Сутність та соціальна природа релігії

2. Сутність
та соціальна природа релігії

Термін «релігія»
як означення відношення «людина — Бог» був запроваджений у XV-XVI ст. Тоді його вживали тільки в теїстичному значенні,
без урахування усіх особливостей феномену, який він позначав. А перед тим мислителі
вдавалися до понять «совість», «пошана», «страх» перед Богом. Осмислений погляд
на релігію як особливий феномен був започаткований філософією Нового часу, в чому
найбільша заслуга німецьких філософів Фрідріха-Іммануїла Канта (1724-1804), Ернста-Даніеля
Шлейєрмахера (1768-1834), Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770-1831), Людвіга-Андреаса
Фейербаха (1804-1872), Карла Маркса (1818-1883), Фрідріха Енгельса (1820-1895),
французького філософа Огюста Конта (1798-1857), англійських філософів Дейвіда Юма
(1711-1776), Герберта Спенсера (1820-1903) та ін.

Походить термін
«релігія» з латини (religio — набожність), охоплюючи своїм змістом благочестя, святиню,
предмет, що співвідноситься у житті людини з абсолютним, вищим, надлюдським — Богом,
Божеством. Кожна релігія по-своєму іменує цю Вищу Силу. Однак було б некоректно
тлумачити релігію лише як відображення зовнішніх щодо людини сил. Бо релігія є формою
самовизначення людини у світі, її причетності до явищ, що відбуваються під впливом
Вищих Сил, а відповідно, до світу надприродного. Водночас релігія є не лише формою
свідомості, а для багатьох людей реальним життям, що ґрунтується на засадах віри.

Релігія — духовний феномен, що постає
як форма самовизначення людини у світі, виражає її віру в надприродне Начало — джерело
буття всього існуючого, є засобом спілкування з ним, входження в його світ, причетності
до нього.

Поняття «релігія»
безпосередньо пов’язане з поняттям «Бог». Релігії без уявлення про Бога не існує.
Бог є началом і сенсом кожної релігії.

Бог, за релігійними
уявленнями, є передусім Абсолютом, що перебуває над людськими, природними силами,
здібностями, якостями та відносинами. Він розглядається як творець світу, хоч і
не належить до нього. Бог є трансцендентним (потойбічним), тобто він перебуває поза
межами конкретного іманентного (замкненого) кола свідомості. Тривалий час стверджувалося,
що людина не може відкрити Бога, побачити його, пізнати так, як вона може пізнати
будь-яке природне явище, бо лише сам Бог може відкритися людині, подолати межу між
трансцендентним та іманентним. Сучасні мислителі стверджують, що буття Бога людина
стверджує всім своїм життям, вважаючи його силою, що пронизує, зумовлює все у світі,
є орієнтиром її помислів і вчинків.

Бог — верховна надприродна сутність, яка, згідно з різними релігійними
вченнями, наділена вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогутністю, є творцем
світу, зумовлюючи все, що відбувається в ньому.

Теологія (богослов’я)
та її світоглядні опоненти віками шукають доказів як «за», так і «проти» існування
Бога. Але жодні аргументи нічого не доводять людині, яка не вірить, і непотрібні
людині, яка вірує. Щодо цього І.Кант стверджував, що існування Бога не можна логічно
ні довести, ні спростувати.

Релігія як явище
духовного життя суспільства виникла внаслідок дії різних чинників. За своєю природою
вона є соціальним явищем, тісно пов’язана із соціальним життям та розвитком суспільства.

Давня людина
жила в умовах елементарного виробництва матеріальних благ. Знаряддя праці були недосконалими,
виробничі технології — примітивними, продуктивність праці — низькою. Людина цілковито
залежала не тільки від природи, а й від ще не пізнаних нею сил суспільного життя,
яке весь час ускладнювалося. Це породжувало відчуття безсилля, зумовлювало пошуки
його причин. У такому складному соціальному контексті поставали як реальні, так
і фантастичні уявлення про світ, зокрема релігійні уявлення про надприродне. У релігієзнавстві
все це називають соціальними чинниками релігії.

Отже, релігійна
свідомість притаманна лише людині розумній, в якої почали формуватися абстрактні
поняття, що дало їй змогу відірватися від конкретності, продукувати уявлення, в
тому числі й такі, що не відповідали реальності. Однак це не послабило пізнання,
оскільки помилки також допомагають вивірити істинне знання. Саме помилки пізнання
породили перекручені, фантастичні уявлення. Так складалися умови для виникнення
релігії, які мали гносеологічний (теоретико-пізнавальний) характер, іншими словами
— гносеологічні чинники релігії.

Величезний вплив
на формування релігійної картини дійсності у первісної людини справили психологічні
обставини. Безсилля людей перед силами природи і суспільства породжувало постійне
психологічне напруження. Головною емоцією був страх. Унаслідок постійних життєвих
труднощів та небезпек життя первісної людини майже цілком складалося з афектів,
під час яких втрачався контроль над діями і думками. Тому фантастичне починало панувати
над реальним. Так сформувалися психологічні чинники релігії.

Усі чинники походження
релігії (соціальні, гносеологічні, онтологічні, психологічні) взаємодіяли та взаємопосилювали
один одного, набуваючи особливої ваги за різних обставин.

Залежно від концептуальних
засад сформувалися різні теорії походження релігії.

Теологічні теорії походження релігії. Вони ґрунтуються на твердженнях про
надприродні причини та обставини походження релігії.

Традиціоналістська теорія. Згідно з
нею релігію відкрив людям безпосередньо Бог. У християнстві це викладено в біблійній
оповіді про спілкування перших людей Адама та Єви в раю з Богом, а також про надприродні
контакти з Богом Мойсея, інших біблійних персонажів. Базуючись на беззастережній
вірі, вона не спирається ні на які аргументи, не апелює до розуму.

Такий підхід
властивий давній філософії. Так, давньогрецький мислитель Платон (428-348 до н.е.)
вважав, що існують реальний світ речей і світ ідей, які відображають ці речі. Світ
ідей сповнений ідеєю Єдиного. Воно є особливою субстанцією всього світу, його витоком
і основою, немає ні початку, ні кінця, жодних ознак, не потребує простору і руху,
бо для руху потрібні зміни, а Єдине — незмінне. Релігія є наслідком споглядання
людською душею ідеї Єдиного, яке втілює у собі Бога. Отже, сповнена ідеєю Бога людська
душа згадує про нього в матеріальному світі, що і є основою релігії.

Цю теорію походження
релігії пізніше розвивали мислителі, яких церковна історія назвала святими отцями
Церкви. У православ’ї це Афанасій Александрійський (прибл. 295-373), Іоанн Златоуст
(прибл. 350-407), Іоанн Дамаскін (прибл. 675-753), у католицизмі — Августин Блаженний (354-430),Фома Аквінський (1225-1274).

Традиціоналістська
теорія не потребує доведення, оскільки ґрунтується на вірі. Стосується вона тільки
християнства. Тому набула значного поширення у християнському богослов’ї. Щодо походження
інших релігій християнство допускає будь-які пояснення.

Теїстична теорія. Ідейним
джерелом її є теїзм, який визнає буття Бога як істоти, принципово відмінної від
світу речей і явищ, істоти абсолютної, вищої за людину і природу, тобто надлюдської
й надприродної. Бог є джерелом усього, а отже, і релігії.

Усі варіанти
теїстичної концепції єдині в головному — релігія є результатом розумового розвитку
людства. Ця теорія теж виходить із беззастережного визнання існування Бога. її сповідувало
багато визначних мислителів, особливо у XVI-XIX ст.

Концепція вроджених ідей. Згідно з
нею ідея Бога притаманна людині від її народження. Уявлення про Бога як найдосконалішу
істоту передбачає визнання його існування: людина мислить про Бога, отже, він існує.
А мислить вона про Бога тому, що ідея Божества є провідною вродженою ідеєю, вона
існує у свідомості людини від народження і виявляється як пізнання Бога. Найпомітнішим
представником цієї концепції був французький філософ, математик, природодослідник
Рене Декарт (1569-1650).

Богословський раціоналізм. На думку
його засновника, німецького філософа Готфріда-Вільгельма Лейбніца (1646-1716), розгортання
декартівських вроджених ідей починається під впливом досвіду, емпіричних знань.
Завдяки цьому людство прийшло до християнства — єдиної релігії Одкровення.

Споглядальний теїзм. Започаткувавши його, німецький філософ
Іммануїл-Герман Фіхте (1797-1879) вважав, що релігія як ставлення людини до Бога
є комплексом певних почуттів, породжених усвідомленням людиною скінченності свого
буття. З цього народжується благоговіння.

Містичні теорії. Їх єднає визнання надприродного походження
релігії, яка є наслідком Одкровення, але не назавжди даного людям Богом, а результатом
постійного впливу Божества на дух людини, що діє вічно. Наприклад, німецький письменник,
філософ-ірраціоналіст Фрідріх-Генріх Якобі (1743-1819) вважав, що знання Бога людині
дають лише її внутрішні почуття, які і є джерелом релігії. Людина споглядає Бога
внутрішнім зором, не тілесними, а духовними очима. Це споглядання виникає за певних
специфічних умов і потребує не розуму, а віри. Богослови, які оперують логічними
категоріями і науковими даними, до містичних концепцій ставляться стримано.

Православно-академічна теорія. Сформувалася вона в другій половині XIX ст. у російському богослов’ї. Засновником її був професор Московської духовної
академії Федір Голубинський (1797-1854). Згідно з цією теорією виникнення релігії
зумовлене дією двох джерел:

1) об’єктивного, що існує поза людиною і виявляється
у впливі Бога на дух людини;

2) суб’єктивного, яке залежить від людини, від засвоєння
нею цього впливу. Для аргументації цієї точки зору використовувалася теорія вродженого
знання: свідомість містить знання, яке існує, коли душа ще до народження тіла споглядає
сутності поза межами фізичного світу, тобто Бога.

Оскільки вроджені
ідеї є результатом Божественної волі, вони повинні містити ідею Бога. Ці ідеї є
релігією. Але наявність невіруючих у світі доведеться за такою логікою пояснювати
відсутністю у них вроджених ідей про Бога. Тому стверджувалося, що не слід вважати,
ніби вроджена ідея Бога з самого початку існує у свідомості людини як уявлення чи
поняття. Вона існує навіть не як здатність утворювати поняття про Бога, а як вроджене
прагнення до нескінченного, як потреба здобуття знань про Бога.

Одкровення має
дві передумови: безмежні здібності Бога; процес людського пізнання. Під впливом
Одкровення і людської розумової діяльності твориться релігія.

Академічний теїзм
використовує наукові аргументи і тому до певної міри удосконалює богословські теорії
походження релігії. Але він визнає абсолютний пріоритет віри і не переходить межі,
за якою починається справжня наука, а прагне досягти сучасного рівня розвитку людського
мислення, осучаснити релігію.

Наукові теорії походження релігії. Головна їх особливість полягає у намаганні
пояснити релігію як результат реалізації певних потреб, інтересів чи неспроможності
людини подолати свою залежність від зовнішніх сил.

Політико-державна теорія. Започаткована
вона у V ст. до н.е. давньогрецьким філософом Крітієм (460—403 до н.е.), який висловив
припущення, що релігія є вигадкою законодавців. її поділяв Лактацій (250—225 до
н.е.), який вважав засновником релігії римського царя Помпілія. Цю гіпотезу розвинули
гуманісти (ідейний напрям у культурі Відродження, який обстоював право на існування
незалежної від релігії світської культури) та енциклопедисти (французькі мислителі-просвітники
Дідро, Монтеск’є, Вольтер, Руссо та ін.), які брали участь у створенні «Енциклопедії»
— першого твору, що систематизував тогочасні наукові знання) XVII-XVIII ст. Релігію вони вважали ошуканством,
вигадкою, результатом неуцтва, свідомої нечесної змови для досягнення чиїхось інтересів
чи загального суспільного спокою.

Євгемеризм. Його автором
був грецький філософ Євгемер (340-260 до н.е.), який гадав, що релігія бере початок
із вшанування й обожнювання найдавніших царів.

Натуралістична (матеріалістична)
концепція. Поставши одночасно з євгемеризмом, вона ґрунтувалася
на твердженнях, що сфера духовного, зокрема релігія, є похідною від матеріального
світу. її прихильники вважали релігію фантастичним відображенням світу в свідомості
людей. Серед мислителів цього напряму — грецький філософ-матеріаліст Епікур (342-270
до н.е.), який висунув гіпотезу про атомістичну будову світу, що є вічним і нескінченним,
і тому не міг бути створений богами. Лукрецій Кар (прибл. 99-55 до н.е.) писав,
що уявлення про богів виникло зі спостережень за природою, а страх людей перед її
могутніми силами спонукає їх на спорудження богам капищ. Одному з послідовників
Епікура — римському письменнику Петронію ( — прибл. 66 н.е.) належить вислів: «Перших
богів на Землі створив страх». Так думав і засновник матеріалістичної лінії у філософії
Демокріт (460-361 до н.е.), за часів якого було поширене твердження, що релігія
виникла у давніх єгиптян від страху перед природою, у них її запозичили інші народи.
Про це писали й історик Діодор Сицилійський (прибл. 90-21 до н.е.), письменник із
сирійського міста Самосата — Лукіан (прибл. 120-180).

Натуралістична
концепція походження релігії прижилася в численних теоріях як матеріалістів, так
і нематеріалістів. Серед її прибічників — англійські філософи Д. Юм, Т. Гоббс, представники
німецької класичної філософії — Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Ніцше, засновник «філософії
життя» Л. Фейербах, представник марксистської філософії Ф. Енгельс та ін.

Міфологічна теорія. Її сповідував англійський лінгвіст
Макс Мюллер (1823-1900), який, вивчаючи мови давніх народів, зробив припущення,
що релігія бере початок з міфу про Сонце, з обожнювання Сонця. Це було ударом по
теологічній концепції, бо певною мірою заперечувало надприродне походження релігії.
Концепція Мюллера мала хитку наукову основу, оскільки не вписувалася в історію
виробництва. Міфи про Сонце відображали перехід окремих племен до землеробства,
а релігійні уявлення існували задовго до цього.

Міфологічну теорію
походження релігій сповідували брати Грімм, О. Потебня та ін. Вона є своєрідним
продовженням астральної теорії походження релігії, представники якої вважали її виникнення
наслідком намагань давніх людей пояснити метеорологічні, астральні явища.

Анімістична теорія. Поширилася наприкінці XIX — на початкуXX ст. Засновником
її був англійський етнограф, релігієзнавець Е. Тайлор. Він вважав, що релігія сформувалася
від віри в духів і в душу. Цю віру він назвав анімізмом (лат. anima, animys — душа, дух), який пізніше було доповнено
іншими релігійними уявленнями.

Англійський філософ
і соціолог Г. Спенсер виводить походження анімізму з ідеї «двійника»: первісна людина
бачила свого двійника чи двійника іншої людини уві сні або у мареннях, і в неї з’являлася
думка про подвійну сутність людини. За іншими твердженнями, анімізм виник завдяки
прагненню первісної людини до самопізнання у філософському самозаглибленні. Анімістична
теорія спонукала до визнання розумових здібностей первісної людини.

З критики анімізму
постала концепція преанімізму, згідно з якою найважливішими чинниками
виникнення релігії є переживання, емоції. Англійський учений Роберт Маретт (1866-1943)
вважав, що анімізму передувала віра в силу, позбавлену індивідуальності та фізичних
властивостей, не пов’язану з матеріальними тілами, яка, однак, виявляється в них.

Теорія аніматизму. Її висунули критики анімізму, стверджуючи,
що анімізму передувало одухотворення речей, всієї природи, згідно з яким кожна річ,
кожне явище має «свого господаря», «свій голос». Це був примітивний пантеїзм — обожнювання природи. Теорію аніматизму активно поглиблювали етнографи
В. Богораз (1865-1936) і Л. Пштернберг (1861-1927).

Теорія прамонотеїзму. Автор цієї теорії католицький монах
і етнограф А. Ланг (1841-1912) переконував, що люди споконвіку визнавали існування
єдиного Бога. Ця віра виникла з розмірковувань первісної людини щодо своєї творчої
діяльності та з традиції батьківської влади в родині. Ланг пов’язував зародження
релігії з періодом розвинутого патріархату, але історія свідчить, що вона існувала
ще за часів матріархату.

Магічна теорія. Вона постала в намаганнях англійського
етнографа, історика, релігієзнавця Джеймса-Джорджа Фрезера пояснити духовний розвиток
людства як процес, що проходить три стадії: магії, релігії, науки. Основу первісної
релігії, на його думку, становить магія, що впливає на волю надприродних сил. Людина
спочатку намагається боротися за свій добробут з допомогою магічних засобів, але,
впевнившись у їхній неспроможності, вдається до релігії, яка виникає з магічних
образів. Переконавшись згодом у безсиллі релігії, людина «винаходить» науку. Звідси
випливає, що магія, релігія і наука є елементами одного ряду. Насправді — це різні
сфери мислення і галузі діяльності людей.

Психологічна теорія. В основу її взято тезу, що зародження
релігії зумовлене особливостями природи людини, її започаткував австрійський психолог,
автор теорії психоаналізу 3. Фрейд. Релігія, згідно з його вченням, є наслідком
психічних переживань людини в стресовій ситуації. Духовний світ первісної людини
подібний до світорозуміння душевнохворого, бо він, як і первісна людина, вірить
у силу своїх ідей. Тому психічне передує соціальному, зумовлює, визначає його, а
значить, психічне сприйняття світу первісною людиною є джерелом її релігійного світорозуміння.

Релігія є складним
соціально-історичним явищем, усі елементи її структури — релігійні погляди, уявлення,
почуття, інтуїція, обряди, свята, ритуальні церемонії, моральні та канонічні приписи,
культові споруди, релігійні організації, навчальні заклади, служителі культу — перебувають
у тісній єдності та взаємозалежностях.

Проблема структури
релігії має кілька аспектів. Перший із них пов’язаний з релігійною свідомістю —
особливістю поглядів, уявлень, почуттів та переживань віруючих; другий — з культовою
діяльністю; третій — з релігійними організаціями.

Релігійна свідомість — ставлення
віруючих до світу, виражене в системі поглядів, почуттів, смисл яких становить віра
у надприродне.

Суттєвими ознаками
релігійної свідомості є образність, символічність, інтимність, утаємниченість, поєднання
ілюзорного та реалістичного.

Найважливішими аспектами релігійної
свідомості є:

• релігійні погляди, які виявляються через розуміння і тлумачення світу, існують у формі уявлень,
  понять, суджень. Головною рисою їх є віра в надприродне;
• релігійні почуття, що виражають емоційне ставлення до світу і його явищ, є індикатором щирості
  релігійних вірувань. Особливих релігійних почуттів не існує, це звичайні людські
  почуття, зосереджені у релігійній сфері. Вони бувають позитивними (любов, благоговіння,
  радість) і негативними (страх, розгубленість, розпач);
• релігійний смисл, який, стосуючись сенсу буття, життя і смерті, добра і зла тощо, охоплює
  взаємозв’язки людини і світу.

Сутність релігії
найхарактерніше виявляється у сфері релігійної свідомості, якій властива наявність
віри.

Віра — стан релігійної свідомості, що виявляється у бездоказовому визнанні
істинності релігійного вчення, існування надприродних сил, абсолюту.

Віруючі люди
визнають віру дарованим Богом феноменом, що має надприродну сутність.

Предметом віри
є гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії, надприродне. Релігійна людина вірує
у винятковість надприродних істот або сил, не застосовуючи до них критеріїв вірогідності.
Але не всі гіпотези є предметом віри. Віра в надприродне є суттєвою ознакою будь-якої
релігії.

Проблема пріоритету
раціональних та емоційних аспектів релігійної свідомості набуває актуальності при
розгляді взаємодії різноманітних її рівнів. На концептуальному рівні релігійна свідомість
існує у формі віровчення, зміст якого розкривається та обґрунтовується у спеціальній
галузі релігійних знань — богослов’ї (теології).

Богослов’я (теологія) — система обгрунтування і захисту релігійних учень
про Бога, сукупність доказів істинності догматики конкретної релігії, релігійної
моралі, правил і норм життя духовенства та віруючих.

До його складу
належать теоретичні та практичні дисципліни — апологетика, догматика, пастирське
богослов’я та ін.

Апологетика (грец. apologetikos — захищаючий) — розділ
богослов’я, що виправдовує та захищає певну релігійну систему, її догмати за допомогою
апелювання до розуму.

Догматика (грец. dogmatos — думка,
вчення) — віровчення релігійної конфесії, що визнаються якустановлені Богом,
вічні, незмінні істини.

Релігійні догмати
визнаються як абсолютні, недосяжні для критики істини. Будь-які спроби взяти їх
під сумнів засуджуються як єресь, піддаються анафемі (грец. anathema — прокляття) від імені Бога.

Пастирське богослов’я — розділ православного і католицького богослов’я, що обґрунтовує
боговстановленість пастирського богослужіння, його необхідність у справі спасіння.

Воно формує основні
вимоги до священиків у церкві та поза нею, правила призначення їх на посади, посвячення
їх у сан (хіротонія) та ін.

Завданням теології
є формування релігійних уявлень, інтерпретація основних положень віровчення згідно
з інтересами церкви, боротьба з єрессю.

Представники
богословсько-теологічної думки визначають безумовним пріоритет догматичного аспекту
релігійної свідомості. А прихильники наукового релігієзнавства вважають його вторинним.

Наявність у людській
свідомості релігійних ідей, уявлень та почуттів ще не є свідченням існування релігії.
Адже надприродні істоти можуть фігурувати у творах мистецтва як художні образи,
людина може знати релігійне вчення і не бути віруючою. Релігія сприймає надприродне
як справді існуюче, віруючий прагне встановити з ним зв’язок як з реальним об’єктом.
Як і всі явища духовного життя, релігія є результатом психічної діяльності людини
— розуму, почуття, волі. Складовими цієї діяльності є уявлення, світорозуміння,
світовідчуття, ставлення до світу.

Релігійний культ. Наявність його відрізняє релігію від інших форм суспільної свідомості. Зумовлений
релігійний культ релігійними уявленнями віруючих, догматами віри і спрямований на
задоволення їхніх потреб. Специфіка його виявляється не в особливих предметах, об’єктах
вірування, а в тому, що релігійні уявлення, образи, належачи до культової системи,
набувають у ній символічного змісту.

Релігійний культ (лат. cultus — догляд, поклоніння) — реалізація віри у предметах, символах,
діях індивідів, груп віруючих.

Предметом культової
діяльності є різні об’єкти (матеріальні предмети, тварини, ліси, гори, Сонце, Місяць),
сили (духи, боги, Всевишній Бог), усвідомлювані як релігійні образи. Суб’єктом культу
можуть бути віруючий індивід, релігійна спільнота. Участь у релігійному культі може
бути спричинена як релігійними (вірою, почуттями, потребами, сподіваннями), так
і нерелігійними (намаганням отримати естетичну насолоду) мотивами. Засобами культу
є культові споруди (храми, молитовні будинки, капища), релігійне мистецтво (архітектура,
живопис, музика), релігійні предмети (хрест, свічки, церковне обладнання). Результатом
культової діяльності є задоволення релігійних потреб.

Релігійний обряд — зумовлені звичаями, традиціями символічні індивідуальні,
колективні дії, що втілюють певні ідеї, норми, ідеали та уявлення і спрямовані на
встановлення взаємовідносин людини з надприродними об’єктами.

Важливою ознакою
релігійного обряду є його символічність. До головних складників його належать: знак — рухи, які мають певне смислове навантаження, і символ — умовне позначення змісту предмета,
явища. Знак і символ мають аналогічну структуру, яка передбачає матеріальну форму,
певне значення або зміст.

Молитва — вербальне
(словесне) звертання людини до об’єкта своєї віри.

Залежно від почуттів
віруючих молитви бувають, наприклад, у християнстві: возвеличувальні, вдячні, прощенні;
від кількості учасників — колективні та індивідуальні. Відправлення їх здійснюють
під час богослужінь у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях.

Богослужіння
супроводжуються читанням священних книг, хоровим співом, проповідями. Для впорядкування
їх у багатьох розвинутих релігіях існує богослужбовий канон (грец. kanon — правило, зразок) — установлення послідовності (кола) річних, тижневих,
добових богослужінь.

Річне коло богослужінь передбачає щорічну присвяту кожного
числа місяця конкретним подіям або пам’яті святих церкви. Кожен день тижневого кола богослужінь присвячений «особливим спогадам». У християнстві, наприклад,
понеділок присвячений ангелам божим, вівторок — пророкам, середа — зрадництву Христа Юдою, четвер —
святителям християнства, п’ятниця — розп’яттю Ісуса на хресті, субота — всім святим,
неділя — воскресінню Христа. Кожному дню призначені відповідні молитви та ритуали:
в суботу і неділю — урочисті, в середу і п’ятницю — сумні. Коло добових богослужінь охоплює вечірню, післявечірню, опівнічну, ранкову і
чотири денних (першої, третьої, шостої і дев’ятої годин) служби.

Найголовнішим
богослужінням є літургія (грец. litos — загальний, ergos — справа), яка здійснюється лише в неділю та святкові дні.

Релігійні організації. Культові дії не можуть відбуватися
спонтанно, а потребують упорядкованості, організованості, що є основною передумовою
формування релігії як соціального інституту, тобто формування релігійних організацій.
Головною метою релігійні організації вважають формування у людей відповідних цінностей,
ідеалів. Це досягається виробленням систематизованого віровчення, формуванням системи
його захисту та виправдання, культовою діяльністю, контролем та здійсненням санкцій
щодо виконання релігійних норм, підтриманням зв’язків із світськими організаціями,
державними органами.

Релігійна організація
є складним соціальним інститутом. Серед різноманітності релігійних організацій окреслюються
такі їх основні типи: церква, секта, харизматичний культ і деномінація.

Церква — релігійна
організація зі складною, суворо централізованою та ієрархізованою системою взаємодії
священнослужителів і віруючих.

Вона відіграє
важливу роль у регламентації відносин всередині релігійних спільнот, їх взаємозв’язків
зі світськими соціальними спільнотами, владою. До атрибутів церкви належать віровчення,
догматика, релігійна культова і позакультова діяльність, заснована на ієрархічному
принципі система управління. Відносини в ній будуються на основі канонічного права — сукупності правових норм, що ґрунтуються на церковних правилах (канонах).
Здебільшого церковна дисципліна є гнучкою, налаштованою на компроміс, що не вимагає
обов’язкового дотримання всіх принципів усіма членами церкви.

Церква є складною
системою, у ній чітко від лагоджено взаємодію керуючої та керованої підсистем. їй
властивий високий ступінь згоди із суспільними цінностями. Тому людина з народження
завдяки спеціальним обрядам (наприклад, хрещення) стає членом церкви.

Залежно від належності
громадян суспільства до певної церкви, визнання віруючими церкви цінностей суспільства
визначають організаційний устрій церкви, в якому виділяють:

• універсальну церкву, яка охоплює всіх членів суспільства, задовольняє більшість їх індивідуальних
  потреб;
• еклесію (грец. ekklesia — церква) — «універсальну» церкву в стані закостеніння,
  нездатну адекватно реагувати на динаміку інтересів і потреб своїх членів.

Найчастіше такими
є національні церкви, діяльність яких відчутно узалежнена від інтересів нації. Нерідко
вони намагаються злитися з державою.

До основних функцій
церкви належать вироблення, збереження та передавання релігійної інформації, організація,
координація релігійної діяльності, контроль за поведінкою людей.

Якщо церква завдяки
гнучкості своєї діяльності, нерідко — компромісам, прагне охопити всіх людей, то
секта постає як група обраних, не визнає жодних компромісів, вимагає від своїх членів
неухильного дотримання дисципліни.

Секта — течії, об’єднання віруючих,
опозиційні щодо певних релігій.

Виникає секта
внаслідок відокремлення від церкви частини віруючих та священнослужителів. їй притаманне
специфічне тлумачення традиційних догматів пануючого або найпоширенішого віровчення,
відмова від традиційних обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної доктрини
(істинного шляху до спасіння).

Сектантство супроводжує
всі релігії, протестуючи проти консерватизму внутріконфесійного життя, водночас
стимулюючи його оновлення. Найчастіше секта постає як релігійна опозиція чи опозиційна
релігія, пристанище відступників. Утворення секти зумовлюють політична, соціальна,
етнічна, расова дискримінація, невдоволення внутріцерковними справами.

Сектантська громада
є специфічним організаційним утворенням погляду, відрізняється особливостями внутрішнього
спілкування. Як правило, тут нетерпимо ставляться до інакомислення, вважаючи істинними
свої релігійну доктрину, культ, спосіб життя.

Сектою, що примирилася
зі своїми противниками, вважають деномінацію. Деномінація (лат. denominate — зміна імені) — перехідний
тип релігійної організації, який залежно від характеру виникнення та спрямованості
еволюції має риси церкви та секти. Вона ще зберігає в собі немало рис секти (суворий контроль за поведінкою
своїх членів, віддаленість від світського життя), але дух бунтарства та ізоляціонізму
їй менш властивий. З церквою її зближує централізація, ієрархічний принцип управління,
визнання можливості духовного відродження і спасіння всіх віруючих.

У процесі свого
розвитку секти, харизматичні культи можуть перетворитися на церкви, а від церков
час від часу відмежовуються сектантські угруповання.

Головні функції релігії. Релігія є невід’ємним елементом суспільного життя,
важливим чинником суспільних відносин. її місце і роль у соціальній системі визначають
і функції релігії в суспільному житті. Зрештою, релігія як соціальний феномен самовиражається
через свої функції.

Функції релігії — способи, рівень, напрями впливу релігії на соціум, його
структурні елементи, особистість.

Функції релігії
тісно пов’язані із структурою релігії, кожен елемент якої визначає їх специфіку,
дають змогу глибше, всебічніше пізнати її особливості, вплив на соціум. Вони виявляють
себе явно чи приховано (латентно), постійно чи тільки на певних етапах історії,
виражаючи можливості релігії та її роль у суспільстві. Якщо функції релігії окреслюють
і характеризують форми, способи, напрями, рівень впливу релігії в суспільстві, то
роль релігії є наслідком реалізації релігією своїх функцій.

Релігія задовольняє
різноманітні потреби людини, але жоден із соціальних феноменів не здатен замінити
її. Саме це і визначає особливість її функцій, серед яких виділяються: компенсаційна,
терапевтична, втішальна, світоглядна, регулятивна, комунікативна, інтегративна,
дезінтегруюча, ідеологічна, політична, правова, культуроформуюча, легітимуюча. Це
дає підстави стверджувати, що релігія є поліфункціональним феноменом. Кожна із функцій
релігії є відображенням духовних потреб, інтересів індивідів, спільнот.

Компенсаційна функція. Вона є своєрідною реакцією на різноманітні
переживання людини, забезпечуючи процес розв’язання в трансцендентному вимірі життєво
важливих суперечностей і проблем людського буття. Релігія психологічно компенсує
обмеженість, безсилля, залежність людей від об’єктивних умов існування, наповнює
змістом сенс їхнього життя, впливає на ціннісні орієнтації, систему ідеалів, цілеспрямування.

Терапевтична, втішальна функції. Вони тісно пов’язані з компенсаційною,
оскільки забезпечують зняття психологічної напруги, відчуття невизначеності й тривоги
на індивідуальному рівні, збереження внутрішньої рівноваги, душевного спокою, емоційного,
соціального оптимізму. Забезпечується вона внаслідок спілкування між віруючими,
між віруючими і священнослужителями в процесі культових церемоній тощо.

Світоглядна функція. Її особливість полягає у виробленні
своєрідної сукупності поглядів, оцінок, норм, установок, які визначають розуміння
людиною світу, орієнтують і регулюють її поведінку.

Залежно від способів
та аргументів, завдяки яким людина пояснює світ, її світогляд може бути філософським,
міфологічним або релігійним. Релігійний світогляд включає в систему «людина — світ»
комплекс надприродних істот, зв’язків і відносин, прагне пояснити події, явища земного
буття впливом потойбічних, надприродних сил. Відповідно до цього він розглядає і
смисл життя, усвідомлення якого додає людині сил у подоланні життєвих проблем, навіть
і в сприйнятті смерті. Кожна релігія по-своєму тлумачить цю проблему, але всі визнають
те, що земне життя людини є лише фрагментом її буття, яке після смерті продовжується
у потойбічному світі.

Регулятивна функція. Виявляється ця функція в регулюванні
соціальних відносин, вчинків віруючих через систему заборон, табу, санкцій, стосуючись
не лише їх поведінки в суспільстві, але й у сім’ї, інтимній сфері. З цієї точки
зору релігія є ціннісно-орієнтаційною і нормативною системою. Водночас кожна релігія
має свою систему цінностей, які ґрунтуються на особливостях її віровчення.

Важливу регулятивну
роль відіграє нормативна система релігії, яка виявляється у вимогах, правилах,
покликаних забезпечити реалізацію релігійних цінностей. Норми містять у собі обов’язковість,
спонукальність. Вони бувають позитивними, зобов’язуючи до дій, або негативними,
забороняючи певні вчинки, стосунки. Стосуватися можуть усіх послідовників віровчення,
або конкретної групи (мирян, священнослужителів). З огляду на особливості реалізації
виділяють культові (визначають порядок культових обрядів, церемоній) таорганізаційно-функціональні норми (регулюють внутріцерковні, міжцерковні, міжконфесійні
відносини, визначають структуру релігійних організацій, порядок виборів керівних
органів, регламентують їх діяльність, а також стосунки між віруючими і священнослужителями
тощо).

Комунікативна функція. Вона спрямована на забезпечення спілкування
віруючих з Богом (молитва, інші культові дії) і між собою (під час богослужіння
тощо). Релігійна комунікація охоплює різні процеси взаємодії: спілкування, соціалізацію,
передавання релігійного досвіду, розвиток зв’язків між окремими віруючими, між віруючими
і релігійною громадою, духовенством, між релігійними організаціями різного віросповідання.
Вона передбачає передавання, обмін інформацією, її засвоєння, оцінку, що сприяє
інтеграції (об’єднанню) чи дезінтеграції (роз’єднанню) релігійних груп.

Інтегративна функція. Реалізація її сприяє забезпеченню
стабільності в суспільстві. На думку французького філософа, соціолога Е. Дюркгейма,
релігія діє в суспільстві як клей, допомагаючи людям усвідомити свою моральну належність
до соціуму, самовизначитися в суспільстві, а внаслідок цього об’єднатися з близькими
за поглядами, моральними установками, віруваннями людьми, разом з ними брати участь
у культових церемоніях. Це сприяє утвердженню в суспільстві злагоди, солідарності,
згуртованості, знижує конфліктність, натомість посилює суспільну рівновагу та гармонію
суспільних відносин.

Різною мірою
інтегративна функція виявляє себе на рівні суспільства, конфесій, а також окремих
релігійних громад. Найпомітнішою вона є, коли система релігійних цінностей відповідає
фундаментальним потребам суспільства.

Дезінтегруюча функція. Суть її полягає в тому, що, об’єднавшись
на основі певного віровчення, культу, групи людей протиставляють себе іншим соціальним
утворенням, в основі яких перебувають інші віросповідування. Це може бути джерелом
конфлікту між представниками різних віросповідань, конфесій. Часто такі конфлікти
свідомо провокуються, оскільки вони сприяють зміцненню релігійних груп, посиленню
авторитету їх лідерів.

Існують конфлікти
і всередині релігійних об’єднань, наприклад, між консерваторами і реформаторами.
Нерідко вони стають передумовою церковних, конфесійних розколів, виникнення сектантських
утворень. Часто в основі релігійних конфліктів фігурують політичні, економічні інтереси.
Нерідко під релігійними лозунгами розгортаються соціальні конфлікти.

Конфлікти, які
відігравали дезінтегруючу роль, не обминули жодної із церков, конфесій. Найпомітнішими
були розкол у християнстві, що призвів у 1054 р. до розділення його на православ’я
і католицизм, реформація в католицизмі (XVI-XVII ст.), рух старообрядництва в Руській православній церкві
(XVII ст.), перипетії, пов’язані з утворенням та функціонуванням
греко-католицької церкви в Україні та ін.

Ідеологічна функція. Суть її полягає в тому, що релігія
як форма суспільної свідомості є надбудовним явищем. Вона не здатна продукувати
суспільні відносини, а лише відображати їх — виправдовувати, схвалювати чи осуджувати.
Все це відповідно позначається на свідомості мас і на їх участі в суспільно-політичних
процесах. Під впливом релігії в суспільстві можуть домінувати конформістські (примиренські)
настрої або розгортатися соціально-політичні конфлікти.

Політична, правова функції. Значною мірою вони взаємопов’язані, взаємозалежні з ідеологічною. Історія
свідчить, що більшість церков не обминали актуальних суспільних проблем, активно
втручалися у їх вирішення. Нерідко церква перебирає на себе управління суспільними,
державними справами (теократичні держави), в тому числі й законодавчі та арбітражні
повноваження.

Культуроформуюча функція. Реалізується вона у впливі релігії
на розвиток писемності, книгодрукування, малярства, музики, архітектури, збереження
цінностей релігійної культури, нагромадження і трансформацію культурного досвіду.
Все це відчутно впливає на формування і розвиток естетичних цінностей, на етичні
традиції віруючих, суспільства.

Легітимуюча (лат. legitimus — законний, узаконений)функція. Виявляється вона в узаконенні певних суспільних порядків,
державних інститутів, політичних, правових відносин, норм чи визнанні їх неправомірними.

Класифікація релігій. Зібрати вичерпну інформацію про всі релігії світу, яких
натепер зафіксовано до 5 тис, ще не вдалося нікому, відповідно ще не вироблено оптимальної
класифікації. Релігії поділяють на групи, беручи за основу етнічні ознаки, час виникнення,
рівень організації, державний статус. Така модель класифікації базується на найзагальніших
принципах.

Одним із перших
типологізував релігії Г.-В.-Ф. Гегель, виділивши релігію природи, релігію духовної
індивідуальності, абсолютну релігію.

Поширеними у
релігієзнавстві є генеалогічні (чуттєво-надчуттєві, демоністичні, теїстичні) та
морфологічні (родоплемінні, національні, світові) типізації релігій; поділ їх на
натуралістичні (абстрактного монізму) та супернатура-лістичні (теїзму), релігію
природи та етичну релігію.

За рівнем розвитку релігії поділяють
на такі види:

а) ранні вірування — вірування
первіснообщинної доби (анімізм, магія, тотемізм, культ предків);

б) політеїстичні релігії — національні
релігії (за винятком іудаїзму та сикхізму);

в) монотеїстичні релігії — християнство,
іслам, буддизм (світові релігії), іудаїзм та сикхізм (національні релігії);

г) синкретичні релігії — утворилися
внаслідок зрощування або злиття різних етнічних і світових релігій: афрохристиянські
релігії (церква херувимів і серафимів та ін.), ісламо-християнські секти (абавіти,
ісмаїліти відгалужені), суддо-китайські секти (дзен-буддизм, хао-хао), іудео-християнські
релігії (мормони);

ґ) нові релігійні
течії, рухи (нетрадиційні форми релігій): церква Муна (мунізм), церква Антихриста,
церква Сатани, церква Свідомості Крішни, йогізм, синтоїзм із культом дзюдо і карате.

Релігію можна
розглядати як систему, що складається з конкретних релігій, релігійних течій, напрямів,
сект, які посідають певні місця в ній.

Класифікуючи релігії, застосовують
і такі критерії:

1. Статистичний (за кількістю віруючих
та їх відсотком до чисельності населення).

2. Час виникнення:

а) релігії, історія розвитку яких налічує багато століть, — буддизм, християнство,
іслам та ін.;

б) «нові релігійні течії»,
що виникли впродовж новітньої історії або виникають у теперішній час, — нетрадиційні
релігії (кришнаїзм, бахаїзм тощо).