Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Всесвітня історія (Семінари)

Економічне і політичне становище північно-американських колоній Англії

Війна за незалежність у Північній Америці, її особливості

Громадянська війна

«Велика депресія»

Фра?нклін Де?лано Ру?звельт (1882-1945)

 

 

Економічне і політичне становище північно-американських колоній Англії


Східне узбережжя Північної Америки європейці почали освоювати в кінці XV ст. В 1496 році король Генріх VII видав привілегію венеціанцю Йогану Кабо на плавання і освоєння земель від північних островів до Флоріди при умові виплати 1/5 одержаних прибутків короні. Поселення були випадкові і не фор-мували стабільного нового суспільства. Перша постійна англійська колонія в Північній Америці була заснована в 1585 р. (в честь королеви названа Віргінією). Але з різних причин до початку XVII ст. англійські поселення в Америці припинили своє існування.

Новий етап освоєння Північної Америки розпочався в першій половині XVII ст. В цей час були засновані поселення, які сформували потім майбутнє американське суспільство, склались державно-політичні традиції, які стали пе-редумовою майбутнього самовизначення. Традиції ці дещо розрізнялись в різ-них колоніях, в залежності від умов їх утворення.

В залежності від того, кому належало верховенство влади, колонії ділилися в середині XVII ст. на: коронні, які перебували під управлінням королівських чиновників (південні); приватновласницькі – вважалися власністю окремих осіб (колонії, які користувалися самоврядуванням на підставі королівських хартій (Коннектикут, Род-Айленд). На чолі колоній стояли губернатори, які відповідно призначалися королем чи власниками колоній, або обиралися всім населенням. В усіх колоніях були представницькі органи, які мали право видавати закони, встановлювати податки. Проте губернатори могли накласти вето на законопроекти, прийняті зборами.

У північних колоніях панівне становище в сільськогосподарському вироб-ництві займало вільне, середнє і дрібне фермерство. У південних – велике плантаційне сільське господарство грунтувалося на праці білих і рабів. Перші негри були завезені в Північну Америку з Африки на початку XVII ст., а до кі-нця ХVII ст. праця негрів витиснула працю закабалених білих. У південних і центральних колоніях крупне землеволодіння регулювалося нормами феодального права про невідчужуваність маєтку, майорату тощо. Проте феодалізм, як економічна система, в англійських колоніях не прижився.

Натхненні ідеалами "природного права”, переселенці, опинившись ізольо-ваними від усього іншого світу, почали самі створювати закони, за якими зби-ралися жити. Вже на кораблі "Травнева квітка”, яким відплили емігранти в Америку (1620р.), була укладена угода про об’єднання колоністів у єдину об-щину, спільно вироблялися закони. Ця угода стала джерелом особливої традиції американської державності: новий народ погоджувався вважати себе єдиною общиною, що управляється на основі народовладдя і "праведної справедливості”. "… Цим актом об’єднуємося ми в одне політичне і громадське тіло для підтримання порядку серед нас і досягнення передбачуваної мети. В силу цього акту ми встановимо ті справедливі і праведні закони, ті порядки, правила і конституції, призначимо ту владу, яку будемо вважати потрібною і корисною для загального блага колоній”. Так поступали колоністи і пізніше. Поселення утворювали політичні спілки. Уряд Англії скріплював їх Хартіями. Так виникали колонії.

На республіканській за духом Півночі дістали широкого розвитку органи самоврядування, які найчастіше збиралися в церковному приході. Уповноважені від міст і селищ складали щось на зразок парламенту колоній, який обирав губернатора.

На Півдні панували монархічні переконання. Губернатор тут призначався королем, існували дві палати парламенту, панувала англійська церква.

Думка про об’єднання колоній у єдину федерацію виникла ще в середині XVIII ст. Об’єднання диктувалося спільністю інтересів колоній як у тому, що стосується торгівлі, так і в тому, що пов’язувалося зі спільним захистом колоній від Франції. Перший проект федерації був вироблений знаменитим Франкліном у 1748 році. Але уряд Англії відхилив його: він хотів бачити колонії розрізненими, щоб легше їх було експлуатувати.

Безпосереднім історичним поштовхом до боротьби колоній за своє держав-не відокремлення від метрополії стала економічна і торгівельно-фінансова політика Англії в першій половині XVIII ст.. Вона була спрямована на те, щоб стримати промисловий розвиток колоній, перетворити їх в сировинний придаток метрополії, усунути невигідну конкуренцію дешевих американських това-рів.

Остаточний розрив колоній з Англією був спровокований прийнятим в травні 1773 р. "чайним законом”; який надав Ост-Індській компанії привілегію на безмитну торгівлю чаєм в Америці. Це зачіпало інтереси колоністських торгівців і багаточисельних контрабандистів. Боротьба проти ввозу чаю вилилась в знамените Бостонське чаювання (грудень 1773р.), коли під керівництвом створеного в Бостоні комітету колоністів вантаж чаю був викинутий в океан. У відповідь англійський парламент видав серію "репресивних актів” (березень 1774р.), згідно з яким порт оголошувався закритим, Масачусетс позбавлявся колоніальної хартії.

По ініціативі найбільш політично-активних штатів – Масачусетса і Віргінії – був оголошений розрив торгівельних відносин з Англією, а потім, для організації спільної боротьби,були скликані представники на загальний конгрес колоній.

Перший Континентальний конгрес в Філадельфії (5 вересня – 26 жовтня 1774 р.) зібрав 56 представників від 12 колоній. Конгрес засудив англійську політику і висунув ідею про державне самовизначення, але поки ще тільки на основі прав "англійських громадян”. Не розриваючи відносин з короною, Конгрес звернувся з петицією про визнання за американськими колоніями їх статусу і прав.

Рішення Конгресу стимулювали громадську непокору в колоніях. Особливу роль відіграли Віргінські збори, в яких видатний громадський діяч і літератор П.Генрі відкрито проголосив стан війни з метрополією. В лютому 1775р. розпочалося формування конституційної армії колоній.

 

 


Війна за незалежність у Північній Америці, її особливості


Безпосереднім історичним поштовхом до боротьби колоній за своє державне відокремлення від метрополії стала економічна і торгівельно-фінансова політика Англії в першій половині XVIII ст.. Вона була спрямована на те, щоб стримати промисловий розвиток колоній, перетворити їх в сировинний придаток метрополії, усунути невигідну конкуренцію дешевих американських товарів.

Остаточний розрив колоній з Англією був спровокований прийнятим в травні 1773 р. "чайним законом”; який надав Ост-Індській компанії привілегію на безмитну торгівлю чаєм в Америці. Це зачіпало інтереси колоністських торгівців і багаточисельних контрабандистів. Боротьба проти ввозу чаю вилилась в знамените Бостонське чаювання (грудень 1773р.), коли під керівництвом створеного в Бостоні комітету колоністів вантаж чаю був викинутий в океан. У відповідь англійський парламент видав серію "репресивних актів” (березень 1774р.), згідно з яким порт оголошувався закритим, Масачусетс позбавлявся колоніальної хартії.

По ініціативі найбільш політично-активних штатів – Масачусетса і Віргінії – був оголошений розрив торгівельних відносин з Англією, а потім, для організації спільної боротьби, були скликані представники на загальний конгрес колоній.

Перший Континентальний конгрес в Філадельфії (5 вересня – 26 жовтня 1774 р.) зібрав 56 представників від 12 колоній, крім Джорджії. Конгрес засудив англійську політику і висунув ідею про державне самовизначення, але поки ще тільки на основі прав "англійських громадян”. Не розриваючи відносин з короною, Конгрес звернувся з петицією про визнання за американськими колоніями їх статусу і прав.

Рішення Конгресу стимулювали громадську непокору в колоніях. В зв’язку з партійними протиріччями в британському парламенті Палата общин вибрала різко опозиційну лінію поведінки по відношенню до колоній. На основі резолюцій Конгресу в окремих колоніях відбулися перевибори в законодавчі збори, в результаті яких більшість склали прихильники відкритого розриву і навіть війни з метрополією. Особливу роль відіграли Віргінські збори, в яких видатний громадський діяч і літератор П.Генрі відкрито проголосив стан війни з метрополією. В лютому 1775р. розпочалося формування конституційної армії колоній.

19 квітня 1775р. у відповідь на спробу англійського командування захопити склад зброї, створений колоністами в Конкорді поблизу Бостона, місцеве населення розгромило англійський загін. Відсіч англійським військам з боку народних організацій, подібно до штурму Бастилії 14 липня 1789р. у Франції, спричинила початок американської революції.

Десятого травня 1775 року у Філадельфії зібрався Другий континентальний конгрес, який з огляду на обставини, що склалися, відіграв роль першого центрального уряду. Саме цей Конгрес вимушений був розглядати і вирішувати важливі соціально-політичні питання. Успішній боротьбі проти Англії заважала роз'єднаність повстанських загонів та відсутність централізованого керівництва, тож першочерговим завданням було створення регулярної армії. Своїм рішенням від 15 червня 1775 року Конгрес затвердив утворення єдиної революційної армії на чолі з Дж. Вашингтоном, — армії, що відстоювала інтереси всіх колоній. Велике значення мала і наступна робота Конгресу щодо забезпечення армії зброєю, обмундируванням, продуктами харчування. Ще одним важливим напрямком його діяльності була фінансова політика, зокрема введення своєї американської валюти. Займався Конгрес і питаннями зовнішньої торгівлі.

Колонії підтримували діяльність Конгресу, одержували від нього допомогу і різного роду вказівки. У травні 1776 року Конгрес прийняв постанову, у якій рекомендував колоніям розірвати зв'язки з Англією. Колонії відгукнулися на цей заклик. Вони проголосили себе незалежними державами — штатами.
Збройна боротьба з Англією вже на першому етапі революції тісно перепліталася з боротьбою проти внутрішньої реакції, з прихильниками британського панування — лоялістами. Коли останні перейшли до збройних виступів, Конгрес доручив 2 січня 1776 року нагляд за ними місцевим органам влади. Велику допомогу в цьому відношенні надали комітети безпеки. Вони брали участь у комплектуванні армії, провадили арешти підозрілих, активно боролися проти лоялістів. Революція розвивалася по висхідній, і її вершиною стало прийняття Конгресом Декларації незалежності.

Хоч збройна боротьба проти Англії вже велася, буржуазія і плантатори, що стояли на чолі революції, довгий час не наважувалися на відкритий розрив державних зв'язків з метрополією. Тільки під тиском народних мас Другий континентальний конгрес проголосив незалежність колоній. 
У червні 1776 року представник Віргінії в Континентальному конгресі Р. Лі вніс на його розгляд резолюцію. «Об'єднані колонії, — було сказано в ній, — по праву повинні бути і є вільними і незалежними штатами, вони звільняють себе від будь-яких зобов'язань перед британською короною. Всі політичні зв'язки між ними і Великобританією повинні бути і є повністю знищеними». Однак багато хто з членів Конгресу вважав, що недостатньо простої констатації відділення від метрополії. Вони визнавали за необхідне дати в окремому документі розгорнуте обґрунтування мотивів такого розриву. Для розробки проекту такої декларації/ Конгрес утворив комісію з п'яти членів.

За дорученням комісії текст Декларації незалежності був написаний делегатом від Віргінії, відомим буржуазним демократом Т. Джефферсоном. Другого липня 1776 року Другий континентальний конгрес прийняв резолюцію Р. Лі, а четвертого липня 1776 року — Декларацію незалежності Сполучених Штатів Америки.

 

 


Громадянська війна


У середині XIX ст. США, що складалися із 31 штату, були прикладом перемоги демократії та швидкого матеріального прогресу: невпинно зростала промисловість на Сході, міцніло сільське господарство на Заході й Півдні, золоті копальні Каліфорнії постачали золото для торгівлі, країна вкрилася мережею залізниць, шосе та пароплавних шляхів сполучень.

Прискореному прогресу і гармонії американського суспільства загрожувала небезпека територіального конфлікту. Нова Англія та середні Атлантичні штати були головними центрами промисловості та торгівлі.

Конфлікт між Північчю та Півднем наростав. Південні плантатори звинувачували північних бізнесменів і підприємців у тому, що завдяки торгівлі бавовною, яку вони здійснювали, зміцнюється економіка північно-східних штатів, а їх звинувачували у тому, що причиною промислового занепаду Півдня є рабство. Темношкірі раби південних штатів становили половину їх населення, а в інших штатах - лише незначну частку. Захисники рабства заявляли, що відносини між рабовласниками та рабами гуманніші, ніж між підприємцями та робітниками.

Усе більше прихильників здобувала Республіканська партія, яка виступала проти рабства й гуртувала навколо себе всіх незадоволених. Незабаром лідером республіканців став А. Лінкольн.

Авраам Лінкольн (1809-1865)- громадський і політичний діяч, президент США (1861 -1865), який увійшов в історію як людина, що змогла запобігти розпаду США та ліквідувати рабство. У 1834р. був обраний до законодавчих зборів штату Іллінойс, де пройшов першу школу політичної діяльності. У1836 р. отримав адвокатську практику в м. Спрінгфільд. У1847р. був обраний до палати представників Конгресу США, де виступав проти агресивної зовнішньої політики уряду президента Полка. У середині 50-х років приєднався до Республіканської партії, від якої був висунутий кандидатом у президенти й обраний ним 6 листопада 1860 р. Як непримиренний противник рабства очолив війну північних штатів проти рабовласницького Півдня за збереження єдності США. Автор закону про гомстеди та Прокламації про звільнення темношкірих рабів. 8 листопада 1864р. обраний президентом США на другий термін. Загинув від рук убивці 15 квітня 1865р.

Лінкольн був противником рабства. "Я ненавиджу рабство, тому, що рабство само по собі жахливо несправедливе", - говорив Лінкольн. У1854 р. у промові в м. Пеорія (Іллінойс) він закликав до поступового знищення рабства. Однак ще страшнішим за поширення рабства він вважав розпад країни.

На президентських виборах 6 листопада 1860 р. Лінкольна обрали президентом США. Як тільки підсумки виборів стали відомими, штат Південна Кароліна заявив про вихід із союзу і про припинення існування держави "Сполучені Штати Америки". Інші південні штати зробили те саме і 4 лютого 1861 р. сформували Конфедеративні Штати Америки зі столицею в Річмонді. Президентом обрали Джефферсона Девіса.

4 березня 1861 р. президент Лінкольн склав присягу і у вступній промові відмовився визнати розкол країни, розцінивши дії південних штатів як "юридично неправомірні" і закликав до відновлення попередніх обов'язків щодо союзу. Однак рабовласники Півдня не почули закликів президента і 12 квітня 1861 р. напали на федеральний форт Самстер у бухті Чарльстон (Південна Кароліна). Нечисленний гарнізон склав зброю і спустив прапор США. Через два дня Лінкольн оголосив Конфедеративні Штати в стані заколоту і закликав громадян захистити єдність країни. До лав армії записалося 75 тис. добровольців. Це стало початком Громадянської війни 1861-1865 рр.

Агресивні кола Півдня мріяли про перетворення США на єдину рабовласницьку державу. Водночас їх влаштовувало і створення самостійної держави. Правлячі кола Півночі виступали проти рабства і не бажали відокремлення Півдня, який міг стати потенційною загрозою союзу. Кожна сторона вступила у війну зі сподіваннями на перемогу, однак матеріальні та людські ресурси були на боці Півночі, яка складалася з 23 штатів з населенням у 22 млн осіб. На боці Конфедерації виступило 11 штатів з населенням 9 млн осіб. На Півночі були зосереджені підприємства з виробництва зброї та боєприпасів, одягу, значні запаси продовольства. Розгалужена мережа залізниць давала змогу швидко переміщувати війська, підвозити резерви і боєприпаси. Південь міг розраховувати лише на великий офіцерський корпус, значні запаси зброї та почуття ненависті до чужаків-"янкі" (жителів Півночі).

Північ не була готовою до війни. Більшість офіцерів регулярної армії перейшла на бік Конфедерації, тому довелося терміново формувати армію, набираючи добровольців. Противники війни були і в державному апараті, які завдавали всілякої шкоди організаційним заходам адміністрації Лінкольна. Стратегічний план уряду передбачав оточення армії Конфедерації на широкому фронті, що могло бути здійснено лише величезною армією, якої Північ не мала.

Бойові дії розгорталися зі змінним успіхом. У1862 р. в долині ріки Міссісіпі федеральні війська генерала У. Гранта та флот захопили важливий порт Новий Орлеан і розрізали армію Конфедерації навпіл. Однак цей успіх було зведено нанівець поразками у Віргінії, де війська Півночі безуспішно намагалися захопити столицю Конфедерації Річмонд, яка вдало захищалася під командуванням талановитих генералів Р. Лі та Т. Джексона. У кривавій битві 25 червня - 1 липня війська Півночі зазнали поразки й мусили відступити.

Президент Лінкольн розгорнув активну діяльність, спрямовану на організацію армії, наведення порядку в тилу та залучення до боротьби нових верств населення країни. У травні 1862 р. він видав закон про гомстпеди (садиба, ділянка), який давав право будь-якому громадянину країни, що не брав участі у боротьбі проти США, за символічну плату в 10 дол. отримати ділянку землі 64 га під ферму на вільних землях, яка через декілька років безплатно переходила у його власність. 1 січня 1863 р. Лінкольн оголосив Прокламацію про звільнення чорношкірих рабів південних штатів і закликав їх взяти участь у війні на боці Півночі. Таким чином, ліквідація рабства проголошувалася метою війни водночас зі збереженням цілісності США.

Однак початок 1863 р. був невдалим для армій Півночі. Навесні південні війська під командуванням генерала Лі завдали нищівної поразки федеративним військам у битві поблизу Чансел-лорсвілля. Проте жодна з перемог Конфедерації не була вирішальною. Північ знову збирала війська та кидала їх у бій. Вирішальним для війни стало літо 1863 р. У липні армія генерала Лі зазнала поразки у триденній битві поблизу Геттисбурга (Пенсільванія) й мусили відступити до річки Потомак. Того ж місяця армія генерала Гранта розгромила війська Конфедерації у м. Віксбургу на р. Міссісіпі.

Людські та матеріальні ресурси Півдня вичерпувалися. Морська блокада південних штатів федеральним флотом виявилася ефективною і війська Конфедерації відчували гостру потребу в зброї, боєприпасах, продовольстві тощо. Північні штати розвивалися динамічно - фабрики і заводи працювали на повну потужність, сільське господарство експортувало зерно в Європу, а людські ресурси поповнювалися за рахунок еміграції.

Навесні 1864 р. війська Півночі почали великомасштабний наступ на територію Джорджії. Армія генерала У. Шермана захопила промисловий центр Півдня м. Атланту й здійснила свій знаменитий "рейд до моря", вийшовши на узбережжя Атлантичного океану. Генерал Грант наприкінці року оточив Річмонд. У лютому 1865 р. здалася Колумбія - столиця штату Південна Кароліна, а флот федерації без бою взяв Чарльстон. 2 квітня здався гарнізон Річмонда, а через тиждень - останній оплот Конфедерації - м. Аппоматтокс (Віргінія). Так завершилася Громадянська війна в США, в якій загинуло понад 600 тис. осіб.

Після перемоги зріс авторитет А. Лінкольна, якого в листопаді 1864 р. обрали президентом на другий термін. Головною його метою було відновлення США на основі рівноправності всіх штатів федерації, а тому президент закликав до милосердя й великодушності до переможених. Однак 14 квітня 1865 р., коли країна святкувала завершення братовбивчої війни, у Вашингтоні в театрі Форда фанатичний маніяк - актор Дж. Бутс - вчинив замах на президента, вистріливши йому в голову. Після цього вбивця вигукнув: "Так гинуть тирани. Південь відомщений!" Президент помер наступного дня, а вбивцю було затримано через декілька днів у сільській місцевості у Віргінії.

Напередодні смерті Лінкольн оголосив свій план Реконструкції - відновлення діяльності союзу на принципі рівних прав, проведення політичних та соціально-економічних перетворень на Півдні. Він вважав, що переважна більшість жителів південних штатів ніколи юридично не виходила із союзу, а була введена в оману окремими нелояльними до федерації людьми. Отже, війну спричинили ці люди, а тому урядові США доведеться мати справу саме з ними, а не зі штатами в цілому. Таким чином, якщо 10 % жителів південних штатів сформують власні адміністративні органи, лояльні до федерального уряду та президента, підтвердять верховенство Конституції США, то вони будуть визнані федеральним урядом. Справді, ще до закінчення війни нові уряди були створені у Віргінії, Теннессі, Арканзасі, Луїзіані.

Програма президента натрапила на потужний опір у Конгресі США. Окремі політичні діячі, зокрема лідер Республіканської партії в палаті представників Т. Стівенсон, закликали позбавити південних плантаторів, активних учасників війни, громадянських прав.

Після смерті Лінкольна його програму повинен був упровадити в життя віце-президент Б. Джонсон, який не мав такого авторитету, як попередник. У травні 1865 р. було видано указ про амністію, який повернув південним плантаторам громадянські та політичні права, їхню власність без рабів. У грудні 1865 р. Конгрес ратифікував 13-ту поправку до Конституції США, яка забороняла рабство на території країни. До кінця року в південних штатах було проведено вибори місцевої адміністрації, а також процес ратифікації 13-ї поправки. Однак відновлення політичного статусу штатів мало завершитися обранням їхніх представників до федерального законодавчого органу. Як і слід було чекати, серед новообраних законодавців було багато колишніх активних учасників війни на боці Півдня. Радикально налаштовані конгресмени на чолі зі Стівенсоном не допустили новоприбулих до залу засідань і запропонували виробити новий проект Реконструкції Півдня. Він був розроблений через декілька місяців і значно відрізнявся від проекту Лінкольна.

Головним у ньому була 14-та поправка до Конституції США, яка забороняла колишнім лідерам Конфедерації обіймати відповідальні посади й урівнювала темношкірих у правах з білими: "Всі особи, які народжені або натуралізовані в Сполучених Штатах і підкоряються їх юрисдикції, є громадянами Сполучених Штатів і штатів, у яких вони проживають". Практично всі південні штати за винятком Теннессі відмовилися ратифікувати цю поправку. Це було зумовлено тим, що в багатьох південних штатах приймалися окремі закони, які обмежували права темношкірого населення, зокрема права власності на землю, свободу переміщення тощо.

Напружена політична ситуація могла спричинити нову громадянську війну. Деякі політичні лідери на Півночі заявляли про необхідність захистити права темношкірого населення. У 1867 р. Конгрес США всупереч волі адміністрації південних штатів поділив їх на п'ять округів і запровадив воєнний стан. Так Конгрес сподівався змусити штати прийняти 14-ту поправку і надати темношкірому населенню виборчі права. її ратифікували наступного року. Через рік Конгрес прийняв 15-ту поправку до Конституції США, яка передбачала, що виборчі права громадянина США не можуть бути обмежені кольором шкіри, расою або колишнім рабським станом. У 1870 р. цю поправку ратифікували південні штати. Тим самим політична частина Реконструкції завершилася.

У питанні економіки на південні штати було поширено закон 1862 р. про гомстеди, хоча переважна більшість темношкірого населення власниками землі не стали. Фермерське господарство сімейного типу розвивалося за рахунок переселення сюди вихідців із північних штатів. Революційного переділу власності не було, хоча частину великих плантацій дробили й розпродували за борги. Деякі плантації перейшли до нових власників. Темношкірі працювали на плантаціях, але тепер уже в ролі батраків або орендарів. Колишні плантатори-рабовласники перетворювалися на буржуазних підприємців та комерсантів, пристосовувалися до нових умов господарювання. На початку 70-х років XIX ст. відмінність між північними та південними штатами за характером капіталістичної економіки поступово зникала і Реконструкція завершилася.

Головним підсумком Громадянської війни в США стали ліквідація рабства і перетворення південних штатів на демократичні адміністративні одиниці, які за політичним устроєм не відрізнялися від інших суб'єктів федерації. Водночас остаточне зрівняння темношкірого населення в політичних правах не було завершене і цей процес тривав до другої половини XX ст.

 

 


«Велика депресія» 


(від лат. depressio - пригнічення, зниження) - поширена назва світової економічної кризи 1929-1933 pp. Розпочалася в жовтні 1929 р. з краху на нью-йоркській біржі («Чорна п ятниця»). Американські банки усіляко намагалися послабити катастрофічні тенденції, проте їм це не вдалося. Реакціядержавної економічної політики виявилася запізнілою.

Криза у США мала негативні наслідки для Європи, крім усього іншого, й через анулювання всіх американських кредитів. Величезна заборгованість Британії перед США, яка виникла внаслідок першої світової війни, призвела до небезпечної фінансової та політичної нестабільності. Без американських кредитів різко погіршилося становище Німеччини.

У 1931 р. Німеччина і Австрія вели переговори про митний союз. У травні того року Франція, яка вбачала в цьому перший крок до повного об'єднання, відкликала свої активи з великого австрійського банку Кредит Анштальт, що призвело до його банкрутства. Банк оголосив про неспроможність виконувати свої зобов'язання, і незабаром змушені були закритися інші австрійські та німецькі банки. Крах банку Кредит Анштальт став першою ознакою поглиблення світової економічної кризи. Вкладники почали забирати свої гроші, внаслідок чого закривалася дедалі більша кількість банків. У США у 1932 р. закривався ледь не кожен банк.Національний прибуток цієї країни зменшився майже на 50 % (42 млрд доларів). Криза охопила всі галузі економіки. Фермери не могли продати свої врожаї, підприємствам і промисловим концернам не вдавалося отримати кредити і вони мали закриватися, робітники залишалися без роботи, розорялася роздрібна торгівля, держава була неспроможна вжити заходів, спрямованих проти безробіття. Чисельність безробітних у світі досягла рекордної позначки: у Німеччині - понад 6 млн, у Великій Британії - 4 млн, у США - понад 15 млн. Безробіття було найгострішим виявом світової економічної кризи.

У Європі, де після першої світової війни процес демократизації послабив класові суперечності, відбувалася радикалізація мас, міцнів політичний екстремізм. Зріс вплив комуністичних і соціалістичних партій. Посилилося прагнення «сильної руки» і наведення порядку. Воно було використано фашизмомщо підводив голову. Пізніше Третій Рейх знайшов засоби для відродження німецької економіки. У Сполучених Штатах у 1932 р. президентом обирають Ф. Д. Рузвельта. Його Новий курс допоміг подолати наслідки кризи.

Правління Гувера, вибраного президентом в 1928, ознаменувалося важкою економічною кризою —Великою депресією; політика laissez-faire (державного невтручання в економіку) довела своє повне банкрутство. Зійшла нанівець і репутація Гувера як вдалого менеджера, не зважаючи на ряд спроб зменшити масштаби кризи, — на ті часи дуже сміливих спроб (збільшення податків і зростання державних витрат викликали навіть асоціації з лівою і соціалістичною політикою). Традиційно Гувера прийнято звинувачувати як президента, що не зумів запропонувати ефективної стратегії виходу з ситуації, на зразок Нового курсу його наступника Франкліна Рузвельта. Багато істориків, проте, вважають, що Гуверу просто не пощастило: на піку кризи жодні заходи не допомагали, і найдіяльніший президент наткнувся б на границі своїх повноважень, а реформи Рузвельта були здійснені і стали ефективними, коли нижча точка депресії була вже позаду. 1932 року Гувер зазнав нищівної поразки від Рузвельта, що переміг майже у всіх штатах.

 


Фра?нклін Де?лано Ру?звельт  (1882-1945)


— 32-ий президент США 1933-45, демократ. Був губернатором Нью-Йорка 1929-33. Став президентом під час Великої депресії, почав економіку нових справ, реформу соціальних програм, що зробило його дуже популярним серед населення. Єдиний президент США, що був на посаді понад 2 терміни (аж 4 терміни). Після початку Другої світової війни він запровадив програму ленд-лізу для підтримки військових союзників і підготував Атлантичну хартію. Коли США вступили у війну в 1941, проводив багато часу в переговорах з главами союзницьких держав.

Коли Рузвельт вступив на посаду президента, США перебували в небувалій кризі.

У лютому 1933 року всій банківській справі загрожував крах, і було кілька випадків голодної смерті в країні, яка страждає від надлишку продуктів харчування. Однією з областей, куди відразу після вступу на посаду втрутився уряд Рузвельта, оголосивши чотириденні банківські канікули (Bank holiday) та ввівши «Надзвичайний закон про банки», була система грошового і кредитного обігу США . Президент започаткував політику Нового курсу.

1) Перший Новий курс: 1933-1935

Перші сто днів

Заступивши на посаду, Рузвельт закликав країну до «сміливих і наполегливих експериментів», до пошуку «нових способів подолання труднощів». Президент неодноразово заявляв своє кредо:

«Головне - пробувати що-небудь»

Президент негайно вніс до Конгресу і дістав cхвалення 70 законодавчих актів, направлених на порятунок грошово-кредитної і банківської системи, оздоровлення промисловості, сільського господарства і торгівлі. Всі ці заходи отримали назву «першого Нового курсу» (англ. First New Deal), суть якої полягала в проведенні державно-монополістичного регулювання економіки.

2) Другий Новий курс: 1935-1940

Другий етап «Нового курсу» розпочався зі звернення Франкліна Рузвельта до Конгресу 4 січня 1935 р. в якому він запропонував створити систему соціального страхування та збільшити обсяги суспільних робіт для безробітних. Найпродуктивнішою щодо прийняття рішень виявилась середина 1935 р. Якщо на першому етапі впровадження Нового курсу уряд намагався управляти економікою за допомогою федеральних агенств і регламентування промисловості, то «Другий Новий курс» цілком сприймав реалії ринкової економіки, заснованої на підприємницькій ініціативі. Уряд прагнув регулювати господарську діяльність за допомогою антитрестових законів і державного регулювання. Тим не менше уряд продовжував регулювати аграрний сектор, втановлючи розміри квот, щоб обмежити виробництво, на федеральній владі також лежала відповідальність за дотримання паритету товарних цін. Характерною особливістю Другого Нового курсу стало законодавче запровадження і значне розширення соціальних прав і гарантій найманих працівників.

Категорія: Всесвітня історія (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter