Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Аграрне право України - Погрібний О.О.

Розділ 9. Організаційно-правове забезпечення соціального розвитку села

§ 1. Поняття соціального розвитку села

У сільській місцевості в найближчій перспективі проживатиме близько третини населення України, основна частина якого зайня­та в аграрній сфері виробництва. Село не тільки виконує функцію продовольчого забезпечення держави, а й лишається носієм само­бутніх матеріальних, культурних, моральних надбань і традицій ми­нулих поколінь. У селі сконцентровано значну частину соціально-економічного потенціалу суспільства. З огляду на це, важливим фактором визначення цивілізованості будь-якого суспільства є ставлення його до селянина.

Досвід сучасного реформування аграрного сектора економіки країни наочно показав, що сама реорганізація державних і колек­тивних сільськогосподарських підприємств та надання землі у при­ватну власність не вирішують проблеми насичення ринку продо­вольчими товарами. Ефективне виробництво товарної сільськогос­подарської продукції не можливе без наявності державних протек­ціоністських програм, спрямованих на формування повноцінного життєвого середовища, задоволення економічних і соціальних інте­ресів сільського населення, забезпечення комплексного розвитку сільських територій, об'єктів соціальної інфраструктури, сучасних систем зв'язку та інформатики, транспорту, житлово-комунально­го та водного господарства, шляхового будівництва, збереження сільської поселенської мережі тощо. Аграрний протекціонізм являє собою систему державних заходів (політичних, економічних, пра­вових), метою якого є стимулювання розвитку національного сіль­ськогосподарського товаровиробника, обстоювання інтересів на зовнішньому і внутрішньому ринках та створення належного рівня життя для сільського населення.

Сільське господарство потребує підвищеного виробничо-госпо­дарського ризику. Тому світова практика виходить із того, що ця галузь, позбавлена державного регулювання, спеціально орієнтова­ного на захист майнових інтересів виробників сільськогосподар­ської продукції, та відповідної підтримки виробничої і соціально-побутової сфер, не може ефективно функціонувати. Виробничий процес у сільському господарстві навіть за наявності найвищого рівня науково-технічного й сервісного забезпечення не може кон­тролюватися людиною у повному обсязі. Державна підтримка є не­одмінною також з урахуванням ролі села в демографічному розвит­ку суспільства, соціально-побутових особливостей сільського життя. Так, країнам ЄЕС процвітання сільського господарства коштує щорічно 40 млрд євро. У 24 розвинених країнах, об'єднаних Орга­нізацією з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), фер­мери близько 40% своїх доходів отримують у вигляді дотацій, шля­хом штучного підвищення державою цін на сільськогосподарську продукцію, що закуповується. У деяких країнах, отримані таким чином доходи сягають 80%.

Концептуальним підґрунтям державної підтримки сільського господарства є визнання його становища хронічно невигідним у системі товарних зв'язків народного господарства. Встановлено, що в США вартість обробленої продукції в сільському господарс­тві вдвічі менша, ніж вартість засобів виробництва для сільського господарства. Середній прибуток у ньому є нижчим. Вищий сту­пінь ризику призводить до того, що сільське господарство функці­онує в умовах нерівності його економічних суб'єктів з аналогічни­ми суб'єктами в інших галузях. У ФРН з 5 вересня 1955 р. діє за­кон про аграрне господарство. У ньому зазначається, що завданням держави є забезпечення соціальної справедливості шляхом регулю­вання сільського господарства з метою захисту його інтересів. Цим законом була введена система щорічної звітності Уряду перед пар­ламентом про економічну ситуацію в сільському господарстві та паритет у відносинах з іншими галузями. Стаття 39 Римського до­говору про створення ЄЕС 1957 року однією із цілей сільськогос­подарської політики співтовариства називає забезпечення справед­ливого рівня життя сільського населення. Спеціально зазначається, що, розробляючи аграрну політику, члени співтовариства повинні брати до уваги специфічний характер сільськогосподарської діяль­ності, необхідність державного регулювання сільського господарс­тва властивими йому методами, з відповідною поступовістю.

Сучасний етап реформування аграрних відносин в Україні ха­рактеризується погіршенням фінансового стану та зниженням платоспроможності сільськогосподарських і агропромислових то­варовиробників, недосконалістю кредитно-фінансової системи то­що. Це призводить до того, що із 7,8 млн працездатних осіб, які мешкають у сільській місцевості, 1,6 млн — безробітні, а 1,9 млн — зайняті лише в особистих селянських господарствах. Майже не зростають реальні доходи селян, головним джерелом яких є над­ходження від низькопродуктивної праці в особистих підсобних господарствах. За рівнем середньомісячного заробітку, який ста­новить лише 48,6% середнього рівня заробітної плати у виробни­чих галузях, сільське господарство посідає останнє місце. Прак­тично не відновлюється діяльність підприємств і закладів сфери обслуговування, припинилося оновлення матеріальної бази соціальної інфраструктури. Наслідками цих процесів є критична соці­ально-демографічна ситуація на селі. Так наприкінці 2002 р. пере­вищення смертності над народжуваністю досягло 156 тис. чоловік на рік. Майже в 90% сіл протягом останніх 5 років кількість по­мерлих перевищила кількість народжених, у 11 % сіл за цей час не народилося жодної дитини. Зростають темпи обезлюднення сіл, майже у третини з них не самовідтворюється населення. Як бачи­мо, соціальне відродження села та підвищення ефективності аг­рарного виробництва — процеси органічно пов'язані. За таких умов збереження і розвиток села, забезпечення повноцінного від­творення в ньому українського народу має стати головним пріори­тетом державної аграрної політики.

Це й дістало своє відображення в указах Президента України від 20 грудня 2000 р. "Про Основні засади розвитку соціальної сфери села" та від 15 липня 2002 р. № 640 "Про першочергові заходи що­до підтримки розвитку соціальної сфери села". Названі норматив­ні акти визначають коло організаційно-правових заходів щодо здій­снення соціальних перетворень на селі, а саме:

— збільшення зайнятості сільського населення на сільськогосподарських підприємствах різних організаційно-правових форм та особистих селянських господарствах за допомогою нарощування обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, її первинної переробки й збереження, поширення в сільській місцевості практики урізноманітнення видів господарської діяльності;

— підвищення продуктивності праці, рівня заробітної плати працівників сільського господарства та застосування науково обгрунтованих норм праці;

— ефективне використання трудових ресурсів і робочого часу;

— відновлення діяльності раніше закритих та відкриття нових закладів соціально-культурного призначення в сільських населених пунктах, а також зупинення їх закриття;

— нарощування обсягів житлового будівництва на основі спеціальних програм його підтримки;

— збільшення обсягів будівництва інженерних мереж і споруд, насамперед, у регіонах, де відсутні місцеві джерела питної води та паливно-енергетичні ресурси; розвиток систем розвідних мереж водо- і газопроводів з метою повнішого завантаження існуючих магістралей;

— створення сприятливих умов для розвитку на селі сфери платних послуг.

Юридично забезпечити реалізацію визначених органами влади й управління України організаційно-економічних напрямів аграр­ної реформи і соціального розвитку села покликані також норма­тивно-правові акти. Зокрема, одним із перших таких законодав­чих актів є Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві". На жаль, практика показала, що поло­ження цього Закону є декларативними. Неможливість його прак­тичної реалізації призвела до необхідності прийняття цілої низки підзаконних нормативно-правових актів, зокрема вищезгаданих указів.

 


§ 2. Правовий режим об'єктів соціальної сфери села

У процесі реструктуризації сільськогосподарських підприємств, заснованих на колективній та інших формах власності, відбувалась передача в комунальну власність закладів соціальної інфраструкту­ри, що належали реформованим сільськогосподарським підпри­ємствам. Постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 р. № 1060 "Про поетапну передачу у комунальну власність об'єктів соціальної сфери, житлового фонду сільськогосподар­ських, переробних та обслуговуючих підприємств, установ і орга­нізацій агропромислового комплексу, заснованих на колективній та інших формах недержавної власності", визначено умови такої передачі, згідно з якими, починаючи з 1997 і до 2001 р. вона здій­снювалася безоплатно, поетапно, на основі розроблених і затвер­джених у встановленому порядку переліків об'єктів соціальної сфери.

Передачі в комунальну власність підлягали: житловий фонд (крім гуртожитків); дитячі дошкільні заклади, школи та інші закла­ди освіти, табори відпочинку й оздоровлення дітей, об'єкти куль­тури та аматорського спорту, приміщення будинків-інтернатів для престарілих та інвалідів, об'єкти охорони здоров'я й побуту; мере­жі електро-, тепло-, газоводопостачання і водовідведення, а також інженерні будівлі та споруди, призначені для обслуговування жит­лового фонду і соціальної сфери (бойлерні, котельні, теплові, ка­налізаційні та водопровідні мережі й споруди, збудовані та прибу­довані приміщення, обладнання тощо).

Зазначені об'єкти переходили в комунальну власність за рішен­ням загальних зборів членів підприємства чи зборів уповноважених колективних сільськогосподарських підприємств або за рішенням органів, уповноважених розпоряджатися майном підприємств ін­ших форм недержавної власності. Об'єкти соціальної сфери передавалися в комунальну власність адміністративно-територіальних одиниць за згодою органів місцевого самоврядування.

Об'єкти соціальної інфраструктури передавалися в комунальну власність відповідно до Положення про порядок передачі в кому­нальну власність загальнодержавного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або в оперативному управ­лінні підприємств, установ та організацій, затвердженого постано­вою Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1995 р.

Однак дії щодо передачі в комунальну власність закладів соці­альної інфраструктури не підкріплювались відповідним наповнен­ням місцевих бюджетів фінансовими ресурсами, потрібними для утримання таких закладів. Практично припинилися фінансування за рахунок бюджетних коштів соціальної інфраструктури села й відшкодування суб'єктам господарювання витрат на її розвиток. Держава, вирішуючи дану ситуацію, створює умови для розв'язан­ня соціальних проблем відповідно до встановлених нормативів.

Так, згідно з положеннями Державної програми розвитку соці­альної сфери села на період до 2005 року, затвердженої Указом Президента України від 15 липня 2002 р. № 640/2002, на розвиток соціальної інфраструктури села в 2003-2005 рр. мало бути спрямо­вано не менш як 30% видатків з Державного бюджету України на капітальні вкладення. Ці заходи мали сприяти виділенню бюджет­них коштів на розвиток соціальної інфраструктури села в обсягах, передбачених Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному госпо­дарстві".

Щоб забезпечити єдиний підхід до визначення об'єктів соціаль­ної сфери у практичній діяльності, Головна державна податкова інспекція України спільно з Міністерством України у справах бу­дівництва та архітектури в листі від 9 квітня 1993 р. затвердили Тимчасовий перелік об'єктів, які відносяться до соціальної сфери. Відповідно до зазначеного Переліку, об'єкти соціальної сфери по­ділено на такі групи:

— житлово-комунальне господарство й побутове обслуговування населення (житлові будинки, гуртожитки для працівників, студентів вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, учнів загальноосвітніх шкіл, шкіл-інтернатів, водогони, об'єкти газопостачання й теплозабезпечення тощо);

— охорона здоров'я, фізична культура й соціальне забезпечення (лікарні, станції швидкої допомоги, лікувально-фізкультурні заклади, протитуберкульозні, наркологічні диспансери, поліклініки, пункти охорони здоров'я, фельдшерсько-акушерські пункти, санаторії-профілакторії, пансіонати, спеціалізовані санаторії, піонерські табори, будинки відпочинку, пансіонати, стадіони, спортивні зали, водні басейни, дитячі спортивні школи, спортивні клуби тощо);

— народна освіта (академії, університети, інститути, технікуми, професійні училища, курси, навчальні комбінати, курси підвищення кваліфікації, методичні кабінети, школи, школи-інтернати, дитячі садки, ясла, дитячі ясла-садки (комбінати), дитя­чі майданчики, дитячі будинки тощо);

— культура та мистецтво (бібліотеки, фільмотеки, будинки культури, клуби, будинки художнього виховання дітей, кіноте­атри тощо).

Крім названих груп об'єктів соціальної сфери, цей Перелік визначає також і види робіт, виконання яких вважається "будівництвом об'єктів соціальної сфери села" за умови їх бюджетного фінансування.

Для будівництва та реконструкції об'єктів соціальної сфери се­ла Державна програма передбачає використання коштів Державно­го бюджету України як пайову участь держави для заохочення міс­цевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та недержавних інвесторів до розвитку соціальної інфраструктури села. Цікавим прикладом залучення недержавних інвесторів до фі­нансування будівництва та реконструкції об'єктів соціальної сфери села є реалізація в 4 областях України (Донецькій, Луганській, Одеській та Київській) Програми, розробленої Міністерством у справах міжнародного розвитку Великобританії. Спеціалісти про­екту надають на місцях консультаційну допомогу сільським меш­канцям з питань раціональнішого ведення господарства й власно­го бізнесу. Одним із головних напрямів реалізації цієї Програми є створення кредитних спілок, діяльність яких буде спрямована на кредитування соціальних програм на селі.

Чинним законодавством встановлено заборону щодо зміни фун­кціонального призначення певних груп об'єктів соціальної сфери села. Так, згідно зі ст. 6 Закону України "Про пріоритетність соці­ального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", в сільській місцевості не дозволяється ліквідація, ре­організація й перепрофілювання закладів охорони здоров'я, освіти, соціального захисту населення (будинки-інтернати для людей похи­лого віку та інвалідів), які утримуються за рахунок бюджету.

 


§ 3. Правове забезпечення наукових досліджень, підготовки кадрів для села та зайнятості сільського населення

Відповідно до ст. 21 Закону України "Про пріоритетність соці­ального розвитку села та агропромислового комплексу в народно­му господарстві" за рахунок державного бюджету здійснюється фі­нансування наукових досліджень проблем соціального розвитку се­ла та агропромислового виробництва.

Дослідні та дослідно-експериментальні господарства мають пра­во самостійно визначати свою господарську діяльність, розвивати зв'язки з промисловими підприємствами та зарубіжними партнерами. Доходи від освоєння науково-технічних нововведень в агроп­ромисловому виробництві протягом 5 років не підлягають оподат­куванню.

Підготовка й перепідготовка спеціалістів для соціальної сфери села здійснюється за рахунок державного бюджету через систему державних закладів освіти та науки. Законодавство України визна­чає основні форми підготовки спеціалістів і підвищення їх кваліфі­кації. Відповідно до законів України від 4 червня 1991р. "Про ос-віту"(в редакції Закону від 23 березня 1996 р.), від 10 лютого 1998 р. "Про професійно-технічну освіту", від 13 травня 1999 р. "Про за­гальну середню освіту" та від 17 січня 2002 р. "Про вищу освіту", спеціалісти для села можуть готуватися засобами загальної серед­ньої освіти, у професійно-технічних закладах, закладах вищої осві­ти шляхом підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів.

Відповідно до ст. 22 Закону України "Про пріоритетність соці­ального розвитку села та агропромислового комплексу в народно­му господарстві", в усіх вищих навчальних закладах (університетах, інститутах), коледжах, технікумах тощо встановлюється обов'язко­ва для виконання квота приймання сільської молоді. Порядок та умови квотування, а також використання випускників визначає Уряд.

Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації спеціа­лістів і робітничих кадрів для виробничої та соціальної сфери села в державних навчальних закладах провадяться за рахунок держав­ного й місцевого бюджетів, а також на підставі договорів між нав­чальними закладами, підприємствами, організаціями.

Перепідготовка й підвищення кваліфікації спеціалістів, робіт­ничих кадрів є обов'язковими і здійснюються періодично в строки, визначені державними органами. У разі невиконання відповідних договорів сільськогосподарські підприємства, незалежно від форм власності, а також організаційно-правових форм, у тому числі фер­мерські господарства, відшкодовують матеріальні витрати держав­ному і місцевому бюджетам в порядку, визначеному Урядом.

З метою підвищення рівня зайнятості сільського населення Державна програма розвитку соціальної сфери села на період до 2005 року передбачає: збільшення кількості працівників сільсько­господарських підприємств різних організаційно-правових форм завдяки нарощуванню обсягів виробництва; сприяння розвитку особистих селянських господарств, власники яких приєднали до присадибних ділянок землі, отримані внаслідок розпаювання сіль­ськогосподарських угідь; створення мережі підприємств і організа­цій агросервісу, передусім, у сфері матеріального постачання та збуту продукції; розвиток малого підприємництва у сферах діяль­ності, не пов'язаних із сільськогосподарським виробництвом, зокрема побутового та комунального обслуговування населення, ту­ризму тощо; законодавче врегулювання питань зайнятості сіль­ських громадян, які одержали в приватну власність земельні ділян­ки у процесі реформування сільськогосподарських підприємств, та питань, пов'язаних із наданням таким громадянам статусу безро­бітних у разі втрати ними роботи.

Програма спрямована на реалізацію заходів щодо зростання до­ходів сільського населення. До таких заходів належать: впровад­ження механізму забезпечення державних гарантій, положень Ге­неральної угоди між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців України та всеукраїнськими профспілками і проф­об'єднаннями на 2002—2003 роки, галузевих угод, а також колек­тивних договорів щодо оплати праці та захисту прав працівників на своєчасну виплату заробітної плати аж до притягнення в установ­леному порядку винних у порушенні зазначених гарантій і поло­жень до відповідальності; формування та здійснення ефективної цінової політики в галузі сільського господарства; погашення за­боргованості з виплати заробітної плати працівникам сільськогос­подарських підприємств усіх організаційно-правових форм; посту­пове зменшення виплати заробітної плати працівникам сільсько­господарських підприємств у натуральній формі; створення умов для участі членів трудового колективу в розподілі та одержанні час­тини прибутку сільськогосподарського підприємства; підвищення рівня забезпечення найманих сільськогосподарських працівників страховими виплатами та соціальними послугами за загально­обов'язковим державним соціальним страхуванням; розв'язання проблеми фінансування виплати пенсій сільським жителям.


< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
Категорія: Аграрне право України - Погрібний О.О.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter