Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Політичні еліти (Семінари)

1. Визначення феномену політичного лідерства

2. Концепції політичного лідерства

3. Типологія політичного лідерства

4. Функції та механізми політичного лідерства

5. Теорія рис, ситуаційна концепція, теорія конституентів, психологічні концепції, інтерактивний аналіз

 

 

1. Визначення феномену політичного лідерства


Історія людства свідчить, що існування і розвиток суспільства немислиме без формування і взаємодії тих чи інших моделей групового проживання. Саме це зумовило такий порядок суспільного життя, де провідну роль відігравали більш досвідчені, розумні, сильні люди. Вони отримували визнання, довір’я, авторитет серед своїх співвітчизників, ставали лідерами.

Зростання різноманітності потреб та поява нових видів діяльності істотно ускладнили соціальні відносини, що вимагало впорядковування поведінки індивідів, гармонізації і узгодження людських потреб і дій. В цей час і з'являється політичний лідер, тобто людина, здатна визначати загальну мету, засоби їх досягнення, організовувати процес розподілу ролей і функцій усередині співтовариства.

Політика неможлива без політичних лідерів. Головним критерієм політичного лідерства є ефективність його дії, результативність, задоволення запитів та інтересів тієї спільноти, яка бачить власну перспективу у його існуванні. Без широкої соціальної підтримки політичне лідерство не може відбутися.

Політичне лідерство — один із різновидів лідерства. Політичний лідер є символом певної спільноти, це особа, здатна реалізувати інтереси спільноти за допомогою влади, що дається йому цією спільнотою, політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати довкола себе групу прихильників та повести їх за собою.

Політичне лідерство має формальний і неформальний аспекти. Формальний аспект лідерства пов'язаний із керівним місцем людини у суспільній ієрархії, з високою посадою, статусом, владою. Неформальний аспект лідерства полягає в особистих вроджених якостях людини, її здатності виконувати роль лідера.

Становлення особи як політичного лідера залежить від способу формування лідерства: бюрократичного і антрепренерського. Бюрократичний спосіб передбачає формування лідера вузьким колом осіб за певними, чітко заданими критеріями (партійність, відданість системі, вождю). За антрепренерським способом лідер формується у публічній конкурентній боротьбі, де вирішальним чинником є імідж самої особи, яка змагається за лідерство.

У політологічному аспекті політичне лідерство — це суспільно-політичний процес, за якого одна, а іноді кілька осіб беруть на себе і виконують роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства загалом.

Політичним лідером можна вважатибудь-якого учасника політичного процесу, який прагне і здатний консолідувати зусилля оточуючих і активно впливати (у межах території, міста, регіону, країни) на цей процес задля досягнення означених і поставлених ним цілей; це популярний і впливовий учасник суспільного життя, який визначально впливає на нього, консолідує зусилля людей для досягнення спільної мети.

 

 


2. Концепції політичного лідерства


Існує низка концепцій, які обґрунтовують природу політичного лідерства:

1. Теорія рис — пояснює феномен політичного лідерства наявністю видатних рис у людини, а саме: розуму, компетентності, організаційних здібностей тощо (Е. Богардус).

2. Ситуативна теорія — трактує лідера як продукт ситуації. Причина лідерства полягає не в індивідові та притаманних йому рисах, а в ролі, яку лідер має виконувати за конкретної ситуації (Ф. Фідлер).

3. Концепція послідовників — розкриває лідерство через взаємовідносини між лідером та його послідовниками, через вплив останніх на політичного лідера.

4. Психологічна концепція — в основі лідерства — прагнення людини перебороти певні комплекси і табу, досягти більшого, ніж вона має або може. Ця риса є в творчості, мистецтві та політиці.

Великого значення проблемі політичного лідерства надавали мислителі різних історичних епох, такі, як Геродот, Плутарх, Макіавеллі, Карлейль, Вебер, Ніцше, Тард, Маркс та ін.

У Стародавній Греції Геродот, Плутарх, Лівій примітили, що у будь-якій спільноті завжди знаходяться видатні люди, найбільш досвідчені, найбільш сміливі, люди видатного розуму чи волі, що дістали повагу та підтримку громадян.

Н. Макіавеллі вважав політичним лідером володаря, котрий заради збереження свого панування і підтримки суспільного порядку не гребує ніякими засобами, навіть аморальними. Т.Карлейль і Р.Емерсон були певні, що у видатних особистостях найповніше виявляється божественне провидіння й творче начало в історії.

У Новий час глибокі думки про роль видатних особистостей в історії висловлені Г.Гегелем. Він вважав, що цілі, які переслідують великі люди і яким вони віддають свою пристрасть, містять момент всезагального. Історичні особистості – це люди, в яких втілені цілі діалектичних переходів, які повинні мати місце в їх час.

Гегелівський підхід до розгляду суспільно-політичного лідерства отримав дальший розвиток у марксизмі. Основоположники цієї аналітичної традиції виходили з того, що і сама поява видатних особистостей, і результати їх діяльності є історичною необхідністю.

Багато дослідників лідерства опираються на типологію, розроблену Максом Вебером. Він виділив три типи лідерства:

- традиційне лідерство – право на лідерство, приналежність до еліти, віра в святість традицій (характерного для індустріального суспільства);

- харизматичне лідерство – віра в здібності вождя, його винятковість, культ особи;

- раціонально-легальне лідерство – основане на вірі в законність існуючого порядку, бюрократичне лідерство.

Головною фігурою у веберівській теорії виступає харизматичний лідер, обраний прямим голосуванням народу, перед яким він несе відповідальність. На думку Вебера, харизматичний лідер, який стоїть поза класами, статусами і демагогічною політикою, міг би, по-перше, об’єднати навколо себе націю і, по-друге, захистити індивіда перед лицем наступу бюрократії.

В концепції харизматичного лідера Макса Вебера розуміється лідер, який на відміну від бюрократа і лідера традиційного глузду, що діють на основі певних експертних професіональних знань, виходить із власного внутрішнього переконання у тому, що він знає спосіб рішення поставлених проблем.

К. Маркс визначав лідера як особу, яка має певні особисті якості (уміння, знання, авторитет, організаторський талант) та виражає інтереси й волю певного класу, зокрема пролетаріату.

 


 

3. Типологія політичного лідерства


Залежно від стилю керівництва й політичної системи, де діє лідер, вирізняють типи:

— диктаторський, за якого лідер прагне досягти мети, спираючись на страх покарання;

— демократичний тип лідера, який підтримує дух співпраці, співучасті у вирішенні питань;

— автократичний, який повинен мати високі професійні й особисті якості, аби перемогти опонентів;

— плутократичний (часто це лідери "тіньової" економіки).

Відповідно до способу набуття та реалізації, легітимації влади, М. Вебер поділив політичних лідерів на такі основні типи:

— традиційні (вожді племен, монархи тощо), авторитет яких базується на традиціях, звичаях, часто освячується релігією;

— раціонально-легальні, які стають керівниками через загальноприйняті в суспільстві шляхи, внаслідок наполегливої праці, яка дозволила їм завоювати довіру електорату, в процесі якої вони довели здатність управляти. Такий тип лідерства характерний для спокійних періодів розвитку суспільства, коли основною цінністю для нього стає стабілізація політичної системи, використання закладених у ній можливостей;

— харизматичні, що наділені, на думку мас, особливими надприродними здібностями, покликані до політичного життя вищими силами. Це сильні особистості без страху і сумнівів", які не лише абсолютно переконані в правоті своїх ідей, а й здатні переконати маси, повести їх за собою.

Залежно від мети, на яку орієнтований політик, виділяють:

· інструментальне лідерство, яке сконцентроване на досягненні поставлених завдань і відповідно вимагає від лідера та його команди високого рівня компетентності;

· емоційне лідерство, орієнтоване на установлення добрих стосунків з послідовниками.

Залежно від природи авторитету, на якому побудована влада лідера, у політології виділяють:

· традиційне лідерство, яке передбачає вплив, заснований на вірі послідовників у святість традицій (монархи, старійшини та вожді племен);

· харизматичне лідерство, що формується на основі віри населення у виключні особисті якості лідера;

· раціональне лідерство. Ресурси впливу лідера базуються на факті призначення або вибрання його на певну посаду. Саме такою легітимністю володіє більшість сучасних президентів і голів виконавчої влади.

Г.Лассуеллрозрізнив три типи лідерства:

· лідер-ідеолог, який маніпулює ідеями, концепціями суспільної перебудови (К. Маркс, Мао Цзедун, А. Лінкольн);

· лідер-агітатор, який маніпулює емоціями, настроями послідовників, який уміє захопити маси (Ф. Кастро, М.Л. Кінг);

· лідер-організатор, який маніпулює ситуаціями. Більшість сучасних політиків виступають в ролі адміністраторів і менеджерів.

Щоправда, сам учений не виключав, що політик може ефективно поєднувати в собі три функції, і бачив приклад цього у В.Ленін.

Соціальні психологи виділяють велику кількість функцій, які входять в коло обов'язків лідера як первинних, так і більш великих організацій. Більшість з них поширюється і на феномен політичного лідерства.

Це дозволяє виділити базові типи лідерства, які доповнюють класифікацію Г. Лассуелла:

· лідер-плановик, орієнтований на методи і засоби, які б дозволили досягти намічених завдань;

· лідер-експерт, який персоніфікує собою професійну компетенцію.

 


 

4. Функції та механізми політичного лідерства


Американський історик Р. Такер виділяє три основні фази-функції в діяльності лідерів:

1) функція оцінки: від лідера завжди чекають об'єктивної, мудрої, а головне - своєчасної оцінки подій;

2) функція наказу: лідер пропонує певну політичну лінію, тобто напрям дій, який вирішуватиме проблемну ситуацію в інтересах групи;

3) мобілізуюча функція: лідер покликаний досягти підтримки групою даного ним визначення її становища і запропонованого плану дій.

Інші дослідники виокремлюють функції, які характеризують спрямованість зусиль лідера:

- інтегративну - об'єднання інтересів певних верств населення навколо конкретної політичної програми;

- координаційну - координація діяльності трьох владних інститутів - парламенту, адміністрації, суду;

- прагматичну - втілення цілей і завдань, що стоять перед суспільством, у конкретні програми дій.

Відповідно до компетенції лідера він здійснює певний вплив на своїх прихильників через такі функції:

- трансформативну - вибір оптимальної форми впливу на реальність - революції чи еволюції для втілення у життя головної мети. Відповідно до цих форм впливу на історичний процес суб'єкти політики поділяються на революціонерів, які борються за ідеали, та еволюціонерів, які борються за людей. Революціонери звертаються до буття заради перетворень, еволюціонери - заради існування;

В умовах відносної стабільності суспільства коло функцій політичного лідера суттєво розширюється і виникає необхідність у комунікативній, новаторській, організаторській, координаційній, інтегративній функції.

Комунікативна - передбачає відображення всіх потреб та інтересів людей як у політичних маніфестах і програмах політичних лідерів, так і в їх практичній діяльності. Політичний лідер забезпечує зв'язок між масами й політичними інститутами, між самими політичними інститутами, у тому числі між очолюваними лідерами вищими органами держави - парламентом, урядом, главою держави, вищими судами. Завдяки лідерам відбувається координація та узгодження дій усіх суб'єктів політики.

Новаторська означає, що політичний лідер свідомо вносить нові конструктивні ідеї соціального розвитку суспільства. Він формулює нові соціальні цілі й завдання, обґрунтовує стратегічні пріоритети й тактичні засоби їх досягнення і розв'язання. Пропонує щось нове порівняно зі своїми попередниками, переконує оточення у перевагах поставлених ним цілей, пропонованих методів і засобів їх досягнення.

Організаторська вимагає мобілізації народу на втілення політичних програм, рішень у життя, включає формування кадрів і згуртування прибічників реформи. Щоб організувати і спрямувати дії мас, політичний лідер повинен мати організаторські здібності, вміти завойовувати довіру мас, вести їх за собою.

Координаційна функція є продовженням організаторської і спрямована на координацію і узгодження дій всіх суб'єктів політичних перетворень - інститутів і органів влади, а також практичних виконавців рішень.

Інтегративна функція політичного лідера полягає в тому, що програма лідера має передбачати задоволення інтересів і потреб кожної групи населення тієї чи іншої території. Інтегративна функція спрямована на підтримку цілісності і стабільності суспільства, громадянського миру і злагоди, єдності політичних сил, згуртованості всіх соціальних груп.

Отже, функції, виконувані політичними лідерами, багато в чому визначаються тими цілями, які вони ставлять, та ситуацією, в якій їм доводиться діяти.


 

 

5. Теорія рис, ситуаційна концепція, теорія конституентів, психологічні концепції, інтерактивний аналіз


Теорія рис (особистісна теорія лідерства)

Концентруючи свою увагу на вроджених якостях лідера, доводить, що ним може бути особа з певними особистісними якостями (сукупністю певних психологічних рис). Різні дослідники по-своєму виокремлювали ці характеристики, так і не дійшовши згоди щодо їх переліку. У надрах теорії рис зародилася харизматична концепція, згідно з якою людина народжується із задатками лідера, лідерство послане окремим видатним особистостям як благодать, "харизма". Харизматичний лідер користується у групі абсолютною довірою, спонукає до схиляння перед собою.


Ситуаційна теорія лідерства

Не відкидаючи теорії рис, вважає лідерство продуктом ситуації. Згідно з цими уявленнями, розв'язання завдань і спілкування у різних ситуаціях групового життя виводить на передній план конкретних індивідів, які переважають інших хоча б за однією якістю. Оскільки в конкретній ситуації актуальною є конкретна якість, то лідером стає наділений нею індивід. Відкинувши твердження про вродженість якостей, представники цієї теорії висловлювали свої переконання, що конкретна ситуація стимулює і забезпечує найповніший вияв конкретних рис лідера. Вони також доводили, що людина, ставши лідером один раз, може знову виявити лідерські здібності. Часто, внаслідок дії стереотипів, людина-лідер в одній ситуації іноді розглядається групою як лідер взагалі. Визнання лідером в окремій ситуації, здобутий завдяки цьому авторитет є передумовами обрання індивіда на лідерські ролі й наступного разу.


Психологічні концепції лідерства

— в основі лідерства — прагнення людини перебороти певні комплекси і табу, досягти більшого, ніж вона має або може. Ця риса є в творчості, мистецтві та політиці.

Серед психологічних концепцій лідерства виділяються концепція З. Фрейда, концепція Г. Лебона, концепція Е. Фромма та Т. Адорно.

1) Концепція З.Фрейда. Витоки лідерства знаходяться у людській психіці. З. Фрейд пояснював лідерство несвідомим прагненням індивіда панувати над іншими. В основі лідерства лежить, на його думку, певне лібідо– здебільшого підсвідоме почуття сексуального характеру. Воно проявляється в бажанні перебороти певні комплекси й табу, досягти більшого, ніж ти маєш чи можеш. Це почуття присутнє у творчості, в мистецтві та лідерстві. Лідерові необхідно підтримувати врівноважені відносини між ним та масою, бути здатним стримувати агресивні настрої останньої. Він виділив дві категорії індивідів за критерієм їх ставлення до лідерства: ті, хто прагнуть до влади, і ті, хто відчувають внутрішню потребу у підпорядкуванні, покровительстві.

2) Концепція Г Лебона. Французький дослідник психології мас Г.Лебон поділив народ на лідерів і масу. Значення лідерів у суспільному житті він сильно перебільшує, а роль натовпу, навпаки – недооцінює. На його думку, лідери можуть все, достатньо тільки їм навчитися володіти психологією маси. Натовп завжди шукає вожля і сам, як вважає Г.Лебон, прагне до підпорядкування.

3) Концепція Е.Фромма та Т.Адорна. На думку Е.Фромма та Т.Адорна, індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах претворюється у авторитарних вождів. Така особистість-лідер формується найчастіше у суспільствах, що охоплені системною кризою, у резільтаті якої існує атмосфера масового відчаю та неспокою. За цих обставин народ шукає спасителя і готовий довірити йому свою долю. Авторитарний лідер прагне підпорядкувати собі усі структури громадського суспільства, є схильним до містики, демагогії, нетерпимий до проявів інакодумства та демократії.

Лідерами не народжуються, а стають, їх породжує авторитет. Тому оволодіти мистецтвом лідера здатний не кожний суб”єкт політики. Ним може стати тільки особистість, яка відрізняється самостійністю мислення та виражає інтереси мас.


Теорія конституентів (теорія послідовників)

(Ф. Стенфорд, Д. Рісмен, К. Шатл та ін.).

Теорія конституентів тлумачить лідерство як особливий тип взаємин між керівником та послідовниками (виборцями, активними прихильниками лідера, тими, хто справляє на нього вплив). Лідер і його послідовники складають єдину систему. Позиція лідера стосовно своїх послідовників залежить від ступеня концентрації ним влади, рівня культури його і суспільства, політичного режиму, в рамках якого реалізується його володарство.

Інтерактивний аналіз передбачає врахування чотирьох головних аспектів лідерства:

- риси лідера;

- цільові настанови лідера;

- послідовники лідера;

- системи взаємодій лідера зі своїми послідовниками.

Категорія: Політичні еліти (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter