Фундаментальні та прикладні дослідження в теорії прийняття політичного рішення


Фундаментальні та прикладні дослідження в теорії прийняття політичного рішення


Теорія прийняття політичних рішень як наука складається з сукупності різноманітних знань, які можна впорядкувати за трьома типами: фундаментальні знання механізмів і закономірностей прийняття політичних рішень; прикладні знання технологій і методик; міждисциплінарні знання, що складають «середовище» для двох попередніх типів. Отже, використання фундаментальних моделей у ТППР дає змогу здійснювати функції опису, пояснення і передбачення, а використання прикладних технологій – виконувати завдання оцінювання, вказівки і наказування. Прийняття політичних рішень – це складний динамічний процес, гіперкомплексна структура якого створює масштабну проблему для побудови адекватних теоретичних моделей. Цілісної концепції процесів прийняття політичних рішень досі не існує, зокрема, не існує подібної концепції і для прийняття політичних рішень у системі міжнародних відносин.

У рамках існуючих досліджень можна виділити два основні метапідходи до прийняття політичних рішень: нормативно-прескриптивний і дескриптивно-експлікативний.

Нормативно-прескриптивний підхід. У межах даної парадигми політичні дії оптимізуються за допомогою формальних правил, норм і процедур, завдання вибору розглядаються на рівні формального алгоритму. Переваги підходу: дозволяє раціоналізувати й оптимізувати процес прийняття політичних рішень (ППР); дозволяє чітко визначити оціночні критерії; дозволяє зробити математично чіткі розрахунки «прибутків» та «витрат» альтернативних варіантів рішень. Недоліки підходу – абстрагування від неідеальної політичної практики з її екстрараціональними факторами соціально-гуманітарного плану (індивідуальні й групові інтереси, цінності, емоції, традиції тощо).

Дескриптивно-експлікативний підхід. Увага фіксується не тільки на формалізованих нормах і процедурах, але й на тіньових механізмах і неформальних правилах гри. Державні органи – це арена боротьби різних індивідів і соціальних груп. У межах підходу враховуються різні фактори – соціальні мережі (об?єднання в межах суспільства), індивідуальні мотивації, макроекономічні умови, організаційні ієрархії, соціокультурні стереотипи тощо. Переваги підходу – орієнтація на детальний емпіричний аналіз, комплексність теоретичних моделей ППР. Недоліки – відсутність практичних висновків і рекомендацій.

У фундаментальних соціальних дослідженнях систем прийняття політичних рішень домінує дескриптивно-експлікативний підхід, а в прикладному політичному аналізі переважають нормативно-прескриптивні моделі, що виступають інструментом обґрунтування практичних рекомендацій для політиків. Проте більшість спеціалістів намагаються поєднати переваги двох підходів, враховуючи комплексний характер ТППР. Крім вищенаведених загальних підходів, існують два кластери концепцій прийняття політичних рішень: холістський чи моноагрегатний; компонентний чи поліагрегатний. В основі подібного розподілу міститься дуалістична природа державних організацій – одночасно системна (організаційна) цілісність і множина окремих індивідів і груп (конкуруючі суборганізації, індивіди з власним інтересами). Крім того, виникнення такого поділу пояснюється різною інтерпретацією структури державної організації й змісту процесу державного управління. Холістський кластер – концепція «обмеженої раціональності» Г. Саймона; модель «мережевої структури» (Д. Ноук, П. Річардсон, Х. Хекло та ін.); модель «динамічного циклу» Дж. Андерсона, Б. Дженкінса; концепція «організаційного інституціоналізму» Дж. Марча, Дж. Олсена та ін. Компонентний кластер – «біхевіоралістська модель» Г. Лассуелла, Д. Лернера та ін.; модель «загальної раціональності» К. Ерроу, Е. Даунса; «інкременталістська модель» Ч. Ліндблома, Е. Вудхауза; модель «групової репрезентації» Р. Даля, Ф. Шміттера та ін. На першому етапі розробки концепцій прийняття політичних рішень з?являються біхевіоралістська модель Г. Лассуелла, когнітивістська концепція «обмеженої раціональності» Г. Саймона та концепція «інкременталізму» Ч. Ліндблома.


Статистика
0  
Всього матеріалів 4383
0  
Всього коментарів 15
0  
Користувачів 111
Наші партнери
Оновлення new
  • Подання доказів у цивільному процесі
  • Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в
  • Підстави звільнення від доказування у цивільному процесі
  • Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або
  • Обов’язок доказування і подання доказів у цивільному процесі
  • Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК
  • Достатність доказів у цивільному процесі
  • Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета
  • Допустимість доказів у цивільному процесі
  • У Конституції України містяться певні норми, що гарантують отримання доказів з дотриманням законодавства України. Так, стаття 31 Конституції
Інформація
Голосування
Оцініть сайт