Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Політичний менеджмент (Лекції)

Тема 1: Політичний менеджмент як наукова дисципліна та як інструмент управління політичними процесами


Щоб максимально точно визначити сутність поняття "політичний менеджмент”, варто бодай коротко проаналізувати такий логічний ряд: "управління”, "державне управління”, "менеджмент”, "політичне керівництво” і політичний менеджмент”.

Управління. Загалом це специфічна соціальна функція, що виникає з потреб самого суспільства як складової саморегульованої системи і супроводжує всю історію його розвитку, набуваючи політичного змісту й відповідних державних норм в умовах його соціальної розшарованості.

Управління — свідома, цілеспрямована дія людей на суспільну систему в цілому або на окремі її ланки (сфери суспільного життя, галузі економіки, підприємства, колективи), що забезпечує їх оптимальне функціонування і розвиток на основі використання властивих суспільству об’єктивних закономірностей розвитку. Це соціальна функція, що виявляється у владно-організуючій діяльності, яка забезпечує узгодженість спільної праці та побуту людей для досягнення суспільно значущих цілей та завдань.

Управління наявне всюди, де існують життя, різноманітна діяльність людей, груп, класів, великих соціальних спільнот.


Загальні функції управління у сфері політики, політичного процесу фактично повністю повторюють (лише з деякими відмінностями) функції управління загалом. До них належать:

1. Функція планування. У політиці будь-який її суб’єкт, структура завжди визначають загальну мету, розробляють стратегію і тактику з тим, щоб скоординувати діяльність усіх учасників політичного процесу.

2. Функція організації діяльності. Як і в інших сферах, у політиці створюється певна структура управління, визначається і встановлюється порядок взаємодії учасників політичних відносин і дій, розподіляються їх повноваження.

3. Функція координування. Полягає у необхідності забезпечення узгодженості дій суб’єктів політичного процесу (особливостей, груп, громадських об’єднань, політичних партій, рухів тощо).

4. Функція регулювання. Забезпечує регулювання взаємодії суб’єктів політичного процесу, послідовності дій, акцій, заходів політичного характеру і змісту.

5. Функція мотивації. Політична діяльність можлива і результативна за умови відповідного стимулювання, використання різних заохочень.

6. Функція контролю. Без визначення і врахування реальних результатів, стану політичної діяльності, зіставлення досягнутого із запланованим, очікуваним політична діяльність втрачає сенс.

7. Функція врахування діяльності, тобто визначення того, що ж реально зроблено, досягнуто.

8. Функція прийняття рішень. Будь-яка діяльність, зокрема й політична, неможлива без рішень. Рішення — це певний вибір, який постійно робить суб’єкт (учасник) політичного процесу.


Вищою, наймасштабнішою формою управління є державне управління. Державне управління. З-поміж інших форм управління суттєво вирізняється тим, що передусім забезпечує функціонування й розвиток суспільства як єдиного цілого.

Державне управління — організований процес керівництва, регулювання і контролю державних органів за розвитком галузей економіки і культури, інших сфер державного життя.

Насамперед воно має забезпечити:

• ефективне використання всіх видів ресурсів суспільства задля його стабільного функціонування та поступального розвитку;

• розроблення та реалізацію стратегії суспільного розвитку;

• обстоювання основних прав і свобод людини, її соціальну підтримку та захист.

Отже, характеристика соціальної сутності управління, в тому числі державного, включає такі риси.

1. Суспільство як соціальна організація — це складна самокерована система, що самоуправляється і постійно перебуває в русі, не може існувати без наявності безперервного управління. Тому управління є способом існування соціальної організації, її іманентний елемент.

2. Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби самого суспільства як самокерованої системи (що самоуправляється) і супроводить усю історію суспільства, набираючи політичного характеру та відповідних державних форм в суспільстві соціального розшарування. При аналізі сутності державного управління не можна ігнорувати його політичного аспекту. Але цей фактор не має применшувати загальносоціальне призначення управління, відсувати на другий план питання техніки й технології управління, що веде до зниження його ефективності.

3. Кожному типу соціальної організації, конкретно-історичному суспільству притаманні свій зміст, свої специфічні процеси, форми і методи управління. Тому зміст управління не можна відривати від середовища його функціонування.

4. Соціальне управління — елемент системи суспільних відносин і його характер і зміст залежать від їх сутності. В свою чергу соціальне управління зводиться до впорядкування та розвитку суспільних відносин.

5. З переходом у постіндустріальне суспільство, розвитком науково-технічної революції, зростанням і ускладненням техніки та технології виробництва значно зростає питома вага управління речами та процесами виробництва. В цих умовах людина має розкрити усі свої творчі потенції, аби успішно виконати нові трудові функції і соціальні обов'язки, а її роль як соціальної істоти та участь в управлінні людьми не тільки не зменшуватиметься, а, навпаки, зростатиме.

6. «Матеріальний» зміст управління як соціальної функції виявляється передусім в організаторській діяльності і це одна з головних рис державного управління. Організуюча діяльність реалізується шляхом об'єднання, узгодження, регулювання, координації, контролю, а також владно-регулюючими і примусовими заходами держави. Організаційний зміст управління найбільш чітко виражається в плануванні колективних зусиль та розподілі обов'язків їх учасників у досягненні конкретних цілей, в розпорядництві, тобто в регулюванні повсякденної діяльності колективів, в контролі за ходом здійснення поставленої мети, в організаційному забезпеченні усіх стадій управлінського процесу.

Тобто управління — це насамперед організація дій по координації, об'єднанню в систему спеціалізованих зусиль групи людей.

7. Мета є найважливішою характеристикою управління — визначенням його призначення. Власне задля певних досягнень і здійснюється управління. Не можна вважати управлінням безцільні перетворення, оскільки вони є беззмістовними.

8. Тільки динамічне цілепокладання і цілеспрямовані дії можуть забезпечити прогрес суспільства. Так званий період застою колишнього радянського суспільства відзначався наявністю лише негативних зворотних зв'язків у структурному відношенні, а в функціональному — сталістю завдань управління, несприйнятих народом, збереженням попередньої якісної визначеності без урахування вимог зміни зовнішнього середовища, суспільного застою, а не розвитку, статики, не руху, що суперечить самій природі людського суспільства. Крах такої системи був неминучим.

Організуючу функцію в державному управлінні виконує право як специфічний політико-юридичний засіб управління поведінкою людей в суспільстві, що є державно організованим.

Основні засади, характер, спрямованість державного управління зумовлює державна політика.


Державна політика. Це відносно стабільна, організована й цілеспрямована діяльність (бездіяльність) державних інституцій, здійснювана ними безпосередньо чи опосередковано щодо певної проблеми або сукупності проблем, яка впливає на життя суспільства.

Поняття "державна політика” виокремлює з політики і пояснює її як специфічну складову український дослідник О. Валевський: "Державна політика — це дії органів державної влади з вирішення проблем, які найоптимальніше сприяють реалізації інтересів суспільства”.

Вдалим, хоча і значно вужчим, є і таке визначення: державна політика — це відносно стабільна, організована та цілеспрямована діяльність уряду стосовно певної проблеми, яка здійснюється ним безпосередньо чи опосередковано і впливає на життя суспільства.

Якщо акцентувати увагу на різних аспектах та особливостях державної політики, то можна отримати багато визначень, досить відмінних між собою. Наприклад, державна політика — це: "те, що уряд вирішує робити або не робити” (Томас Дай); "політика як дороговказ у діях державних службовців” (Леслі Пал); "ставлення урядової структури до свого оточення” (Роберт Айстон); "тривала серія більш-менш відповідних дій та їх узгодження з метою прийняття конкретного рішення” (Річард Роуз); "сума урядових дій незалежно від того, йдеться про пряму діяльність уряду чи про його діяльність через агентів, які впливають на життя громадян” (Гай Пітерс); "державна політика — це політична діяльність держави, її органів”. Останнє визначення належить науковцям Української Академії державного управління при Президентові України, які водночас зазначають, що воно надто загальне, широке й абстрактне.

Предметніше уявлення про державну політику можна одержати, відповідно класифікуючи, моделюючи її. Наприклад, вирізняють державну політику:

• поточну (система заходів, дій, завдяки яким забезпечується щоденне, оперативне коригування, управління всіма процесами, відносинами, що відбуваються в державі, задля стабільного, максимально безконфліктного її існування);

• довгострокову (система заходів і дій, зорієнтованих у майбутнє, на перспективу).

Державну політику поділяють також на внутрішню і зовнішню. У першому випадку йдеться про регулювання будь-яких процесів усередині держави, а у другому — про відносини держави з іншими державами.

Різною є й типологізація державної політики, зокрема вирізняють такі її типи:

• екстракційну (або матеріальну, за Дж. Андерсеном) — спрямовується на пошуки людських, матеріальних та інших ресурсів у самому суспільстві для досягнення певних результатів, мети функціонування та розвитку;

• символічну (за Дж. Андерсеном) — своєрідна протилежність матеріальній політиці; її метою є забезпечення цінностей не матеріальних, а духовних, тих, що насамперед формують активну громадянську позицію людини;

• регулятивну (за Дж. Андерсеном) — забезпечує існування суспільства за рахунок регулювання основних його структур;

• дистрибутивну — політика розподілу та перерозподілу матеріальних і нематеріальних цінностей у формі різних виплат, субсидій, забезпечення певного прожиткового мінімуму;

• процедурну — визначає, хто, як і що робитиме в суспільстві й відповідатиме за зроблене.

Головним завданням державної політики, яка формується і реалізується на демократичних засадах, має бути координація зусиль усіх соціальних інституцій, суб’єктів політики на такому реформуванні, вдосконаленні суспільних відносин, які сприяли б максимальному підвищенню господарської та трудової активності населення у вирішенні існуючих власних проблем, у створенні умов для максимальної реалізації людиною свого потенціалу, здібностей і талантів. Далеко не всім державам вдається досягти цього.


Основні моделі державної політики

Інституціональна модель. Державна політика розглядається як політика і діяльність відповідних політичних, соціальних інститутів, структур суспільства. Основні з них — президент, уряд, судові органи, місцеві адміністрації, органи місцевого самоврядування тощо. Іноді, сподіваючись, що певна зміна структур автоматично призведе до зміни суті й особливостей державної політики, помилково вдаються до змін таких структур, мало дбаючи про основне — функції, особливості взаємодії цих структур. Цим, зокрема, можна пояснити й недостатню ефективність практичного здійснення в Україні відомої адміністративної реформи.

Процесуальна модель. Передбачає насамперед здійснення глибокого аналізу політичної діяльності державних і громадських структур, самих громадян, її відповідності стратегії державної політики. Йдеться про мотивації та поведінку виборців (електорату), соціальних груп (груп інтересів), законодавців, політичних партій, громадських об’єднань та організацій, президентів, суддів і судових органів.

Групова модель. Державну політику, яка відповідає цій моделі, можна розглядати як політику окремих суспільних груп, їх намагання визначити, задовольнити або врівноважити специфічні інтереси таких груп. При цьому, з одного боку, уряд (держава) намагається задовольнити інтереси зручних для нього груп, які не чинять тиску на державу, а з іншого — самі ці групи, перебуваючи в суперечці, боротьбі між собою, значною мірою сприяють тому, що уряд маніпулює державною політикою, робить її вигідною для себе.

Модель еліт. Вважається, що лише "еліти” реально визначають і формують державну політику, зумовлюють її модифікацію і трансформацію, дієво впливають на утвердження і позицію маси, її політичну, суспільну поведінку.

Раціональна модель. Відповідає такій політиці держави, яка дає максимально позитивні результати для суспільства, тобто, якщо це можливо, оптимально задовольняє інтереси всіх суб’єктів, соціальних груп, структур політичної системи суспільства.

За будь-якої державної політики відбуваються здобуття й водночас втрата відповідних цінностей, особливо на зламі соціальних відносин у перехідних суспільствах, коли радикально змінюються цінності, ціннісні орієнтири.

Інкренентальна (прирісна) модель. Передбачає, що з нарощенням позитивів логічно продовжується раніше здійснювана державна політика. Така модель є досить ефективною.


Види державної політики. За видами державну політику поділяють на процедурну, субстантивну, регулятивну, розподільну, перерозподільну, саморегулятивну, матеріальну і символічну. Проте ці різновиди є скоріше теоретично обґрунтованими моделями. У реальному житті державна політика поєднує, як правило, кілька перерахованих ознак, моделей.

Існують відповідні обов’язкові елементи (процедури), дотримання яких дає можливість ефективно розробляти, визначати, а потім і реалізовувати державну політику. До них належать:

• глибокий аналіз реальної ефективності державної політики, пошук ціннісних переваг можливих додаткових елементів, дій, що дають змогу зробити таку політику дієвішою;

• вмілий вибір існуючих альтернатив у здійсненні державної політики;

• пошук оптимальних механізмів для поліпшення практичної реалізації державної політики;

• вдосконалення прийняття управлінських рішень та прогнозування їх результативності;

• належне кадрове забезпечення державних управлінських структур на всіх рівнях державного будівництва.


Інструменти (механізми) здійснення державної політики. Основними з них є законодавчі та нормативні акти, послуги, гроші, податки та інші економічні важелі, умовляння.

Законодавчі та нормативні акти — найважливіший інструмент, завдяки якому в державі регулюється життя людей. Прийняття законів і актів є практично винятковою прерогативою уряду, держави загалом; приватні особи до цього доступу не мають.

Послуги. Держава, уряд мають у своєму розпорядженні досить багато послуг — від оборони країни, захисту її території до таких, що стосуються відпочинку, дозвілля, оздоровлення тощо. Послуги є предметом політичної боротьби між громадянами, соціальними групами, структурами політичної системи суспільства в плані їх належності, пріоритетності, розмірів.

Гроші. Держава (уряд) є основним розпорядником і виконавцем головного фінансового документа держави — бюджету, що також часто є предметом гострої політичної боротьби.

Податки та інші економічні важелі дають змогу урядові як отримувати, так і витрачати гроші, що надходять у формі оподаткування. Саме за рахунок податків у державі забезпечується фінансування гуманітарної сфери (освіта, наука, культура, духовне життя), стимулюється різноманітна економічна, суспільно корисна діяльність. До інших економічних важелів належать система кредитування, страхування громадян і організацій тощо.

Умовляння. Уряд нерідко вдається до умовляння громадян, суспільних груп, окремих верств населення, суб’єктів соціально-економічної діяльності, а також займається їх критикою, звинуваченням тощо.

Принципове значення для усвідомлення сутності й особливостей, з одного боку, соціальних процесів, а з іншого — політичних має розуміння значення державного управління і політичного керівництва — їх єдності та відмінностей. Чи не вперше цю проблему ґрунтовно розглянула українська дослідниця В. Токовенко.

Державне управління, як зазначалося у Концепції адміністративної реформи в Україні, це вид діяльності держави, що полягає у здійсненні нею управлінського, тобто організуючого впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, які потребують певного втручання держави шляхом використання повноважень виконавчої влади.

Основними суб’єктами державного управління є органи виконавчої влади; їхні структури та структури апарату інших гілок влади; органи управління державних підприємств, установ та організацій; напівдержавні органи (державно-приватні й державно-громадські).

Не всяке управління є державним, тому що в управлінні суспільними процесами беруть участь і недержавні органи й структури.


З-поміж багатьох особливостей реалізації державної політики назвемо дві найсуттєвіші.

Перша особливість. Метою державної політики є максимальний вплив на поведінку громадян. Це своєрідна політика ідентифікації населення із державою. За таких обставин щонайлегше керувати, забезпечувати повноту влади, а відтак, реалізовувати державну політику. Досягти такої ситуації держава намагається не лише за рахунок посиленого декларування своєї політики, а й прийняття "вигідних” для себе та обов’язкових для всіх законів, посиленої пропагандистської діяльності, певного контролю за інформацією та інформаційним простором. Проте жодній державі ніколи не вдавалося досягти однодумства своїх громадян, про що свідчать референдуми, опитування громадської думки, різні соціологічні дослідження. Врешті, це неможливо насамперед тому, що громадяни, окремі групи і навіть великі соціальні спільноти мають надто різні інтереси і потреби, умови для їх реального задоволення. За таких обставин, особливо в ситуації нестабільного розвитку суспільства, проблема його консолідації може бути досягнута виключно за рахунок формування і проголошення такої державної політики, яка б максимально відповідала інтересам і потребам якнайбільшої кількості громадян або тих соціальних груп, від діяльності яких найбільшою мірою залежить доля суспільно-політичних трансформацій і реформ у державі в цілому. У цьому разі на порядку денному постає проблема пріоритетів у державній політиці як такій.

Друга особливість. Поступово, з накопиченням економічного потенціалу саме у вигляді надлишкового продукту, громадяни намагаються будь-що автономізувати себе, звільнитися від впливу з боку держави, від регламентації нею суспільного життя. Виникає протиріччя, коли держава зацікавлена у тісній співпраці громадян, але вони у цьому фактично не зацікавлені. "Виручає” державу те, що виробничий процес потребує координації дій, завдяки чому, хоч і формально, їхні інтереси збігаються. Проте проблема "моє” і "наше” існує стільки, скільки існує людство.


Менеджмент. Поняття "менеджмент” трактується досить широко та об’ємно, оскільки його використання важко обмежити певними рамками. Цей термін походить від англійського tо monage — керувати (лат. manus — рука). Відтак "менеджмент” буквально означає "управління людьми”.

Основні визначення поняття "менеджмент”:

• спосіб (манера) спілкування з людьми;

• мистецтво управління;

• специфічні особливості та адміністративні навички;

• орган управління (як певна адміністративна одиниця).

Крім того, "менеджмент” можна розглядати як:

• функцію;

• навчальну дисципліну;

• професію і галузь наукового дослідження.

Менеджмент — сукупність принципів, методів, засобів і форм управління. Тобто основу менеджменту як явища становить процес досягнення певного результату у будь-якій сфері людської діяльності.

Найчастіше менеджмент розглядають як засіб організації діяльності людей, колективів, підприємств і установ у виробничій сфері, хоча менеджмент існує скрізь, де відбуваються людські контакти, комунікації, діяльність, спрямовані на досягнення відповідних результатів.

З огляду на те, що сучасне суспільство має три основні взаємопов’язані сфери свого функціонування, традиційно виокремлюють і три основних види соціального управління:

• соціально-політичний менеджмент (адміністративно-державне управління);

• соціально-економічний менеджмент (управління матеріальним виробництвом);

• соціально-культурний менеджмент (управління духовним виробництвом).

У науковому значенні менеджмент — це також комплекс наукових дисциплін, які вивчають техніко-організаційні та соціальні аспекти управління.

Під поняттям "менеджмент” розуміють також процес керування (управління) окремим працівником, соціальною групою, соціальною спільнотою і суспільством загалом.

Якщо говорити про менеджмент саме як про соціальне явище, як управління людською спільнотою, то це є процес досягнення мети соціальної організації за рахунок керівництва людьми.

Систематизувавши існуючі дефініції менеджменту, можна дати таке узагальнююче визначення: менеджмент (від англ. management — керувати, управляти) — процес управління матеріальними та людськими ресурсами в інтересах їх ефективного використання з метою досягнення цілей управління суспільством, політичною, економічною або соціальною структурами, окремими спільнотами тощо.

Таке визначення поняття "менеджмент” є широке, об’ємне. Цей термін означає: а) соціальний і економічний інститут, який впливає на підприємницьку діяльність, спосіб життя і сферу політики сучасного суспільства; б) сукупність осіб, які займаються управлінською діяльністю у виробничій і невиробничій сферах; в) наукову дисципліну, що вивчає техніко-організаційні та соціально-економічні аспекти управління суспільним виробництвом (управлінські структури, систему і механізми міжособистісних відносин, стимулювання і мотивацію трудової діяльності, організаційну поведінку).

Менеджмент як загальний принцип соціального управління модифікується відповідно до сфер суспільного життя і діяльності таким чином:

• матеріальне виробництво — соціально-економічний менеджмент;

• духовне виробництво — соціально-культурний менеджмент;

• політична сфера — соціально-політичний менеджмент.


Політичне (партійне) керівництво. З-поміж визначень поняття "політичне керівництво” найбільш узагальненим можна вважати запропоноване українським політологом С. Г. Рябовим. Політичне керівництво — це керівництво державою, діяльністю партій, громадських організацій, узгодження діяльності соціальних груп та інститутів, усіх членів суспільства.

Наведене визначення має досить загальний характер і його можна конкретизувати у такий спосіб. Політичне керівництво — це діяльність державних органів та посадових осіб, які посідають верховне, ієрархічно найвище місце у структурі держави і концентрують найвищі повноваження щодо прийняття державних рішень, найвищих кадрових призначень, розподілу фінансових та матеріальних суспільних ресурсів, а також використання силових та інформаційних структур держави.

Сутність політичного керівництва зумовлена насамперед специфічними особливостями політики як суспільного явища:

  1. політика — це боротьба за владу і її утримання;
  2. політика — це найефективніший засіб (механізм) використання влади в інтересах будь-якого суб’єкта суспільно-політичного процесу;
  3. політика — це відповідна система цінностей, установок та норм, що використовуються з метою забезпечення влади.

Наведені тлумачення дають змогу сформувати конкретніше уявлення про політику як теоретико-прикладний феномен, її особливості, відмінності від державного управління.

Політичне керівництво досить часто плутають або ототожнюють з державним управлінням, хоча державне управління — це безпосередня діяльність тих державних органів та посадових осіб, які підпорядковані політичному керівництву. Інакше кажучи, політичне керівництво як соціальний феномен — поняття ширше за державне управління. В. Токовенко зазначає, що політичне керівництво — це державне соціальне управління загальної компетенції, а державне управління (адміністрування) — державне соціальне управління спеціальної компетенції.


Основні функції політичного керівництва на загальнодержавному рівні:

• визначення та виокремлення найважливіших суспільно-політичних проблем та їх пріоритетності (в державі це здійснюється на загальнонаціональному, загальнодержавному рівні);

• розроблення та прийняття найзагальніших політичних рішень (таких, що в ідеалі відповідають інтересам усіх соціальних груп суспільства, класів тощо);

• визначення та виділення наявних суспільних ресурсів для розв’язання найскладніших соціально-економічних та духовних проблем більшості громадян;

• утворення різноманітних, зокрема й тимчасових, структур управління для реалізації рішень загальнодержавного масштабу і характеру;

• передання (делегування) повноважень та ресурсів відповідним структурам управління;

• контроль за діяльністю відповідних структур державного управління.

Аналогічно (лише в інших масштабах і можливостях) здійснюється політичне керівництво і на регіональному рівні.

Спільним для державного управління і партійного керівництва є те, що вони впливають на розв’язання суспільно-політичних проблем, на функціонування суспільства загалом, хоча способи, механізми такого впливу суттєво різняться.

В. Вільсон, М. Вебер, Б. Гурне та інші науковці-суспільствознавці, громадські діячі розрізняють політичне керівництво і державне управління, хоча багато хто, як зазначалося, такого розмежування не дотримується. "Ми говоримо про погану політику, — пише, зокрема, О. Шабров, — якщо її наслідком є втрата управління суспільством. Ми говоримо про ефективне управління, коли політичне життя втрачає свою гостроту і перестає привертати повсякденну увагу обивателя”.

Маючи багато спільного, державне управління і партійне, політичне керівництво є, втім, відмінними різновидами управлінської діяльності.

Державне управління більшою мірою базується на нормах, регламентаціях і регламентах, інструкціях і положеннях, здійсненні функцій перевірки, контролю.

Партійне керівництво переважно розглядається як керівництво ідейне, цілісне, пов’язане з ідейно-пропагандистським, виховним впливом на громадян, на окремі суспільні групи, на суспільство загалом. І, що суттєво, якщо державне управління пов’язане з нижчими щаблями влади, то партійне керівництво стосується саме вищих її щаблів.

Для стабільного поступального розвитку країни необхідні такі умови: поєднання і взаємне збалансування державного управління і політичного керівництва, що досягається багатьма складовими: чіткістю функціонування політичної системи; встановленням механізму взаємодії та противаг усіх гілок влади; розвитком суспільної ініціативи та громадянського суспільства; ефективною кадровою політикою; досконалою управлінською культурою у всіх ланках управління і керівництва держави.

Викладене стосується насамперед державного управління, а конкретніше — управління державним сектором, оскільки саме тут останнім часом точаться дискусії щодо спільності та відмінності в системі державного управління "адміністрування” і "менеджменту”, пошуку нових, ефективніших моделей управління. Зокрема, упродовж лише останнього десятиліття робилися спроби втілити в держуправлінні так званий менеджеріалізм (К. Полліт, 1990), нове державне управління (К. Худ, 1991), державне управління, що базується на ринкових відносинах (Лен, Розенбаум, 1992), тощо.

Політичне керівництво здійснюється переважно політичною елітою, яка від управлінців (бюрократії) відрізняється своїми функціями — вона безпосередньо не розв’язує тих чи інших питань. На управління державою політична еліта впливає своєю політичною волею, розробкою кардинальних, стратегічних напрямів і питань функціонування, розвитку держави. Відтак у психологічному сприйнятті суспільством політична еліта стоїть дещо вище, ніж державні управлінці, менеджери. У практичному соціальному бутті політична еліта будь-що намагається посилювати, вдосконалювати контроль над бюрократією, бажаючи зробити її максимально підвладною, керованою. Відомо, наскільки керованою є бюрократія саме в тоталітарних суспільствах. Зокрема, згадаймо роль, статус КПРС і державних органів у колишньому СРСР.

Дієвими шляхами політичної еліти щодо керування бюрократією є постійні "чистки” управлінського корпусу, його заміна, скорочення, запровадження різноманітних форм звітності тощо. Саме завдяки їм еліта робить бюрократію дієвим і слухняним механізмом у своїх руках.

У багатьох країнах, особливо в умовах певної соціальної нестабільності, формується так звана державно-політична еліта. В Україні, наприклад, вона з‘явилася внаслідок компромісного злиття старої номенклатурної генерації політиків з політиками нової генерації — представниками національно-демократичної опозиції.

Вважається, що державні управлінці рутинніші, консервативніші за політичну еліту, швидше бюрократизуються. Вони також успішно мімікрують, оперативно пристосовуються до нових суспільно-політичних умов життя суспільства, народу, функціонування держави, успішно відшукуючи власні вигоди за будь-якої ситуації. Запобігти цьому може лише ефективна, науково обґрунтована і дієва кадрова політика. Це вкрай необхідно, бо, як зазначає Я. Матійчик, "досягнувши невиправдано великого впливу, бюрократія, переходячи із традиційних ділянок (зон) функціонування — забезпечення "процедури” та "експертизи”, починає розвиватися у вищій сфері суспільної діяльності — політиці”. Така ситуація є досить поширеною і в Україні, в більшості посттоталітарних держав — як підтвердження недоцільного змішування політичного керівництва і державного управління.


Політичний менеджмент. Поняття "політичний менеджмент” (як явище, процес) значно вужче за поняття "політичне керівництво”, оскільки його основні засади полягають у тому, як наголошує український політолог В. М. Бебик, що маємо справу з практичнішим аспектом політики — безперервним розглядом, ухваленням, а головне — практичним втіленням політичних рішень, настанов тощо. Однак таке визначення політичного менеджменту дещо спрощене.

Відомий російський політолог Д. В. Ольшанський під політичним менеджментом розуміє "таку організацію і управління політичним процесом, які роблять політичний процес і, зокрема, діяльність політика (партії, організації) максимально ефективними в конкретних умовах”.

Інший російський спеціаліст у галузі політичного менеджменту Г. В. Пушкарьова вважає, що політичний менеджмент — це один із видів управлінських відносин у політиці, який дає змогу вирішувати такі завдання, як зміцнення авторитету державного або політичного діяча, створення сприятливих умов для діяльності державного закладу чи політичної партії шляхом формування у масовій свідомості їх привабливого образу, електоральних переваг населення, створення політичних союзів і блоків, вплив на супротивників у політичних конфліктах тощо. Це є об’ємнішим, повнішим визначенням поняття "політичний менеджмент”.

Мабуть найбільш вдалим є таке формулювання: Політичний менеджмент — наука і мистецтво керування політичною поведінкою.


Досить часто також плутають чи ототожнюють поняття "політичний менеджмент” і "політичний маркетинг”. Не треба забувати, що політичний маркетинг — це наявність певних теорій і методів, якими користуються в політиці, у політичних процесах і завдяки яким впливають на громадян, на суб’єктів політики.

Політичний маркетинг — це засоби, а політичний менеджмент, більшою мірою — механізми функціонування, існування політичних процесів, впливу на політичну поведінку, дії, процеси, політику загалом

Якщо йти за означеною вище логікою визначення поняття "політичний менеджмент”, то можна назвати і таку важливу його особливість, як всебічний вплив відповідних факторів і обставин на суть, зміст і характер політичних явищ і процесів.

Політичний менеджмент — це будь-які дії, рух навколо політики. Він суттєво відрізняється від іншого менеджменту (виробничого, фінансового, інвестиційного, стратегічного тощо) тим, що здійснюється у такій специфічній формі, системі цінностей, координат, відносин, як політика. Він має розглядатися і досліджуватися як одна із невід’ємних складових політичної науки, основне завдання якої — пошук раціональних засад прийняття політичних рішень, розроблення практичних рекомендацій із соціального управління, усунення політичних конфліктів.

Оскільки політика — це унікальний, складний комплекс і синтез найрізноманітніших типів та форм людської діяльності, то і політичний менеджмент — не менш складний і багатоаспектний феномен, що обумовлює, регулює політичне життя, політичну діяльність та взаємодію всіх суб’єктів політики.

Політичний менеджмент — це менеджмент у політичній сфері. Він пов’язаний з багатогранним політичним життям, політичними відносинами, політичною діяльністю та політичним керівництвом.

Політичне життя — це частина суспільного життя, пов’язана з політичною владою і реалізацією соціальних інтересів, основним змістом якого є усвідомлена і цілеспрямована політична діяльність людей. Саме такими особливостями політичного життя детермінується характер політичного менеджменту, визначається його відмінність від інших видів менеджменту загалом.

Категорія: Політичний менеджмент (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter