Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Міжнародні відносини (Семінари)

Вестфальська система міжнародних відносин

Європейський концерт як система

Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин

Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин

Карибська криза

 

 

Вестфальська система міжнародних відносин


У процесі розвитку системи міжнародних відносин виокремлюється кілька етапів, відмінних за змістом, структурою, характером взаємовідносин між її складовими компонентами. Кожен з цих етапів послідовно проходив фази становлення, консолідації, стійкого розвитку, кризи і розпадуЦі етапи являють собою типи структурної організації системи, що розвиваються за власним алгоритмом, характерним для даної історичної епохи.

Вестфальську систему міжнародних відносин встановлено по закінченні Тридцятирічної війни в Європі (1618-1648 рр.) між німецькими протестантськими князями з одного боку, й католицькими князями та імператором – з іншого, яка перетворилася з внутрішньогерманської на загальноєвропейську. Проти габсбурзького альянсу (іспанські та австрійські Габсбурги, католицькі князі Німеччини, за сприяння Папи Римського і Польщі) виступила коаліція : німецькі протестантські князі, Франція, Швеція, Данія, підтримувані Голландією, Великою Британією та Росією.

Початок формування Вестфальської системи було покладено Вестфальським миром, укладеним 24 жовтня 1648 р. у формі двох договорів, підготовлених на двох конгресах, що відбувались у містах Вестфалії – Мюнстері й Оснабрюці.

Статті Вестфальського миру зафіксували нове співвідношення сил, яке склалося в Європі.  Вестфальський мир  фактично санкціонував розпад Священної Римської імперії германської нації на 355 самостійних держав. Відтоді за ґрунтовну форму політичної організації суспільства править "держава-нація", а домінуючим принципом міжнародних відносин стають засади національного суверенітету.

Вестфальською системою встановлено баланс сил великих держав, передусім Королівств Франції, Великої Британії, Швеції, а також Австрії та Речі Посполитої. Ця система відсунула на другий план Іспанію і Португалію.

Після Вестфальського миру змінилося співвідношення сил між європейськими країнами і  Османською імперією на користь перших. Ця система не повною мірою враховувала інтереси Царства Російського і виключала Китай.

Основні характеристики Вестфальської системи міжнародних відносин:

- національна держава – основна форма політичної організації суспільства;

- національний (державний) суверенітет – головний принцип міжнародних відносин;

- ієрархія держав (слабкіші/могутніші);

- геополітична нерівність та система політичної рівноваги;

- встановлення чітких стабільних кордонів між європейськими державами.

- формування євроцентристського світу. Вестфальська система спочатку не мала глобального характеру, охоплювала Західну та Центральну Європу. Пізніше вона інтегрувала до сфери своєї дії Східну Європу, Росію, Середземномор’я, Північну Америку.  Європейська історія почала перетворюватися на світову;

- головні силові центри Європи розгорнули боротьбу за поділ світу;

- кінець глобальної ізольованості цивілізацій та культур унаслідок Великих географічних відкриттів;

- розвиток капіталістичних відносин.

Після Французької Революції 1789-1794 рр. відбулося остаточне зміцнення системи національних держав, що продовжило і закріпило Вестфальську систему. На тому етапі держава постулювала себе гарантом безпеки своїх громадян і тим часом розвивала націоналізм як чинник-ствердження необхідності збігання єдності національної з політичною.  Затверджувалася теорія "політичної легітимності", за якою національна держава має право на існування лише тоді, коли кордони країни збігаються з етнічними її межами.

Поряд з державою-нацією і закріпленням національного суверенітету в міжнародних відносинах закріплюється система політичної рівноваги – компроміс між принципами суверенітету і загального інтересу. У процесі функціонування Вестфальська система змушувала кожного з її учасників обмежувати свої експансіоністські наміри. Одним з головних засобів підтримки рівноваги були різноманітні види коаліцій.

Із встановленням Вестфальської системи відносини між країнами Заходу вперше отримали систематизацію. З певними модифікаціями вона проіснувала до 1939 р., тобто до початку Другої світової війни. Деякі елементи цієї системи продовжували діяти й у період Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. Вестфальську  систему міжнародних відносин поділяють на кілька етапів (або підсистем), об'єднаних спільними закономірностями, але відмінних за особливостями, характерними для конкретного періоду відносин між державами. Найчастіше виокремлюють кілька підсистем Вестфальської системи, які розглядаються як нібито самостійні: систему англо-французького суперництва і боротьби за колонії в ХVІІ-ХVШ ст.; систему "європейського концерту націй" або Віденського конгресу в ХІХ ст.; більш глобальну за географічними ознаками Версальсько-Вашингтонську систему між двома світовими війнами, Ялтинсько-Потсдамську систему.

 

 


Європейський концерт як система


Першою стійкою міжнародною системою став т.з. "європейський концерт", який сформувався на Віденському конгресі 1815 р. і пішов з історичної сцени фактично тільки після світових воєн двадцятого століття. Це найважливіший етап в історії міжнародних відносин, що зробив найсильнішу дію на сучасний світ. Основними рисами системи, що сформувалася, були наступні.

1. Розвиток міжнародних відносин залежав від дуже вузького круга - п'яти великих європейських держав. Взаємини Великобританії, Франції, Пруссії (Німеччині), Росії, Австрії (Австро-Угорщині) визначали стан справ на світовій арені. Позаєвропейські держави, так само як і малі європейські держави перетворилися до цього часу з суб'єктів в об'єкти безумовно європоцентричної системи міжнародних відносин.

2. Інтереси усіх великих європейських держав, за винятком Великобританії і Росії, були сконцентровані майже виключно на Європі, хоча в цей час відбувалася інтенсивна колонізація світу.

3. Однією з основ "європейського концерту" став принцип підтримки балансу сил. Відповідальність же за підтримку внутрішньоєвропейського балансу покладалася на великі держави.

7. XIX століття - століття "європейського концерту" - був часом розквіту класичної дипломатії. "Уряди дев'ятнадцятого століття шукали свій порятунок в дипломатії", оскільки система "Європейського концерту"" охоплювала переважно політичну сферу. Дипломатія, за допомогою якої формувалися міжнародні відносини, мала значну долю автономії. Це забезпечувало свободу маневру при ухваленні зовнішньополітичних рішень, жорстко не обумовлену обставинами внутрішньополітичного характеру"

Каста європейських дипломатів належала до єдиної культури. "Упродовж століття після Віденського конгресу зовнішня політика великих держав формулювалася і здійснювалася дуже обмеженим колом людей. І цей круг розділяв етичні і моральні норми єдиної європейської цивілізації.

8. Безперечна заслуга "європейського концерту" полягає в тому, що в період існування цієї системи були сформульовані і прийняті усіма цивілізованими країнами нормативні акти про мирне рішення міжнародних суперечок і про закони і звичаї війни, такі як Женевська конвенція 1864 р., Санкт-петербурзька декларація 1868 р., Декларація Брюссельської конференції 1874 р.І саме в період "європейського концерту" до практики міжнародних відносин увійшли переговори про обмеження і скорочення озброєнь.

 

 


Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин


Версальсько-Вашингтонську систему міжнародних відносин було встановлено  після закінчення Першої світової війни та перегрупування сил на міжнародній арені. Створена на Паризькій (1919-1920 рр.) та Вашингтонській (1921-1922 рр.) мирних конференціях система міжнародних договорів  закладає підвалини Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, що зафіксувала та оформила результати Першої світової війни, визначила нове співвідношення сил на світовій арені.

 28 червня 1919 р. у Версальському Великому палаці було підписано мирний договір з Німеччиною (Версальський мир). Мирні договори із союзниками Німеччини були укладені за зразком Версальського мирного договору. Сен-Жерменський договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919 р., Нейський з Болгарією – 27 листопада 1919 р., Тріанонський з Угорщиною – 4 червня 1920 р. та Севрський з Туреччиною – 10 серпня 1920 р.

Версальська система мирних  договорів закріплювала територіальні зміни, які відбулися внаслідок Першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій.

Після Паризької мирної конференції основним завданням  стало врегулювання суперечностей на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. Для розв'язання далекосхідних проблем було   скликано конференцію  у Вашингтоні з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. У ній брали участь дев'ять держав – США, Велика Британія, Японія, Франція, Італія, Бельгія, Португалія, Голландія, Китай.

Унаслідок роботи конференції було укладено низку договорів:

"Договір чотирьох держав" (Велика Британія, США, Франція та Японія), укладений 13 грудня 1921 р., стосувалася взаємних гарантій недоторканості острівних володінь її учасників у басейні Тихого океану;

"Договір п'яти держав" (Велика Британія, США, Японія, Франція й Італія), підписаний 6 лютого 1922 р., забороняв  будівництво військових кораблів, тоннажність яких перевищувала 35 тис. т., встановлювала співвідношення між флотами цих країн за класом лінкорів у пропорції 10:10:6:3.5:3.5.

"Договір дев'яти держав" (США, Велика Британія, Франція, Японія, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія й Китай), підписали 6 лютого 1922 р., в ньому проголошувався принцип поваги суверенітету, територіальної й адміністративної недоторканості Китаю. Він зобов'язував усіх учасників дотримуватися принципів "відкритих дверей" та "рівних можливостей" у торгівлі й розвитку промисловості на всій території Китаю. Формально держави відмовлялися від політики розподілу Китаю на "сфери впливу". Проте, він не скасовував системи нерівноправних угод цих країн з Китаєм.

Договори, укладені на Вашингтонській конференції, доповнювали систему договорів, підписаних у 1919-1920 рр. між країнами-переможницями та країнами, які програли світову війну.

Створена система міжнародних договорів  заклала підвалини Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, що зафіксувала та оформила результати Першої світової війни, визначила нове співвідношення сил на світовій арені. Вона стала спробою розв'язати незліченні проблеми, об'єднати й гармонізувати суперечливі інтереси народів та держав.

Версальсько-Вашингтонська  система, як і будь-яка система, пройшла кілька етапів свого існування. Серед них умовно можна виділити п'ять основних:

- становлення Версальсько-Вашингтонської системи – 1919-1922 рр.;

- відносна стабілізація Версальсько-Вашингтонської системи – 1922-1929 рр.;

- криза Вашингтонського порядку – 1929-1933 рр.;

- криза Версальського порядку – 1933-1937рр.;

- ліквідація Версальського порядку і встановлення германської гегемонії в Європі – 1938-1939 рр.

Версальсько-Вашингтонська система повоєнного устрою світу мала низку суттєвих недоліків:

- не розв'язала протиріччя між державами-переможницями й державами, які зазнали поразки;

- не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;

- не запобігла можливості виникнення реваншизму, перш за все внаслідок відсутності дійового контролю за виконанням укладених угод;

- викликала значні територіальні зміни в Європі, друге "велике переселення народів", започаткувала основи національних конфліктів.

Версальсько-Вашингтонська система закріпила новий розклад сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою.

 

 


Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин 


- прийняте в геополітиці позначення системи міжнародних відносин, закріпленої договорами та угодами Ялтинській і Потсдамської конференції .

Вперше питання післявоєнного врегулювання на вищому рівні був поставлений в ході Тегеранської конференції 1943 р., де вже тоді досить чітко проявилося посилення позиції двох держав - СРСР і США, до яких все більше переходить вирішальна роль у визначенні параметрів повоєнного світу. Тобто, ще в ході війни зароджуються передумови формування основ майбутнього біполярного світу. Повною мірою ця тенденція проявилася вже на Ялтинській і Потсдамській конференціях, коли головну роль у вирішенні ключових проблем пов'язаних з формуванням нової моделі МО грали дві, тепер уже наддержави СРСР і США.

Потсдамська епоха стала історичним прецедентом, оскільки ніколи раніше весь світ цілком не був штучно розділений на сфери впливу між двома державами. Біполярний розклад сил швидко призвів до початку протистояння між капіталістичним і соціалістичним таборами, іменованому в історії холодною війною.

Для Потсдамської епохи характерна надзвичайна ідеологізованість міжнародних відносин а також постійна загроза початку прямого військового протистояння між СРСР і США.

Кінець Потсдамської епохи ознаменувався розвалом світового соціалістичного табору, що послідував за провальною спробою реформувати економіку Радянського Союзу, і був закріплений Біловезькі угоди 1991.

Особливості:

1. Була ліквідована багатополярна організація структури міжнародних відносин, виникла біполярна структура повоєнних міжнародних відносин, в яких провідну роль відігравали дві наддержави -СРСР та США. Значний відрив військово-силових, політичних, економічних та культурно-ідеологічних спроможностей цих двох держав від інших країн світу, призвів до формування двох основних, домінуючих „центрів сили", що здійснювали системоформуючий вплив на структуру і характер всієї міжнародної системи.

2. Повоєнна система носила конфронтаційний характер. Мова йшла про системне, комплексне протистояння в економічній, політичній, військовій ідеологічній та інших сферах, протистояння, яке час від часу набувало характеру гострої конфліктної, кризової взаємодії. Такий вид протистояння у форматі взаємних погроз використання сили, балансування на грані реальної, „гарячої" війни отримав назву „холодної війни".

3. Повоєнна біполярність складалася в епоху ядерної зброї, що призвело до революції як у військових так і в політичних стратегіях. Ця революція сприяла поступовій трансформації стратегій та доктрин ядерного залякування, ядерного шантажу та ультиматумів (середина 50-их - початок 60-их років) в особливий механізм попередження світової ядерної війни (модель конфронтаційної стабільності) на основі доктрини взаємного ядерного стримування на базі ядерного паритету та „рівновазі страху" (кінець 60-их — 70-ті роки), а потім й виключення ядерної війни як засобу здійснення політики та концепцій однакової безпеки, розумної достатності та стриманості в ядерній сфері (друга половина 80-их - початок 90-их рр.).

4. Розподіл світу на сферу впливу двох наддержав як в Європі так і на периферії, виникнення „поділених" країн (Німеччина, Корея, В'єтнам, Китай) та становлення військово-політичних блоків під проводом СРСР та США призвело до глобалізації та поглибленої геополітичної структуризації системного протистояння та конфронтації. Водночас беззаперечна гегемонія СРСР та США дозволяли через механізми „блокової дисципліни" домагатися достатньо високого ступеню „керованості" міжнародних процесів, зокрема у військово-політичній сфері, переговорах з контролю над озброєннями, врегулювання конфліктних ситуацій тощо.

5. Повоєнна біполярність мала форму політико-ідеологічного протистояння, ідеологічної конфронтації між „вільним світом" країн західної демократії на чолі із США та „соціалістичним світом" на чолі з СРСР. З одного боку ідеологічний антагонізм віддзеркалював месіанський характер зовнішньополітичних настанов Заходу та Сходу: США прагнули встановлення в світі американської гегемонії під гаслом „Рах Апіегісапа", СРСР - твердив про невідворотність перемоги соціалізму у світовому масштабі. Ідеологічна конфронтація, „боротьба ідей" призводила до взаємної демонізації протилежної сторони і залишалась важливою рисою повоєнної системи міжнародних відносин. Радянсько-американське протистояння виглядало насамперед як суперництво системи політичних та етичних ідеалів, соціальних та моральних принципів. З іншого боку ідеологічний антагонізм здебільшого маскував глибинні геополітичні наміри протилежних сторін: досягнення світового лідерства та гегемонії з боку Вашингтона (глобалізація „доктрини Монро") та Москви (панування на євразійському континенті).

6. Повоєнний світ перестав бути переважно євроцентристським, міжнародна система перетворилася в глобальну, загальносвітову. Руйнація колоніальних систем, становлення регіональних та субрегіональних систем здійснювалася під домінуючим впливом горизонтального розповсюдження системного біполярного протистояння та тенденцій економічної й політичної глобалізації. Конфронтаційна стабільність на глобальному рівні сприяла децентралізації насильства та посиленню конфліктогенності на регіональному та субрегіональному рівнях, множенню регіональних конфліктів.

7. Ялтинсько-потсдамський порядок не мав міцної договірно-правової бази. Первісні домовленості, що лягли в основу повоєнного порядку були або усними, офіційно не зафіксованими, або були закріплені переважно в декларативній формі, або ж їх повноцінна реалізація була заблокована внаслідок гостроти протиріч та конфронтацією між основними суб'єктами повоєнних міжнародних відносин.

Так, ООН, один із центральних елементів Ялтинсько-Потсдамської системи, мала стати головним механізмом координації зусиль з метою виключення з міжнародного життя війн і конфліктів шляхом гармонізації відносин між державами та створення глобальної системи колективної безпеки. Повоєнні реалії, непримиримість конфронтаційних відносин між СРСР та США значно обмежили спроможність ООН зреалізовувати свої уставні функції та цілі. Головне завдання ООН переважно зосереджувалося на попередженні збройного зіткнення між СРСР та США як на глобальному, так і, переважно, на регіональному рівнях, тобто на підтриманні стабільності радянсько-американських відносин в якості основної передумови міжнародної безпеки та миру у повоєнний час.

 

 


Карибська криза


Міжнародні відносини у 50-ті -60-ті pp. багато в чому визначалися станом радянсько-американських відносин. У міжнародній атмосфері домінували конфліктність та ворожнеча. У другій половині 50-х pp., після викриття культу особистості, у політиці СРСР, як у внутрішній, так і зовнішній, виникли певні позитивні зміни, що увійшли в історію як «хрущовська відлига». Було розпочато реформи в країни, висунуто ініціативу зустрічі на вищому рівні з США, здійснено конверсію військового виробництва та персоналу. Проте, ряд серйозних міжнародних інцидентів зірвали ці ініціативи.

У листопаді 1960 p. на виборах в США перемогу одержала демократична партіям президентом став Дж-Кеннеді. У 1961 p. розпочалася так звана карибська криза, що відбулася в результаті висадки десанту кубинських контрреволюціонерів на Кубі та яку було підтримано флотом й авіацією США. Десант було знищено урядом Ф.Кастро. Згідно з таємною угодою між СРСР та Кубою, на території останньої були розміщені радянські ядерні ракети середнього радіусу дії. Цей крок Радянського Союзу був не стільки помилковим, скільки авантюристичним й мало не спричинив до міжнародної катастрофи. У відповідь на це США оголосили блокаду Куби. Небезпека сутички між СРСР та США стала більш ніж реальною. Тільки завдяки серії компромісів під час переговорів американського та радянського лідерів загрозу військового конфлікту було ліквідовано.

На виконання досягнутої домовленості СРСР вивів свої ракети з Куби, а США - з Туреччини. Сполучені Штати обіцяли надалі поважати недоторканість Куби. Мирне вирішення даного конфлікту стало переломним моментом радянсько-американських відносин у 60-ті pp.

Після низки небезпечних міжнародних криз США та СРСР дійшли ще достатньо хиткого усвідомлення необхідності розрядки міжнародної напруженості. Після за-вершення карибської кризи було ухвалено ряд важливих документів, які позначили перехід від конфронтації до переговорів та укладення перших угод, що послабили міжнародну напруженість. Так, у серпні 1963 p. було укладено Московський договір трьох держав про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах (атмосфері, повітрі та під водою). У 1968 p. було підписано Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Категорія: Міжнародні відносини (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter