Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Загальна теорія політики - Ярош Б.О.

Тема 11. Політика й армія

Армія (від франц. armee - озброювати) - збройні сили держави або об'єднання, один із найважливіших засобів реалізації політичної влади. Армія - важливий суб'єкт політики, відносно самостійний елемент політичної дії.

Армія як політичний суб'єкт має такі особливості:

- окремий інститут політичної системи;
- структурний елемент, який гарантує безпеку суспільства;
- специфічна структура озброєних людей, що становить самодостатню політичну силу;
- один із механізмів верховної влади у державі.

Армія є важливою і невід'ємною складовою суспільства. У ній і через неї проявляються майже всі суспільні процеси. Армія - це державна структура, яка виконує специфічні політичні функції за допомогою воєнного насилля. На думку Л. Гумпловича, джерелом влади було насамперед воєнне завоювання. Армія завжди була структурою, головним завданням якої є військові дії на захист політичної влади й суспільства. Армія виступає водночас і як об'єкт політики, коли через неї реалізовуються політичні й зовнішні цілі, і як суб'єкт політики, коли вона здійснює тиск на політичну владу, партії, великі соціальні групи.

Роль і місце армії в суспільстві й державі визначається багатьма факторами: а) характером політичної системи; б) особливостями суспільного ладу; в) змістом внутрішньої і зовнішньої політики; г) зовнішніми обставинами (наявністю ворогів і загрози від них); г) розвитком економіки й військово-технічними можливостями.

Політико-військова сутність залежить від таких елементів:

1. Військово-політична свідомість як форма політичної свідомості. Виділяють теоретичний і буденний рівні військово-політичної свідомості. Перший рівень є науковим фундаментом військової політики (військова доктрина, військова стратегія і тактика). Буденний рівень військово-політичної свідомості розуміють як сукупність традицій, поглядів на армію, її місце в суспільстві.
2. Військово-доктринальні установки, які розуміють як прийняту тривалу програму щодо цілей і характеру застосування військової сили. Україна гостро потребує нової військово-політичної доктрини, яка відповідала б на існуючі глобальні загрози.
3. Військово-політичні відносини - це взаємодія військових структур і політичної влади з приводу розбудови армії, застосування її могутності до розв'язання внутрішніх і зовнішніх проблем.
4. Військово-політичні структури, які забезпечують політичне й військове керівництво армією на національному та міждержавному рівнях.
5. Військово-політична діяльність - це дії політичних і військових структур щодо реалізації військово-політичного потенціалу в інтересах держави, забезпечення обороноздатності.

Взаємодія політики й армії визначається багатьма факторами, серед яких:

- військово-політичні можливості держави;
- ступені військової небезпеки з боку інших держав;
- наявність військової доктрини й можливостей її застосування;
- рівень демократичності суспільства і його менталітет;
- внутрішня стабільність політичного режиму.

Армія завжди була й залишається політичною силою, яка може стабілізувати й дестабілізувати суспільство. Велику роль відіграють традиції та історія співіснування армії і суспільства. Найбільш активна роль армії в закритих тоталітарних і диктаторських суспільствах, для яких характерні внутрішні силові відносини.

Політологія виділяє різні моделі взаємовідносин влади і армії.

Перша модель - закрите "мілітаризоване суспільство", у якому політичне, економічне, духовне життя підпорядковується військовим цілям. Специфікою такого типу суспільства є одновладність, ієрархічність і верховенство військових.

Друга модель - комуністична й фашистська, де перевага надається зовнішньополітичним цілям, методам насильницького поширення політичного ладу на інші суспільства за допомогою військової сили.

Третя модель - "стратократичного суспільства", у якому армія здійснює правління іншими гілками влади. Тут влада обмежує політиків або замінює політичні структури військовими (режим "чорних" полковників у Греції).

Четверта модель - "поліцейського суспільства", у якому армія виконує поліцейські (караючі) функції всередині суспільства. Основним ворогом стає для такого режиму внутрішній (політичні партії, соціальні групи, класи). Такі режими характерні для перехідних, слаборозвинутих суспільств. Прикладом може слугувати Латинська Америка, де у XX ст. відбулося понад 600 путчів, 200 з яких завершилися встановленням військових диктатур. Після військового перевороту в 1978 році до влади в Іраку прийшов кривавий диктатор С. Хусейн.

П'ята модель - демократична, де взаємовідносини армії і суспільства грунтуються на законодавстві, армія знаходиться під контролем суспільства.

Виходу армії на політичну арену сприяє ряд причин:

- економічні (спад виробництва, економічна криза);
- політичні (нестабільність політичної системи, сепаратистські рухи, міжрегіональні конфлікти);
- соціальні (велика поляризація суспільства, безчинства олігархів і влади);
- військові (поразка армії, необгрунтовані перестановки військового керівництва);
- ідеологічні (відсутність загальновизнаної національної ідеї, втрата ідеологічних орієнтирів);
- корпоративність військових (перевага інтересів армії над суспільними);
- відсутність демократичних традицій у суспільстві й армії;
- закритість суспільства й відсутність контролю над армією з боку громадянського суспільства.

Політична роль армії не завжди реакційна. Прихід до влади генерала А. Піночета в Чілі допоміг стабілізувати суспільство, прискорити економічний розвиток. Разом з тим правління військових завжди супроводжується численними жертвами цивільних громадян.

Особливу загрозу становить намагання використати військові методи боротьби в міжетнічних конфліктах. До таких засобів широко вдаються такі організації, як "Брати мусульмани", "Хамаз", "Хезболла", рух "талібів", терористичні угрупування.

Багато аналітиків найбільш загрозливим видом воєн вважають цивілізаційну війну на основі расових, релігійних й етнічних відмінностей. До таких війн будуть втягнуті цілі регіони й навіть континенти ("північ - південь", "схід - захід", "християнство -мусульманство", "жовта"-"біла" раси тощо). Щоб не допустити глобальних зіткнень, людство має прискорено формувати світовий порядок, нову сучасну етику міждержавного співіснування.

Українська армія перебуває у процесі реформування. Армія, яка залишилася після тоталітарного Радянського Союзу, не відповідає сучасним вимогам й повинна пройти через корінну реформу. Тому в українській армії відбуваються такі зміни:

- виробляється нова сучасна військова доктрина;
- зменшується чисельність армії;
- посилюється демократизація армії;
- тривають процеси структурної перебудови (перехід від окружної системи до груп стратегічних напрямів);
- повільно, але поступово йде переозброєння на новій сучасній базі;
- передбачається перехід від примусових наборів до контрактної системи;
- збільшується роль миротворчих контингентів, що забезпечує бойовий досвід.

< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
Категорія: Загальна теорія політики - Ярош Б.О.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter