення, які мають нормативний характер. Звичайно такі постанови встановлюють правила, що регламентують порядок застосування закону або окремих його положень (наприклад, постанова Пленуму ВС «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01.11.1996 № 9).  
  • Офіційне роз’яснення, яке здійснюється з метою приведення положень закону у відповідність із конституційними і міжнародними нормами (наприклад, постанова Пленуму Верховного Суду «Про посилення судового захисту прав і свобод громадянина» від 30.05.97 № 7).  
  • Постанови, які шляхом конкретизації розкривають зміст оціночних понять, відкритих переліків (наприклад, таке поняття як «виняткові випадки» було конкретизоване постановою Пленуму Верховного Суду «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання та досудового слідства» від 01.11.96 № 9).  
  • Окрім визначення оціночних понять, роз’яснення Пленуму містять також і визначення вжитих, проте без розкриття їх змісту, термінів. (наприклад, термін «моральна шкода» був визначений у постанові Пленуму ВС «Про судову практику у справах про відшкодування морального (нематеріального) збитку» від 31.03.1995 № 4).   
  • Окремою групою виступають і постанови Пленуму, які покликані розв’язати колізії у чинному законодавстві (наприклад, постановою Пленуму ВС «Про судову практику у справах про хабарництво» від 26.04.2002 № 5 встановлено, що у діях особи, яка у зв’язку із вимаганням у неї хабара, звернулася до органів влади з метою викрити здирника, складу злочину немає, тому вона звільняється від відповідальності не на підставі ч. 3 ст. 369 КК України, а на підставі п. 2 ч. 1 КПК України).   

  Також в постановах конкретизуються наступні ознаки окремих складів злочинів:   

  місце вчинення злочину (наприклад, п.16 постанови Пленуму ВС № 4 від 26 квітня 2002 року  «Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів»);  

суспільно небезпечні наслідки та спосіб вчинення злочину як ознаки об’єктивної сторони відповідних складів злочинів (наприклад, п.п. 5, 6, 13 постанова Пленуму ВС «Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля» від 10.12.2004 № 17);  

способи вчинення злочину (наприклад, п. 9 та п. 10 постанови Пленуму ВС № 12 від 25 грудня 1992 року «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності»);  

знаряддя злочину (наприклад, п. 22 постанови Пленуму ВС «Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля» від 10.12.2004 № 17);  

час закінчення окремих злочинів (наприклад, п. 13 постанови Пленуму ВС «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободита статевої недоторканності особи» № 5 від 30 травня 2008 року; п. 10 постанови Пленуму ВС «Про судову практику у справах про хабарництво» від 26.04.2002 № 5);  

форма та вид вини (наприклад, п. 4 постанови Пленуму ВС «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень» від 26.12.2003 № 15);  

  • суб’єкт відповідних злочинів (наприклад, п. 4. постанови Пленуму «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» від 23.12.2005 № 14).  

Міжнародні договори займають важливе місце серед джерел кримінального права. Відповідно до ст. 9 Конституції України міжнародні нормативні акти, ратифіковані Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. У ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року вказується, якщо міжнародним договором України, котрий набрав чинності у встановленому порядку, визначено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. У ст. 8 КК України , яка регулює питання відповідальності за злочини, вчинені не громадянами України, міститься таке положення: «…підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами…». Відповідно до диспозицій деяких кримінально-правових норм міжнародні договори визначають окремі обов’язкові елементи складів злочинів. Так, відповідно до ч. 1 ст. 438 «Порушення законів та звичаїв війни» КК України перелік форм об’єктивної сторони передбаченого цією нормою злочину не є вичерпним, і кримінально караними вважаються ще й інші порушення законів та звичаїв війни, передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно зі ст. 439 «Застосування зброї масового знищення» КК України, що передбачає відповідальність за застосування зброї масового знищення, і ст. 440 «Розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення» КК України, в якій закріплено караність за розроблення, виробництва, придбання, зберігання, збуту й транспортування зброї масового знищення, міжнародними договорами визначається предмет зазначених злочинів.   

До міжнародних договорів як джерел кримінального права можна віднести акти:  

І.   Договори, укладені в рамках ООН, її спеціалізованих установ:  

а)  у сфері боротьби з міжнародним тероризмом:  

  • Конвенція про злочини і деякі інші акти, що здійснюються на борту повітряних суден (1963 р.);  
  • Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (1970 p.);  
  • Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (1971 p.);  
  •  Конвенція про запобігання і покарання за злочини проти осіб, що користуються міжнародним захистом, зокрема дипломатичних агентів (1973 p.);  
  • Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників (1979 p.);  
  • Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу (1980 p.);  
  • Протокол про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, що обслуговують міжнародну цивільну авіацію (1988 p.), що доповнює Конвенцію про боротьбу з неза­конними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації;  
  • Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства (1988 p.);  
  • Протокол про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі (1988 p.);  
  • Конвенція про маркування пластичних вибухових речовин з метою їх виявлення (1991р.);  

б)  у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів та психотропних речовин і зловживанням ними:  

  • Єдина конвенція про наркотичні засоби (1961р.);  
  • Протокол 1972 р. про поправки до Єдиної конвенції про наркотичні засоби (1961 p.);  
  • Конвенція про психотропні речовини (1971р.);  
  • Конвенція Організації Об'єднаних Націй про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин (1988 p.);  

в)  у сфері боротьби з іншими злочинами, що становлять міжнародну небезпеку:  

  • Міжнародна конвенція про припинення обігу порнографічних видань і торгівлі ними (1923 p.);  
  • Міжнародна конвенція по боротьбі з підробленням грошових знаків (1929 p.);  
  • Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами (1950 p.);  
  • Конвенція про заходи, спрямовані на заборону й попередження незаконного ввезення, вивезення і передачі права власності на культурні цінності (1970 p.).  

ІІ. Договори, укладені в рамках Ради Європи:  

  • Європейська конвенція про видачу 1957 р. з додатковими протоколами 1975 і 1978 років;  
  • Європейська конвенція про взаємну правову допомогу в кримінальних справах 1959 р. з додатковим протоколом 1978 p.;  
  • Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими і умовно звільненими правопорушниками (1964 p.);  
  • Європейська конвенція про охорону археологічної спадщини (1969 p.);  
  • Європейська конвенція про передачу провадження в кримінальних справах (1972 p.);  
  • Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом (1977 p.);  
  • Європейська конвенція про міжнародну силу рішень по кримінальних справах (1970 p.);  
  • Європейська конвенція про контроль за придбанням і зберіганням вогнепальної зброї приватними особами (1978 p.);  
  • Європейська конвенція про компенсацію жертвам насильницьких злочинів (1983 p.);  
  • Європейська конвенція про запобігання насильству і хуліганській поведінці глядачів під час спортивних заходів і зокрема футбольних матчів (1985 p.);  
  • Конвенція про відмивання, виявлення, вилучення і конфіскацію доходів від злочинної діяльності (1990 p.).  

ІІІ.    Угоди в рамках СНД:  

  • Мінська Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах (Мінськ, 22 січня 1993 p.)  

ІV.    Двосторонні угоди:  

  • Договір між Україною і Естонською Республікою проправову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах 1995 року;   
  • Договір між Україною і Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1995 року.  

До сфери регулювання міжнародними договорами, на даний час, належить й визначенням меж, цілей і принципів кримінально-правової дії на злочинність і злочинців, умов відповідальності за злочини, системи покарань, вихідних положень, умов і меж їх застосування тощо. Наприклад, Конвенція Ради Європи від 30 березня 1978 р. про передачу провадження у кримінальних справах стосується питань кримінального переслідування за злочини, вчинені громадянами України та особами без громадянства за межами України, а Конвенція Ради Європи від 28 травня 1978 р. про міжнародну дійсність кримінальних вироків має важливе значення при вирішенні питань щодо повторності чи рецидиву злочинів.  

Складовою реалізації зовнішньополітичного європейського вектора України, інтеграції України до Європейської спільноти, відповідно до «Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», затвердженої Законом України від 18 березня 2004 року, є адаптації українського законодавства, і в тому числі кримінального законодавства, до законодавства Європейського Союзу. До джерел Європейського союзу слід віднести судову практику наддержавних юрисдикційних органів, наприклад Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). У ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року закріплено норму, згідно з якою практика ЄСПЛ визнається джерелом права в Україні. Рішення ЄСПЛ служать не лише для вирішення справи, що знаходиться на його розгляді, але і для того, щоб таким чином сприяти дотриманню державами своїх зобов’язань, які вони несуть як країни – учасниці Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. (далі - Конвенція).  

Т. Дудаш пояснює правозастосовний характер рішень ЄСПЛ наступними положеннями:  

  • ухвалюються компетентним органом – ЄСПЛ (уповноваженим на це ст. 32 Конвенції);  
  • містять індивідуальне, формально обов’язкове правило поведінки, яке полягає у визнанні наявності чи відсутності порушення Конвенції та, залежно від наслідків порушення, у призначенні справедливої сатисфакції;   
  • регулюють лише конкретні випадки суспільного життя, тому їх юридична чинність вичерпується фактом реалізації індивідуального припису;   
  • мають публічно-владний характер та забезпечуються міждержавним утворенням – Радою Європи, яка через спеціально уповноважений орган (Комітет Міністрів) контролює їх виконання державою-відповідачем у справі та має право застосовувати до останньої санкції юридичного та політичного характеру за невиконання таких актів;  
  • мають письмову юридичну форму вираження, складаючись із трьох основних частин: «Процедура»«Факти»«Питання права»  
  • обов’язкова дія рішень ЄСПЛ розрахована завжди на персоніфікованих суб’єктів – заявника та державу-відповідача;  
  • рішення є необхідною передумовою належної реалізації порушених прав та свобод, передбачених Конвенцією;  

Правотлумачний характер рішень ЄСПЛ Т. Дудаш пояснює наступними положеннями:  

  • відповідно до ст. 32 Конвенції таке рішення є юридичним актом компетентного суб’єкта – ЄСПЛ;  
  • правило розуміння змісту норми Конвенції, що міститься у такому рішенні, не виходить за її межі принаймні декларативно;  
  • рішення ЄСПЛ має письмову юридичну форму вираження;  
  • інтерпретація Конвенції, що міститься у рішенні ЄСПЛ, є формально обов’язковою для усіх суб’єктів, оскільки лише він має повноваження здійснювати її офіційне тлумачення;  
  • рішення містить правила розуміння змісту норм Конвенції, які є досить абстрактними та конкретизуються через їх тлумачення ЄСПЛ;  
  • правила розуміння змісту таких норм діють лише протягом строку дії Конвенції;  
  • рішення мають юридичну силу, визначену статусом суб’єкта правотлумачення – ЄСПЛ, тобто має юридичну силу рішення ЄСПЛ;  
  • рішення ЄСПЛ самі по собі не створюють нових, не змінюють і не скасовують чинних норм права;  
  • рішення ЄСПЛ не мають самостійного значення та діють лише в єдності з її нормами.   

Щодо юридичної сили практики ЄСПЛ, то варто погодитись з позицією Г. Юдківської, яка зазначає, що юридична сила правових позицій ЄСПЛ така ж, очевидно, як і юридична сила норм міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, оскільки правові позиції ЄСПЛ є своєрідним «офіційним» тлумаченням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, – в окремих випадках вони можуть змінювати, уточнювати чи конкретизувати зміст деяких норм Особливої частини кримінального права України – без зміни їх у цілому. Національні суди застосовують як джерело права саме не рішення ЄСПЛ, а його правові позиції з питань тлумачення норм Конвенції, застосування яких, здійснюване шляхом їх тлумачення ЄСПЛ. Можливі ситуації, коли правові позиції ЄСПЛ прямо суперечать нормам Конституції України, у таких випадках суди не вправі застосовувати такі правові позиції. Так, П. Андрушко у своїй статті вказує, що судами можуть враховуватись лише ті правові позиції ЄСПЛ, які не суперечать тим положенням законів України, в яких відтворені положення Конституції України. У будь-якому разі при суперечності правових позицій ЄСПЛ і норм Конституції України, як і при суперечності правил міжнародно-правових договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, і положень (норм) Конституції України, пріоритет мають норми Конституції України, яка в системі джерел права займає перше місце.  

Приклади рішень ЄСПЛ, які мають кримінально-правове значення і можуть виступати джерелом кримінального права:  

  • у рішенні від 09 березня 2006 року в справі «Мєнєщев Проти Росі» ЄСПЛ кваліфікував дії працівників, а у рішенні, ухваленому 04 квітня 2006 року, в справі «Корсаков проти Молдови» дії працівників поліції щодо заявників визначені як насильство, що слід вважати актами катування. Це рішення ЄСПЛ має спрямовуюче значення для кваліфікації злочинів, передбачених ст. 127 «Катування» КК України;  
  • у рішенні ухваленому 28 березня 2006 року, в справі «Щербаки проти України» та у рішенні, ухваленому 04 квітня 2006 року , в справах «Помазаний та Шевченко проти України» і «Лисянський проти України» ЄСПЛ вказав, що «для держави в цілому чи для конкретного державного підприємства зокрема є неприпустимим виправдовувати невиконання судового рішення відсутністю у них достатніх коштів». Дані рішення ЄСПЛ мають спрямовуюче значення при кваліфікації злочинів , передбачених ст. 175 «Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат» КК України.  

Аналізуючи численні рішення ЄСПЛ, можна виділити наступні ознаки практики ЄСПЛ:  

  •  правові позиції ЄСПЛ можуть бути лише одного виду – тлумачення відповідних норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;   
  • правові позиції ЄСПЛ можуть міститись лише у мотивувальній частині рішення;  
  • Європейський суд з прав людини застосовує норми Конвенції безпосередньо з одночасним їх тлумаченням.   

Правова доктринаце визначена як система уявлень (ідей) про право, що сформульована вченими-юристами, з метою забезпечення порядку в суспільних відносинах і вирішення юридичних казусів, яка має письмове вираження і санкціонована державою. В Україні правова доктрина не закріплена як джерело кримінального права. В той же час вона може мати статус неформального (нетрадиційного) джерела кримінального права. Так, посилання на праці видатних юристів зустрічаються в правозастосовчій практиці, але ж як додаткова аргументація. Правова доктрина є джерелом кримінального права як навчальної дисципліни та науки, але аж ніяк не є джерелом кримінального права як галузі права. Положення доктрини як джерело права можуть застосовуватись у окремих галузях права, в яких допускається застосування аналогії права чи/та аналогії закону при вирішенні питань правової оцінки певних ситуацій, не врегульованих позитивним правом, але вони не можуть застосовуватися як джерело кримінального права  

Інші джерела кримінального права. Норми кримінального права нерідко не містять достатньо повної моделі кримінально-правової заборони. Окремі, часто в значній мірі, ознаки цієї моделі містяться в нормах інших галузей права. У цілому ряді випадків, коли це випливає з кримінального закону, норми інших галузей українського права визначають, конкретизують злочинність діяння, але не визначають його караності. У цьому разі йдеться про конкретизацію бланкетних норм кримінального закону.   Так, Г. Ігнатенко зазначає, що «у кожній правовій системі чималу роль відіграють норми, покликані визначати порядок розробки, введення в дію і реалізації тих норм, яким призначено бути безпосереднім регулятором суспільних відносин («норми про норми»)». Іноді норми права інших галузей права визначають, конкретизують предмет злочину. Так, поняття відомостей, що становлять державну таємницю, визначені, зокрема, в Законі України «Про державну таємницю» від 21 вересня 1999 року, який загалом належить до конституційного права, але містить у собі норми права, які поряд з нормами кримінального права визначають злочинність діяння. Він має важливе значення для кваліфікації таких злочинів як шпигунство (ст. 114 КК «Шпигунство» України) та державна зрада (ст. 111 КК «Державна зрада» України). Предмет злочинів, пов’язаних з наркотиками, визначений у «Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів» (із змінами і доповненнями), затвердженому постановою Кабінету Міністрів України № 770 від 6 травня 2000 року. Цей нормативний акт можна винести до медичного права.

Гість, залишиш коментар?
Ім'я:*
E-Mail:


Статистика
0  
Всього матеріалів 4383
0  
Всього коментарів 15
0  
Користувачів 111
Наші партнери
Оновлення new
  • Подання доказів у цивільному процесі
  • Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в
  • Підстави звільнення від доказування у цивільному процесі
  • Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або
  • Обов’язок доказування і подання доказів у цивільному процесі
  • Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК
  • Достатність доказів у цивільному процесі
  • Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета
  • Допустимість доказів у цивільному процесі
  • У Конституції України містяться певні норми, що гарантують отримання доказів з дотриманням законодавства України. Так, стаття 31 Конституції
Інформація
Голосування
Звідки Ви дізнались про сайт ?