Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Соц.-пол. і прав. думка України (Семінари)


Утвердження української ранньофеодальної держави. Правові настанови Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха


Третій, заключний, етап розбудови Київської Русі, пов’язують з кня­зем Ярославом Мудрим (близько 978-1054).

Смерть князя Володимира спричинила братовбивчу війну між Рюриковичами. 12 синів, які перед смертю батька давали клятву, що бу­дуть слухати старшого брата, розпочали війну за Київський престол. Старший син Святополк за підтримки поляків напав на своїх молодших братів Святослава, Бориса, Гліба та повбивав їх (літописці за це Святополка прозвали «окаянним»). Бориса і Гліба - молодших, популяр­них в народі, православна церква приєднала до святих. Лише в період 1034-1036 років князю Ярославу Володимировичу вдалося навести лад в державі і «сісти на Київський престол» та стати єдиним правителем Київської Русі. Тривале князювання (1019-1054 рр.), прийнято вважати апогеєм могутності Київської Русі. Як і його батько Володимир, Ярос­лав продовжував:

1. Розширювати кордони своїх величезних володінь.

2. Київська Русь Ярослава була від Балтійського моря до Чорного, від річки Оки до Карпат.

3. Інтенсивно будуються собори і церкви по всій державі та монастирі.

4. Києво-Печерський монастир стає осередком культури в державі.

5. При церквах створюються школи, бібліотеки.

Будується головний храм «Софія Київська» - гордість Київської Русі.

Саме головне: перед своєю смертю, пам’ятаючи, що було після Во­лодимира, Ярослав Мудрий створив «заповіт» для своїх 5 синів. Щоб не було братовбивчої війни, жити дружно, шанувати старшого брата, який посяде місце батька. Сини клялись, що так і буде. Але прагнення братів - князів до зміцнення своєї влади, бути незалежними і саме голо­вне - першими та «сидіти на Київському престолі», прискорило розпад Київської держави.

«Руська правда» Ярослава Мудрого - відомий нам кодифікований збірник юридичних норм українського народу (1015-1016 рр.). З цього видно, як високо цінувалася людська честь, осуджувались злодії та вбив­ці. Наші предки шанували старших і були милосердними - не запро­вадили смертної кари на Русі. За всякий злочин існував штраф, і можна було відкупитися грішми. Найважчою карою було вигнання з рідної землі - за крадіжку коней і за підпал. Князь Ярослав збирав бібліотеки, де знаходилися правові та політичні документи і намагався поширювати освіту на Русі.

Перший юридичний кодекс «Руська правда» складається із двох частин:

І частина - Правда Ярослава (близько 1016 рр.), яка, поміж ін­шого, включала і правові настанови дохристиянських часів;

II частина - Правда Ярославовичів, складена синами князя Ярослава у Вишгороді (1072 р.), або Коротка і Поширена Правда.

Правда Ярослава складається із трьох частин:

І частина - Статті про вбивство.

II частина - Статті про поранення і образу.

III частина - Статті про порушення прав власності.

Оригінал її не зберігся, а норми відтворені за пізнішими списками. В цьому кодексі відсутні деякі норми права. Ця «Правда» є неповним джерелом українського права початку XI століття. Наприклад, відсутні норми про правове становище челяді, норми спадкового права. «Правда» говорить про право власності, але не говорить про власність на землю і про правове становище залежного населення. Це пояснюється тим, що право, його норми і форми відста­вали від еволюції соціально-економічного життя.

«Правда Ярославовичів» виникає за умов уже розвитку феодальних відносин, загострення класової боротьби і це відповідь на повстання населення 60-70 рр. XI ст. В подальшому українські пам’ятки права доби Київської Русі вплинули на подальший розвиток українського права. «Руська правда» в Київській Русі ділила судочинство на два ві­домства:

1. Світське.

2. Церковне.

Найнижчою судовою інстанцією були громадські суди, які складалися із сільських старшин і розглядали не­значні справи. Складніші справи розглядалися за участю представників декількох сіл. На рішення громадських судів можна було скаржитися до княжих судів, де засідали самі князі, або посадники чи тіуни.

У процесі брали участь: «ябедник» - щось на зразок офіційного об­винувача. «Метальник» - писар. «Істці» - слідчі. Могли бути присутні «Старці» (які мали дорадчий голос). Холопів судив сам феодал - зем­левласник. Рішення суду феодала було остаточним і не оскаржувалось. Церковні суди - це суд митрополита і владики. їх юрисдикція поширю­валася на духовенство і церковних людей.

«Руська правда» вперше офіційно захищала становище:

1. Жінки.

2. Дружини.

3. Матері.

Після смерті чоловіка дружина зберігала своє майно і ставала главою сім'ї Батько мав право ділити майно тільки серед синів. Боярин - ще і серед дочок. «Право» захищало матір, коли діти не хотіли їй коритися: «Дітям волі не давати». За вбивство жінки було таке ж покарання як і за вбивство чоловіка. «Злочин» - це образа суспіль­ства. Це поняття ділили на такі види:

1. Злочин проти князя.

2. Злочин проти держави.

3. Злочин проти особи.

4. Майновий злочин.

Покарання за «Руською Правдою» досить м’які. Відсутня смертна кара. Вбивство каралося тільки штрафом - частина князю, частина родичам вбитого. «Злодія» можна було стратити на смерть тільки коли його схоплять вночі на місці злочину, або коли він починав чинити опір. Якщо його схопити і зв’язати, а потім вбити, то штраф тим, хто його загримував. За вбивство заможного штраф удвічі більший ніж за простого чоловіка.

Існувала специфічна міра покарання: «поток і пограбування». Це був найтяжчий вид покарання, а саме за підпали, конокрадство, розбій. Зло­чинця разом із сім’єю виганяли з громади, а хата і майно знищувалося, люди причетні до цього, втрачали всі права і їх намагалися не приймати в інші громади.

Термін «гнати слід» полягав у розшуку злочинця по свіжому сліду. Там, де закінчувався слід, і був злодій. Якщо його не знаходили, то та громада, де «закінчувався слід» - село, якась територія, місцевість, по­винна була знайти злодія. А коли злодія не знаходили, то їм треба було відшкодувати вкрадене. Злодія знаходили практично завжди.

«Злодій» якого обвинувачували міг заявити про «наклеп». Для цього потрібно було знайти обвинуваченого та виставити «сімох по­слухів» - свідків своєї порядності. Іноземець мав право виставити «двох послухів». Хто не міг знайти «послухів», той ішов на «суд Бо­жий». У справах крадіжки до двох гривень, злодій міг очиститися від підозри у вчиненні злочину «присягою». До шести гривень тільки «випробуванням водою», коли підозрюваного кидали у воду. Осо­бливість випробування полягала у тому, що випробуваний визнавався «невинним», якщо він тонув. Коли річки не було поряд застосовували «випробовування розпеченим залізом». Якщо не залишилося слідів від опіків, то людина «невинна».

Динаміка історичного та політико-правового розвитку давньо-ки­ївської доби викликала стрімке зростання внутрішніх спонукань люд­ської діяльності, індивідуальної самосвідомості. Це яскраво відбивають пам’ятки цього періоду - «Повчання» Мономаха, «Ізборник» Святослава, «Руська правда» Ярослава Мудрого, «Києво-Печерський патерик» Фе­одосія Печерського, твори Кирила Турівського, Климента Смолянича, де утверджується активність людського розуму, відчувається пафос «книжного панування», етичність, інтелектуальність.

Християнська течія значно посилила ці мотиви. Саме християнство з його концепцією «внутрішньої людини», самопізнання, самовдоско­налення, з утвердженням свободи призвело до визнання київськими політико-правовими мислителями «самовільного» вчення, що перед­бачало високу активність людини з питань соціального, політичного і культурного життя.

Особливо важливі пам’ятки періоду Київської Русі, які дають змогу нам зрозуміти політико-правову діяльність влади та розвиток концепцій того часу: «Слово про закон і благодать» XI ст. київського митрополита Іларіона, «Повість временних літ» XII ст. літописця Нестора, «Руська правда» Ярослава Мудрого, «Повчання дітям» XII ст. Володимира Мо­номаха, «Слово о полку Ігоревім» XII ст.

Володимир Мономах (1113-1125 рр.). У 1113 році під час великого повстання в Києві князь приймає новий юридичний збірник «Статут Володимира Мономаха». Мета була одна — зміцнити свою князівську позицію і феодалів, а також задовольнити вимоги «закупів» і «смер­дів». Крім того, цей юридичний документ:

1. Обмежував лихварські (рези) відсотки.

2. Застосовувалося право регулювати «сімейне право».

3. Людина отримувала право на «спадковість».

4. Вводилось право на «опікунські права».

5. Був створений великий розділ, присвячений кримінальному та процесуальному праву.

Великою пам’яткою та джерелом права доби Київської Русі було «Повчання дітям» теж Володимира Мономаха, де він виступив:

1. Проти зловживання владою урядовців.

2. Проти зловживання судовою владою.

3. Наказав своїм синам стежити, щоб невинних не звинувачували.

4. Мо­номах особисто виступив проти введення смертної кари.

5. Документ вважався вершиною права та гуманності Київської Русі.

6. Це було «нове українське право» - договір князя з народом.

Свого часу з великим тактом митрополит Никифор повчав Во­лодимира Мономаха, як поєднувати справедливе володарювання з турботою про спасіння своєї душі. Потім князь впроваджував такі ідеї. Про авторитет релігії та кліру в державі у «Повчанні» Володи­мира Мономаха дітям читаємо: «Більше над усе майте страх Божий. Не лінуйтеся, не покладайтеся на бояр і воєвод, а самі доглядайте за всім. Шануйте старого чоловіка як батька, а молодого як брата. Будьте справедливими суддями, присяги не ламайте. Гостей і послів вітайте, як не дарунками, то напоями, бо вони по чужих землях не­суть добру і злу славу. Не забувайте того, що знаєте, а чого не знаєте, того научайтесь».

Таким чином, політико-правова думка Київської Русі розвивалася під впливом політичних ідей Візантії, ортодоксального християнства та політичної спадщини слов’янських і неслов’янських державних утворень і напівдержавних організацій. У системі влади князя вагома роль належала судовій діяльності, а також регуляції правових відносин між громадянами. Найвищою судовою інстанцією в країні був князь. Безумовно, він, як і вся тодішня адміністрація та правова система, від­стоював класові інтереси феодалів. Але в свідомості народу ще довго зберігалася повага до родоплемінної старшини. Тому князя і його суд сприймали як найвищий і справедливий суд.

Згідно з церковно-державною та політико-правовою доктриною князь був утіленням божої справедливості на землі. З наростанням класових суперечностей у суспільстві ідеал справедливого суду вті­лювався в шануванні князівської влади, яка розв’язувала ці супереч­ності. Поступово судова діяльність на місцях переходила до рук васа­лів, адміністрації князя й стала державною функцією. Тому склалася необхідність судової реформи, котра була проведена Володимиром. У результаті здійснено розмежування сфери юрисдикції між князем, церквою та васалами. За князем залишався розгляд найважливіших кримінальних справ. Князівський суд поступово став регулятором відносин між феодалами.

У Київській Русі не вдалося ввести смертну кару. Видану постанову через кілька років довелося скасувати. Русь, аж до самої монгольської навали, чи не єдина середньовічна держава, не знала юридично санк­ціонованого вбивства як методу запобігання злочинам або покарання за них.

У системі політичних поглядів руської феодальної держави форму­вання владних відносин належало представницьким установам, що мали глибокі демократичні традиції. На той час існували відповідні структури: князівська рада, боярська рада, князівські з’їзди, собори. Серед них найвпливовішою була князівська рада, становлення якої було результатом компромісу міцної державної структури з відживаючими, ще з періоду воєнної демократії, установами. Структурою, що справляла помітний вплив на функціонування князівської влади, відносини між князем і «людьми», широкими масами селян і міським населенням, залиша­лося віче. Воно прийшло із сивої давнини родоплемінного суспільства.

Здійснюючи своє особисте право, народ, що сходився на віче, брав безпосередню участь в обговорені й вирішенні важливих для держави питань. Компетенція віча надзвичайно широка. Кожний учасник віча нічим не був обмежений у своїх міркуваннях і висловлюваннях. Без на­родного бажання віче ніколи не могло відбутися, коли б навіть скликав його князь. Цей верховний орган влади міст і земель вирішував такі питання:

1. Війни та миру.

2. Фінансів.

3. Обговорював закони.

4. Мав право «закликати князів».

5. Ставити князів на володіння.

6. Виганяти князів, які не влаштовували громаду.

Усі ці ситуації регулювалися не лише бажанням народного зібрання, а й правилами, законами, що діяли як у містах, так і в сільській міс­цевості, відкриваючи широкі можливості для самоврядування. Отже, незважаючи на авторитет і громадську вагу князя, існування віча в добу Київської Русі обмежувало князівську владу.

Утвердження в середині XII ст., княжої, боярської та церков­ної власності спричинило такі явища:

1) оформлення складної та взаємопов’язаної системи сюзеренітету-васалітету, зближення пу­блічної влади з земельними власниками;

2) посилення не лише еко­номічної, а й особистої залежності селян-общинників, що досягалося різними шляхами (часом - і прямого насильства).

Церква брала участь у виконанні державних функцій шляхом ідео­логічного примусу й виправдання соціальної політики держави. У сфері її впливу перебували сімейно-шлюбні відносини, а також правотворчі функції держави, оскільки вона боролася за визнання божественності князівського законодавства. Церква освячувала карально-владні дії держави, поряд із цим у відносинах між церквою і державою, особливо в XII ст., спостерігаємо претензію духівництва на керівну роль стосовно світської політичної влади, що ставило його в опозицію до великокня­зівського престолу. Ця тенденція посилюється в умовах князівських міжусобиць і феодальної роздрібненості.

Отже, український народ і його предки з найдавніших часів були автохтонами на території сучасної України. Тут у ході розвитку складних суспільних процесів відбулися великі прогресивні зрушення у форму­ванні політико-правових та владних структур. В умовах існування мо­гутньої ранньофеодальної держави — Київської Русі, яка займала гідне місце серед цивілізованих європейських країн, політичні та правові ідеї виступали важливим фактором державотворення, регуляції суспільно-політичних та правових відносин.


Категорія: Соц.-пол. і прав. думка України (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter