Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Політичний менеджмент (Лекції)

Тема 3. Політика як окремий вид суспільної взаємодії та діяльності.

1. Політика як діяльнісний феномен

Окремі науки (філософія, політологія, соціологія політики) визначають політику як соціальне явище, насамперед як певну суму ідей, цінностей. У контексті політичного менеджменту варто виокремити таку характерну ознаку (особливість) політики, як конкретний вид діяльності.

"Історія, — зазначали К. Маркс і Ф. Енгельс, — не що інше, як діяльність людини, що має свою мету”. Відтак і в політиці діяльнісний аспект є головним, визначальним. Звідси, зокрема, і бере початок так зване поведінкове (біхевіористичне) розуміння політики як специфічної діяльності, яку здійснює і якою керує людина.

Отже, стає зрозумілим існування таких визначень стосовно людини (особистості), як "людина політична”, "людина ідеологічна”. Це природно, оскільки людина — не лише біологічне, а й соціальне явище. їй притаманна будь-яка форма діяльності, зокрема й у сфері політики, адже і сама по собі політика — суто людське утворення. Людина потребує і спроможна брати участь у політиці, політичних процесах, отримуючи можливість реалізовувати (задовольняти) у такий спосіб свої інтереси, запити, потреби, переконання.

У політиці людина (на відміну від деяких інших видів діяльності) може реалізувати себе абсолютно не так одноосібно, як спільно з іншими людьми, групами, інтереси яких збігаються з її особистими. Об’єднує людину з іншими людьми система поглядів та ідей, яка і є ідеологією.

Будь-яка ідея завдяки людині політичній не лише підтримує, а й продукує певну ідеологію, ідеологеми. Завдяки суспільно-політичній діяльності такі ідеологеми існують, розвиваються, утверджуються.

Деякі політологи запроваджують у вжиток й активно використовують таке поняття, як "символічна політика”. Така політика можлива за наявності відповідних суспільно-політичних передумов у вигляді існуючих способів сприйняття інформації (специфіки суспільно-політичної комунікації) та організації простору політичної комунікації.

В. Поленська виокремлює такі варіанти символічної політики:

• символічні ерзац-акції;

• символічне законодавство;

• символічна персоніфікація;

• символічна ідеологізація.

С. Поцелуєв визначив, відповідно до змісту символізації, такі варіанти символічної політики: 1) символічні ерзац-акції, 2) символічне законодавство, 3) символічна персоніфікація, 4) символічна ідеологізація.

Символічні ерзац-акції (або акції заміщення) є не просто демонстрацією того, що в політиці є бажаним, але не існує. При такому підході виникає дисонанс у політичній свідомості і дезорієнтація підвладного простору. Символічні акції передбачають наявність довіри до того, що відбувається в символічному просторі, емоційне та рефлексивне переживання запропонованої події. В умовах впливу порядку організації політичної комунікації певну детермінуючу роль в такій довірі відіграє наявність довіри до каналу інформації, визнання її достовірною. Але символічна політика подолала цю перепону внаслідок високого потенціалу символу як емоційного, зануреного в дійсність, чуттєвої компоненти (коду) комунікації, що надає символічному акту форми архетипового, а тому зрозумілого і справжнього, переживання кожним учасником-свідком акції.

Символічне законодавство найбільш наближене до стабілізаційної функції символічної політики в умовах соціально-політичних зрушень. Таке законодавство може успішно вбудовуватися в загальну картину політичного міфу, фіксуючи в нормативній формі момент заміни старих порядків новими, зникнення чи появу певного політичного інституту чи способу реалізації влади. Так, можна говорити, що конституція США має символічну цінність, тобто є символічним капіталом, що вдало використовується як такий – окрім чисто юридичної функції цього документа. Символічне законодавство часто є просто декларативним, проголошене не співпадає з реальним, але все ж відіграє роль символічного капіталу. Буде чи ні виконуватися законодавство, залежить від політичної культури суспільства і моделей політичних орієнтацій відносно політичних та правових норм. Але в просторі політичного дискурсу воно є реальним та продукує відповідні смисли, передбачає певні політичні відносини.

Символічна персоналізація проявляється не тільки в уособленні у певній харизматичній особі певного стану політичної системи та політичного порядку. Вона через зв’язок легітимації дозволяє політичному суб’єктові приймати на себе функцію політичного символу до ідентифікації та узагальнення волі і вподобань мас. Різновидами такої символічної персоналізації є, скажімо, акції „від імені”, коли, через опанування довіри, через знову ж таки акти нормативної легітимації, політична особа може своєю безпосередньою діяльністю створювати умови для мобілізації великих мас чи певних груп для досягнення певної політичної мети.

Символічна ідеологізація є не звичайною ідеологізацію як сукупність заходів з поширення певної політичної ідеології, а інсценуванням фундаментальної ідеологічної протилежності в умовах вже сформованого політичного консенсусу. Таке інсценування відбувається через міфологізацію та ритуалізацію політичної дійсності.

Умовою реалізації символічної політики є впорядкування політичної комунікації. Політична комунікація (political communication) – передача смислів (meaning), важливих для функціонування політичної системи. Передбачає наявність комунікатора, повідомлення, каналу або засобу подачі інформації та одержувача. В політичній комунікації мають справу з написаним або усним словом, але вона може відбуватися і за допомогою будь-якого знаку, символу або сигналу, яким передається смисл. До комунікації відносять і символічні акти, такі як спалення повістки про призов до армії, участь у виборах, політичне вбивство або відправлення каравану суден у навколоземну подорож. Політична комунікація перебуває в компетенції спеціалізованих установ та інститутів, таких як ЗМК, урядові інформаційні агенції або політичні партії. Вона наявна, в тому числі, і в обставинах соціального спілкування – від приватних бесід до дискусій у парламенті.

Символічна політика як явище і процес застосування (використання) символічного ресурсу влади має своєю умовою наявність впливу технологічних законів ЗМІ на політичний процес в політичній системі, тобто розгортання політичного режиму. Сьогодні в політичній науці, головним чином від політтехнологів, творців виборчих кампаній, можна почути термін „медіатизація політики” (Г. Павловський). Саме тут знаходимо аргументацію щодо чітко вираженої тенденції поширення процесу, при якому політичне життя переміщується в символічний простір мас-медіа.

Йдеться про те, що режим роботи ЗМІ став одним з найважливіших, хоча і неписаних, законів публічної політики. Тобто, символічний капітал через ЗМІ вже має специфічні закони конвертації та застосування, детерміновані технологією саме масової комунікації у вигляді, виробленому у ЗМІ. Політика, політична боротьба, політичний конфлікт як суть будь-якої політики в суспільстві розгортаються завжди на рівні відносин, ресурсів та паралельно у смисловому просторі у вигляді політичного дискурсу. Політична боротьба, зокрема у передвиборчій кампанії, трансформується в низку інформаційних кампаній у формі політичних діалогів, нападок, диспутів опонентів, що стають уособленням певної ідеології або групи інтересів у символічному просторі. Технічним засобом їх відтворення, всепроникнення і тиражування є ЗМІ.

Починаючи з часів перебудови, телебачення стало дуже важливим засобом впливу на масову свідомість і громадську думку. Воно спрямоване на персоніфікацію політичного процесу, емоціоналізацію та ірраціоналізацію його сприйняття. Це, в свою чергу, обумовлює технологізацію процесу впливу та звернення політичних акторів до якісно інших форм розподілу і перерозподілу владних ресурсів, серед яких тепер одним з найголовніших є символічний капітал.

Так, формування ієрархії в порядку денному вже є певним етапом розподілу символічного ресурсу. Ініціатива того чи іншого політичного актора, який постає у ролі ньюсмейкера, спрямована на зосередження смислових та інформаційних ліній в „центрі поля”, здатна на певний час перетворити його на законодавця смислів, претендента на найбільшу значущість, що посідає ядро порядку денного. Тоді інші гравці і теми збираються за допомогою ЗМІ в символічному полі навколо цього ядра. Програма підготовки такої ініціативи, одначе, повинна мати смисловий зв’язок з іншими існуючими темами порядку денного, оскільки, не вписуючись в інформаційне поле, вона може бути „погашена” значимішими темами. Кампанія з підготовки ініціативи породжує хвилю очікувань. Навіть успішно проведена пропагандистська або рекламна кампанія з підготовки такого поля може справити негативний вплив, якщо сама ініціатива здатна продукувати асоціації невдалої.

Отже, найправильніше буде визначати політику як певну людську діяльність, зумовлену відповідними мотивами, цілями і результатами.

Відомий російський політолог Д. В. Ольшанський визначає і обґрунтовує два основних підходи до вивчення політики як специфічної діяльності:

інституціональний підхід — досліджується діяльність спеціальних, здебільшого політичних інститутів, результат такої діяльності;

• процесуальний підхідполітична діяльність розглядається суто як специфічний процес.

Діяльнісний феномен політики зумовлений тим, що в основі будь-якої політичної дії, як і політичного процесу загалом, обов’язково перебуває суб’єкт такої політики.

Суб’єктом політики є особа, організація або суспільна група, які спроможні творити політику, тобто відносно самостійно брати участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, потреб, впливати на суспільну поведінку інших осіб та спричиняти важливі зміни у політичних відносинах.

Звідси і виникає суб’єктивність у політиці особи, яка зумовлена:

• об’єктивними умовами, що уможливлюють політичну діяльність;

• суб’єктивними здібностями особи до політичної діяльності (знання, вміння, мотивації, спонукання тощо).

Існує також суб’єктивність у політиці суспільної групи, класу, великої спільноти. Вони стають суб’єктами в політиці за таких умов:

• наявність у них спільності та міцного надлокального зв’язку;

• єдність і загальне усвідомлення власного становища і спільних інтересів (почуття самобутності, співдружності, взаємозалежності, ідентифікації особистості з цілим — групою, внутрішня солідарність);

• існування організації, тобто координація керівними центрами поведінки і дій окремих територіальних угруповань, течій, вікових і професійних категорій .

Серед багатьох концепцій суб’єктивності у політиці виокремлюють дві основні:

• немарксистську. Тут домінує індивідуалістична точка зору, тобто реальним і єдиним суб’єктом політики (власне й історії) визнається індивідуум, особистість. Звідси й особлива роль особистості в політиці, теорії видатних особистостей, заперечення ролі мас (стверджується лише наявність певної суми інтересів, осіб, які спільно жодної вирішальної ролі у суспільному процесі не відіграють). Іншими словами, діяльність маси характеризується переважно як некерована, стихійна, на яку вирішально впливають політики — особистості;

• марксистську. Вирішальне значення у політиці надається саме масам, а не особистостям.

Суб’єктивність індивідів і груп у політиці взаємозумовлена. З одного боку, вона залежить від інтересів і потреб великих груп, а з іншого — від усвідомлення особистістю (політиком) цих інтересів, його підтримки з боку таких груп.

Політолог Артур Боднар стверджує, що роль, яку виконують політики та ідеологи, залежить від великих соціальних груп, а саме:

• від довіреного їм суспільством (або самостійно завойованого, але визнаного суспільством, спільнотою) обсягу повноважень;

• від того, чи користуються політик, ідеолог певною суспільною підтримкою (матеріальною, організаційною, моральною);

• чи спроможна соціальна група контролювати діяльність політика.

Видатний політолог Ж. Бодуен доводить, що поняття "політична діяльність” з’явилося внаслідок певної диференціації різних типів діяльності саме у соціальній сфері. За такою логікою міркувань одним з найвдаліших визначень поняття "політична діяльність” вважаємо таке: "Політична діяльність — специфічний вид людської діяльності, спрямований на регулювання і збалансування інтересів та відносин між соціальними (національними) групами, політичними суб’єктами, що відображають їх інтереси, з одного боку, та між ними і державними інституціями. з іншого, досягнення в суспільстві злагоди та консенсусу”.

За визначенням українських політологів політична діяльність — невід’ємна складова загальної людської діяльності, специфічна сутність якої полягає в сукупності дій окремих індивідів і великих соціальних груп (класів, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію їх політичних інтересів, насамперед завоювання, утримання і використання влади.

Артур Боднар трактує політичну діяльність як індивідуальну або колективну, спонтанну або організовану діяльність суспільних суб’єктів, що прямо чи опосередковано виходить з інтересів великих суспільних груп і цінностей, яких вони дотримуються.

Політична діяльність має певну структуру, до якої входять:

• об’єкти політичної діяльності: політична влада, політико-владні структури;

• суб’єкти політичної діяльності: політичні партії, суспільні рухи, політичні, громадські діячі, державні та політико-владні структури;

• процес політичної діяльності: окремі політичні дії, акції.

Політичну діяльність поділяють на:

• теоретичну (ідеологічна, законодавча, соціологічна, науково-організаційна, методична та інша діяльність, пов’язана з розробленням теоретичних засад політики);

• практичну (депутатська, урядова діяльність в органах місцевого самоврядування, в політичних партіях, громадських організаціях і об’єднаннях, в рухах, робота під час виборчих кампаній, проведення референдумів, опитувань громадської думки, участь у мітингах, демонстраціях, маршах протесту або підтримки, пікетуваннях тощо).

Політична діяльність має дві основні форми:

• політична діяльність, що здійснюється на громадських засадах;

• політична діяльність, що здійснюється на професійних засадах (депутатська діяльність, робота в апаратах політичних партій, рухів, організацій тощо).

Західна політологічна наука виокремлює три основні концепції (моделі) політичної діяльності:

• елітарну концепцію (модель). Доводиться, що політична діяльність — це призначення насамперед еліти суспільства, а для народу така діяльність вважається непотрібною, зайвою;

• концепцію плюралізму еліт. Прихильники цієї концепції обстоюють точку зору, що в суспільстві є не одна, а багато еліт, з-поміж яких виділяється панівна;

• концепцію "моделей майбутнього державного управління”. Мовляв, у майбутньому не існуватиме якоїсь однієї моделі державного управління, оскільки взаємодія між державним апаратом і суспільством є складною і досить суперечливою.

Мета політичної діяльностізміцнення або послаблення, а то й зруйнування відносин між особами, соціальними групами, класами. Тому такі відносини мають характер співробітництва (взаємодії) або боротьби (зіткнення, протистояння).

Основою співробітництва або, навпаки, боротьби в процесі політичної діяльності є намагання зберегти або змінити (знищити) існуючий у державі суспільний порядок шляхом визнання або невизнання економічного, політичного, ідеологічного владарювання певного суспільного класу в цій державі.

Наслідками політичної діяльності є суспільні зміни, які відбуваються у таких сферах:

• відносин між суспільними класами (групами);

• відносин влади (між тими, хто керує, і тими, ким керують);

• відносин у межах влади (наприклад, застосування коаліційного способу здійснення влади, встановлення гласності у процесі прийняття рішень тощо);

• політичних відносин між індивідами і групами.

2. Політична взаємодія: основні детермінанти і характер

Політика — явище, неможливе без спілкування, взаємодії, взаємовпливу. її реалізація завжди відбувається за умови, коли один суб’єкт політики у певний спосіб впливає на інший. До того ж у такому процесі одночасно можуть брати і найчастіше беруть участь багато суб’єктів (особи, групи, партії, організації, об’єднання та ін.).

Політична взаємодіяце певні відносини з приводу політики як такої та її окремих ознак (складових), наприклад влади. Українські політологи В. Мирончук і В. Храмов наголошують на необхідності розмежовувати суспільно-політичні відносини та відносини в політиці. Вони зазначають, що суспільно-політичні відносини — це такий тип зв’язку сукупних учасників взаємодії, який стає політичною структурою суспільства. Його інституціональний носій — політична система суспільства, яка у своєму функціонуванні більшою або меншою мірою відчужується від конкретних індивідів.

Політична взаємодія існує у двох основних формах:

• неформальній (без участі певних політичних інституцій — передусім між особами, групами);

• формальній (через політичні інститути — формальні структури або за їх допомогою).

У процесі формальної взаємодії громадяни, образно кажучи, делегують формальним організаціям свою волю, настанови з метою їх реалізації.

Політична взаємодія неможлива без існування громадської думки, певних політичних потреб, політичних міфів, політичних традицій та ритуалів.

Громадська думка. Це сукупність масових уявлень про світ, суспільство і різні його сфери, в яких відображено ставлення (оцінка) великих соціальних груп, народу до актуальних явищ, що становлять суспільний інтерес.

Громадська думка є історично зумовленим і змінним станом суспільної свідомості великих груп людей. Це рухливе, змінне явище, в якому відбувається постійна боротьба, куди залучені найрізноманітніші суб’єкти політики, політичні, економічні, соціальні та інші сили.

У реальному житті громадська думка формується і розвивається або цілеспрямовано, під впливом на масову свідомість громадян політичних інститутів і соціальних установ (політичних партій, засобів масової інформації), або стихійно, під безпосереднім впливом життєвих обставин, конкретного досвіду і традицій.

У полі зору громадської думки, як правило, перебувають ті проблеми, події, явища і факти, які викликають загальний суспільний інтерес, відрізняються від інших своєю актуальністю, допускаючи, однак, різні точки зору, дискусії та спонукаючи до дискусій.

Політичні цінності. Цінності в загальному розумінні — це своєрідний об’єкт, що задовольняє потребу суб’єкта — індивіда, групи, верстви населення, етносу. Іншими словами, цінність є водночас і властивістю, і об’єктом, що має цю властивість.

Цінності мають матеріальну та ідеальну природу. Техногенно-природне та соціальне середовища мають певні системи цінностей, які за субстанцією класифікуються на матеріальні й духовні; за суб’єктами потреб — на цінності людини, організації, об’єднання, суспільства; за соціальними інституціями— на економічні, політичні, культурні, педагогічні, сімейно-родинні, релігійні тощо.

Розрізняють цінності-блага і цінності-регламенти. До перших належать такі потреби людини, як матеріальні ресурси, духовні продукти "споживання” та послуги, до других — потреби, що охоплюють моральні, правові та естетичні норми й ідеали, звичаї, традиції.

Цінності поділяють на такі, що санкціонуються і культивуються офіційно за допомогою широкої мережі спеціальної системи засобів, наявних у державі, і такі, що існують на рівні буденної свідомості незалежно від тих, що культивуються офіційно. Найчастіше між такими цінностями існує значна неузгодженість, а то й глибокі суперечності.

Розглянемо окремо систему цінностей.

Система цінностей або окремі цінності поширюються і пропагуються за допомогою слова, символів, символіки. Йдеться про державну символіку, символіку партій, організацій, об’єднань, соціальних груп, національностей, національних меншин тощо.

Символи поєднують раціональну суть і раціонально трактоване значення певної соціальної цінності з відповідним емоційним рівнем і гостротою її сприйняття та переживання.

Політичні цінностіце найвищі принципи, що забезпечують злагоду в суспільстві чи в окремих соціальних групах щодо основних цілей і проблем; віра у бажаний і кращий (або найкращий) тип політичної системи, у політичну мету і засоби досягнення такої мети та уявлення про них.

На основі політичних цінностей суб’єкти політичного процесу обирають відповідний спосіб поведінки, а громадяни, нації спроможні навіть кардинально змінювати суспільну ситуацію і політичну систему суспільства. Так, у процесі принципових перебудовчих процесів у сучасній Україні замість хибної піраміди "соціалістичних” ("комуністичних”) політичних цінностей держава — суспільство — колектив — особа, — стверджують М. Михальченко та 3. Самчук, — ми повинні будувати нову демократичну піраміду: особа — колектив — держава — суспільство.

У складному політичному житті орієнтирами є саме політичні цінності. 3рештою, завдяки їм люди пізнають світ політики.

У національному суспільстві, як слушно зазначає відомий політолог А. Боднар, найвищою цінністю, що об’єднує його членів, є збереження цілісності та незалежності держави. Якщо виходити з наведеного, то можна стверджувати, що найвищою цінністю, спроможною об’єднати увесь український народ, є ідея національного державотворення. Досягнення цієї мети — складне завдання, яке потребує узгодження, або консенсусу, ідей і думок багатьох суб’єктів суспільно-політичного процесу.

Консенсус між державами вкрай необхідний, коли йдеться про забезпечення миру і злагоди на світовому рівні. Тут постає проблема групового прийняття рішення, з чим людство стикається постійно.

Політичні норми та політичні думки. Політичні цінності виявляються в політичних нормах.

Політична норма — правило досягнення політичних цінностей. Вони існують у трьох сферах соціальної дійсності: в нормативних висловлюваннях тих, хто при владі, і тих, хто підпорядкований владі; в соціальних відносинах, які зумовлюють правила функціонування певних політичних норм; у свідомості — як почуття або переживання політичних норм.

Не слід ототожнювати політичні норми та політичні принципи.

Розрізняють основні і операціональні політичні норми. Наприклад, у тоталітарному суспільстві принцип керівної ролі однієї з політичних партій є основною політичною нормою, а обов’язкова належність керівних кадрів у такому суспільстві (країні) до цієї партії є операціональною нормою.

На основі політичних цінностей суб’єкти політичного процесу вибирають відповідний спосіб поведінки.

Політичні думки — у вузькому розумінні — один із напрямів суспільствознавства, а в широкому — конкретний продукт політичного мислення.

Політична думкаце активна, цілеспрямована, узагальнююча ідеальна діяльність у формі різноманітних понять, категорій, теорій, доктрин з метою пізнання політичних зв’язків і відносин, форм і функцій власне політики і влади, політичних процесів та інститутів, політичної ідеології та культури, політичної стратегії і тактики, інших політичних явищ і цінностей, творення нових політичних ідей, прогнозування і моделювання політичного майбутнього.

Політичні думки як феномен є предметом вивчення багатьох наук. Політична думка формує уявлення людей про суспільство, відносини з іншими людьми, індивіда та колективу, групи, держави, суспільства, а відтак вона є невіддільною складовою світогляду людини.

Якщо звернутися до історії, генези політичних думок, то можна виокремити певні системи політичних поглядів, а саме: матеріалістичні й ідеалістичні, світські й теологічні, революційні, консервативні, ліберальні та реакційні.

Категорія: Політичний менеджмент (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter