Бібліотека Studies працює за підтримки агентства Magistr.ua

Адвокатура в період судової реформи 1864 року

 

5. Адвокатура в період судової реформи 1864 року

В історії Російської імперії, а отже, і України другої половини XІX століття період 60-их років займає особливе місце. Криза
внутрішньої політики самодержавства, розвиток в умовах феодальної формації капіталістичних
виробничих відносин і зростання революційного руху в країні призвели доскасування кріпосного права та реформування суспільно-політичного життя. Були
проведені судова, земська і військова реформи.

Вже
до кінця п’ятдесятих років XIX століття назріла потреба в судовій реформі. Сам
час невблаганно висував на перший план обов’язковість введення змагального
процесу в суді. Постало питання про необхідність адвокатури.

Слід зазначити, що після проведення цієї реформи судова система
стала виглядати порівняно з
колишньою більш упорядковано і
структуровано: суто становий, закритий, чиновницький суд змінювався судом
присяжних; скасовувалися особливі суди для кожного стану; проголошувалося відділення суду від органів законодавчої та виконавчої
влади, а також незалежність і незмінність суддів; вперше була створена
професійна адвокатура.

Професійна адвокатура діяла на основі Судових статутів 1864 року. На зміну «юридичним знахарям» прийшли
високопрофесійні юристи. Для населення були відкриті юридичні консультації.

Адвокати
стали одночасно правозаступниками і судовими представниками свого клієнта.
Важливо відзначити і те, що як у суспільстві загалом так і в професійному
юридичному середовищі виникали думки про необхідності створення корпоративного
об’єднання адвокатів. Тобто, в тодішньому розумінні, об’єднання однодумців –
людей «чесних, що одержали неодмінно вищу освіту, і, якщо можливо, мають відоме
становище в суспільстві, та захищені від свавілля не тільки адміністрації, але
і суддів».

Оцінюючи сьогодні
судову реформу 1864 року, важливо відзначити, що вона істотно просунула
Російську імперію вперед на шляху дотримання і захисту прав людини.

За судовими
статутами, які регулювали діяльність професійних адвокатів, в основі
організації адвокатури лежав принцип: адвокат – правозаступник, оратор,
повірений свого клієнта.

Адвокати поділялись на дві категорії – присяжних і приватних
повірених.

Адвокати, які
відповідно до Розділу IX «Про осіб, що знаходяться при судових місцях» Установи
судових встановлень (1864 р.) іменувалися присяжними
повіреними
і приватними повіреними,
оформилися як окрема категорія осіб, що володіють процесуальними правами, саме
з моменту ухвалення даного акту.

Присяжна
адвокатура була корпорацією осіб вільної професії. Присяжними повіреними могли
бути особи, які хотіли присвятити себе «клопотанням у чужих справах»,
відповідали необхідним для цього умовам і були прийняті в корпорацію адвокатів
у встановленому порядку.

Особи,
які бажали стати присяжними повіреними, повинні бути російськими підданими, не
перебувати на державній чи громадській службі на будь-яких посадах, крім
почесних і безкоштовних, і мати визначений віковий, моральний і освітній ценз.
Віковий полягає в досягненні 25 років. Моральний ценз майже такий же, як і для
суддів. Різниця полягає в тому, що суддями не
призначаються особи, які були засуджені до виключення зі служби, тюремного ув’язнення
чи більш суворого покарання, а також які перебувають під судом за
обвинуваченням у будь-якому злочині або проступку. Перешкодою для прийняття до
складу присяжних повірених була наявність даних про вчинення кандидатами лише
тих злочинів, що караються позбавленням або обмеженням прав стану, якщо справа
не закінчилася повним виправданням. Крім того, присяжними повіреними не можуть
бути особи, яким закон забороняє вести чужі судові справи.

Освітній
ценз полягає в наявності вищої юридичної освіти і п’ятирічного стажу практичної
підготовки. Практична підготовка передбачає стаж відповідної судової роботи або
роботи в якості помічника присяжного повіреного.

Не
можуть бути присяжними повіреними особи, що за станом здоров’я нездатні до
виконання професійних обов’язків, як, наприклад, сліпі, глухонімі, божевільні.

Судові статути
детально регламентували права, обов’язки і відповідальність присяжних
повірених.

В особі присяжних повірених поєднувалися
правозаступники і судові представники. Вони діяли на підставі договору
доручення і цілком замінювали
сторін в процесі. Їм було надано право
вести судові справи у всіх судових установах імперії, крім комерційних судів,
де могли виступати тільки особи, прийняті до
складу присяжних стряпчих, і крім волосних
судів у місцевостях, де існують земські начальники. Якщо присяжним повіреним доводилось виступати в суді не того округу, до якого вони приписані,
то вони підпорядковувалися дисциплінарній владі
місцевої ради або, за відсутністю в окрузі ради, – владі місцевого окружного
суду.

Присяжні повірені не користувалися монополією ведення цивільних справ,
оскільки самі
сторони не були позбавлені права особисто вести свої справи.
Повіреними могли бути близькі родичі сторін
(чоловік і жінка, батьки, діти). Крім того присяжні повірені наділялися правом
отримання винагороди за ведення справ за встановленою таксою, якщо між
присяжними повіреними і довірителями не було укладено спеціальної угоди. Вони
також мали право передавати один одному процесуальні документи у цивільних
справах без допомоги судових приставів або судових розсильних.

Обов’язки
присяжних повірених випливали з договору доручення і полягали відповідно до
тексту адвокатської присяги, у
тому, що повірені повинні «виконувати
неухильно закони імперії, не писати і не говорити на суді нічого, що могло б
призвести до ослаблення православної церкви, держави, суспільства, сімейства і
доброї моральності, чесно і сумлінно виконувати свої обов’язки, не порушувати
поваги до судів і влади». Присяжні повірені зобов’язані безкоштовно вести
справи, що доручаються їм у зазначених законом випадках радами, судами і
головами судів. Закон забороняв присяжним повіреним:

1) набувати на своє ім’я
або на ім’я підставних осіб права по судових справах, які вони ведуть;

2) вести
справи як повірені проти своїх батьків, дружини, дітей, рідних братів, сестер,
дядьків і двоюрідних братів;

3) бути повіреними обох сторін або переходити у
тій самій справі, від однієї сторони до іншої;

4) розголошувати довірені їм
довірителями таємниці не тільки під час судового процесу, але і після його
закінчення.

Гонорар
присяжних повірених визначався за угодою між ними і клієнтами, яка повинна
укладатися в письмовій
формі. Існувала також і визначена законом
такса, що мала двояке значення. Суд керувався нею, по-перше, при визначенні
суми витрат, які підлягають стягненню зі сторони, що програла, на користь
тієї, яка виграла, і, по-друге, при визначенні розмірів гонорару повірених у
тому випадку, якщо вони не уклали письмової
угоди з клієнтами .

Основним
принципом, який застосовувався при визначенні розміру гонорару за таксою, була
ціна позову. За участь в справі в двох інстанціях присяжний повірений одержує
певний відсоток від усієї суми позову. Притому, розмір відсотків зменшується
зі збільшенням ціни позову. За ведення справи в одній інстанції присяжний
повірений одержує менше. Також зменшується гонорар у випадку програшу повіреним
справи.

За
невиконання присяжними повіреними своїх обов’язків передбачалася кримінальна,
дисциплінарна і цивільно-правова відповідальність.

Кримінальній
відповідальності повірені підлягали за навмисні дії на шкоду своїм довірителям.
До числа «злочинів з доручення» належали:

1) навмисне перевищення повноважень і
навмисний вступ у відносини із супротивниками свого довірителя на шкоду йому;

2) навмисна передача або повідомлення повіреним отриманих ним документів
супротивникові свого довірителя;

3) навмисне знищення,
пошкодження, присвоєння, розтрату документів
чи майна
довірителів. Крім того присяжні повірені підлягали кримінальному покаранню за
образу суду чи осіб, які беруть участь у
справі.

Дисциплінарній
відповідальності присяжні повірені підлягали
за менш
тяжкі порушення професійних обов’язків, що не визнавалися злочинами, а також за
всілякі противні, аморальні, негожі і такі, які порочать звання адвоката
вчинки.

Цивільна
відповідальність присяжних повірених полягала в обов’язку відшкодування
збитків, заподіяних клієнтам, по-перше, перерахованими вище злочинами і, по-друге,
взагалі недбалим виконанням своїх обов’язків, наприклад, пропуском
процесуальних строків і порушенням встановлених законом правил судового
процесу.

Судові статути не
передбачали окремого стану помічників присяжних повірених. В них є тільки вказівка
на можливість існування таких помічників. Мова йде про те, що у присяжних
повірених можуть бути помічники, які закінчили курс юридичних наук, але ще ніде
не служили, проте можуть мати знання в судовій практиці.

Укладачі
судових статутів вважали неможливим дозволити помічникам присяжних повірених самостійно вести справи. Але закон
1874 року про приватних повірених дозволив помічникам записуватися в приватні
повірені й одержувати
свідоцтво на право займатися судовою практикою.
Внаслідок цього становище помічників набуло двоякий характер. З одного боку, вони тільки кандидати в
адвокати, що працюють під керівництвом присяжних повірених, а з іншого боку – справжні адвокати, які конкурують із присяжними повіреними як
приватні повірені. З одного боку, вони, нарівні з приватними повіреними, підлягають дисциплінарному нагляду і дисциплінарній
владі судів, а з іншого боку, як молодші члени стану присяжних повірених, «перебувають під віданням і найближчим
наглядом їхніх рад», що мають право притягувати їх до дисциплінарної відповідальності і піддавати
дисциплінарним стягненням. Не зважаючи на це, питання про надання помічникам
права брати участь у судових процесах залишалося дискусійним.

Прийняття
в помічники присяжних повірених здійснювалося радою присяжних повірених за тими
ж правилам, що і прийняття в присяжні повірені. Кожен помічник зобов’язаний
приписатися до визначеного присяжного повіреного, що стає його патроном і
повинен спостерігати за діяльністю помічника. Загальний нагляд за
помічниками і визначення порядку їхнього діловодства і звітності належать
радам.

Починаючи
з 1875 року помічники з деякими обмеженнями стали допускатися до участі в
консультаціях адвокатів. На чергування вони призначалися тільки разом із
присяжними повіреними, і письмові висновки видавалися тільки за підписом
останніх. Але участь в консультаціях не відповідала прагненням помічників і
число учасників у них постійно падало.

Розпочата
в 1883 році спроба помічників домогтися повної самостійності у веденні
цивільних справ не увінчалася успіхом.

У
проекті закону 1885 року знову було поставлено питання про право помічників на
судове представництво. Обрана для складання нового проекту комісія пропонувала
надати помічникам право на ведення чужих справ у загальних судах, але за умови
письмової на те згоди патрона по кожній справі, а також з дозволу ради.

Надання
помічникам деякої самостійності
пояснювалося прагненням ради не
обмежувати помічників тільки фактичною допомогою присяжним повіреним при
збереженні особисто патрона, тому що в іншому випадку існувала небезпека
скорочення кількості осіб, які займаються адвокатською діяльністю, і переходу
їх на державну службу. Цей проект був прийнятий 17 лютого 1885 року на
загальних зборах присяжних повірених і доповнений положенням про необхідність
одержання дозволу ради не тільки на ведення цивільних справ у загальних судах,
але також і для отримання права на здійснення захисту у кримінальних справах.
Однак і ця спроба організації судової практики ні до чого не призвела, тому що
проект, представлений у судову палату, а потім у Міністерство юстиції, не
одержав підтримки.

Через чотири роки, 18 березня 1889 року рада знову намагається
вирішити питання про судову практику помічників, вважаючи, що деякі положення проекту
від 17 лютого 1885 року можуть бути введені в дію до законодавчого затвердження
всього проекту.

Рада ухвалила
покласти на присяжних повірених спостереження за тим, щоб помічники одержали
від них і від ради письмовий дозвіл на ведення кожної цивільної справи в
загальних
судах. У свою чергу, комісія помічників звернулася в раду з
проханням про не введення в дію цієї ухвали і
про скликання загальних зборів присяжних повірених, для нового обговорення
піднятого питання.

У
докладній записці,
наданій в раду,
комісія помічників вказала, що необхідність одержувати в патронів дозвіл на
ведення справ ставить стажистів у незручне становище перед клієнтами.

Тому
пропонувалося встановити для помічників обов’язок одержувати
дозвіл на ведення цивільних справ від патронів тільки в перші 2 роки роботи,
після чого надавалося їм право на самостійну судову практику з дозволу ради. Ведення
помічниками кримінальних справ, будучи однією
з форм проходження адвокатської практики, також мало потребу у визначенні

Питання
про упорядкування ведення помічниками кримінальних справ вперше
порушувалося в 1870 році. При
існуючому порядку призначення захисниками в кримінальних справах помічники
тільки у виняткових випадках виконували обов’язки захисника. Помічник одержував
можливість виступати в кримінальній справі лише тоді, коли присяжний повірений,
призначений судом, відмовився від захисту і пропонував підсудному послуги свого
помічника.

Як
відомо в Російській імперії того періоду, а отже, і в Україні існували дві
категорії адвокатів: присяжні та приватні повірені.

Приватними повіреними були громадяни, що досягли 18 років, за
винятком жінок, які не мали права представляти на суді чужі інтереси. Приватні
повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання свого звання їм
необхідно було скласти екзамен в окружному суді або судовій палаті, які й
видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових
справ.
Особа, яка бажає стати приватним повіреним повинна відповідати наступним
вимогам:

1)
одержати вищу юридичну освіту, або мати свідоцтво суду на право ведення судових
справ, чи засвідчити судову установу, при якій має намір практикувати, тобто
витримати іспит, обсяг і порядок якого визначаються самим судом;

2)
не належати до осіб, що позбавлені права виступати в судах;

3)
бути благонадійним у моральному відношенні.

Щодо
прийому в приватні повірені осіб нехристиянських віросповідань, то для цього
був потрібен спеціальний дозвіл міністра юстиції. Те саме стосується осіб, які,
як виняток, могли бути приватними повіреними при кількох судових установах. Прізвища осіб, котрі отримали свідоцтво на право ведення
судових справ, публіку­валися в «Губернських відомостях». На відміну від
присяжних повірених приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони
були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю.

Якщо особа, прийнята в приватні
повірені, не отримала свідоцтва або не поновила його після закінчення року, то
вона вважається вибулою і може бути знову зарахована до складу приватних
повірених з дотриманням загальних правил прийому.

Як вже зазначалося діяльність приватних повірених була
локалізована: вони могли виступати тільки в тому
суді, який
видав їм свідоцтво. Однак із цього правила
існувало два винятки:

1) повірені, які мали свідоцтво від мирового з’їзду, могли виступати у мирових судах, і

2)
повірені, що одержали свідоцтво від з’їзду,
окружного суду або палати, мали право виступати в Сенаті, і не тільки у тих
справах, які вони вели в судах нижчої інстанції, але і у всіх інших.

Винагороду приватні повірені одержували за правилами, встановленими
для присяжних повірених.

Обов’язки приватних повірених випливали з договору доручення.
Адвокатської присяги вони не складали. Про їхні професійні обов’язки закон не
згадує. Але ці прогалини заповнив Сенат, що,
виходячи з «однорідності діяльності присяжних і приватних повірених» визнав «однорідність
гарантій, встановлених законом щодо непорядних дій повірених», і поширив на
приватних повірених всі правила професії.

Кримінальна
і цивільна відповідальність приватних повірених визначалася загальною для всіх
повірених, які діяли на підставі договору доручення.

Дисциплінарна влада над приватними повіреними належала тим судам,
до яких вони приписані. Приводом до порушення дисциплінарного провадження були «неправильні
і негожі дії», тобто не тільки порушення професійних обов’язків, але і
аморальні вчинки, вчинені як після набуття статусу приватного
повіреного, так і до цього.

Як
свідчить статистика кількість адвокатів у нашій державі була досить значною,
що, безумовно, говорить про розвиток інституту захисту прав людини в той
період.

В округу Харківської
судової палати у 1886 р. налічувалося 168 присяжних повірених і 53 помічники, в
Одеській – відповідно 125 і 63, Київській – 120 і 54. У 1913 р. в Харківській –
339 і 461 їхніх помічників, в Одеській – 441 і 467, Київській – 492 й 417. Щодо
приватних повірених, то на цей рік в округу Харківської судової палати їх було
всього 5,8% до загальної кількості присяжних повірених, Одеської – 7,1% і
Київської – 10,7%.

Кількість населення, що обслуговувалася адвокатами судових округів
України, була різною. У 1897 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення
Харківського округу, 23,7 тис. – Одеського й 32,3 тис. – Київського, а в 1910
р. відповідно 26,9 тис, 17,4 тис, 16,1 тис.

Українська адвокатура того часу відрізнялася демократичними
принципами організації. До неї вступило багато прогресивних учених, громадських
діячів (М.Жученко, О.Гольденвейзер, О.Александров та ін.)

19 жовтня 1865 року було прийнято «Положення про введення в дію
Судових Статутів». Положення встановлювало порядок проведення судової реформи.
Відповідно до Судових Статутів нагляд за діяльністю присяжних повірених було
покладено на Раду присяжних повірених,яка ними обиралася при судовій палаті.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах
самоврядування шляхом обрання при округу судової палати рад присяжних
повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). В Україні до
Жовтневої револю­ції існували тільки три округи судових палат – Харківський,
Київський та Одеський, де й діяли ради присяжних повірених. Щодо інших судових
округів, то царський уряд висловив думку про «передчасність» створення там
таких рад, і згадані контрольні, дисциплінарні та адміністративні функції
довірив окружним судам.

На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ
або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів,
установлених правил; призначення повірених для надання безкоштовної юридичної
допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона
займатися адвокатською практикою строком до одного року, виключення з числа
присяжних повірених, віддання до суду) та ін.

Матеріальні кошти ради становили: вступний
внесок при прийомі до адвокатури, а також обов’язковий щорічний вне­сок, який
сплачували присяжні повірені, їхні помічники та приватні повірені. Розмір цих
внесків встановлювався радою й коливався від 10 до 30 крб. Для контролю за
фінансовою діяльністю рад наприкінці
XIX – початку XX ст. був утворений інститут нинішньої ревізійної комісії.

Зарахованому до числа присяжних повірених рада видавала відповідне
свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили до списків, які
щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома.

6 травня 1874 р. створено Харківську раду в складі семи чоловік
(І.О.
Клопов (1835-1907), С.Ф.Морошкін (1844-1900),
М.В.
Жученко (1840-1880), О.М.Зайцев (1840-1904)
та ін). її першим головою було обрано відомого адвоката Михайла Жученка.

Головою Ради довгий час був Сергій Федорович Морошкін. Він
народився у 1844 р. в сім’ї відомого професора Московського університету. Після
закінчення в 1865 р. цього університету С.Ф. Морошкін деякий час працював при
московському архіві Міністерства юстиції, в канцелярії Московського
Окружного
Суду. У 1867
p. він був призначений
товаришем прокурора в Харків, а згодом залишив службу і присвятив себе
адвокатурі. Майже двадцять років він займався адвокатською діяльністю. Значну
частину цього часу був головою Ради присяжних повірених Харківського округу. У
1887 р. міністр юстиції запропонував Сергію Федоровичу місце члена Харківської
Судової палати. Сучасники С.Ф. Морошкіна підкреслювали його відданість
громадському служінню, професії і відносили його до тих адвокатів, духовний
облік яких прикрашав адвокатуру. «Мягкий и чрезвычайно деликатный в личных
отношениях, настойчивый ревнитель и насадитель нравственных требований, которые
должны быть предъявляемы адвокату в разных областях его работы, и упорный
труженик по сословным делам и вопросам, Морошкин пользовался общим и
безусловным уважением», – так характеризував його А.Ф.Коні у книзі «Отцы и дети
судебной реформы», виданій у 1914 р. до 50–річчя судових статутів.

У листі від 2 листопада
1884
p., адресованому іншим радам присяжних
повірених, С.Ф.
Морошкін повідомляв про зустріч присяжних
у Полтаві та Харкові з міністром юстиції. Міністр поінформував їх про свої
погляди на завдання захисту в кримінальних справах, наголосив, що не суди мають
здійс­нювати нагляд за присяжними повіреними, а ради, подальше відкриття яких –
захід загальнодержавний. Міністр дав позитивну характеристику діяльності
харківської ради і окремих присяжних повірених, а також наголосив на необхід­ності
подальшого розповсюдження корпоративної організації на Київський, Одеський
округи, з яких поступили клопотання про відкриття там рад присяжних повірених.

В адвокатській діяльності виникають досить складні організаційні,
професійні, етичні проблеми і ради присяжних повірених починають відігравати
важливу роль у їх розв’язанні. Формується дисциплінарна практика, виникають
певні правила здійснення професії, дається тлумачення понять, пов’язаних з
професійною етикою. Наприклад, Харківська рада присяжних повірених в одній із
своїх постанов зазначила, що громадське завдання адвокатури полягає у служінні
прав­ді і по суті цього громадського служіння особа адвоката має бути такою,
щоб кожне слово адвоката викликало довіру. Розглядаючи іншу дисциплінарну
скаргу, Харківська Рада наголосила, що присяжний повірений зобов’язаний уникати
дій у справі, які не відповідають гідності присяжного повіреного.

Спроби відкрити раду присяжних повірених в Києві були категорично
відхилені владою. Згодом (1874 р.) їх створення призупинили з посиланням на те,
що нібито створені ради не виправдали покладених на них завдань нагляду за
гідністю і моральною чистотою в діях присяжних повірених. Лише через тридцять
років знов розпочалося формування рад присяжних повірених. Організовано
Київську та Одеську ради присяжних повірених. Першим головою ради присяжних
повірених округу Київської судової палати став відомий на той час адвокат
Олександр Гольденвейзер (1855–1915
pp.).

В Одесі рада присяжних повірених була відкрита у 1904 р. і очолив
її О.Я.Пергамент. У одному з рішень ради записано, що, за ідеєю законодавця,
стан присяжних повірених має представляти собою найбільш вірне поручительство
мо­ральності, знання, чесності переконань при захисті осіб, що беруть участь у
справі. З метою досягнення такого високого ідеалу засновано корпоративний
нагляд, що служить засобом встановлення і підтримання між повіреними відчуття
правди, гідності та усвідомлення моральної відповідальності перед урядом і
суспільством.

Створення
професійної адвокатури вимагало наявності висококваліфікованих фахівців–адвокатів,
здатних надавати кваліфіковану юридичну допомогу і захищати в суді. Значна
кількість осіб, які присвятили себе адвокатській професії, набувши відповідного
досвіду, стали хорошими адвокатами. Однак лише одиниці з них завдяки таланту і
відданості професії змогли стати відомими адвокатами зі світовим іменем, з
якими зараз асоціюється адвокатура як така.

Одним з таких був
видатний судовий оратор, адвокат Федір Никифорович Плевако, якого сучасники
прозвали «московським златоустом». У судову систему Російської імперії Плевако
увійшов з перших днів проведення в життя прогресивних начал судової реформи
1864 року.

Народився Федір
Никифорович Плевако 13 квітня 1842 року. Він був позашлюбним сином митного
урядовця, що, втім, не завадило йому зробити успішну кар’єру. Після закінчення
гімназії Плевако вступив на юридичний факультет Московського університету,
після чого, одержавши ступінь кандидата права, він став присяжним повіреним.
Федір Никифорович брав участь в найвідоміших процесах того часу, у тому числі і
політичних, зокрема, в справі Морозівського страйку 1886 року. Але при цьому не
гребував і захистом простих, як тоді говорили, маленьких людей. Він блискуче
виступав на цих процесах нітрохи не гірше, ніж на гучних справах. Можна навести
два найвідоміші приклади знаменитого красномовства Плевако. Одного разу він
захищав немолодого священика, якого звинувачували в перелюбі і крадіжці.
Прокурор переконливо описав всю глибину падіння священнослужителя, що загрузнув
у гріхах. Нарешті, із свого місця піднявся Плевако. Промова його була короткою:
«Панове присяжні засідателі! Справа ясна. Прокурор у всьому безумовно правий.
Всі ці злочини підсудний вчинив і сам в них зізнався. Про що тут сперечатися
Але я звертаю вашу увагу ось на що. Перед вами сидить людина, яка тридцять
років відпускала вам на сповіді ваші гріхи. Тепер він чекає цього від вас: чи
відпустите ви йому його гріх » Немає потреби уточнювати, що священика
виправдали.

І ще одна
історія. Суд розглядав справу старенької, почесної громадянки, яка вкрала
чайник вартістю 30 копійок. Прокурор, знаючи про те, що захищати її буде
Плевако, вирішив вибити ґрунт у нього з–під ніг, і сам співчутливо описав
присяжним важке життя підзахисної, що примусило її піти на такий крок. Прокурор
навіть підкреслив, що злочинниця викликає жалість, а не обурення. Але, панове
присяжні, приватна власність недоторканна, на цьому принципі ґрунтується
суспільний устрій, так що якщо ви виправдаєте цю бабцю, то вам і революціонерів
тоді по логіці треба виправдати. Присяжні схвально кивали головами, і тут свою
промову почав Плевако. Він сказав: «Багато бід, багато випробувань довелося
зазнати Росії за більш ніж тисячолітнє існування. Печеніги нищили її, половці,
татари, поляки… Все витерпіла, все подолала Росія, тільки міцніла і зростала
від випробувань. Але тепер… Старенька вкрала старий чайник ціною в 30 копійок.
Цього Росія вже, звичайно, не витримає, від цього вона загине безповоротно…».
Стареньку виправдали.

Ставши знаменитим
адвокатом, Плевако був удостоєний дворянського титулу і одержав класний чин
дійсного статського радника (чин IV класу, який згідно табелю про ранги,
відповідав армійському званню генерал–майора), але залишався доступним кожній
людині, він був народним адвокатом. Він був самобутній у всьому і завжди діяв
так, як вважав за потрібне.

Серед відомих
адвокатів були також Спасовіч і Арсеньев в Петербурзі і Урусов в Москві. Вони
проявили себе як обдаровані, професійні судові оратори.

Судова реформа
1864 року зайняла провідне місце в історії адвокатури, виявившись
найпрогресивнішою і найбільш послідовною, завдяки чому введені нею положення
проіснували з невеликими змінами до 1917 року.

Така стабільність
пояснюється тим, що суспільство сприйняло адвокатуру як інститут, необхідний
для забезпечення реальної незалежності суду і підтримки принципів законності в
ході судочинства, як цивільного, так і кримінального.

 

Magistr.ua
Дізнайся вартість написання своєї роботи
Кількість сторінок:
-
+
Термін виконання:
-
днів
+