Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Порівняльна політологія (Семінари)

1. Теорія олігархізації політичних партій, інтеркласові партії (Лапаломбара, Вейнер), "партії для усіх" (О.Кіркхеймер)

2. Типології політичних партій. Трикомпонентна типологія партій: партії нотаблей (кадрові партії), масові партії, партії виборців (Ж.Шарло, Джоуль Сарторі)

3. Теорії коаліцій

 

 

1. Теорія олігархізації політичних партій, інтеркласові партії (Лапаломбара, Вейнер), "партії для усіх" (О.Кіркхеймер)


Теорія олігархізації політичних партій - обгрунтування характерної тенденції в розвитку партії: перехід від організації демократичного типу до жорсткого бюрократичного апарату для управління соціальними організаціями.

Родоначальники даної теорії - російський вчений М.Острогорський і німецький Р.Міхельс.

Острогорский в аналізі діяльності партії виділяє владні структури, які роблять масові партії бюрократичними організаціями, отже, недемократичними.

У умовах розширення виборчих прав населення і включенням в політичне життя нових шарів виникає необхідність створення спеціальних центрів по проведенню передвиборних кампаній з метою перемоги тієї або інакшої партії. Такий центр був названий кокусом. Кокус - первинний організаційний осередок партії, який забезпечує зв'язок центра-політичного керівництва-з масою. Освіта кокуса, по Острогорському, є вирішальним моментом в процесі бюрократизации і централізації влади в партії.

Аналіз політичних партій був запропонований Р. Міхельсом. Об'єктом його дослідження стала німецька соціал-демократія, але загальні висновки торкалися інституту партії загалом.

Центральним при аналізі цього інституту стає поняття організації, як єдино можливої форми ефективної діяльності будь-якої соціальної сили, переслідуючої певну мету. Під впливом зовнішніх умов політичної боротьби і необхідності оптимізації структури і функцій, партія перебудовує свою внутрішню організацію для підвищення її дієвості. Слідством цього і стає тенденція переходу від демократичного її пристрою до ієрархічного, виділенню особливого професійного шару - олігархії, яка концентрує влада і управління в своїх руках.

Вільне об'єднання однодумців переходить до організації з розгалуженим бюрократичним апаратом, чиєю основною задачею стає вербування масового членства і завоювання голосів виборців.

Ці тенденції Міхельс сприймає песимістично, оскільки боротьба за великі принципи у партії стає в цьому випадку неможливою. Формулу "демократія веде до олігархії" Міхельс розповсюджує на всі партії, незалежно від їх типу, як буржуазні, так і соціалістичні. Олігархія невід'ємна форма управління соціальними організмами. На зміну одному "політичному класу" неминуче йде інший.


Інтеркласові партії. Така партія прагне уникнути ототожнення себе з інтересами якого-небудь одного класу або шару, а постає як виразник загального інтересу. Для того, щоб домогтися успіху, насамперед на виборах, партія повинна сьогодні враховувати інтереси цілого блоку сил. Партії прагнуть до завоювання більшості голосів і відповідно до цього будують свою стратегію і тактику, прагнучи до узгодження різних інтересів. Зовнішність партії формує зараз не стільки класова орієнтація, скільки певний тип політики.

Оскільки інтеркласові партії орієнтуються на різні суспільні класи й соціальні верстви, то вони можуть визначатись і як загальнонаціональні, коли націю розуміти як державно-політичну спільність (сукупність усіх громадян держави), а не як етнічну. В такому разі загальнонаціональний чинник у соціальній орієнтації партії має раціональний зміст і демократичну спрямованість.


Вчений з ФРН О. Кірхеймер в середині 60-х років робить висновок про те, що і буржуазні "елітарні" партії і масові ліві поступово перетворюються в партії нового типу, так звані "партії для всіх". Для такої партії ідеологія, програмні принципи стають баластом, вони приносяться в жертву вузькому прагматизму - перемозі на виборах.

 

 


2. Типології політичних партій. Трикомпонентна типологія партій: партії нотаблей (кадрові партії), масові партії, партії виборців (Ж.Шарло, Джоуль Сарторі)


Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками.

1. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т.ч. комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні. До кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції.

2. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т.ч. революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.

3. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не існує).

4. За формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські.

5. За принципами організації та членства: кадрові та масові.

6. За місцем у системі влади: легальні та нелегальні.

7. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.

8. За віросповіданням: християнські, мусульманські.

Деякі політологи виділяють партії прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські та ін.

Існує також трикомпонентна типологія партій: кадрові партії, масові партії та партії виборців.

А) кадрові партії (партії нотаблів - люди, чиє становище в суспільстві забезпечується досягненнями, авторитетом у політичному житті), у яких домінують партійні функціонери;

Б) партії масові, що складаються з достатньої кількості рядових членів партії, які можна вважати продуктом загального виборчого права;

В) "партії виборців", виведені як ідеальний тип політологами США Дж.Вейнер і М.Паламбара та іншими на основі того, що партія утворюється лише для виконання головного поточного завдання — перемоги у виборах, об'єднуючи навколо популярних гасел достатню кількість населення.

 

 


3. Теорії коаліцій


В літературі існує чимало моделей пояснення процедури формування коаліцій. Ефективне пояснення цього процесу пропонує теорія ігр. Серед інших теоретичних концепцій, що намагаються пояснити процес формування коаліцій є так звана теорія мінімально виграшних коаліцій і теорія максимально закритих коаліцій.

Теорія мінімально виграшних коаліцій

Дана теорія виходить з того, що основним мотивом діяльності політиків є бажання здобути максимальну кількість публічних посад і становить цю мету "саму в собі”. Дана теорія намагається визначити конфігурацію партійної системи. При цьому виграшною коаліцією визнається та, яка контролює більшість місць у парламенті, а мінімальною – та в складі котрої не було партії (партій), які не є обов’язковими для досягнення цієї більшості.

Авторами цієї теорії були Дж. фон Нейманн і О.Моргенштерн. Вони запропонували виразити процес формування правлячих коаліцій як гру із значною, але постійною кількістю гравців. Основною метою коаліції є створення найсильнішої команди гравців, здатної здобути перемогу і поділити її результати між переможцями. Поведінка учасників гри залежить від їх здатності задовільнитися частиною перемоги, поскільки ті хто бажають отримати все обмежують свої шанси і прирікають себе на поразку. Учасники гри при тому, зрозуміло, що не бажають ділитися результатами своєї перемоги з більшою кількістю учасників ніж це потрібно для перемоги. Для отримання перемоги гравцям потрібна більшість в парламенті, яка може бути сформована в різних конфігураціях. При цьому із збільшенням кількості учасників правлячої коаліції, частка кожного із них в розподілі результатів перемоги зменшується. Тому ідеальними є ті коаліції, які дають можливість здобувати парламентську більшість меншим числом її учасників. Це і є мінімально виграшні коаліції.

Теорія максимально закритих коаліцій

Дана теорія виходить з припущення, що всі міжпартійні союзи засновані на ідеологічній спільності. Коаліція має місце власне лише в тому випадку коли її учасники мають спільні ідеологічні погляди, подібні програмні цілі, позитивно налаштовані щодо основних ціннісних орієнтацій своїх партнерів, спираються на попередні традиції спільного формування коаліційних кабінетів.

При цьому умови на яких формуються дані коаліції є наступними:

1) повинна дана коаліція формуватися на ідейних засадах, які є найбільш прийнятними для більшості її учасників,

2) жоден із варіантів "відкритої” коаліції не може мати для її учасників більшої цінності ніж політика "закриття” коаліції.

При формуванні такого типу коаліції провідне значення належить тим партіям без яких не можливе формування парламентської більшості. При цьому мова йде не лише про партії, які мають значне парламентське представництво, але й певну політичну орієнтацію. Найчастіше такими партіями є центристські партії.

При формуванні парламентських коаліцій важливе значення посідають також малі партії, які Д.Ремі назвав партіями-обгортками. Він розрізняв чотири типи таких партій:

1) комплементарні партії, які найчастіше розташовані на краях коаліції і їх вихід із неї не створює загрози існуванню самої коаліції,

2) буферні партії, які частіше всього знаходяться в центрі коаліції (хоча не є обов’язково центристськими). Їх вихід із коаліції може спричинити її дестабілізацію,

3) балансуючі партії, які частіше всього знаходяться в центрі політичної системи і на краю коаліції. Їх вихід із складу коаліції може спричинити її дезінтеграцію. Крім того дані партії можуть стати учасниками ідеологічно неальтернативної коаліції,

4) партії-крила, які знаходяться на краях як коаліції так і політичного життя. Вихід із коаліції даної партії спричиняє розпад однієї коаліції і формування нової коаліції ідеологічно альтернативної попередній.

Категорія: Порівняльна політологія (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter