Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія України (Шпаргалки)


Проголошення Маніфесту Карла І та створення Української Національної Ради


Українська Національна Рада (УНРада), політично-громадський центр, створений 5 жовтня 1941р. в Києві з ініціативи ОУН під проводом Андрія Мельника. Президію УНР очолив Микола Величківський, секретарями були І. Дубина і Осип Бойдуник. У кінці 1941 р. Райхскомісаріат України заборонив УНРаду — і до 1943 р. вона існувала підпільно. Також існувала Українська Національна Рада у Львові (голова — Андрій Лівицький).

29 квітня 1944 р. разом з УНРадою у Львові та представниками колишнього Сойму Карпатської України створено Всеукраїнську Національну Раду.

Українська Національна Рада (УНРада) — передпарламент державного центру Української Народної Республіки (УНР), створена на весні 1947 р. в результаті порозуміння українських партій, щоб дати ширшу політичну базу для реорганізованого державного центру з А. Лівицьким на чолі як президентом УНР. За мету УНРади визначено консолідацію всіх самостійницьких сил для відновлення незалежної української держави з демократичним устроєм.

Вже 1946 до цього прямував короткий час діючий Координаційний Український Комітет, утворений з усіх партій на еміграції за ініціативою канадських українців. Ідея консолідації почала виразніше реалізуватися, коли А. Лівицький створив 1947 р. підготовну комісію на чолі з І. Мазепою для реорганізації держ. центру й утворення УНРади. Комісія разом з представниками партій опрацювала Тимчасовий закон 10. 6. 1948 про реоргцію Державного Центру Української Народної Республіки, оголошений головою Директорії. Цим законом утворено УНРаду. У червні 1948 всі політ. партії, за винятком гетьманців, схвалили статут УНРади, який визначив її структуру, форми праці і взаємини з екзильним президентом.

Як передпарламент УНРада була законодавчим органом, вона створювала Виконавчий Орган, державний контроль та обирала президента УНР в екзилі. Між сесіями частину її функцій здійснювала президія УНРади, яка однак не могла змінювати основного закону та обирати президента.Починаючи з 3 сесії У.Н.Р. (1954) до неї належали такі партії: ОУН (А. Мельника), УНДО, УРДП, УНДС, Укр. Соц. Партія. Всі вони мали по шість мандатів. Починаючи з 4 Сесії (1957), до У.Н.Р. увійшли Союз Земель Соборної України — Сел. Партія (3 мандати), Укр. Сел. Партія (1 мандат), а з 6 Сесії (1967) до У.Н.Р. увійшла Організація Укр. Націоналістів за кордоном (6 мандатів). ОУН С. Бандери вийшла з У.Н.Р. 1950 і почала боротьбу з нею. ОУН А. Мельника на деякий час (з жовтня 1957 до 1961) теж вийшла з У.Н.Р.

В наслідок лондонської сесії виникла криза в УНРаді, її правосильність була заперечена кількома партіями: від УРДП і УНДО допущено на цю сесію відлами партій проти бажання їх центрів. Криза поглибилася на останній сесії, у якій брали участь так само призначені особисто президентом УНР делеґати. 3 сесія (1954) по смерті А. Лівицького обрала президентом УНР С. Витвицького. 6 сесія по смерті С. Витвицького (9. 10. 1965) обрала М. Лівицького. Головами президії УНРади були Б. Іваницький, І. Багряний, О. Бойдуник, Я. Маковецький, С. Довгаль, (П. Белей, І. Кедрин-Рудницький — виконуючі обов'язки гол.), В. Біляїв. Виконавчий Орган очолювали: І. Мазепа, С. Баран, С. Созонтів, М. Лівицький, А. Фіґоль, С. Довгаль, В. Федорончук, Т. Леонтій, Я. Рудницький.

Склад Виконавчого Органу зазвичай був коаліційний з партій, що входили до УНРади. З ініціативи Виконавчого Органу УНРади створено 1953 Ліґу визволення Народів СРСР (т. зв. Паризький Блок). Інформаційну службу виконували бюлетені Українського Інформаційного Бюра. Напівофіційним виданням президента УНР в екзилі й УНРади з 1972 стала газ. «Мета». Фінансові засоби для діяльности УНРади і державного центру в екзилі збираються серед української еміграції, головним чином його збирають через мережу Товариств прихильників УНР, які існують в більших осередках на Заході і, крім збирання фондів, популяризують ідею відновлення української держави.

У квітні 1978 М. Лівицький розпустив УНРаду і односторонньо видав новий закон про її реорганізацію, включивши до неї половину ним призначених членів. На знак протесту проти цього рішення частина партій і діячів вийшла з УНРади і державного центру й створила у 1979 Раду прихильників УНР, що її очолювали І. Кедрин-Рудницький, пізніше Маруся Бек.



Категорія: Історія України (Шпаргалки)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter