Бібліотека Studies працює за підтримки агентства Magistr.ua

Моделі організації влади в державі та державний устрій

1. Держава як основний
інститут полі
тичної системи

Держава є базовим інститутом
політичної системи суспільства. В її діяльності концентрується головний зміст політики.
Сам термін “держава” вживають
в широкому і вузькому значенні. В широкому розумінні держава трактується як спільнота
людей, яка організована вищою владою і яка проживає на спільній території. В даному
випадку термін “держава” використовують як синонім понять країна, народ,
батьківщина.

Держава – це основний інститут
політичної системи суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його
політичної і соціальної структури на основі права за допомогою спеціального механізму
(апарату).

Можливе й інше визначення: держава — це основний інститут політичної
системи, який утворюється і функціонує як апарат управління громадськими справами
і який наділений монополією влади, незаперечними повноваженнями встановлювати закони,
збирати податки, застосовувати силу для забезпечення цілісного та впорядкованого
існування людської спільноти.

Погляди
мислителів на державу змінювалися історично. В країнах Стародавнього Сходу державу
розглядали як щось святе, що дається від Бога і що вимагає беззаперечного підкорення.
Ця традиція зберігалася в суспільствах з одноособовою (монархічною) формою спадкової
влади до початку XX ст. Але в той же час у Стародавній Греції з державою починають
пов’язувати вимоги справедливості, законності (Сократ), турботи про суспільне благо
(Демокріт).

Подальший
розвиток історичної думки дає приклади найрізноманітніших, іноді протилежних тлумачень
походження, суті й основного призначення держави. Але, незважаючи на це, в політичній
науці розрізняють наступні основні теорії походження держави:

1. Теологічна
теорія (Ф.Аквінський,А. Блаженний ). Згідно з теологічною теорією походження держави
пояснюється Божою волею.

2. Патріархальна
теорія (Аристотель, Конфуцій, Н. Михай-ловський ). Дана теорія обґрунтовує положення
про те, що держава — це результат історичного розвитку сім’ї; абсолютна влада монарха
є продовженням влади батька в сім’ї (патріарха).

3. Теорія
суспільного договору (Г.Гроцій, Т. Гоббс,Дж.Локк, Ж.-Ж. Руссо). Договірна теорія
трактує виникнення держави внаслідок угоди (договору) між людьми. Появі держави
передував природний стан, який трактується мислителями по-різному. Наприклад, Ж.-Ж.
Руссо і Дж. Локк вважають, що він був впорядкованим і благополучним, а Т. Гоббс
вважає, що то була “війна всіх проти всіх”. Заради того, щоб уникнути
зайвих зіткнень і непорозумінь, забезпечити безпеку життя, свободу і власність,
люди укладають між собою суспільний договір, результатом якого і є утворення держави.

4. Психологічна
теорія (Г. Тард,Дж. Фрезер). Виникнення держави пояснюється особливими властивостями
людської психіки, зокрема психологічною потребою людей у підпорядкуванні: “одні
народжуються, щоб управляти, а інші потребують підпорядкування”.

5. Теорія
насильства (Л. Гумплович, Ф. Опенгеймер). Виникнення держави пояснюється актом насильства,
завоювання одного племені іншим. З метою контролю над полоненими і утворюється особливий
апарат примусу — держава.

Щодо ознак
держави, то в політичній науці є різні точки зору, але це не заважає виділити головні
з них:

1. Наявність
публічної влади, відокремленої від суспільства, в розпорядженні якої є особлива
система органів і установ, що професійно займаються справами управління та захисту
суспільства (державний апарат). Сучасні держави мають п’ять основних елементів організаційної
структури: а) представницькі органи (парламент, органи місцевого самоврядування);
б) виконавчо-розпорядчі органи, або державна адміністрація (президент, уряд); в)
судові органи; г) прокуратура; д) органи державного контролю.

2. Наявність
системи правових норм, санкціонованих державою і обов’язкових для всього населення.

3. Територіальна
організація населення, обмежена державними кордонами.

4. Монополія
на легальне застосування примусу. Діапазон державного примусу є досить широким:
від різноманітних адміністративних покарань, обмеження свободи до фізичного знищення
людини (смертна кара). Для виконання функцій примусу у держави є спеціальні органи:
армія, міліція, служба безпеки, суд, прокуратура.

5. Право
встановлювати обов’язкові для всіх податки і збори.

6. Суверенність
(від франц. souverain — носій державної влади) — це стан незалежності державної
влади, який полягає в її праві та здатності самостійно, без втручання якоїсь іншої
сили керувати своїм внутрішнім і зовнішнім життям.

7. Наявність
власної символіки (прапор, герб, гімн).

 

 

2. Вестмінстерська
та консенсусна модель організації влади

Вестмінстерська модель демократії встановлюється в гомогенних
суспільствах, тобто в суспільствах, де більшість населення (80%) говорить однією
мовою, сповідує єдину релігію чи ідеологію, належить до одного етносу.

Сутність Вестмінстерської
моделі демократії становить правило більшості, відповідно до якого відносна більшість
населення формує органи державної влади і здійснює державну політику у своїх інтересах.

Дана модель має наступні
характеристики: висока концентрація виконавчої влади в межах кабінету міністрів,
який формується парламентською більшістю на однопартійній основі; злиття влад при
домінуючій ролі кабінету міністрів в системі організації влади; однопалатний або
двопалатний парламент при домінуванні однієї палати над іншою; двопартійна система;
партії розрізняються, головним чином, по соціально-економічним
питанням;
вибори здійснюються в одномандатних округах по мажоритарній системі; унітарна держава
і централізована система управління (місцеві органи влади формуються центральним
урядом і фінансово від нього залежать); неписана конституція і парламентський суверенітет;
представницька демократія, котра виключає форми безпосередньої демократії
.

Основою для функціонування консенсусної демократії є наявність
великої коаліції, в якій працюють лідери всіх сегментів багатоукладного суспільства.
Перший, і найбільш суттєвий, метод функціонування співсоціумного правління доповнюється
трьома проміжними: взаємним вето, пропорційністю і сегментарною автономністю в здійсненні
кожним сегментом своїх внутрішніх справ. Метод функціонування правління за принципом
великої коаліції кардинально відрізняється від принципу більшості у вестмінстерській
моделі, де меншість має підпорядковуватись більшості, а уряд має формувати та сила,
яка перемогла на виборах. В умовах консенсусної демократії меншість має право вето,
а місця в уряді розподіляються пропорційно до існуючих у суспільстві сегментів.
А. Лейпхарт пропонує вісім принципів, на яких має грунтуватись консенсусна модель.
Це — широка урядова коаліція, двопалатний парламент, багатопартійність, пропорційна
виборча система, федералізм і централізація влади, право вето для меншин та інші.

 

 

3. Державний устрій: поняття та типи державної організації

Державний устрій — це територіальна організація
державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління
суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними
вищими (центральни­ми) державними органами.

За державним устроєм всі держави поділяють на
прості і складні.

Проста унітарна держава — це така держава, складові
частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб’єкта­ми політичних
міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості
унітарні держави, які ма­ють автономні утворення. До таких держав відносяться. Украї­ни,
Іспанія, Італія, Португалія.

Складні держави — це такі держави, які об’єднались
(утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі
і суверенітет, але певну частину своїх суверен­них прав, як правило, добровільно
передали вищим централь­ним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимча­совий
союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.

Федерація — це постійний союз окремих
суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали
певну частину свого суверенітету (прав) центральним федераль­ним органам. Федерація
відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію,
спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили,
подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систе­му Федерація є суб’єктом міжнародних
відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути
різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними,
а фак­тично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відно­сяться США,
Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три
з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.

Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно
об’єд­нались для досягнення певних спільних цілей в політичній, еко­номічній і військових
сферах. Суб’єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони
не мають спільної тери­торії, конституції і єдиного законодавства, громадянства.
Пра­вовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової
системи і бюджету і існує на внески її суб’єктів. Центральні конфедеративні органи
приймають рішення за згодою всіх її суб’єктів. Конфедерація — це, як правило, тим­часовий
союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави.
Історія знає мало таких дер­жавних утворень: США в 1776-1786 рр.; колишній СРСР
з 1917 по 1922 рр., до об’єднання в СРСР.

Імперія — це така складна і велика держава,
яка об’єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших
форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державно­му примусі. Коли зникає
примус, імперія розпадається. Наприк­лад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського,
Ро­сійська імперія.

 

 

4. Найвищі
органи законодавчої влади: класифікація, структура та організація діяльності, функції

Законодавча влада – це галузь
(гілка) державної влади, делегована народом своїм представникам у парламенті, що
надає їм виключне право приймати закони. Органи законодавчої влади, як правило (але
не завжди), є виборними і мають різні назви: Верховна Рада, Державна Дума, Конгрес,
Сейм, Фолькетинг, Альтинг. Парламенти можуть бути двопалатні як у федеративних (США,
Росія), так і в унітарних державах (Велика Британія, Франція), і однопалатні (Ізраїль,
Нова Зеландія, Україна).

Парламент – єдиний представницький
орган народу і єдиний законодавчий орган, який цілком або частково створює інші
вищі органи держави, визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики держави і
бере участь у її здійсненні, контролює діяльність інших вищих органів і посадових
осіб.

Функції парламенту:

  • представницька – реалізується через обов’язок представляти
    інтереси народу, його різні шари за допомогою депутатського корпусу (постанови парламенту
    як представницького органу мають політичний характер);
  • законодавча – реалізується через право видавати закони
    (основна діяльність, що має юридичний характер);
  • фінансова – реалізується через право приймати рішення
    з фінансових питань (щорічно затверджувати бюджет країни);
  • установча – реалізується через право брати участь у
    формуванні вищих виконавчих, а також судових органів;
  • контрольна – реалізується через право здійснювати контроль
    за діяльністю уряду, інших вищих органів і посадових осіб;
  • політична – реалізується через право визначати основи
    внутрішньої та зовнішньої політики і через обов’язок брати участь у її здійсненні.

5. Функції і різновиди виконавчої влади. Система максимального
(президентська та асамблейна) та мінімального розділенного виживання (президентсько-парламентська
та прем’єр-президентська). Особливе місце парламентської системи

Виконавча влада – галузь
(гілка) державної влади, що володіє правом безпосередньо управляти країною, виконувати
закони та інші нормативні акти, ухвалені законодавчою владою.

Носієм виконавчої
влади у масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду встановлюється конституцією і
законодавством. Здебільшого уряд має офіційну назву – Рада чи Кабінет міністрів.
Наприклад, у Швейцарії це Федеративна Рада, в Італії-Рада Міністрів, у Японії-Кабінет.
Очолює уряд його голова. Як правило, це прем’єр-міністр (наприклад, у Франції) або
голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (Німеччина), державний міністр (Норвегія).
У президентських республіках (США), де такої посади немає, головою уряду (адміністрація
президента) є безпосередньо президент.

В Україні
вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який очолює прем’єр-міністр.
Систему виконавчої влади в Україні, крім Кабінету Міністрів, становлять центральні
органи виконавчої влади – міністерства, державні комітети, інші відомства, місцеві
(обласні і районні) державні адміністрації.

Виконавча
влада здійснюється головним чином через державне управління і ґрунтується на ієрархічних
відносинах, підпорядкованості. Виконавча влада, будучи відповідальною перед законодавчою
владою, підзвітною і підконтрольною їй, не вичерпується одним тільки “виконанням
законів” (виконавською діяльністю). Вона також покликана відпрацьовувати шляхи
і способи реалізації законів та інших законодавчих актів, займатися поточним управлінням,
видавати з усіх питань своєї компетенції нормативно-правові акти (постанови та ін.),
що мають підзаконний характер. Таке підзаконне регулювання суспільних відносин є
розпорядчою діяльністю уряду.

Основні
функції органів виконавчої влади:

  • виконавська – безпосереднє виконання нормативних приписів
    правових актів, прийнятих органами законодавчої влади. Особливим видом виконавської
    діяльності є адміністративні (управлінські) послуги – публічно-правова виконавчо-зобов’язальна
    діяльність органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, їх посадових
    осіб, спрямована на юридичне оформлення умов, встановлених законодавством, які є
    необхідними для належної реалізації прав і законних інтересів фізичних і юридичних
    осіб, котрі звертаються до них з цією метою (реєстрація, ліцензування, сертифікація
    тощо);
  • розпорядча – здійснення управління шляхом видання підзаконних
    (управлінських) актів і виконання організаційних дій (відповідних розпоряджень)

Оскільки
на виконавчу владу покладена найбільша частина загальнодержавних функцій, вона діє
безперервно і скрізь на території держави (на відміну від законодавчої і судової
влади), спирається на людські, матеріальні та інші ресурси. В Україні її здійснюють
чиновники структурних ланок трьох організаційно-правових рівнів – вищого (уряду),
центрального (міністерств, інших відомств), місцевого (Радою Міністрів АР Крим,
місцевими державними адміністраціями – областей і районів, міст Києва і Севастополя).
Задля запобігання можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими
органами важливими є дієві механізми “стримувань і противаг” як з боку
законодавчої (через розвинене законодавство і контроль), так і з боку судової влади
(через судовий контроль і конституційний нагляд).

Magistr.ua
Дізнайся вартість написання своєї роботи
Кількість сторінок:
-
+
Термін виконання:
-
днів
+