Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Митне право України (Шпаргалки)


Історія виникнення і розвиток митної справи в Україні


Відомо, що митний інститут як державний право­вий елемент існував ще у V-VII ст. до н.е. в містах Ольвія, Херсонес, інших містах Причорномор'я та державі скіфів. У договорі київського князя Олега з імператором Візантії у 911 р. обумовлювалися митні питання між двома державами. Уже на той час у київ­ських слов'ян як норма звичаєвого права існувало правило збирати мито, мит, тобто податок за провезення товарів не тільки іноземних, але й з одного міс­та до іншого.

Таким чином, Київська Русь уже тоді проводила власну митну по­літику, мала встановлені розміри митних податків (прообраз тарифів) на товари, що привозилися з різних країн, а її торгові люди (купці) сплачували митні податки в інших країнах товаром чи золотом.

Тому на час написання найстарішого відомого збірника норм давньоруського права «Руська правда» Ярослава Мудрого (1016 р.) терміни «митник», «мит», «митниця» були добре відомі і слов'янам і іншим народам, що підтримували торговельні від­носини з Київською державою.

На той час слово «мит» визначало податок, особливий збір з товару та худоби, що ввозились у державу. Право на встановлен­ня цього збору, визначення його розміру або звільнення від мита належало вищій державній особі — князю.

Для феодального періоду Київської Русі XII—XIII ст. характер­ним був занепад центральної влади та зростання могутності феода­лів. Помісні князі відмовлялися підкорятися київському князю, в тому числі і в питанні створення своєї власної податкової і митної системи. В кожній землі встановлювалися свої митні збори, відомі як проїжджі, або торговельні. До проїжджих податків належав перш за все мит — основний податок за провезення товару. Розмір збору встановлювався на віз, залежно від розміру воза та кількості товару.

Свій відбиток на митну справу залишила і молодо-татарська на­вала. Право на збирання податків ханська адміністрація надавала одноразово із спеціальним знаком — тамгой, клеймом. Це тюркське слово надовго ввійшло в нашу термінологію. Термін «тамжіння» — накладання тамги як свідоцтво факту зібраного податку надовго ви­тіснило поняття «збирання мита». Замість «митника» з'явився «таможник», «таможеник».

Різні системи митних зборів існували на українських землях, які перебували під Литвою, Польщею, Австро-Угорщиною. Ві­домо, що на той час митниками стягувалося прикордонне мито, яке називалося «цло».

Систему митної справи мала козацько-гетьманська Україна. Керівництво збиранням прикордонного мита: евеки (вивізне) та інфуки (ввізне) мито — за часи Богдана Хмельницького поклада­лося на Державний скарб, як тоді називалася фінансово-банків­ська служба України. У гетьманському універсалі 1654р. визна­чалися розміри митних платежів за товари, що ввозились в Ук­раїну.

Митні порядки були встановлені і на Запорізькій Січі, яка ве­ла активну торгівлю з Туреччиною, Кримом, Литвою, Польщею і Росією та контролювала вигідну частину відомого водного тор­говельного шляху «з варяг у греки».

Період з кінця XVII ст. до початку XX ст., коли Україна перебу­вала у складі Російської імперії, характеризується великою економіч­ною та політичною нестабільністю та непослідовністю. Подальша активна міжнародна політика Росії змусила її проводити сут­тєві адміністративні та правові реформи, в тому числі націлені на розвиток торгівлі, спрощення податкової та митної системи, її більшої централізації.

Наприкінці XVII ст. в Російській імперії було створено централі­зовану митну систему, яка охоплювала всю територію держави. Збір митних податків здійснював Наказ великої скарбниці. З 1718 р. організація митної справи була покладена на Комерцколегію. На місцях управляючих митними домами почали називати митними бургомістрами, а з 1720 р. — оберцольнерами. На митній справі відбилося захоплення Петра І Німеччиною.

У 1731 р. було прийнято Морський податковий статут, який визначав порядок заходу іноземних суден у російські порти, по­рядок їх митного оформлення. Етапною подією було створення 1754 р. прикордонної варти як особливого корпусу військ для охорони кордону на Україні і Ліфляндії.

У 1798 р. державна Комерц-колегія видала інструкцію прикордон­ним митницям і заставам, яка стала однією із перших документальних спроб уніфікації нормативних документів з процедури діяльності митних у станов. Інструкція детально регламентувала функції прикор­донних митниць, визначала порядок діловодства і митних процедур, посадові обов'язки директора митниці і співробітників. Період 1790—1820 рр. позначився впливом на митну політику Росії європейських держав. З метою тиску на Францію, де відбу­валися революційні події, Росія, Англія, Австрія і Німеччина уз­годили свою торговельну і митну політику щодо експорту та ім­порту товарів у цю державу.

Закон «Організація митного управління з європейської торгів­лі» від 25 жовтня 1811 р. став основою для становлення єдиного централізованого митного відомства. Його створення було ви­кликане об'єктивною необхідністю — встановити тверді й одна­кові правила митного влаштування руху торгівлі на всій території Російської імперії. Починаючи з 1811 р. вся територія поділялася на митні окру­ги, а з 1913 р. — митні дільниці. До складу митних округів вхо­дили всі митниці, митні застави, перехідні пункти, що були роз­ташовані на території округів. Кількість округів змінювалася:

Новий Митний статут, прийнятий 1819 р., посилив діяльність мит­ної варти та вніс уточнення щодо поняття контрабанди: під контра­бандою розумілося не тільки провезення, пронесення товару поза митницею, але й неподання відомостей власниками товару в митних заявах чи вантажних документах. Так митна система розпочала бо­ротьбу із самим поширеним нині видом контрабанди — незаявленням товару або заявлениям не своїм найменуванням. Митний статут 1857 р. удосконалював структури митних уста­нов. Митниці і митні застави створювалися на зовнішніх сухопут­ному і морському кордонах імперії та царства Польського, а також по кордону з Фінляндією. На забезпечення виконання положень Митного тарифу 1891 р. у 1892 р. було прийнято новий Митний статут, який значно розвинув законодавство про контрабанду.

Після лютневої революції 1917 p. митні установи ко­лишньої Російської імперії залишилися у віданні Департаменту митних зборів Міністерства фінансів Тимчасового уряду. Поста­новою від 28 лютого 1917р. всім чиновникам відомства пропо­нувалося «негайно поновити поточну роботу в установах Мініс­терства фінансів». Незмінною залишилася і нормативна база митної справи.

Перший декрет уряду В. Леніна з митної справи «Про дозвіл на ввіз та вивіз товарів» від 29 грудня 1917 p. визначив нові пра­вила провезення товарів через кордон. Будь-яке переміщення то­варів без дозволу визнавалося контрабандою та переслідувалося «за всією суворістю радянських законів».

Декретом від 29 червня 1918р. Департамент митних зборів було перейменовано у Головне управління митного контролю, яке підпорядковувалося Наркомату торгівлі і промисловості. Останній у свою чергу декретом від 11 червня 1920 p. було пере­йменовано у Народний комісаріат зовнішньої торгівлі.

Нова влада після жовтневих подій скептично поставилася до дореволюційної митної системи та самої концепції митної спра­ви. Ленінська політика державної монополії зовнішньої торгівлі по суті заблокувала застосування митно-тарифного регулювання. Митний контроль став допоміжним засобом впливу на зовнішню торгівлю. Система управління митною справою поступово спро­щувалася, і те, що фактично утворилося у 30-х pp., з несуттєвими змінами було закріплено в Митному кодексі СРСР 1964 p. і збері­галося до середини 80-х pp.

У період зовнішньополітичної реформи 1986—1991 pp. почав­ся новий етап розвитку митної системи, орієнтований на демок­ратичний режим і вільний ринок. Логічним завершенням цього періоду стало прийняття 1991 p. нового Митного кодексу СРСР і Закону СРСР про Митний тариф.


Категорія: Митне право України (Шпаргалки)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter