Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Загальна теорія політики - Ярош Б.О.

Тема 2. Науковий апарат та функції політичної науки

Успішний розвиток будь-якої науки, у тому числі й політичної, можливий тільки за використання загальновизнаних понятійних категорій. Категорії (від грец. Kategoria - висловлювання, свідчення) - основні поняття, якими оперує кожна наука. Без опрацьованих категорій не можна успішно проводити дослідження і сподіватися на аналітичні успіхи. Не володіючи категоріями, не можливо впливати й регулювати політичний процес.

Категорії політичної науки поділяють на загальні, структурні, функціональні, розвитку трансформації. Основними категоріями є поняття "політики", "політичного", під якими розуміється особлива сфера життєдіяльності людей, пов'язана з владними відносинами. Головне завдання політичної науки вияснити і зрозуміти сутність та специфіку політичного, його взаємодію з іншими сферами. Центральною категорією виступає "політична влада", з якою пов'язані всі політичні процеси й, головним чином, процеси державотворення. Інтеграційну властивість має категорія "політична система", структуруючи головні політичні суб'єкти. Категорії науки дають можливість зрозуміти політичну практику й відпрацювати механізми впливу на неї.

Політична сфера й політичний процес функціонують за певними тенденціями. До основних належать:
- загальні тенденції виникнення і формування політичних інтересів;
- розвиток політичних поглядів, ідей і теорій;
- функціонування політичної влади;
- розвиток політичних процесів;
- тенденції розширення політичної участі;
- підвищення ролі еліт і лідерів під час стабільних, кризових і перехідних періодів;
- тенденції посилення глобалізаційних процесів.

Для наукового аналізу й розуміння політики використовуються також поняття парадигми. Парадигма (від грец. paradigma -приклад, взірець) - це специфічна розумова (уявна) модель, яка визначає способи сприйняття та інтерпретації політичної дійсності. Виділяють натуралістичну, теологічну, соціальну, раціонально-критичну та політичну парадигму. Кожна з них по-своєму інтерпретує політику. Складність застосування парадигм у політичній науці полягає в тому, що не всі вони відповідають науковій об'єктивності й конкретній ситуації.

Натуралістична парадигма виходить з того, що людина є частиною природи й пояснює політику географічними та біологічними факторами. Теологічна (релігійна) парадигма пояснює природу влади Божим провидінням. Соціальна парадигма розуміє політику через вплив на неї інших соціальних сфер (економічної, соціальної структур). Раціонально-критична парадигма орієнтує на розкриття внутрішньої природи політики. Власне політична парадигма виходить з того, що в основі соціальних явищ і процесів лежать політико-владні відносини.

Важливою складовою політичної науки є методологія, під якою розуміють відповідний спосіб бачення й організації дослідження. Методологія (від грец. metodus - шлях і logos - слово, вчення) -система принципів і засобів побудови політичних теорій, проведення емпіричних досліджень за допомогою політологічного аналізу, перетворення політичної дійсності.

При вивченні політичних процесів застосовуються такі методологічні принципи: об'єктивності, науковості, історичного підходу, плюралізму. У методологічній базі А. Колодій, зокрема, виділяє: філософське обґрунтування сутності політики (соціально-філософські теорії високого рівня абстрактності); політологічні теорії середнього рівня абстрактності й конкретні методи аналізу політики. Методологія виступає технологією застосування методів дослідження, конкретних способів дослідження. Разом з тим, конкретні методи у своїй сукупності виступають методикою дослідження. Методологія і методика використовуються залежно від складності об'єкта і предмета політичного дослідження.

У широкому розумінні метод -- це спосіб пізнання, а "науковий метод" є теоретично обгрунтованим пізнавальним засобом. Методи й методологія складалися поступово, у ході розвитку політичної науки, ускладнення і урізноманітнення політичних процесів. Політична теорія розрізняє такі етапи розвитку методології: 1) класичний етап (до XIX ст.), пов'язаний з логіко-філософським і морально-аксіологічними підходами; 2) інституційний етап (середина XIX ст. - початок XX ст), коли на перший план висуваються історико-порівняльні й нормативно-інституційні методи; 3) біхевіористський етап (50—70-ті pp. XX ст.), на якому активно стали використовуватися кількісні методи; 4) постбіхевіористський етап, що характерний поєднанням "традиційних" (класичних) методів із "новими" методами.

Крім цих, політична теорія має іншу класифікацію груп методів, які використовуються в політичному пізнанні:

а) загальнонаукові, до яких належать логічно-евристичні та філософсько-аксіологічні принципи вивчення політичного життя;
б) соціально-гуманітарні методи, до яких зараховують ті, що використовуються в основному в соціально-гуманітарних науках, на відміну від природничих (аналіз документів і джерел, порівняльні, історичні методи);
в) спеціально-наукові методи розуміють як методи, що напрацьовані самою політологією (моделювання політичних ситуацій, теорії ігор, рейтингове оцінінювання лідерів, порівняльний аналіз політичних систем і режимів).

Методи, які використовує політична наука, поділяють на якісні й кількісні. Якщо перші вивчають якісні показники і властивості, то другі застосовують переважно математичну формалізацію на основі сучасних технологічних і електоральних можливостей. Ще одним критерієм класифікації методів є їх функціональне призначення. Це передусім методи збору первинної політичної інформації (контент-та івентаналіз, опитування, інтерв'ю, споглядання, узагальнення). Відносно новими й перспективними методами є моделювання політичних процесів, "експертні системи", синергетичні підходи.

Український політолог В. Бебик поділяє методи політичної науки на такі групи:
- загальнологічні; 
- теоретичні;
- соціологічні;
- соціально-психологічні;
- порівняльно-історичні;
- емпіричні;
- системно-функціональні;
- діяльнісні (теорії політичних рішень).

Найбільш раціональною, на нашу думку, є класифікація підходів і методів на такі три групи:

Перша - загальні методи аналізу політики (їх ще називають підходами). До цієї групи належать:
- системний підхід до політики як до складної саморегульованої системи із "входами" і "виходами" (Д. Істон); політика знаходиться в логічній взаємодії із зовнішнім середовищем за принципом зворотного зв'язку;
- структурно-функціональний підхід передбачає вивчення функціональних зв'язків, взаємодію елементів, функціональне призначення політичних інституцій (Т. Парсонс); суспільство і його інституції розглядаються за їх функціональними можливостями й залежностями;
- компаративістський (порівняльний) підхід передбачає зіставлення однотипних політичних явищ із метою виявлення спільних рис та їх специфіки (Арістотель);
- історичний підхід вимагає дотримання хронологічних вимірів явищ і подій, дослідження в часовому вимірі, виявлення зв'язків минулого, нинішнього й майбутнього;
- онтологічний підхід вимагає виявлення першооснови, якісного виміру політики;
- інституціональний метод орієнтує на вивчення інституцій (структур), які здійснюють політичну діяльність (держава, партія);
- психологічний метод передбачає вивчення психологічних характеристик учасників політичного процесу (лідерів, еліт, груп);
- критично-діалектичний метод вимагає критичного аналізу політики, вивчення ефективності діяльності лідерів і груп;
- метод теорії груп розглядає політичну діяльність через боротьбу за політичну владу, утвердження панування і впливу, боротьби між групами, перш за все методом прийняття рішень;
- біхевіористський метод спрямований на аналіз політики через поведінку різних суб'єктів, передусім людини, їх моделювання та прогнозування. Виділяють також антропологічний, нормативний, ціннісний, соціологічний, комунікативний, цивілізаційно-культурологічний та інші загальні методи.

Друга група включає методи, які належать не безпосередньо до предмету дослідження, а до організації і процедури пізнавального процесу. До цієї групи входять методи індукції й дедукції; аналізу й синтезу, моделювання, математичні, кібернетичні тощо.

Третя група складається із емпіричних методів досліджень, які дають змогу отримувати первинну інформацію про політичні факти та явища. До цих методів належать: електоральна статистика, анкетне опитування, аналіз документів, споглядання, ділові ігри та ін. Емпіричні методи найбільш активно використовує прикладна політологія. Серед методів прикладної політології виділяють найбільш поширені: контент-аналіз (вивчення документів); опитування учасників політичних подій або експертів; фактор-аналізи (зведення багатьох емпіричних даних до найбільш визначальних); когнітивних карт (матриці, які фіксують поведінку людей у стабільних і кризових умовах; конфігуративні дослідження та ін.).

Політична наука має такі функції:
- аналітичну;
- теоретико-пізнавальну;
- методологічну;
- світоглядну;
- інструментальну;
- підтримання цілісності суспільства;
- формулювання загальних цілей суспільства;
- мобілізація і розподіл ресурсів і цінностей;
- попередження і регулювання конфліктів;
- вироблення норм поведінки для всіх суб'єктів політичних відносин;
- залучення громадян до управління суспільними й державними справами;
- забезпечення соціальної справедливості;
- прогностичну.

Г. Алмонд акцентує на двох основних групах функцій: функції "'вводу" - впливу суспільства на політику й функції "виводу" -впливу політики на суспільство.

Наявність багатьох функцій політики свідчить про її глибоке проникнення у суспільство, поширення на широкий спектр суспільних явищ і процесів, взаємозв'язок з іншими сферами.

< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
Категорія: Загальна теорія політики - Ярош Б.О.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter