Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Паритетна демократія (Лекції)


ТЕМА 8. ПРАКТИКА ДОСЯГНЕННЯ ПАРИТЕТУ ЖІНОК ТА ЧОЛОВІКІВ В УКРАЇНІ


1. Ключові параметри паритетної демократії. Рівне представництво жінок та чоловіків на виборних та призначуваних посадах.

2. Гендерний баланс в законотворчому процесі

3. Рівні права та рівні можливості для участі у суспільному житті та політиці всіх громадян, незалежно від статі.

 


Механізм управління гендерною сферою, а отже і формування паритетної демократії, передбачає: концептуальне визначення системи принципів щодо гендерних перетворень; створення структур у системі законодавчої та виконавчої влади з юридично визначеною компетенцією щодо управління гендерними процесами; наявність правового забезпечення рівності обох статей; окресленість зв’язків державних органів з громадськими структурами під час безпосередньої реалізації закріплених прав та повноважень. Перші положення були висвітлені у попередніх лекціях. Тому зупинимось на останньому.

Виходячи зі змісту поняття «паритетна демократія», можна виокремити кілька її параметрів:

- рівне представництво жінок та чоловіків на виборн. та признач. посадах;

- гендерний баланс в законотворчому процесі;

- рівні права та рівні можливості для участі у суспільному житті та політиці всіх громадян, незалежно від статі.

Одразу потрібно зазначити, що гендерний дисбаланс в Україні носить форму відносного приниження прав як жінок, так і чоловіків. Розглянемо його щодо кожної з трьох складових паритетної демократії.

Відносно вимоги рівного представництва жінок та чоловіків на виборних та призначуваних посадах, слід зазначити, що тут має місце суттєвий перекіс у бік чоловіків. Порушення прав жінок у сфері управління пов’язані, з історичними традиціями політ.культури, укоріненими як в діяльності політ. інститутів, так і в свідомості людей. Багато в чому правові, культурні і моральні проблеми із становленням «менеджменту з жіночим обличчям» пов’язані з неготовністю як самих жінок, так і суспільства в цілому до такого підходу. В результаті у межах однакових сфер зайнятості чоловіки й жінки мають зовсім різні перспективи просування, тобто статусні наслідки певних занять для них різні. Особливо це помітно у сфері управління – чим вищий соціальний статус посади, тим менша ймовірність, що її обійматиме жінка.

За даними досліджень, у сфері приватного бізнесу підприємств, які працюють під керівництвом жінок, утричі менше, ніж підприємств, де головують чоловіки.

Аналіз жіночої участі у складі Кабінету Міністрів України за 2000–2012рр. показує, що її частка є меншою за сім відсотків (див. табл. 3.1). Проте частіше жінки зовсім не представлені у складі уряду. Таку ситуацію спостерігаємо у 2002-2007 та 2010-2011рр.

Таблиця 3.1

Частка жінок у складі Кабінету Міністрів України у 2000–2012 рр.

Стать

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

Обидві статі

Урядові міністри

15

15

16

16

16

19

20

20

20

20

20

16

16

у %

100

100

100

100

100

100

100

100

100

100

100

100

100

Жінки

Урядові міністри

1

1

0

0

0

0

0

0

1

1

0

0

1

у %

6,7

6,7

0

0

0

0

0

0

5

5

0

0

6,3

Чолові-ки

Урядові міністри

14

14

16

16

16

19

20

20

19

19

20

16

15

у %

93,3

93,3

100

100

100

100

100

100

95

95

100

100

93,7

Для проведення такого аналізу були використані дані за 2000–2010рр., наведені у Гендерній мапі України, а також останні дані, з урахуванням змін, пов’язаних з адміністративною реформою.

Наведені дані показують негативну тенденцію – в останні роки жінок все менше у складі уряду. Проте важливим позитивним зрушенням стало включення у квітні 2012р. до складу уряду Р.В.Богатирьової (в якості віце-прем’єр-міністра, Міністра охорони здоров’я).

Подібна ситуація склалась і у судовій гілці влади. Так, у складі Конституційного Суду України жінки складають трохи більше 10%.

Потрібно відмітити, що частка жінок збільшується зі зниженням рівня державного органу або органу місцевого самоврядування. Для ілюстрації наведемо дані, що надає Український Жіночий Фонд станом на 25 березня 2010р. у табл. 3.2.

Таблиця 3.2

Частка жінок на різних рівнях органів державної влади та органів місцевого самоврядування

Частка жінок,

у %

Частка чоловіків,

у %

Народні депутати України

7,5

92,5

Голова і заступники Голови ВР України

0

100

Голови комітетів ВР України

7,4

92,6

Голова і заступники Голови Адміністрації Президента України

38

62

Радники Президента України

0

100

Керівники обласних державних адміністрацій та АРК

0

100

Депутати обласних рад

12

88

Депутати районних рад

23

77

Депутати міських рад

28

72

Депутати селищних рад

46

54

Депутати сільських рад

51

49

Що стосується регіонів, то там існує така тенденція: в цілому по Україні гендерна рівність існує лише серед керівників найнижчого рівня. При цьому відсоток жінок серед керівників-службовців складає 66,9% та розподіляється по категоріям наступним чином: чим вища категорія – тим менше жінок.

Аналогічна ситуація складається і при розподілі за категоріями спеціалістів різних статей (див. табл. 3.3).

Таблиця 3.3

 

Кількість державних службовців за статтю та категоріями посад на 31 грудня 2011 року

Жінки

Чоловіки

Усього, осіб

осіб

у відсотках

осіб

у відсотках

Усього

268 104

205 544

76,7

62 560

23,3

Керівники з них мають категорії посад

73 271

49 046

66,9

24 225

33,1

першу

240

34

14,2

206

85,8

другу

1 048

318

30,3

730

69,7

третю

3 522

1 470

41,7

2 052

58,3

четверту

8 101

4 106

50,7

3 995

49,3

п’яту

22 201

15 672

70,6

6 529

29,4

шосту

38 159

27 446

71,9

10 713

28,1

Спеціалісти з них мають категорії посад

194 833

156 498

80,3

38 335

19,7

другу

84

31

36,9

53

63,1

третю

3 679

2 491

67,7

1 188

32,3

четверту

3 285

2 014

61,3

1 271

38,7

п’яту

27 738

20 127

72,6

7 611

27,4

шосту

76 287

61 599

80,7

14 688

19,3

сьому

83 760

70 236

83,9

13 524

16,1

Наявна тут сегрегація чоловіків серед спеціалістів призводить до передачі професійного контролю галузі у руки однієї статі – жінок. Досить значним є переважання жінок серед керівного складу нижчого рівня державного управління, що на перший погляд викликає думку про існування тут дискримінації чоловіків. Але насправді це пояснюється, в першу чергу, низьким рівнем заробітної плати та поганими умовами праці.

Проте, якщо порівняти дані 2001p. (див. табл.3.4), побачимо появу певних позитивних зрушень.

Таблиця 3.4

 

Порівняння питомої ваги жінок серед керівників-службовців  та спеціалістів у 2001 та 2011 рр.

2001

2011

Керівники,

з них мають категорії посад

60,5

66,9

першу

8,3

14,2

другу

19,3

30,3

третю

31,3

41,7

четверту

42,3

50,7

п’яту

2,4

70,6

шосту

68,2

71,9

Спеціалісти,

з них мають категорії посад

80,1

80,3

другу

42,4

36,9

третю

57,7

67,7

четверту

67

61,3

п’яту

69,7

72,6

шосту

77,9

80,7

сьому

84,6

83,9

З табл.3.4 видно, що за вказане десятиліття зросла частка жінок у всіх категоріях керівників-службовців, особливо важливий такий зріст у перших трьох категоріях – на 5,9%, 11% та 10,4% відповідно. Також підвищився відсоток жінок серед спеціалістів третьої категорії – на 10%. Негативною тенденцією є зменшення питомої ваги жінок серед спеціалістів другої та четвертої категорій.

Схожа ситуація склалась і в органах місцевого самоврядування. Так, жінки складають 62,4% керівників. Проте у першій категорії вони зовсім не представлені, у другій – складають 5,7%, у третій – 12,9% четвертій – 29,9%, у п’ятій та шостій – майже по 80%.

Таким чином, якщо серед загальної кількості державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, як керівників, так і спеціалістів, домінують жінки, то із просуванням по службі їх питома вага стрімко зменшується.

Проте потрібно погодитись з думкою Л.Кормич у тому, що у державній службі існує не тільки вертикальна, але й горизонтальна сегрегація. Вона проявляється у тому, що в сфері освіти, культури, охорони здоров’я, у соціальних службах та статистиці частка жінок доходить до 82–88%. В той час як у силових відомствах – СБУ, МВС, митних органах, в армії, навпаки абсолютне домінування належить чоловікам. Підтвердженню такої думки слугує аналіз складу ключових міністерств України (до яких відносять: Міністерство внутрішніх справ, Міністерство оборони, Міністерство юстиції, Міністерство закордонних справ, Міністерство фінансів тощо) за 2000–2012рр., що наведений у табл. 3.5. Для його проведення використані дані Гендерної мапи України за 2000-2010рр. та Урядового порталу (дані за 2011–2012рр.), з урахуванням проведеної у 2011р. оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади.

Таблиця 3.5

Міністри ключових міністерств України за 2000-2012 рр.

Стать

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

Загальна кількість міністрів

10

10

10

10

10

10

10

12

9

9

12

5

5

Жінки

Кількість осіб

1

1

1

0

0

1

0

0

1

1

0

0

0

у %

10

10

10

0

0

10

0

0

11

11

0

0

0

Чоловіки

Кількість осіб

9

9

9

10

10

9

10

12

8

8

12

5

5

у %

90

90

90

100

100

90

100

100

89

89

100

100

100

Отже, за 12 років серед міністрів ключових міністерств не було більше однієї жінки. Більше того, сім років жінок взагалі не було на вказаних посадах.

З вищенаведеного можна зробити висновок, що розподіл жінок за рівнями державного управління в Україні можна охарактеризувати як «піраміду» участі жінок у сфері прийняття рішень, де їх представництво залежить від рівня управління: чим він вищий, тим нижче відсоток жінок. І це незважаючи на те, що визнання рівних прав обох статей на державній службі визнано у ст.38 Конституції Українита ст.4 Закону України «Про державну службу».

Часто загальний освітній рівень жінок, що працюють в сфері державного управління, перевищує освітній рівень чоловіків, вони мають необхідну професійну кваліфікацію і ті самі кар’єрні прагнення, необхідність пом’якшення гендерного розриву в представництві жінок не викликає сумніву.

У 1999 році під керівництвом О. Кулачек було проведено спеціальне дослідження «Перешкоди для жінок на державній службі», в результаті якого були виділені основні проблеми, що перешкоджають кар’єрному росту жінок. До них, на думку, О.Кулачек можна віднести: вплив традиційного оточення на робочому місці, тобто певні забобони: жінок хочуть бачити залежними, запобігливими, скромними виконавицями, тоді як чоловіків закликають бути незалежними, здатними до конкуренції, спрямованими на дію; для обрання на відповідальну посаду жінка повинна спочатку продемонструвати свою реальну компетентність, тоді як чоловікові достатньо мати потенційну; існує думка, що моральність і висока посада – речі несумісні, і жінки не прагнуть службових вершин, бо не хочуть ставити під загрозу свої сімейні стосунки й цінності; брак часу у жінок для професійного зростання, тому що вони мають сім’ї і обов’язки з догляду за дітьми, або старими батьками чи іншими родичами. Режим подвійного навантаження призводить до постійного емоційного й фізичного перенапруження, що може супроводжуватися психологічними, емоційними, а іноді й фізичними відстороненнями від службової активності; брак можливостей для підвищення професійного рівня. На рівні області, тим більше району чи села, майже відсутні джерела інформації про світовий і вітчизняний досвід державної служби.

На нашу думку, цей перелік бар’єрів входження жінок у державну службу можна доповнити наступними: припущення про спільність інтересів чоловіків і жінок виключає необхідність, того, щоб жінки були представлені як соціальна група (незважаючи на те, що «жінки» не є однорідною групою і всередині неї існують відмінності, вони все ж таки розділяють деякі загальні потреби та інтереси, які потребують їх представництва); домінування чоловіків у політиці призводить до використання «чоловічої мови» (термінологія «чоловіків», що використовується в політиці та управлінні, уявлення про те, що саме чоловіки є легітимними суб’єктами управління, а також впевненість, в тому що «чоловічими термінами» можна описати або представити жіночі інтереси, що зовсім не так, можуть заважати і шкодити політичній роботі жінок); політичні голоси жінок, їх погляди, вимоги та досягнення жінок-лідерів недостатньо представлені в засобах масової інформації (це призводить до браку альтернативних моделей поведінки для інших жінок і проблеми легітимності жіночої точки зору); чоловіча політична культура включає соціальні зв’язки між «старими добрими друзями» для досягнення політичних угод під час неформальних зустрічей, як наприклад, на баскетбольному майданчику або в сауні (ця система не дозволяє жінкам брати участь у багатьох неформальних, але невід’ємних при прийнятті рішень, процесах); більш низькі зарплати жінок, обмеження у праві на соціальну допомогу, поряд з поширеними очікуваннями, що дохід жінок піде на сімейні потреби – все це ускладнює або утримує їх від витрат на політичну кар’єру, що викликає сумніви.

Більш збалансована участь у національних структурах управління є сама по собі не стільки метою, скільки засобом підвищення якості управління.

На нашу думку, суспільство багато втрачає від того, що жінки належним чином не представлені у органах влади. Тут слід звернутись до досліджень в сфері менеджменту, які підтверджують таку точку зору.

Так, Л.Пампуха виділяє ряд особливостей, які доводять, що жіночий стиль управління набагато різноманітніший: мотивація роботи: у чоловіка – кар’єрне зростання та самовираження, у жінки – виконання цілі; жінки більше уваги приділяють міжособистісним стосункам з колегами, що призводить до покращення мікроклімату в колективі, де жінка-керівник; жінка емоційніша, схильна «програвати» ситуацію, тобто може передбачати наслідки своїх дій і відповідно корегувати їх; жінка відрізняється своєю гнучкістю, ситуативністю, вмінням пристосовуватись до ситуації, вмінням перемикатись з однієї соціальної ролі (менеджера) на іншу (мати, дружина); завдяки своїй терплячості жінка спрямована на послідовні, поступові дії та відповідно на реалізацію тактичних, а не стратегічних завдань; стиль керівництва жінки відрізняється демократичністю, готовністю до співпраці та колегіального ухвалення рішення при вмілому делегуванні обов’язків та відмові від обов’язкової опіки підлеглих; відповідальність за роботу покладається на конкретного виконавця; жінки відрізняються допитливістю та схильністю до повчань, але тут слід зауважити, що такі якості часом є вадою жінок; у екстремальних умовах жінка демонструє стратегію активного протистояння, в той час як чоловік – страху та уникнення; жінки навіть конфліктують більш «м’яко» ніж чоловіки.

Останні дослідження в галузі психології також свідчать на користь жінок. Так, було доведено, що головний мозок жінки має у десять разів більше нейронних зв’язків між півкулями, ніж чоловічий. А це, в свою чергу, допомагає їй набагато швидше переключатись з однієї роботи або соціальної ролі на іншу, а також це дає змогу жінці виконувати одночасно кілька справ. Для чоловіків нехарактерна така продуктивність. Вказані особливості жінок дають їм змогу виконувати секретарську та інші види роботи, що потребують виконання одразу багатьох функцій.

Щодо другої характеристики паритетної демократії – участі жінок у законодавчому процесі – для України також характерна асиметрія на користь чоловіків, що є вкрай негативним явищем в українській політиці.

Так, Комісія ООН з положення жінок стверджує, що в будь-якій державі законодавці починають приймати серйозні законопроекти для захисту інтересів дітей тільки тоді, коли кількість жінок-депутатів становить 20% і більше. Закони та державні програми, які стосуються інтересів жінок, починають з’являтись, коли частка жінок у структурах влади сягає 30%.

Представництво жінок у парламенті показує тип партійної системи держави та ставлення партій до гендерної рівності. Згідно з класифікацією російських політологів, де ключовою ознакою є кількісна представленість жінок в парламентах, Україна вже понад 15 років залишається в числі понад 50-ти країн світу з безумовним домінуванням чоловіків (5–9,9% жінок у представницькому органі). Це виглядає не кращим чином на фоні існування 9 країн-лідерів з 30-45% жінок-парламентаріїв; 37 гендерно-перспективних країн (15–30%) та 37 країн країни з високою гендерною диспропорцією (10–14,9%). Отже, за показником кількісної представленості жінок в парламентах Україна на початок 2012р. посідає 120-те місце у світі, поступившись навіть Єгипту, Туреччині, Білорусії, Узбекистану, Киргизстану тощо. Однак, навіть десятивідсоткове представництво жінок у вітчизняному парламенті не дає змоги виконати прийняті Україною на себе зобов’язання (відповідно до вимог ООН) – 30% жінок у складі вищого законодавчого органу вже до 2015р. Тому потрібно погодитись з думкою К.Везелевої, експерта з гендерних питань Всеукраїнської громадської організації «Інститут демократії та соціальних процесів», про те, що умов для виконання таких обов’язків поки що немає.

На кількісний показник присутності жінок у парламенті впливає рівень їх представництва у списках політичних партій. Також була виявлена залежність цього показника від типу виборчої системи. Так, Р.Дж.Музер вважає, що рівень представництва жінок вище за пропорційної системи. Проте, такий висновок не стосується пострадянських країн, для яких однозначних висновків вчений не зміг зробити. Але за його спостереженнями, у крайніх випадках Росії та України незалежних кандидатів виявляється більше, ніж партійних, і вони отримують більше місць, ніж будь-яка з політичних партій. При таких виборах політичні діячі-жінки мають кращі шанси бути обраними в одномандатних округах, ніж потрапити у верхні рядки в партійних списках.

Партії у своїй діяльності використовують один з наступних підходів до вирішення питання забезпечення гендерної рівності: гендерно нейтральний підхід – партії ігнорують питання статі кандидата, при цьому жінки висуваються досить рідко та до парламенту майже не потрапляють (їх питома вага становить 5–10% депутатів парламенту); система підтримки («affirmative actions») – партійна політика виразно виражається і підтверджується практичними діями намірів щодо підтримки та просування жінок (організація фінансової допомоги жінкам кандидатам, проведення спеціальних курсів, семінарів, конференцій для жінок, які виявили бажання розділити з чоловіками владні функції і т.п.); політика «позитивної дискримінації» («positive discrimination»). Її механізмом є гендерне нормування (квотування) – кількісні норми участі у владних структурах, застосовні до обох статей в різних (від 10 до 50%) пропорціях. У рамках цієї форми можна виділити три різних види нормування, що розрізняються за цілями і принципами формування квот: партійне квотування на рівні статутів партій (вказується пропорція жіночих і чоловічих прізвищ у списках кандидатів), гендерне квотування в електоральному законодавстві (визначення мінімального відсотка кандидатів від однієї статі, а іноді і послідовність у списку чоловічих/жіночих імен) та квотування місць в парламентах – в даний час законодавчо закріплено лише в п’яти країнах; політична рознарядка. Вона застосовувалась в країнах соціалістичного блоку негласно, у вигляді 30% квот для жінок на національному і 40-50% квот на місцевому рівні. В деяких пострадянських країнах в тому чи іншому вигляді існує і понині.

Країни-лідери з політичного представництва жінок на шляху до гендерної рівності, в першу чергу, встановлювали систему квотування, яка частіше була не обов’язком, а рекомендацією. Проте, через активну діяльність неурядових жіночих організацій, а також за сприяння держави, партії таких квот найчастіше дотримувались.

Активне залучення жінок до політичної участі в цілому та політичного лідерства вищих щаблів зокрема, допоможе не тільки враховувати інтереси жінок, ефективно використовувати їх відмінний від чоловічого досвід, а й допоможе побороти ряд негативних тенденцій в українському суспільстві. Так, на думку низки вчених, участь жінок у складі вищих державних органів може допомогти подолати таке явище, як корупція. У цьому зв’язку, корисним представляється порівняння світових показників рівня корупції та рівня представленості жінок у політиці.

Нами було зіставлено карту світу із нанесеними на неї показниками рівня корупції за даними Transparency Internationalта карту з даними Міжпарламентського союзу «Жінки в політиці: 2012». Порівняння зазначених карт дає вельми цікавий результат: у країнах, де високий рівень представництва жінок в парламенті та уряді, рівень корупції виявляється низьким. Безперечними лідерами за обома критеріями є країни Північної і Західної Європи. Так, серед перших 25 країн, які мінімально схильні до корупції (від 7 до 9,5 балів), можна назвати такі держави як: Данія і Фінляндія – по 9,4 бала, Швеція – 9,3, Норвегія – 9,0, Нідерланди – 8,9, Швейцарія – 8,8, Ісландія – 8,3, Німеччина – 8,0, Австрія – 7,8, Бельгія – 7,5 та ін.Одночасно, серед перших 25 держав з високим відсотком участі жінок у парламенті (від 56,3% до 31,3%) також виявляється велика їх частина: Швеція – де жінки складають 44,7% членів парламенту, Фінляндія – 42, 5%, Нідерланди – 40,7%, Ісландія – 39,7%, Норвегія – 39,6%, Данія – 39,1%, Бельгія – 38%, Іспанія – 36%, Німеччина – 32,9%, Нова Зеландія – 32,2%. У числі перших 25 держав рейтингу за часткою жінок, що займають міністерські пости, знову опиняються згадані раніше країни: Норвегія – 52,6%, Швеція – 52,2%, Ісландія і Фінляндія – по 50%, Австрія – 46,2%, Швейцарія – 42,9%, Бельгія – 41,7%, Данія – 39,1%, Німеччина і Нідерланди по 33,3%, Іспанія – 30,8%, Нова Зеландія – 28,6%.

Звідси випливає висновок, що існує певна від’ємна кореляція між рівнем корупції в суспільстві і гендерним паритетом у владних структурах. Отже, відповідно до наведених вище даних, встановлення гендерної рівності в державі може сприяти подоланню корупції в суспільстві. У всякому разі, встановлення паритетного представництва в парламенті може стати одним із чинників, що знижують рівень корупції. До аналогічних висновків приходить Кауфман, який в результаті проведених у 1998 р. досліджень в більш ніж 80 країнах, виявляє зворотно пропорційну залежність між показником корупції та показником соціально-економічних прав жінок.

Гендерно збалансована участь у національних структурах управління є засобом підвищення якості управління, а отже й засобом подолання корупції. Високий рівень участі жінок повинен допомогти суспільству усвідомити наскільки важлива гендерна проблематика при розгляді політичних процесів і прийнятті політичних рішень і заходів.

Важливою ініціативою з інтеграції гендерного підходу в Україні є реформа державної служби. На нашу думку, величезним кроком вперед у цій галузі є те, що проект Стратегії державної кадрової політики України містить розділ VІІІ «Гендерна політика».

Третя характеристика паритетної демократії – рівність чоловіків та жінок у інших сферах суспільного життя. Слід сказати, що в багатьох сферах життя українського суспільства і досі не досягнута така рівність, а існує певна гендерна асиметрія. Так, за даними соціологічного дослідження «Гендерні стереотипи та ставлення громадськості до гендерних проблем в українському суспільстві» Центру соціальних експертиз Інституту соціології НАН України, 50% українців вважають, що в нашому суспільстві є гендерна нерівність, при цьому 62% говорить, що порушуються саме права жінок. Крім того, 53% жінок переконані, що саме їм важче посісти місце в керівних органах управління державою, ніж чоловікам.

Гендерний дисбаланс в економічній сфері найбільш яскраво виявляється у питаннях зайнятості. Так, майже половина працюючих жінок в розвинених країнах займають або канцелярські посади, які іноді називають роботою «рожевих комірців», або зайняті у сфері обслуговування та охорони здоров’я. В Україні також традиційно висока частка жінок зберігається у торгівлі та сфері послуг, а також в бюджетній сфері (освіта, соціальне обслуговування і охорона здоров’я).

Чоловіки домінують в інших галузях, особливо будівельної індустрії: майже 100% мулярів, зварювальників та машиністів важкої техніки - саме вони. Крім того, чоловіками є більшість міліціонерів, інженерів, лікарів, суддів, юристів та керівників комерційних організацій. За даними статистики розвинених країн з найбільш високооплачуваних співробітників корпорацій входять більше 90% чоловіків і лише 4% жінок. Тільки в 9 з 1000 найбільших корпорацій пост генерального директора займають жінки.

Чим вищий дохід і престиж професії в будь-якій сфері, тим більше відповідних посад займають чоловіки. Наприклад, близько 90% вчителів загальноосвітньої школи. Проте на більш високому рівні стикаємося з протилежною ситуацією: серед кандидатів наук жінки складають 42%, а серед докторів наук – 20%.

Гендерна нерівність у сфері зайнятості має своє продовження у тому, що дохід жінок, що мають повну зайнятість, склав 72,8% від заробітку чоловіків по Україні, причому найменший він у промисловості та фінансовій діяльності (близько 67%). Порівняльний аналіз даних за 2000 та 2010рр., представлених у Гендерній мапі Українипро різницю в оплаті праці жінок та чоловіків дає змогу побачити деякі позитивні зрушення – така різниця за цей період скоротилась з 29,1% до 22,2%, тобто майже на 7%. Серед проблем у цій сфері також слід назвати значне зростання останнім часом кількість жінок, що задіяні на тяжких та шкідливих роботах, у той час як у великому бізнесі частка жінок коливається біля 5%.

В результаті цих негативних явищ за останні 12 років різко впав рівень народжуваності, що призводить до старіння нації, зросла жіноча злочинність, жінки масово виїжджають за кордон у пошуках роботи та гідного заробітку. Частка жінок у тимчасовій трудовій міграції складає 70%, а це по різним даним від 600тис. до п’яти мільйонів заробітчан. Жінки в багатьох випадках показують себе більш мобільними, гнучкими й такими, що швидше адаптуються до нових умов, ніж чоловіки. Тому на їхні плечі лягає ще й тягар утримування сім’ї. Через це зараз у західних регіонах України чоловік і жінка міняються місцями у виконанні сімейних ролей. Чоловік стає вихователем і доглядає дітей, залишаючись із ними, коли жінка виїжджає на заробітки. Проте така тенденція має і позитивні наслідки, тому що призводить до ломки гендерних стереотипів.

Слід наголосити, що гендерна асиметрія в неполітичних сферах пов’язана з забезпеченням прав не тільки жінок, а й чоловіків.

Через те, що процес законодавчого впровадження принципу гендерної рівності проходить переважно шляхом розширення прав жінок, без достатнього розгляду прав чоловіків, слід погодитись з відомим висловом про те, що «жінки так довго та успішно боролись за свої права, що, мабуть, чоловікам доведеться боротись за свої». При цьому, на наш погляд, слово «мабуть» вже неактуальне. Тому в останні роки відбувається розширення гендерного питання і його розповсюдження на захист прав чоловіків.

Для ілюстрації наведемо цитату з інтерв’ю радника міністра України в справах сім’ї, молоді та спорту Тамари Мельник: «зараз 40% чоловіків України не можуть мати дітей. Вони вмирають в найбільш продуктивному віці – в 30–50 років. Чоловіки-політики цих проблем не бачать. Нам вже сьогодні слід в соціальній сфері задіяти великі маси людей, і це в більшості мають бути жінки».

На жаль, проблема вимирання чоловіків – лише в полі зору науковців та невеликої частини експертів, але через якийсь десяток років це відчує все суспільство. Бо вже нині дорослі чоловіки складають лише 38% від усього населення. «У віці від 28 до 42 років смертність чоловіків – у чотири рази вище смертності жінок, кожен четвертий 16-річний хлопець ризикує не дожити до пенсійного віку. Не бачити цих проблем – це закрити перспективу для розвитку суспільства на багато років вперед. Тому що, якщо так і триватиме далі, то ми можемо отримати такі проблеми, яких у нас ще ніколи не було: через 15 років ми будемо мати в Україні збідніле переважно жіноче населення, також - криза з відтворенням. До того ж, ми зіткнемося з великою проблемою робочої сили. Потрібно, щоб суспільство і держава задумалися над цим, бо не можна не брати до уваги ці тенденції», – зазначає Лариса Кобилянська.

Проте слід зазначити, що останнім часом в нашій державі відбуваються деякі кроки у бік захисту прав чоловіків. Так, відповідно до трудового законодавства – ч. 3ст. 18Закону України «Про відпустки» у відпустку по догляду за дитиною віком до 3 років можуть піти чоловіки. Це положення було внесено до закону у березні 2010р. Слід сказати, що останнім часом змінився погляд на вихід у таку відпустку чоловіків – суспільство вважає це прийнятним. Проте поки що чоловіки не часто користуються таким правом. Так, в ході опитування понад 6000 працівників різних компаній, проведеного службою досліджень компанії HeadHunter з’ясувалось, що лише 7% батьків скористалися своїм правом на відпустку по догляду за дитиною. Хоча тих, хто в принципі готовий залишатися з дитиною вдома, значно більше: 41% серед тих, хто поки не має дітей, і 48% серед молодих татусів. Причому 52% жінок, які мають дитину, були цілком готові поступитися цією роллю чоловікам і лише 25% ні за що б не погодилися. Основним аргументом «проти» був той, що дитині в перші роки все-таки краще з мамою.

24% з тих, хто реально став «годуючим татом», визнали, що їх змусили до того обставини, оскільки крім них зробити це фізично не було кому. 17% керувалися матеріальними міркуваннями: їхні заробітки менші, ніж у дружин.

В даний час, у зв’язку з пенсійною реформою та стратегією переходу до накопичувальної системи назріває тенденція до позитивних зрушень відносно захисту чоловіків і в праві соціального забезпечення. Так, Міністерство праці та соціальної політики в середині 2010р. запропонувало поступово вирівняти пенсійний вік жінок і чоловіків. Попередньо, вже з 2012 року пенсійний вік жінок збільшуватиметься на шість місяців щороку, поки не досягне 60 років. Все це зумовлено тим, що тривалість пенсійного життя жінок досягає 24 років, а чоловіків – трохи більше 14.

Суттєва нерівність проявляється і у можливості способу життя. Жінки мають багатоваріативні можливості у виборі способу життя проти однієї єдиної можливості для чоловіків, тобто працювати. Сьогодні жінки мають вибір: працювати, бути домогосподаркою, залишитися вдома з дітьми або працювати неповний час.

Проблема захисту прав чоловіків-батьків також дуже гостро стоїть у сімейному праві під час розірвання шлюбу, коли постає питання визначення місця проживання дитини.

В даний час біля 75% розлучень ініціюються дружинами. Перспективи для членів подружжя наступні: для чоловіка ймовірність 50/50 втратити його дітей і платити аліменти; в одному з трьох випадків він втратить будинок; у 1 з 10 випадків він назавжди втратить контакт з дітьми.

Перспективи для жінки – майже безсумнівно діти залишаться з нею; шанс 50/50 отримати матеріальну вигоду у вигляді аліментів.

Левова частка судових рішень (близько 90%) по цьому питанню визначає, що дитина має жити з матір’ю. Аргументи можуть бути різноманітні. Один із них: «ця жінка є матір’ю дитини». Виходить, що батько має менше прав лише тому, що він не є жінкою. Тому у вказаній сфері сформувалась гостра соціальна проблема, що потребує свого вирішення, на наш погляд на рівні свідомості та національного менталітету.

Актуальною також є проблема насильства в сім’ї. В Україні це питання регулюється Законом України «Про попередження насильства в сім’ї» 2001р. Частіше у такому питанні говорять про необхідність захисту жінок і дітей. Проте не менш важливим є захист чоловіків.

За даними соціологічного опитування (проведеного у 2007році), з фізичним, економічним, сексуальним чи психологічним насильством в сім’ї стикається аж 75% українок. Щорічно від домашнього насильства в Україні гине близько 10 тис. жінок.

У 2011 році, за даними Мінсоцполітики, в міліцію зі скаргами на домашнє насильство звернулися 126 514 людей. З них 90% жінок, 9,4% чоловіків і 0,6% дітей. Правозахисники впевнені: ці цифри занижені як мінімум у десять разів, і реальна кількість жертв такого насильства за рік в нашій країні давно перевищує мільйон.

При цьому слід зазначити, що бійки – не найстрашніше, набагато небезпечніше постійний психологічний тиск. До того ж, найбільш розповсюджений вид насильства у сім’ї – саме психологічне. У табл.3.6. наведені дані опитування, проведеного в листопаді-грудні 2009 р.

Таблиця 3.6

Розподіл респондентів, які зазнавали насильства в сім’ї, %

Види насильства, яких зазнавали респонденти

Чоловіки

Жінки

Загалом

Психологічне насильство

76

81

79

Економічне насильство

35

41

38

Фізичне насильство

48

47

48

Сексуальне насильство

1

4

3

З табл.3.6. видно, що від насильства в сім’ї страждають не тільки жінки, а й чоловіки. До того ж всі серйозні світові дослідження в галузі домашнього насильства показують приблизний баланс між статями.

Опитування, проведене MORI за завданням Here and Now у 1994р. у Великобританії, дали такі результати: кожен п’ятий (18%) чоловік був жертвою домашнього насильства з боку дружини або партнера жіночої статі на противагу 13% жінок, постраждалих від чоловіків; кожна дев’ята жінка визнала використання фізичної агресії проти чоловіка або партнера (у порівнянні з кожним десятим серед чоловіків); 14% чоловіків повідомили, що піддавалися легким ударам з боку жінок (у порівнянні з 9% серед жінок); 11% чоловіків мали партнершу, яка погрожувала кинути в них що-небудь важке (в порівняння з 8% серед жінок); тільки 4% жінок пояснили, що їх поведінка (вербальна або фізична) була зумовлена випитим спиртним чи наркотиками (у порівнянні з 10% серед чоловіків); майже половина (47%) жінок пояснює їх поведінку (фізична або усна агресія) тим, що «це був єдиний шлях, за допомогою якого я могла звернути його увагу»; чоловіки з робочого класу (20%), більш ймовірно будуть піддані фізичній агресії з боку дружини або партнера-жінки, ніж чоловіки з середнього або вищого класу (15%).

Дослідження Here and Now показує, що 15% населення Великобританії зізналися, що вони піддавалися фізичної агресії з боку дружини або чоловіка.

За статистикою Міністерства сім’ї, молоді та спорту України, тільки за шість місяців 2010 року понад 10 тисяч українських чоловіків звернулися в соціальні служби зі скаргами на насильство в сім’ї. Це тільки верхівка айсберга – в Раді Європи вважають, що не більше 2% скривджених знаходять в собі сили зізнатись у цьому. А це означає, що до півмільйона українських чоловіків більш-менш регулярно потерпають від насильства з боку жінок.

Імовірність насильства над чоловіком в сім’ї збільшується з 7% в 20-річному віці до 27% до 60 років, причому найбільше страждають чоловіки у віці 36-50 років. Такі цифри наводять російські соціологи, що проводили нещодавно дослідження. В Україні так глибоко цю тему ще не вивчали, але підтвердити, що чоловіків б’ють регулярно, може будь-який травматолог.

Володимир Козлов – голова єдиної у своєму роді громадської організації «Чоловіки проти насильства» вивчає питання насильства у сім’ї відносно чоловіків і говорить про наявність декількох видів такого насильства, найголовнішими з яких називає фізичне та психологічне. Він наводить такий приклад: «Дружина зібралася відсудити у нього квартиру після розлучення і вже почала готувати ґрунт – на будь-яку сварку, яку вона сама ж провокує, викликає міліцію. Правоохоронці фіксують домашній скандал, репутація зіпсована. Зрозуміло, жінка погрожує забрати дітей після розлучення. А він хотів би залишитися з дочками. Це класичне психологічне насильство дружини-агресора».

В цьому контексті корисним є досвід Швеції, де на домашні сварки виїжджає двоє поліцейських – чоловік і жінка, щоб об’єктивно оцінити, хто є агресором, а хто – жертвою. Козлов говорить, що вже з кінця 2010 – початку 2011рр. мало початись навчання дільничних міліціонерів, як працювати в сім’ї, де є насильство над чоловіками, а у найближчі роки в України відкриються корекційні центри для чоловіків і жінок, в яких будуть перевиховувати агресорів. Керівник міжнародного гуманітарного центру «Розрада» Валентина Бандерівська разом з колегами розробила тренінги для цих центрів – програма реабілітації передбачає 12 зустрічей за 12 тижнів. Причому, якщо людина знущається над чоловіком або дружиною і факт цей зафіксований в міліції, відвідування групової терапії буде за законом обов’язковим.

Питання в тому, чи дістануться до них жертви насильства, особливо ті, хто живе в провінції і звик до образ і побоїв. Бандерівська каже, що насильство над чоловіками особливо часто спостерігається в селах, коли чоловік починає пити, а дружина, виконуючи фізичну роботу за двох, відчуває свою владу.

У різних галузях законодавства є ще досить багато прогалин у питанні забезпечення гендерної рівності в контексті незахищеності прав чоловіків.

Розглянемо цю проблему на прикладі кримінального права.

Перед початком аналізу слід відзначити, що кримінальне право є відносно новим об’єктом гендерної експертизи. Крім того, принцип рівності жінок та чоловіків тут має деякі особливості.

Принцип рівності у кримінальному праві за своїм змістом є дещо вужчим за конституційний принцип рівності. Його сенс у тому, щоб забезпечити рівний для всіх громадян обов’язок понести відповідальність за скоєний злочин. Ця рівність у вітчизняному кримінальному праві забезпечується тим, що єдиною підставою кримінальної відповідальності визнається лише вчинення діяння, що містить всі ознаки злочину, передбаченого Кримінальним кодексом (ст.2КК України). При цьому принцип рівності «не означає однакову відповідальність і покарання, тобто рівних меж та змісту кримінальної відповідальності та покарання». Узв’язку з цим, можливість застосування до жінок певних пільгових умов або навіть незастосування до них певних видів покарання у доктрині кримінального права не розглядається як порушення принципу рівності.

Таким чином, приходимо до висновку, що гендерна нерівність у кримінальному праві існує переважно у вигляді обмеження прав чоловіків.

Гендерна асиметрія тут може виявлятися в двох сферах: при виявленні кола злочинів і описі ознак складів злочинів, тобто при встановленні кримінальної відповідальності, а також при регламентації умов реалізації кримінальної відповідальності – при описі умов застосування різних видів покарання, а також пов’язаних з покаранням інститутів.

У першій сфері вірогідність прояву гендерної асиметрії безпосередньо залежить від об’єкту кримінально-правової охорони – ця вірогідність вище при захисті особистості та її благ, а також суспільної моральності, і нижче при захисті інших об’єктів (власності, навколишнього середовища та ін.).

У другій сфері на вірогідність прояву гендерної асиметрії впливає суворість конкретного виду покарання, що складається із змісту, строку або розміру та умов відбування.

Так, при реалізації кримінальної відповідальності жінок, в тому числі вагітних або з малолітніми дітьми, кримінальний закон передбачає для них більш пільгові умови порівняно з чоловіками. Наприклад, вагітним жінкам не може бути призначене довічне позбавлення волі, громадські роботи. Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок, а також жінок із дітьми до 3 років, арешт не застосовується до вагітних жінок та жінок з дітьми до 7 років. Обмеження волі не застосовується до вагітних жінок та жінок з дітьми до 14 років. Вчинення злочину жінкою у стані вагітності є пом’якшуючою відповідальність обставиною (п.4 ч.1 ст.66 КК України).

У жінок є багато пільг при звільненні від відбування покарання: з випробуванням – для вагітних жінок та жінок з дітьми віком до 7 років – строк випробування може бути призначений в рамках строку, на який жінку звільняють від роботи у зв’язку з пологами або до досягнення дитиною 7-річного віку (ст.79 КК України); дострокове звільнення від відбування покарання для вагітних жінок та жінок з дітьми до 3 років – на строк до досягнення дитиною 3 років (ст.83 КК України) та інше.

Як бачимо, в цій сфері склалась певна гендерна асиметрія, яка є соціально обумовленою і має бути в українському кримінальному праві збережена. Але, на наш погляд, вона повинна доповнюватись деяким її вирівнюванням. Тут слід зазначити, що у кримінальному праві в деяких питаннях вже ліквідовано гендерний дисбаланс. Так, суб’єктом зґвалтування (ст.152 КК) тепер може бути жінка, а потерпілим від втягнення особи в заняття проституцією (ст. 303 КК) може бути чоловік та інше. Але і досі є багато статей, що, на нашу думку, потребують уточнення в світлі запровадження принципу гендерної рівності.

Дискримінаційні положення щодо чоловіків містяться також і у Кримінально-виконавчому кодексі України. Так, за результатами гендерно-правової експертизи цієї галузі було встановлено таке порушення у ст.141КПК України, відповідно до якої діти засуджених жінок можуть передаватися їх родичам за згодою матері. Вказане положення порушує права батька. Відповідно Мін’юст пропонує внести зміни до статті в частині отримання згоди батька на передачу дитини родичам. Висновок Мін’юсту щодо наявності у Кодексі дискримінаційних норм направлений на ознайомлення до Верховної Ради України як органу, що ухвалив указаний законодавчий акт.

Таким чином, після проведення вивчення запровадження принципу гендерної рівності в контексті забезпечення прав чоловіків доходимо до висновку, що це питання і досі в Україні не набуло достатньої популярності.

Парадокс ситуації, у тому, що чоловіки – часто свої самі найгірші вороги. Вони частіше за все не будуть шукати допомогу, коли вони її потребують. Чоловіки становлять більшість суддів, які так несправедливі до батька у сімейних судах. Більшість законодавців – теж чоловіки.


Категорія: Паритетна демократія (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter