Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Публічне адміністрування (Шпаргалки)


Твір Г. Колбеча «Політика». Хто робить політику та де вона виробляється?


Термін «політика» у нинішній політичній практиці означає «попереднє твердження стосовно дій та уподобань майбутнього уряду щодо певних галузей діяльності» — їхньої освітньої політики, екологічної політики чи промислової політики.

«політика» — це результат, тобто заходи, вжиті урядом стосовно певної виділеної практич­ної сфери.

Можна розпочати з того, що обговорення «політики» зазви­чай ґрунтується на трьох загальноприйнятих характеристиках організованих дій, які видаються природними для їх учасників, але поза колом спостерігачів потребують уявнення й пояснення. Це — когерентність, ієрархія й інструментальність.

Діяльність уряду сприймається як вибір цілей для вирішення проблем, а «політика» та «публічна політика» стають майже невіддільними. Уряди вирішують, якими є цілі політики, а політика — це те, що уряди вирішують робити — отже, політика повинна бути публічною. Термін «публічна політика» висвітлює також ієрархічний аспект політики: вона здійснюється завдяки застосуванню владних повноважень. Проте для багатьох термін «публічна політика» надто широкий: замість цього вони зосереджуються на проблемі, на вирішення якої спрямована політика, і кажуть про «політику охорони здоров'я», «транспортну політику», «імміграційну політику» тощо. Ці терміни підкреслюють інструментальність політики, а не спосіб її здійснення, і тому вони є не альтернативами терміна «публічна політика», а радше уточненнями його.

«Політика» — термін, що вживається по-різному на різних рівнях. Замість того щоб на таке вживання накласти авторитарне (для нас) визначення політики, корисніше буде з'ясувати, що саме люди намагаються позначити словом «політика». Можна побачити три центральні елементи вживання цього терміна: повноваження, експертні знання і порядок.

Перш за все політика ґрунтується на повноваженнях. Казати про щось як про політику означає, що вона затверджується певним повноважним органом ухвалення рішень. Саме повноважний орган легітимізує політику, а питання політики виходять від і прямують до повноважних осіб — міністра, генерального менеджера, виконавчого комітету. Ці особи можуть мати мало спільного з формулюванням політики, проте вона виходить з їхніх повноважень, каскадом спускаючись до нижчих органів за принципом ієрархії.

По-друге, політика передбачає наявність експертного знання. Політика розглядається як процес посилення організації для врегулювання певної конкретної проблеми. Це означає, що політика потребує знання і в сфері, яка стосується цієї проблеми, і в тому, як її можна вирішити. Знання про політику розділяються на функціональні сфери — освітню політику, транспортну політику тощо, де наголос робиться на освіті чи на транспорті, а не на політиці. Коли з'являється потреба у формулюванні нової політики, скажімо, стосовно охорони довкілля чи рівних можливостей працевлаштування, спочатку вона стимулюється загальноприйнятими принципами, проте з часом створюється орган зі спеціальними експертними знаннями в галузі цієї політики. А коли на певному етапі політика стає професійним вирішенням проблем, виникає запитання «Чи спрацьовує ця політика?», що вимагає подальшого експертного знання в галузі оцінювання політики.

І, нарешті, політика пов'язана з порядком. Політика означає наявність системи й узгодженості. Рішення не може бути довільним чи свавільним — воно визначається відомою формулою універсального застосування. З його допомогою політика встановлює обмеження на поведінку посадових осіб і водночас звільняє їх від необхідності робити вибір. Вона також зводить різні заходи в загальну систему: тепер ми не просто вчимо багатьох студентів іноземної мови, ми маємо політику вивчення іноземних мов.

У цьому контексті головним джерелом труднощів є проблема узгодженості між різними галузями політики. Політика департаменту шосейних доріг стосовно будівництва нових магістралей може вступити в конфлікт з політикою Міністерства охорони довкілля, спрямованою на захист природної фауни. Політика органів водопостачання в напрямку розширення своєї мережі водопостачання може відрізнятися від політики планування географічного розвитку міста. Такі неузгодженості сприймаються як основна проблема політики, і значна частина заходів політики пов'язана з тим, як різні органи вирішують одні й ті ж питання політики.

Сказати, що повноваження, експертне знання й порядок є атрибутами політики, не означає, що вони однаковою мірою присутні на всіх етапах процесу. Фактично вони можуть спрацьовувати один проти одного. Наприклад:

• Бажання міністра освіти скористатися своїм правом на прийняття рішення щодо шкільних випускних іспитів (повноваження) може вступити в суперечність із загальним баченням, яке тривалий час формувалося школами, вчителями, батьками, університетами тощо (порядок).

• Кримінологи з ретельних досліджень знають, що вживання надто суворих заходів боротьби зі злочинністю не надто ефективне (експертне знання), проте виявляється, що політики вважають, що електорату це сподобається, і більше зацікавлені у голосах, аніж у доказах (повноваження).

• Посадові особи домовилися про розробку політики, яка б підтримувалася всіма причетними до неї (порядок), проте експерти наполягають на її контрольованих випробуваннях, перш ніж дати свою підтримку (експертне знання).

Таким чином, наслідки політики, найімовірніше, відображатимуть постійні конфлікти між цими атрибутами.

Лассвелл і Каплан визначають політику як «спроектовану програму цілей, цінностей і практичних заходів», а Фрідріх відверто проголошує: «Поняттю політики притаманна наявність мети, цілей чи орієнтирів».

Сприйняття політики як прагнення досягти затверджених цілей апелює до здорового глуз­ду, оскільки воно поєднує два широко визна­них припущення: по-перше, що уряд існує для досягнення цілей, і, по-друге, що ці цілі є опти­мальними для поліпшення добробуту окремих людей.


Учасники приходять з уряду і з-поза нього. Наприклад, реакція політики на питання про достойну освіту для дітей-інвалідів включатиме в себе «уряд», але він не виглядатиме як колектив однодумців. Ставитимуться вимоги від тера­певтів, батьків, лобістських груп інвалідів, вони відобра­жатимуться в обговореннях і пропозиціях медичних, соці­альних і освітніх організацій, переговорах між посадовими особами та, можливо, міністрами. Результатом може стати угода про систему заходів, яку схвалить Кабінет Міністрів і яка потім буде подана як «рішення уряду», але вона відбиватиме дії й уподобання посадовців та захисників, пов'язаних з інтересами дітей-інвалідів більше, ніж вирі­шення проблеми з боку міністрів.



Категорія: Публічне адміністрування (Шпаргалки)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter