Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Релігієзнавство (Лекції)


2. Світові релігії


Найстарішою світовою релігією є буддизм, який виник понад 2,5 тис. років тому (в VI ст. до н. е.) в Індії й незабаром набув по­ширення у більшості регіонів Азії. Він здійснив набагато більший вплив на формування цивілізації в Азії, ніж будь-яка інша релігія чи філософія. Буддизм проповідував найпростіші ідеї: плинність усього сущого на Землі, терпимість до інших вірувань, презир­ство до смерті, допомога й співчуття стражденним.

Появу вчення буддизму пов'язують із іменем Сідцхартха Гаутамі - він же Будда або Шак'я-Муні, тобто мудрець із племені Шак'я. Згідно з буддійською літературою Будда (просвітлений, пробуджений) народився близько 553 року в царському роді Шак'їв. Одного разу, виїхавши за межі палацу, молодий принц побачив вкритого язвами хворого, потім згорбленого роками немічного дідуся, затім поховальну процесію і дізнався, що у світі існують нещастя, хвороби, смерть. Зустрівши іншого разу задумливого аскета, принц дізнався, що він бідний, але не знає страждань. Дійшовши висновку, що світ є не лише місцем радо­щів і втіхи, а переповнений стражданнями, принц Сідцхартха у 30 років пішов з дому в пошуках того шляху, який би визволив його і людство загалом від страждань, якого він не знайшов у більш ранній релігії - індуїзмі.

Після шести років аскези і складного мандрівного життя, так і не наблизившись до мети, Сіддхартха покинув аскетів і вів помірковане життя одинака. Якось він, сидячи під деревом, дав обітницю не покидати цього місця, поки не збагне причини людських страждань. Через деякий час на нього зійшло одкро­вення, його просвітило, і принц знайшов дорогу до порятунку й отримав ім 'я Будда.

Осягнувши істину, Будда, оточений численними учнями, ба­гато мандрував. Він учив звільнятися від страждань і досягати нірвани, творив дива і проповідував своє вчення. Помер Будда у 80-літньому віці в Кушинагарі. На честь свого засновника вчен­ня стало називатися буддизмом.

В основу буддизму покладено вчення про чотири благородні істини що були проголошені Буддою під деревом Бодхі (пізнан­ня] відразу після його осяяння.

Перша істина: життя є страждання. Його неодмінно зазнає все живе. Найяскравішими формами вияву страждання є на­родження, хвороба, старість, смерть, необхідність терпіти на­вколо себе те, чого не любиш, чи навпаки, відсутність того, кого любиш, тощо.

Друга істина: причиною страждань є різні бажання – від прагнення жити до жадання насолоди, влади, багатства тощо.

Третя істина: щоб позбутися страждань, необхідно звільни­тись від бажань.

Четверта істина: шлях до припинення страждань – це шля­хетний шлях восьми сходинок:

1) праведне знання, тобто розуміння життя як знання вчення Будди про чотири благородні істини;

2) праведне прагнення, тобто виявлення співчуття до всього живого;

3) праведна мова - говорити тільки правду;

4) праведна поведінка, яка повинна базуватись на п'яти принципах (не вбивати, не красти, не чинити перелюбу, не обманювати, не вживати хмільних чи наркотичних засобів);

5) праведний спосіб життя - альтруїзм, тобто безкорисли­вість;

6) праведні зусилля, тобто спрямовувати свої дії на добро і віддалятися від зла;

7) праведний самоаналіз дій - бажання не повинні визначати ставлення до інших;

8) праведна техніка медитації (раджа-йога) - повне опануван­ня свого тіла та дихання.

Тут викладена квінтесенція буддизму як релігійної доктрини: реально існуючий світ-джерело страждань, а звільнення від них відбувається шляхом виходу з цього світу в світ вищої реальності й абсолютного простору.

Буддизм спирається на потужні ідейні джерела – систему пер­вісних релігійних вірувань, міфів і світоглядних поглядів, які було зафіксовано у Ведах. Ним була успадкована ідея, що людина - це духовна істота, ув'язнена в плоті. Людина, як і всяка жива істота, складається з цілого комплексу дхарм - їх у звичайної людини, згідно з учен­нями різних шкіл буддизму, від 75 до 100. Смерть - це розпад да­ного комплексу дхарм, а народження означає його відновлення, але уже в іншій, новій формі. Всі люди переходять від життя до життя через переродження (сансару). Таких перероджень - без­межна кількість (колесо сансари).

Успадкувавши від брахманізму й індуїзму віру в перевтілення, буддизм відрізняється від цих індійських релігій відсутністю по­силань на якого-небудь бога. Переродження людей відбувається за законами карми. Карма - це сума доброчинностей і негатив­них учинків індивіда, причому не тільки в теперішньому жит­ті, а й протягом усіх попередніх його перероджень. Під кармою розуміються не стільки вчинки взагалі, скільки свідомі вчинки або навіть наміри, моральні чи аморальні.

Таким чином, тільки ця сума вчинків, що складається з відо­мого (теперішнє життя) і багатьох невідомих (попередні переро­дження), зумовлюють той самий результат, який дає можливість віруючому перейти у світ вищої реальності, тобто досягти стану Будди, поринути в нірвану. Будда не є ні пророком, ні месією. Це людина, яка змогла самостійно пояснити життя і знайти спосіб досягти нірвани. У деяких буддійських джерелах нірвані деколи дають таке визна­чення: припинення всіх пристрастей і бажань; буття звільнене від усіх відчуттів: болю, страху, прагнення, любові або ненависті; стан вічного спокою, відпочинку й незмінності.

Будда навчав, що просвітлення та спасіння - ідеальний стан нірвани - походять не від якогось бога чи іншої зовнішньої сили, а зсередини самої людини, коли вона намагається творити добро й правильно мислити. У прощальній настанові він сказав своїм учням: «Покладайтеся тільки на себе, а не на якусь допомогу зовні, міцно тримайтеся істини як світоча; шукайте спасіння тільки в істині, не чекайте підтримки ні від кого, крім себе».

Таким чином, головна ідея буддизму полягає в тому, що зна­ння, розуміння й шляхетні вчинки ведуть до просвітління, спа­сіння й нірвани. Через це буддисти прагнуть стати незалежними від випадковостей природи й світу, в якому живуть, і самостійно набути абсолютної свідомості та досконалості.

Святим Письмом буддистів є Трипітака - три корзинки, або три кошики.

Перша – Сутрапітака - корзинка сутр, де розтлумачено сут­ність буддійського віровчення.

Друга – Абідхармапітака - корзинка чистого знання, де роз­міщені релігійно-філософські тексти самого Будди та його учнів у формі промов, повчань і діалогів.

Третя – Вінаяпітака - корзинка статуту, що містить правила поведінки буддійських ченців, прийому в члени релігійної об­щини, облаштування житла віруючих тощо.

Усі буддійські обряди й свята пов'язані з особою Будди. Що­річно 8 квітня всі буддисти святкують день народження Буд­ди. День смерті (парінірвана) Будди відзначають зазвичай 15 липня. Цього дня поминають усіх померлих: пускають річками запалені ліхтарики, щоб вони освітлювали померлим дорогу до нірвани, якою пройшов Будда. Дні, присвячені великим бодхі-сатвам - святим, які відмовились від нірвани, щоб допомогти людям досягти вищого просвітління, збігаються з місцевими національними святами.

Хоча буддизм традиційно вважається єдиною, монолітною релігією, в ньому співіснують кілька шкіл.

Хінаяна – початковий філософський буддизм у всій його чи­стоті й ортодоксальності. Визначальний акцент у ньому ста­виться на здобутті мудрості, на особистому спасінні, на зусиллях людини задля звільнення від пут сансари. Послідовники хінаяни відмовляються від усього мирського, вважаючи, що досягти святості та нірвани можливо лише через чернецтво, шляхом багатьох перероджень. Будда постає у цьому вченні як людина – носій виняткових моральних чеснот.

Другим напрямом буддизму є вчення махаяна (велика коліс­ниця), що поширене в Китаї, Кореї, Японії та В'єтнамі. На відміну від хінаяни, воно акцентує увагу на вченні Будди про те, що істина й шлях спасіння доступні для кожного, незалежно від того, чи він живе в печері, у монастирі, чи в домі. Вони доступні не лише для тих, хто відмовляється від світського життя. Досягти нірвани тут може не тільки чернець, а й мирянин.

Послідовник махаяни мусить дбати передусім не про особис­тий порятунок, як це властиво прибічнику хінаяни, а про до­помогу всім живим істотам. Просвітлення приходить не через сувору самодисципліну, а через віру в Будду й співчуття до всього живого.

В маханні по-новому тлумачиться статус Будди - він тут уже не людина, а Бог.

Ще одним напрямом є дзен-буддизм. Ця школа проголошує, що навчання, добрі вчинки й ритуали непотрібні. Досягнення просвітління можливе й тоді, коли просто роздумуєш над не­ збагненними загадками, наприклад: «Як звучить плескання од­нією рукою?» Містична природа дзен-буддизму знайшла своє відображення у таких витончених видах мистецтва, як ікебана, каліграфія, розпис тушшю, поезія, садівництво тощо. Усе це здобуло популярності на Заході.

Контактуючи з анімістичними релігіями Тибету, буддизм про­тягом VII-XIV ст. перетворився на ламаїзм. Зберігаючи основні буддійські положення, ламаїзм водночас має свою специфіку. Це ускладнена обрядовість, масове поширення інституту лам (ламами називають тибетських ченців). Їх вшанування, безза­стережна покірність їм вважаються головними чеснотами ти­бетців. Старший син у кожній родині послідовників ламаїзму, як правило, посвячується в лами. Звідси й величезна кількість ламаїстських монастирів у Тибеті.

Найвищою посадою серед усіх лам з 1587 року є далай-лама (безмежжя океану), який вважається втіленням бодхисатви, зо­середив у своїх руках найвищу духовну й політичну владу і став загальновизнаним верховним авторитетом для всіх ламаїстів і багатьох шанувальників.

Буддизм справедливо вважається однією зі світових релігій. У 86 країнах світу налічується близько 320 млн. буддистів. По­над 300 млн. їх проживає в Азії. З них 6% сповідують ламаїзм, 38% - буддизм хінаяни і 56% - буддизм махаяни. Понад 500 тис. буддистів мешкають у Латинській Америці, 320 тис. - на тере­нах колишнього СРСР, 220 тис. - в Європі, 200 тис. - у Північній Америці, 13 тис. - в Африці. В Україні зареєстровано 42 релігійні громади буддистів.

Буддисти дотримуються екуменічних переконань (підтри­мують рух за об'єднання різних релігій), вони налагоджують контакти з іншими конфесіями, організовують різноманітні міжнародні зустрічі. У багатьох країнах серед представників різних релігій чимало прихильників буддизму, адже ця релігія не забороняє дотримуватись настанов Будди й одночасно сповід­увати іншу віру, наприклад християнство.


Християнство зародилось у І ст. у східних провінціях Римської імперії. Сприйняттю ідей християнства і їх поширенню сприяло те, що багато завойованих народів втрачали віру в своїх богів, які виявились не здатними захистити їх від поневолення. Такі наро­ди опинялись у духовному вакуумі й легко сприймали ідеї нової релігії. Крім того, деякі воїни римської армії ставали християна­ми і приносили свою віру в усі куточки Римської імперії.

Єдиній релігії для всіх народів необхідна була і єдина мова. Нею стала грецька, яка відігравала роль універсального засобу спілкування античності.

Предтечею християнства вважається іудаїзм, завдяки утвердженню в ньому духовного монотеїзму. Іудеї запропонували світу надію на прихід Месії, який принесе справедливість і найчисті­шу на той час систему моралі. Високі вимоги десяти заповідей (Декалогу) виділяли іудаїзм серед моральних норм інших релігій. Моральний підхід Старого Завіту сприяв появі вчення про гріх і його прощення. Іудаїзм при цьому стверджував, що спасіння можливе тільки від Бога, що його неможливо знайти у раціоналістичних філософських системах або язичницьких релігіях. Зміст Нового Завіту говорить, що Ісус Христос і апостоли шану­вали Старий Завіт за його відкриття Бога людству.

Таким чином, антична культура й іудаїзм стали благодатним підґрунтям для зародження і поширення християнства. Тому християнство з'явилося у сприятливому місці й у сприятливий час.

Сьогодні християнство є найпоширенішою релігією світу, яка має близько 1,5 млрд послідовників у Європі, Америці, Африці й у інших регіонах. Християнство є світовою релігією, воно не протистоїть іншим релігійним системам і має свої особливості, до яких належать такі:

1. Християнство вперше в історії стало космополітичною (світовою) релігією, яка має монотеїстичний характер, тобто ґрунтується на вірі в єдиного Бога. Ще до виникнення христи­янства робилася спроба створення світової релігії (Індія), проте вона видалась невдалою. Лише християнству судилося стати і світовою, і монотеїстичною релігією.

2. Християнство було і залишається найбільш обґрунтованою релігією. Богонатхненні християнські книги, зокрема, вчення про створення світу і людини, про народження, життя і смерть через спокутування людських гріхів Ісуса Христа, про потой­бічне життя померлих такі ґрунтовні, що інші релігії лише за­позичують у християнства усталені положення, обґрунтування й аргументи на користь своєї віри.

3. Християнство й у минулі епохи, й у наш час утверджува­лось у найбільш економічно і культурно розвинених країнах. Воно століттями і доволі ефективно залучало до свого вчення науку, філософію, мистецтво тощо. Завдяки цьому воно адаптувалось до науково-технічного прогресу та сучасної культури і своєю іс­торією доказує реальність свого існування й у майбутньому. Задля цього впродовж двадцяти століть кращі християнські богослови працювали на його ниві й доказували істинність християнського віровчення. Вони створили міцний фундамент для подальшого іс­нування та розвитку християнських богословських концепцій.

Християнство є одним із найбільш чисельних релігійних на­прямів у світі й домінуючим напрямом в Україні. До того ж не тіль­ки віруючі, а й чимало невіруючих дотримуються християнських традицій: відпочивають у неділю, яка символізує воскресіння Ісуса Христа; стають хрещеними батьками дітей своїх друзів; за християнськими звичаями ховають покійників; поділяють зна­чну частину православних моральних принципів тощо. Таким чином, християнська віра сьогодні спрямовує душі віруючих, усіх людей на виконання божих заповідей, вона є вчителем нашого життя, нашої поведінки, виступає важливішим чинником духо­вності, високої моральності та соборності народу України.

Центральною постаттю у християнстві є Ісус Христос (з дваньоєвр. Jehsua-спаситель, з грецьк. Chriostos-помазаник). Зa християнською традицією він вважається Боголюдиною, що поєднує божественні та людські начала, постаючи як друга іпостась Святої Трійці – Бог-Син.

Згідно з Біблією народився він у розташованому на південь під Єрусалиму іудейському містечку Віфлеємі (це співпадає з твердженнями єврейського пророка Міхея про те, що у Віфлеємі народиться вождь, який врятує народ Ізраїлю) внаслідок непорочного зачаття від Святого Духа і діви Марії, яка була дружиною і тесляра Йосипа.

Сталося це в 750 р. за римським літочисленням. З цього мо­менту християни ведуть своє літочислення. Народження не­мовляти відбулося у пастушій стайні, бо у Віфлеємі, куди Йосип і Марія прибули для перепису населення, не знайшлося їм іншого пристановища. Першими вклонилися йому місцеві пастухи.

Восьмого дня після народження немовля було названо Ісусом, і над ним було здійснено обряд обрізання. Сорокового дня в Єрусалимському храмі відбулося його ритуальне посвячення Богові. Мав Ісус чотирьох братів і сестер, але їхніх імен у Євангеліях не названо.

Дізнавшись про народження майбутнього царя Іудеї, іудей­ський цар Ірод наказав убити у Віфлеємі всіх новонароджених хлопчиків. Ангел сповістив про це Йосипа і Марію, і вони змушені Пули втекти з маленьким Ісусом до Єгипту, звідки повернулися піше після смерті Ірода. У своєму містечку Назареті Ісус прожив до тридцяти років, нікуди не вибираючись звідти. Щорічно на Паску відвідував він Єрусалимський храм. Мабуть, він знав грамоту, бо часто цитував Старий Завіт. Не маючи системної іудейської освіти, він усе-таки привернув до себе увагу служителів храму.

Коли Ісусові виповнилося тридцять років, відбулися надзви­чайно важливі події в його житті. Він залишив сім'ю й у водах Йордану був похрещений проповідником Іоанном, який, очевидно був засновником нової релігії. Він ще до Ісуса Христа пропо­відував прихід месії, закликав жити доброчесно, практикував ритуальне обливання новонароджених. Після цього хрещення Ісус більше місяця провів у пустелі, віддаючись молитвам і посту. Там він переміг у духовному поєдинку спокусника Диявола.

Після повернення з пустелі Ісус розпочав свою трирічну про­повідницьку діяльність у розташованих на узбережжі Галілейського моря містах Капернаум, Харазин, Магдала й інших. У його проповідях ішлося про те, що невдовзі настане царство Боже. А щоб увійти до цього царства, необхідно повірити в Єдиного Бога, покаятися у своїх гріхах і слідувати за Сином Божим, яким Ісус називав себе.

Слово Ісуса знайшло багатьох прихильників, які повірили йому і пішли за ним. Він мав дванадцять учнів і послідовників (апостолів). Ширилася навколишніми місцями слава про Нього як чудотворця, який лікує хворих, воскрешає мертвих, пере­творює воду на вино.

Своєю діяльністю Ісус порушував багато іудейських культових норм: спілкувався з грішниками, яких ортодоксальні іудеї вва­жали недоторканими; сам відпускав гріхи, що за віровченням іудеїв міг робити тільки Бог; порушував вимоги щодо святкування суботи. Це викликало в іудейських релігійних колах значне невдо­волення. Іудейські рабини (священики) виступили проти Ісуса.

На третій рік проповідницької діяльності він прибув до Єруса­лима на святкування іудейського свята Песах (Паски). Це викли­кало неабияке піднесення серед простого люду й насторожило місцеву знать і владу. Іудейська верхівка вирішила віддати Ісуса на суд синедріону, який був у іудеїв найвищим органом політич­ної та судової влади в Єрусалимі.

Тиждень перед Паскою був останнім у земному житті Ісуса Христа. В четвер увечері він разом зі своїми учнями вчинив об­ряд пасхальної вечері, названої Таємною Вечерею, де частував їх хлібом і вином як своїм тілом і кров'ю. Тоді ж Він передбачив, що один із них зрадить Його.

Так і сталося. Коли Ісус після вечері молився в Гетсиманському саду, Іуда Іскаріот своїм поцілунком вказав на нього іудейським священикам, за що отримав тридцять сребреників. Тієї ж ночі синедріон засудив Ісуса до смертної кари як самозванця, бого­хульника, руйнівника іудейської релігії, який ще й проголосив себе царем іудейським.

Не бажаючи втручатися в релігійні суперечки, прокуратор (управитель) Іудеї Понтій Пілат не мав наміру затверджувати ви­рок, тому звернувся до народу з пропозицією відпустити Ісуса на підставі звичаю милувати злочинців перед святом. Але натовп, підбурюваний іудейськими священиками, зажадав смерті Ісуса Христа, даруючи волю засудженому за участь у збройному заколоті.

Іудейські священики виставили Ісуса не стільки руйнівником іудейської релігії, скільки політичним злочинцем, який претен­дував на владу царя іудейського. Через це він мусив бути страчений не через побиття камінням, як традиційно розправлялися і віровідступниками, а через розп'яття. Так карали рабів, роз­бійників, убивць, яких, крім позбавлення життя, вважали за необхідне й зганьбити.

Опівдні в п'ятницю Ісуса разом із двома розбійниками повели на гору Голгофу до місця страти. Там його прив'язали та прицвяхували до Хреста, а зверху прибили табличку з написом «Ісус з Назарету цар іудейський». Протягом шести годин йому довелося терпіти не тільки фізичні муки, а й знущання вартових і натовпу. У момент його смерті сталися затемнення сонця та землетрус.

Після смерті Ісуса Христа до Понтія Пілата прийшов благо­честивий Йосип із Ариматеї. Отримавши дозвіл на поховання, пін завернув тіло в куплену плащаницю і поховав Його в печері, заваливши вхід до неї камінням.

На третій день після смерті Ісус воскрес, а на сороковий у присутності апостолів Ісус Христос вознісся на небо, пообіцявши повернутися на Землю наприкінці існування світу, щоб вчинити суд над живими і мертвими.

На п’ятдесятий день після воскресіння на апостолів зійшов Дух Святий, вони почали розмовляти різними мовами, розі­йшлися по світу й заснували релігійні общини, що об'єднували людей, що вірили в Ісуса Христа як земне втілення Бога.

Святим письмом християн є Біблія. Біблія (з грецьк. Biblia-книга). Священні книги, що складають Біблію, були написані за різних часів. Писали її сотні відомих і невідомих авторів, редакторів, переписувачів, перекладачів, яким Бог явив своє слово. Першим почав писати їх Мойсей, законодавець єврейський, приблизно за тисячу п'ятсот років до народження Ісуса Христа. Останніми написали свої книги апостоли Христові. Звідси всі священні книги, або Біблію, відповідно до часу їх написання ділять на дві частини: Старий Завіт і Новий Завіт.

Біблія перекладена майже всіма мовами світу, її сумарний тираж найбільший у світі. При посиланні на Біблію зазначають не сторінку, а книгу, розділ і вірш. Наприклад: Лк. 2, 5 (Євангеліє від Луки, розділ 2, вірш 5).

На українську землю Біблія прийшла з Візантії. У Київській Русі вона поширювалася у перекладі старослов'янською мовою, здійсненому в IX ст. солунськими братами Кирилом і Мефодієм.

Священним символом християнства є хрест. Хрест - це знак Бога-сина - Ісуса Христа. Наявність хреста означає, що певний храм чи річ присвячені Богові. Хресне знамення для віруючих християн - це видиме свідоцтво їхньої віри.

Паралельно становленню ідеології християнства відбувалося формування християнського культу, сукупності особливих ритуалів, обрядів і дій. В основу культу християнства покладено сім святих таїнств, які визначають повноту й досконалість благодаті Божої.

Таїнство — обрядова дія в християнстві, через яку, за вченням церкви, віруючому передається Божа благодать.

Ортодоксальна християнська традиція (православ'я, католицизм) визнає сім таїнств, кожне з яких має догматичний смисл, започаткований ще Ісусом Христом:

1) хрещення - символізує прийняття людини в лоно християнства, зняття з неї вродженого, гріха і відкриття таким чином їй шляху до спасіння;

2) миропомазання - символізує освячення і зміцнення духовних сил християнина на шляху до спасіння;

3) сповідь (покаяння) - звіт віруючого про порушення заповідей Божих;

4) євхаристія (причастя) - символізує єдність Бога з людьми, полягає в частуванні віруючих хлібом і вином, які, за вченням церкви, при здійсненні обряду таємниче перетворюються на "тіло і кров Господні";

5) священство - за християнським вченням, це повноваження і сила, які Бог надає чоловікам і які необхідні для виконання спасительних обрядів Євангелія;

6) шлюб - зводиться до того, що майбутнє подружжя, обіцяючи перед вівтарем бути вірним один одному, отримує через священнослужителів благодать однодушності;

7) оливоосвячення (соборування) - символізує зцілення людини від душевних і тілесних хвороб й одночасно є засобом відпущення нерозкаяних гріхів.

Серед інших культових дій у християнстві поширеними є молитва, вшанування ікон та хреста, реліквій святих та священних місць, богослужіння, пости.

У християнстві існують кола богослужіння – річного та тижневого.

Тижневе коло відправ є сукупністю добових кіл богослужінь протягом тижня. Кульмінацією тижневого кола є недільна літургія.

Річне коло богослужінь — це система християнських свят, що склалася протягом І—IV ст. н. е.

Християнські свята посідають важливе місце в культовій практиці, поділяються на головні, великі та престольні. У першу чергу до них відносяться дванадцять найвизначніших (після Пасхи) свят. Вісім із них установлено на честь основних подій із життя Ісуса Христа, чотири (так звані Богородичні) - на честь Богородиці.

Ці свята мають ще одну класифікацію: вони поділяються на неперехідні, дати відзначення яких чітко фіксовано, і перехідні, дні проведення яких залежать від дати святкування християнської Пасхи. До неперехідних належать дев'ять свят:

  • Різдво Христове - 25 грудня (7 січня за новим стилем);
  • Хрещення Господнє (Богоявлення, Водохреща) - 6 (19) січня;
  • Стрітення Господнє - 2 (15) лютого;
  • Благовіщеня Пресвятої Богородиці - 25 березня (7 квітня);
  • Преображення Господнє - 6 (19) серпня;
  • Успіня Пресвятої Богородиці - 15 (28) серпня;
  • Різдво Пресвятої Богородиці - 8 (21) вересня;
  • Воздвиження хреста Господнього - 14 (27) вересня;
  • Введення в храм Пресвятої Богородиці - 21 листопада (4 грудня).

До групи перехідних належать три свята:

  • Вхід Господній до Єрусалима (за тиждень до Пасхи);
  • Вознесіння Господнє (на 40-й день після Пасхи);
  • П'ятидесятниця, інша назва — день Святої Трійці (50-й день після Пасхи).

Пасха (Великдень) встановлена на честь воскресіння Ісуса Христа. Це свято свят християн має три етапи:

  1. передпасхальний тиждень ("страсний" - пов'язаний із згадкою про останній тиждень земного життя Ісуса);
  2. пасхальну неділю (свято світлого Христового Воскресіння);
  3. післяпасхальний тиждень ("чистий").

До великих свят річного кола богослужінь належать також:

  • Обрізання Господнє - 1 (14) січня;
  • Покрова Пресвятої Богородиці - 1 (14) жовтня;
  • Різдво Іоанна Хрестителя - 24 червня (7 липня).
  • Пам'яті святих, а окремі християнські громади святкують так звані престольні (або храмові) свята, тобто дні святих, на честь яких було побудовано їхні храми.

В особливій пошані у християн і пости: щотижневі (середа і п'ятниця), на деякі двунадесяті та великі свята і чотири багатоденні пости - Великий, Петрів, Успенський і Різдвяний. Великий піст передує Великодню і розпочинається за 49 днів до Пасхи. Петрів піст (Петрівка) триває від дня Усіх Святих до 29 червня (12 липня); Успенський піст - з 1 до 15 (14 до 28) серпня, а Різдвяний (Пилипівка) - з 15 (27) листопада до 25 грудня (7 січня). Пости передбачають не стільки утримання від певних видів їжі, скільки духовне очищення та самовдосконалення віруючих християн.

Тривалий час християнство зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії. Однак відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що у 1054 р. христи­янська церква розкололася на дві частини – східну, з центром у Візантії, яку в 330 році імператор Костянтин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем, і західну, з цен­тром у Римі.

Західна (Римська) церква стала зватися католицькою (з грецьк. Katholikos – загаль­ний, вселенський), східна (Константинопольська) стала іменуватися православною, тобто правильно славить Бога (з лат. - ортодоксальна). Джерелом віровчення католицька церква вва­жає Біблію (в латинському перекладі) та релігійну традицію (Священний переказ), в якій головна увага приділяється рішенням глави церкви. До то­го ж, визнаючи рішення ще 14 Вселенських собо­рів, католицизм додав до свого віровчення, крім загальнохристиянських, чимало нових догматів та обрядів, які ввійшли в церковну практику захід­ного християнства після розколу 1054 р. Це поло­ження: про сходження Святого Духа не тільки від Бога-отця, а й від Бога-сина, що підсилює святість Ісуса Христа, намісником якого є римські папи; про зверхність (примат) папи римського у вірі в усьому християнстві; про індульгенції; про чисти­лище та ін. Католики повинні вірити в непорочне зачаття не тільки Ісуса Христа, а й Діви Марії (Бо­гоматері) та її вознесіння на небо, визнавати непо­грішимість папи (титул закріплено з V ст.) у спра­вах віри і моралі та ін. Загалом католицизм визнає також рішення І, II і IV Вселенських соборів.

Обрядові особливості виявляються: в оформлен­ні інтер'єру католицького храму (костелу), де до­мінують скульптури, живописні картини, а не іко­ни; в богослужінні, що проводиться (зокрема меса) латинською мовою і супроводжується грою на ор­гані, віруючі під час богослужіння сидять (встають лише під час читання Євангелія), хрестяться всією долонею з лівого плеча на праве, вшановують свя­тих і реліквії тощо.

Католицизм має особливості і в здійсненні окремих таїнств (7 таїнств остаточно затверджено собором 1439 p.). Зокрема, під час хрещення дітей їхні голови обливають водою, миропомазання (конфірмацію) здійснюють не під час хрещення, а в 7-12-річному віці та неодмінно єпископом. Рег­ламентація культу здійснюється богослужбовою книгою "Бревіарій" (стислий збірник молитов, псалмів, гімнів тощо; уніфікований 1568 p.).

Структура католицької церкви має мирян і клір. Останньому після висвячення надається ви­няткова роль у духовному житті з обов'язковим целібатом (безшлюбністю). Церковна ієрархія має чотири основні ступені: дияконат, пресвітеріат (священики), єпископат, примат (володіє лише па­па). Католицькі церковні парафії за територіаль­ним поділом об'єднані в дієцезії (архідієцезії, мит­рополії тощо) на чолі з єпископами. Сукупність дієцезій у межах однієї держави формує націо­нальну церкву, яку очолює кардинал. Національні церкви — складові єдиної католицької церкви. Адміністративний апарат католицької церкви — римська курія складається з конгрегацій, канце­лярій, секретаріатів і трибуналів. Католицизм має численні чернечі ордени: єзуїти, францисканці, капуцини, бенедиктинці, домініканці, салезіанці та ін. Ватиканові підпорядковано численні поза-церковні політичні та громадські католицькі орга­нізації: партії, профспілки, об'єднання молоді, жі­нок тощо.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі реформації від католицизму відокре­милися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.


Наступною світовою релігією є Іслам (араб. - покірність, віддання себе Богові) – наймолодша із світових релігій. Його сповідують майже 860 млн. осіб у понад 120 країнах світу. У 28 країнах (Єгипті, Ірані, Іраку, Кувейті, Марокко, Саудівській Аравії, Пакистані та ін.) є державною релігією.

Виникнення ісламу (кінець VI – перша половина VII ст.) припадає на період розпаду первіснообщинного ладу і утворення класових суспільств та елементів феодалізму на Аравійському півострові.

Важливими складовими формування релігійної системи ісламу стали попередні язичницькі вірування арабів а також деякі елементи таких розвинутих на той час релігій як християнство та іудаїзм.

Наприкінці VI ст. серед арабів зароджується ханіфський реформаторський рух (араб. ханіф - пророк), який охопив усю територію Аравії. Ханіфи заперечували поклоніння племінним ідолам, не належачи ні до християн, ні до іудеїв, обстоювали віру в єдиного Бога (назву його не встановлено), ритуальну чистоту. Монотеїзм цих людей, вважається, став одним із джерел ісламу.

Найбільшими центрами релігійної реформації були Ємен - на півдні Аравії та провінція Хіджаз - на північному заході, яка зі священними для мусульман містами Мекка і Медина стала батьківщиною ісламу. Саме з ними пов'язана діяльність засновника ісламу пророка Мухаммада (570 - 632 рр.), який народився у Мецці і був вихідцем із наймогутнішого на той час племені корейшитів..

Початок релігійної діяльності був не простим для Мухаммада: йому не вірили, з нього глузували, вважаючи навіть душевнохворим. Знаходили в його розмірковуваннях і логічну непослідовність. Водночас довкола нього збиралися і послідовники. Першими були дружина, двоюрідний брат Алі, дядько Абу Таліб.

Діяльність Мухаммада не могла бути непоміченою, що згодом вилилося у великий конфлікт між ним та політичною, релігійною владою Мекки, внаслідок якого немало його прихильників змушені були емігрувати в Ефіопію. Якимось чином Мухаммаду вдалося залагодити цей конфлікт, але невдовзі спалахнув ще один, що призвів до цілковитої ізоляції Мухаммада і його рідні. Після смерті дружини і дядька, які були його найвідчутнішою опорою, Мухаммад 22 червня 620 р. перебирається в Ясріб - місто, що конкурувало з Меккою в торгових справах. Відтоді воно стало іменуватися Медина – "місто Пророка". З цього моменту починається період хіджри – день переселення, з якого в культурі арабів розпочинається ісламське літочислення.

За життя Мухаммада ніхто не збирав текстів його пророцтв і проповідей. Люди просто запам'ятовували їх, інколи навіть записуючи на різних предметах. Після його смерті виникла ідея зафіксувати і впорядкувати ці священні одкровення в письмовому вигляді, поки були ще живі ті, хто знав їх напам'ять. Так сучасниками Мухаммада після його смерті в VII ст. було складено збірник сур, які є частинами Корану.

Коран (араб. Аль-куран - те, що читають) - перша письмова пам'ятка арабською мовою, що містить релігійні погляди на світ і природу, догматичні положення, правові норми, обряди, ритуали, традиції арабів. Мусульмани вважають його словом Аллаха, що зійшло з неба, тобто його текст вкладений в уста Мухаммада самим Богом.

Більша частина Корану є діалогічною полемікою між Богом, противниками ісламу й тими, хто вагається. Його зміст становлять проповіді Мухаммада, уславлення Бога, закони, легенди, полеміка з євреями і християнами.

У ньому можна виділити такі змістові пласти:

релігійні погляди на світ, догматичне та культове вчення ісламу;

правові та моральні норми, обряди, традиції арабських племен, покладені згодом в основу правової й моральної системи ісламу;

давньосемітські, давньоарабські, іудейсько-християнські та інші оповіді про пророків та їх діяння;

фрагменти фольклору доісламської епохи, а також історичні, етнографічні, географічні відомості.

У Корані світ та людське життя поділено на земне і потойбічне. Земне трактується як тимчасове, як підготовка до майбутнього життя. Стрижневим аспектом вчення про людину є ідея її гріховності. Легенди в Корані та Біблії про гріхопадіння Адама та Єви здебільшого тотожні. За Кораном, люди поділяються на мусульман і невірних. Він містить вказівки щодо основної святині ісламу - храму Кааба в Мецці та обряду паломництва.

Коран творився в епоху, коли правові та моральні норми ще не розрізняли. Не тільки це засвідчує його зміст, а й система шаріату, що була сформована пізніше. Він стверджує теократичну форму державної влади, непокору їй трактує як непокору Аллаху. Карні злочини розглядає як діяння, за які неминучі покарання, і як гріх, за який людина потрапляє в пекло. Перелюб, крадіжки, вживання спиртних напоїв, відступництво від ісламу, богохульство розцінює як злочин проти Аллаха. За перелюб призначали 100 ударів нагайкою, пізніше - забивання камінням до смерті; за крадіжку - відсікання руки; за відступництво від ісламу, богохульство - смертну кару. Є в ньому правила успадкування, заповіту, розподілу майна, укладення договорів, організації торгівлі та фінансових відносин. Схвалюючи торговий прибуток, Коран забороняє лихварський відсоток. Багато в ньому етико-моральних настанов: допомагати, пробачати іншим, бути правдивим, не грішити, не вбивати людей, не знущатися над ними, не лаяти і не обмовляти їх, не порушувати своєї клятви.

У цивільно-правових та моральних настановах Корану помітне місце посідають питання сім'ї та шлюбу. Наголошується на підлеглому становищі жінки, її економічній залежності від чоловіка, якому дозволено мати одночасно не більше чотирьох дружин. За непокірність дружини своєму чоловікові їй загрожує побиття, а за невірність та зраду - смерть. Заборонено одружуватися з іновірками (окрім християнок).

Коран також забороняє поклонятися ідолам, зображення людини та живих істот.

Значна частина Корану - сказання про пророків. Багато з них є дещо зміненими переказами з Біблії і Талмуда. Так, у Корані розповідається про Ноя (Нусі), Авраама (Ібрагіма), Ісаака (Ісхака), Мойсея (Мусі), Давида (Дауда), Соломона (Сулеймана), Ісуса Христа (Icy) та ін.

Йдеться в ньому і про походження й упорядкування Всесвіту. Це вчення також досить щільно перегукується з аналогічними положеннями християнства та іудаїзму. Коран твердить, що золоті літа людства часів Адама і Єви минули без вороття. Тому не варто шукати щастя на землі, сумувати з приводу життєвих незгод або ж радіти доброму. Щасливе майбутнє дається людині волею Аллаха в потойбічному житті. Рай уявляється місцем, де немає спеки й палючого сонця, там - вологий клімат і тінисті дерева. Проте в пеклі - спека, гаспидське полум'я.

Соціальна нерівність, за Кораном, є божественною волею.

Віровчення ісламу, як і будь-якої релігії, передбачає сповідування системи догматів. Існує воно у сунітському та шиїтському варіантах. У більш поширеному сунітському варіанті, який сформувався в VII—VIII ст., їх сім:

1. Віра в єдиного бога - Аллаха (або - принцип сповіді). Головний догмат ісламу – єдинобожжя, виражений простою формулою сповідування віри: "Нема Бога крім Аллаха і Мухаммад пророк його".

2. Віра в ангелів. Склалася в ісламі на основі коранічних уявлень. Ангели - істоти, які виконують веління Аллаха - охороняють рай та пекло.

3. Віра в Священне Писання. Коран мусульмани вважають священною книгою ісламу - найвищим одкровенням.

4. Віра в пророків та посланництво Мухаммада. Про це свідчить формула: немає Бога, крім Аллаха.

5. Віра в кінець світу та загробне життя.

6. Віра у визначення долі людини Богом.

7. Віра у воскресіння після смерті.

Шиїтська система віровчення, що сформувалася у XII-XIII ст., визнає п'ять догматів:

1. Таухид - єдинобожжя.

2. Адль - справедливість.

3. Нубуваат - пророцтво.

4. Імамат - влада імамів.

5. Киямат - воскресіння.

Шаріат (араб. шарі - правильний шлях до мети). Представлений він комплексом юридичних норм, приписів, правил поведінки, релігійного життя та вчинків громадянина, дотримання яких угодне Аллаху. Тому називають його Божим законом, представленим мусульманам через Коран і Сунну. Правосуддя на основі норм шаріату здійснюють мусульманські судові чиновники - каді.

На відміну від догматики культова практика є досить складною. Вона містить п'ять обов'язкових положень ("стовпів") ісламу. До них відносяться: сповідування віри (аш-шахада), молитва (ас-салат), піст (ас-саум), допомога бідним (з часом це трансформувалося в обов’язковий податок - ас-закят), паломництво (ал-хадж). Деякі мусульманські богослови вважають шостим "стовпом" віри боротьбу проти "невірних" - джихад, або газават (війна за віру), що було одним з головних обов'язків мусульманина, всієї общини на першому етапі історії ісламу. Однак, починаючи з IX - X ст., з'явилися також уявлення про вищу форму джихаду як про внутрішнє духовне самовдосконалення на шляху пізнання Аллаха.

Обрядами і святами ісламу вважаються:

Намаз (араб. – салят - щоденна п'ятиразова молитва). Мусульманин повинен п'ять разів на добу читати молитву: на світанку, опівдні, в другій половині дня, після заходу сонця та на початку ночі.

Перед намазом обов'язкове омивання обличчя та рук до ліктів, голови та ніг до щиколоток. Іслам сакралізує воду, ставиться до неї як до чудодійної сили. Вважається, що вода очищає не тільки від фізичної, а й від моральної нечисті. Омивання, наприклад, обов'язкове після спілкування з іновірцями (гяурами). Намаз здійснюють у будь-якому місці, де застав віруючого азан - заклик до молитви. Потрібно, щоб місце було чисте, а той, хто молиться, стояв обличчям до Мекки. Голова мусульманина під час намазу повинна бути вкрита - тюбетейкою, фескою, чалмою, беретом.

Ураза (піст). Дотримуватися посту потрібно дев'ятого місяця за мусульманським місячним календарем. В арабських країнах його називають рамадан, у Туреччині, Ірані, Афганістані, Пакистані - рамазан.

Шаріат описує умови посту до найбільш дрібніших подробиць. Суворо регламентуються всі дії, заборони, виключення і форми спокутування за вимушене або зумисне порушення посту. Крім тілесного посту, потрібне й моральне утримання: негоже сваритися, обманювати, зводити наклепи. Піст передусім служить посиленню віри в Аллаха та у релігійні норми ісламу. На це спрямована уся культова обрядовість посту.

Хадж (паломництво до священних місць ісламу). Кожен повнолітній мусульманин, якщо він не хворий і має кошти, повинен здійснити хоча б раз за життя хадж - відвідання Мекки, священного міста ісламу. Після того він отримує право на поважний титул «хаджі».

Оскільки хадж доступний не всім мусульманам, жертвопринесення здійснюють за місцем проживання або там, де застане правовірного десятий день зуль-хаджа. У жертву приносять щось із худоби. Готують м'ясні страви, влаштовують багатолюдні трапези.

В ісламі багато свят та пам'ятних дат відзначають у нічний час. Це: ніч присуду долі, ніч зачаття Пророка, ніч народження Пророка (Маулюд), ніч вознесіння Пророка на небо (Мірадж), ніч одкровення Мухаммаду його пророцької місії.

Суннат (обрізання). В ісламі існує обряд обрізання, якому має бути підданий хлопчик віком від семи днів до 15 років. Але найчастіше його роблять у 7-8 років, приурочуючи його до початку шкільних занять. Обрізання - велике сімейне свято.

Завадж (шлюб). Це - особливо важливий обряд у житті мусульман. Іслам освячує шлюб, який дозволений кожній людині, навіть неповноправній і недієздатній. Мусульманин може одружуватися з християнкою та іудейкою, але мусульманка повинна виходити заміж тільки за єдиновірця.

При першому шлюбі згода нареченої не обов'язкова, досить для цього дійти згоди з її батьком чи опікуном. Дружин у рівноправному шлюбі мусульманин може мати не більше чотирьох, тому, щоб одружитися вп'яте, він повинен розлучитися з однією зі своїх дружин.

Джиназа (поховання померлих). Цей обряд зберіг багато з доісламських звичаїв. Мусульманина ховають протягом 24 годин від моменту смерті.

Таким чином, світові релігії мають як багато спільних рис, так і свої особливості.


Категорія: Релігієзнавство (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter