Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Аграрне право України - Погрібний О.О.

Розділ 11. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення

§ 1. Поняття і склад земель сільськогосподар­ського призначення

У структурі земельного фонду особливе місце посідають землі сільськогосподарського призначення, які пов'язані зі сферою сіль­ськогосподарського виробництва, і які на сьогоднішній день є ос­новною категорією земель, що забезпечують проведення земельної реформи. До земель сільськогосподарського призначення належать усі землі, основним цільовим призначенням яких є їх використан­ня в сільському господарстві. За ст. 22 ЗК землями сільськогоспо­дарського призначення є землі, надані для виробництва сільсько­господарської продукції, здійснення сільськогосподарської науко­во-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної ви­робничої інфраструктури або призначені для таких цілей. Виходя­чи з цього, можна визначити дві основні правові ознаки земель сільськогосподарського призначення — надання для потреб сіль­ського господарства, а також використання у сфері сільськогоспо­дарського виробництва.

Земля в сільськогосподарському виробництві є незамінним чин­ником завдяки особливостям, серед яких найчастіше вирізняються: обмеженість (незмінність кількості), непереміщуваність, невідтворюваність, незнищуваність, практична невичерпність її продуктив­ної сили. Поняття "земля" і "земельна ділянка" не збігаються. У власності й користуванні сільськогосподарських підприємств і гро­мадян можуть перебувати тільки індивідуально визначені, виділені в натурі на місцевості земельні ділянки, що мають точні межі.

Землям сільськогосподарського призначення не випадково на­лежить перше місце серед закріплених у законодавстві 9 категорій земельного фонду. На відміну від інших категорій земель, які ви­користовуються головним чином як просторово-операційний ба­зис, ці землі є основним засобом виробництва продуктів харчуван­ня, кормів для тварин і сировини для різних галузей промисловос­ті. Для них встановлено особливий правовий режим, що характе­ризується таким використанням земель, за якого забезпечується охорона земель, недопущення виведення їх із сільськогосподар­ського обігу, підвищення родючості ґрунтів.

Однією з головних характеристик земель сільськогосподарсько­го призначення є ґрунтова. Земля як поверхневий шар функціонує за законами природного розвитку, взаємодіє з іншими природни­ми ресурсами. Значну частину земної поверхні займає ґрунт — природне утворення, що складається з генетично пов'язаних обрі­їв, які формуються внаслідок перетворення поверхневих шарів і ат­мосфери під впливом води, повітря й живих організмів; має родю­чість. У цьому значенні "земля" і "грунт" — поняття ідентичні. Відмінність полягає в тому, що земля є більш загальним поняттям, а Грунт пов'язаний із конкретним уявленням про якість землі та здатністю її використання в сільському господарстві. Головне, щоб одержуючи максимальну кількість сільськогосподарської продукції, землекористування було раціональним.

Однак не всі автори згодні з такою позицією. Дехто вважає, що ідентичне застосування в юридичному аспекті термінів "земля" і "грунт" неправильне, оскільки вони мають істотні відмінності. Уяв­лення про грунти як про специфічні природні й господарські об'єкти не дістали свого відображення в Конституції України. В юридичній науці грунт визначається як самостійний об'єкт екологічних правовід­носин, якісною властивістю якого є родючість, та який є основним і незамінним засобом виробництва сільськогосподарської продукції.

Правове поняття земель сільськогосподарського призначення включає характеристику їх юридичної структури або складу. Тради­ційно прийнято вважати, що в сільському господарстві земля фун­кціонує: як територіальна умова й як основний засіб виробництва. З огляду на це землі сільськогосподарського призначення згідно з юридично усталеними способами їх використання поділяються на два головних види.

По-перше, це — сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги), які відповідно до природних властивостей, розташування і господарських потреб ви­користовуються для посівів сільськогосподарських культур і є засо­бом виробництва в рослинництві.

По-друге, це — несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насаджен­ня, крім віднесених до земель лісового фонду, землі під господар­ськими будівлями й дворами, землі тимчасової консервації тощо), які є тільки територіальним базисом, і потрібні для організації сіль­ськогосподарського виробництва та пов'язаних з ним видів діяль­ності. У цьому разі йдеться про площі нерослинницького призна­чення, які є землями сільськогосподарського використання.

 


§ 2. Землі сільськогосподарського призначення як об'єкт правового регулювання

Земля не є результатом людської праці. Вона — продукт самої природи. Безпосереднім об'єктом правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення виступає певна визначена територія, що є просторовою сферою діяльності суб'єк­та, де він може займатися виробництвом сільськогосподарської продукції і зведенням будинків, виробничих споруд та інших об'єк­тів, потрібних для обслуговування основної діяльності. Отже, для земель сільськогосподарського призначення характерне викорис­тання не тільки як засобу виробництва (вирощування сільськогос­подарської продукції), але й як просторово-операційного базису, що властиве всім категоріям земель.

ЗК вживає і термін "земля", і термін "земельна ділянка", хоча визначення дає лише останньому. Це пояснюється тим, що об'єк­том правовідносин з використання землі завжди є індивідуально визначена земельна ділянка, яка являє собою частину земної по­верхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ст. 79 ЗК).

Специфічними ознаками земельних ділянок сільськогосподар­ського призначення, які характеризують їх як об'єкт земельних від­носин, є: обмеженість площі, локалізованість за місцем розташу­вання; вони є нерухомим об'єктом і основним способом виробниц­тва в сільському господарстві.

Земельні ділянки і права на них, а також міцно пов'язані із зе­мельними ділянками об'єкти (ґрунт, замкнені водойми, ліс, бага­торічні плодові насадження, будинки, будівлі, споруди тощо), пе­реміщення яких без шкоди їх призначенню неможливе, перебува­ють в обігу неподільно, якщо інше не передбачено законом.

Існує думка, що землі сільськогосподарського призначення як об'єкт правового регулювання мають потрійну правову характерис­тику: загальний об'єкт (частина земельного фонду), на який поши­рюється загальний правовий режим використання землі; родовий об'єкт (категорія земельного фонду), на який поширюються прави­ла особливого правового режиму, призначені для земель сільсько­господарського призначення; а також безпосередній об'єкт (як сільськогосподарське угіддя), на який поширюється дія норм зе­мельного, фінансового, господарського та інших галузей права.

Землі сільськогосподарського призначення регулюються зе­мельним законодавством як єдиний об'єкт, що означає: сільсько­господарському використанню підлягають не будь-які, а лише при­датні для цих цілей землі; не всякі придатні для сільськогосподар­ських потреб землі можна використовувати як землі сільськогоспо­дарського призначення. Так, у заповідних зонах заборонено здій­снювати товарну сільськогосподарську діяльність.

Мета використання земельної ділянки визначається органами місцевого державного управління й органами місцевого самовряду­вання під час надання конкретної земельної ділянки. Про це заз­начається в документах, які засвідчують права на землю, а також у документах державного земельного кадастру і державної реєстрації. При цьому неприпустимою є самовільна зміна дозволеного ви­користання земельної ділянки. Вимоги щодо дозволеного викорис­тання земельної ділянки є частиною інших галузей законодавства, у складі яких вони регламентуються докладніше.

Важливою характеристикою земельної ділянки як об'єкта пра­вового регулювання є площа. Визначаючи розміри земельних ді­лянок, наданих у власність і користування, органи влади врахову­ють природноекономічні, екологічні та соціальні умови на основі рекомендацій науково-дослідних установ щодо природно-сільсько­господарського районування земель та їх нормування.

У ЗК робиться спроба обмежити площу земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які перебувають у власності громадян, певними розмірами. Відповідно до ст. 121 ЗК громадя­ни України мають право на безкоштовне одержання земельних ді­лянок у власність за нормами: для ведення особистого селянського господарства в розмірі не більше 2 га; для ведення садівництва — не більше 0,12 га; для ведення фермерського господарства — у розмі­рі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогоспо­дарських підприємств, розташованих на території сільської, се­лищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано кілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної час­тки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відпо­відної ради, розмір земельної частки (паю) визначається як серед­ній по району. Землі фермерського господарства можуть склада­тися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фер­мерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам — членам фермерського господарства на праві приватної власності; а також земельної ділянки, що вико­ристовується фермерським господарством на праві оренди. Грома­дяни — члени фермерського господарства мають право на одер­жання у власність із земель державної і комунальної власності зе­мельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Громадянам — членам фермерських господарств передаються безкоштовно в при­ватну власність надані їм у користування земельні ділянки в роз­мірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підпри­ємства, розташованої на території відповідної ради. Це право не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку (пай) (ст. 32 ЗК).

Розмір земельних ділянок, які передаються безоплатно громадя­нину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної час­тки (паю) (ч. 2 ст. 121 ЗК). Громадяни мають право додатково одержувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення, але не більше 100 га (до 1 січня 2010 р.). При цьому зазначена площа може бути збільшена у разі спадкування земельних ділянок за законом (п. 13 Перехідних положень ЗК).


< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
Категорія: Аграрне право України - Погрібний О.О.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter