Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Релігієзнавство (Лекції)


Тема 3. Законодавство про свободу совісті та релігійні організації


1. Сутність та умови забезпечення свободи совісті


Поняття «свобода совісті» функціонує як категорія права, тісно пов'язана зі становленням суспільства і держави, декларованим і реалізовуваним ставленням до світоглядних орієнтацій людей, передусім до їх релігійного вибору.

Релігієзнавча сутність свободи совісті реалізується через поняття «свобода релігії», «свобода віросповідання», «свобода в релігії», «толерантність». Важливе значення в цьому контексті має і саме поняття «совість».

Совість — здатність особистості формулювати свої моральні обов'язки, вимагати від себе їх повного виконання, здійснювати моральний самоконтроль і самооцінку своїх думок і вчинків.

Розуміння совісті містить відчуття людиною внутрішньої відповідальності перед собою за вчинки, їх оцінку з певних моральних позицій, внутрішній самоконтроль щодо виконання своїх обов'язків перед суспільством та іншими людьми, здатність до морального самовдосконалення. Совість менш за все спирається на примус із боку суспільства та держави, на застосування норм права. її дія виходить з того, що людина, будучи наділеною почуттями і розумом, володіє також і свободою вибору в своїх думках і вчинках, тобто людина володіє певною свободою в моралі, — свободою поглядів, уявлень, норм і оцінок, що регулюють її поведінку.

Свобода в моралі, як і будь-яка інша свобода, не може бути абсолютною та необмеженою. Це означає, що людина не може ні за яких умов бути цілком вільною від відповідальності за свої думки та вчинки, адже вона існує в суспільстві разом з іншими людьми, в яких є свої інтереси та права. Отже, свобода має певні межі, зумовлені існуванням інших людей і суспільства.

Оскільки релігійні відносини є складовим елементом суспільних відносин, суб'єктами яких є релігійне та нерелігійне населення, держава зобов'язана законодавчо регулювати їх, гарантуючи при цьому можливість сповідувати або не сповідувати ту чи іншу релігію. Водночас вона повинна опікуватися дотриманням чинного законодавства, прав і свобод усіх громадян. У цьому контексті конституція Японії, наприклад, свободу віросповідання поєднує з необхідністю дотримання суспільного спокою, виконання інших громадських, виробничих обов'язків. Навіть у декларації Ватикану про релігійну свободу зазначається, що релігійні організації та віруючі повинні виконувати вимоги світської влади, дотримуватися громадського порядку, а громадянське суспільство має захищатися від зловживань, здійснюваних під релігійними гаслами.

Держава може обмежити, регламентувати право на свободу совісті. Звужуючи або розширюючи межі цього права, вона регулює лише межі суспільних можливостей зовнішнього вияву свободи совісті — публічних дій індивіда в духовній сфері, проте неспроможна надати або забрати свободу совісті індивіда.

Свобода совісті як релігієзнавча, правова категорія певною мірою розкриває свою сутність через поняття «свобода релігії», яке містить усі аспекти свободи совісті, самовизначення особистості у сфері релігійного світогляду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також зовнішнє самовираження на їх основі.

Свобода релігії — правові, суспільно-політичні, економічні можливості й гарантії для вільного самовизначення та самореалізації особистості, незалежного функціонування релігійних організацій та їх інститутів.

Поняття «свобода совісті» й «свобода релігії» взаємопов'язані, але не тотожні. Якщо перше охоплює широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій вона самовизначається і самореалізується, то друге постає як свобода вибору і самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат.

Як один з аспектів структурних елементів свободи совісті, свобода релігії реалізує себе через свободу віросповідання та свободу церкви.

Свобода віросповідання — законодавчо гарантоване право особистості вільно, без зовнішнього примусу обирати, сповідувати будь-яку релігію, задовольняти свої релігійні потреби, здійснювати інші культові дії відповідно до своєї релігійної орієнтації.

Вона передбачає рівність віруючих усіх конфесій перед законом, відсутність дискримінації за релігійним принципом, дає право не лише обирати будь-яку релігію, але й не обирати жодної. Тобто право вибору передбачає і право відмови від вибору.

Реалізація свободи віросповідання неможлива без широких можливостей віруючих колективного сповідування релігії, здійснення культових дій, ритуалів, тобто без свободи Церкви.

Свобода церкви — соціально-правові гарантії вільного функціонування церкви, релігійних громад та інших об'єднань віруючих. Це поняття відображає ступінь автономності церкви, невтручання держави в її внутрішні справи. Воно передбачає свободу створення, управління, функціонування релігійних організацій, їх господарської, фінансової діяльності тощо. Законодавче врегулювання свободи церкви в Україні, як і релігійної свободи загалом, узгоджується з вимогами і нормами міжнародного права, відображеними, зокрема, у 2-й і 5-й статтях Декларації ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії й переконань від 25 листопада 1998 p., у 16—18-х статтях Підсумкового документа Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі у 1989 р.

Свобода релігії має внутрішній (свободу вибору певного релігійного світогляду) та зовнішній (публічне сповідування релігії) аспекти вияву. Для віруючої людини важливим є «зовнішнє сповідування віри», яке, наприклад, християнство вважає суттєвою ознакою християнської совісті й розглядає як необхідну умову перебування у своєї віри, твердячи, що істинно релігійна совість не може існувати потаємно, а повинна виявляти себе зовні. Воно навіть оголошувало єретиками тих прихильників християнства, які заперечували необхідність зовнішнього вияву своїх релігійних переконань, вважаючи достатньою лише внутрішню (у совісті) належність до християнства.

Першим правовим актом, який проголосив «свободу сповідання релігії», був підписаний у 313 р. римським імператором Костянтином і його співправителем Лацінієм «Міланський едикт про віротерпимість». Поняття «свобода віросповідань» відображає можливість вільно, без зовнішнього примусу дотримуватись будь-якої релігії, відправляти публічно чи приватно релігійні культи, вільно змінювати свої релігійні уподобання, рівність перед законом як віруючих, так і релігій.

Ще одним важливим чинником реалізації свободи совісті, свободи релігії є свобода в релігії.

Свобода в релігії — межі свободи, в яких, згідно з віросповіданням, може реалізовуватися ініціатива та самодіяльність віруючих щодо тлумачення головних положень віровчення, відправлення культів.

Це — один з аспектів свободи совісті, що виражається здебільшого через свободу думки щодо релігійних цінностей, норм, установок тощо. Реалізація її нерідко є проблематичною й розцінюється як єресь.

Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини, свого єднання з Богом. Вона від народження має право бути вільною, суверенною і незалежною у виборі й захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського життя. Це справа її совісті. Сфера совісті є приватною сферою особистості. Держава не повинна втручатись у цю делікатну царину людського буття, нав'язувати своїм громадянам той чи інший світогляд, прагнути до встановлення істин віри або форм богослужіння силою своїх законів. її обов'язок полягає у забезпеченні (законодавчо, економічно та політично) гарантії вільного самовизначення та самореалізації особистості в духовній, в тому числі релігійній, сфері. Різні світоглядні, релігійні концепції, різне світобачення повинні мати право на буття в суспільній чи індивідуальній свідомості.

Тісне поєднання офіційної релігії та державного апарату породжує різні варіанти клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія, Пакистан) клерикальний вплив поширюється на різні сфери суспільного буття. Наприклад, у Саудівській Аравії державною релігією є іслам, атеїзм заборонений і переслідується законом. В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але водночас існують привілейовані релігії й релігійні течії: в арабських країнах — іслам, в латиноамериканських і західноєвропейських — католицизм, у Греції — православ'я. Визнання особливого становища певної церкви зафіксовано в конституціях 42 держав; законодавство 30 країн обумовлює зайняття вищих посад в державі прийняттям релігійної присяги; в 17 країнах посаду глави держави можуть обіймати тільки особи, що належать до офіційної церкви. Існує чимало держав, у яких офіційної державної релігії немає, наприклад США, Україна.


Категорія: Релігієзнавство (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter