5.11-5.13. Інститут судової влади

5.11. Інститут судової влади

Судова влада — незалежна влада, яка охороняє право, виступає арбітром у
спорах про право, відправляє право­суддя. Суди є незалежними від інших органів влади і під­коряються тільки закону. Організаційно-правові
принципи здійснення правосуддя і
гарантії незалежності суду зада­ються конституцією. Серед гарантій незалежності суду виділяють недоторканність судді,
довічний строк призначення або обрання, ефективне виконання судових рішень.

Законодавством
закріплені такі демократичні принципи здійснення судової влади, як рівність усіх перед законом
і судом, участь у розгляді
справи засідателів, присяжних, право підсудного на
захист тощо.

Із позицій реалізації
права правосуддя і судова влада — поняття не тотожні. Правосуддя — вид соціальної (перш за все державної) діяльності, форма захисту судовою владою порушеного або
оспорюваного права. Ефективність діяль­ності
судів має три складові: швидкість та оперативність вирішення спорів, обґрунтованість і
законність рішень, забезпечення їх виконання.

У сучасному світі
склалися дві судові системи, одна з яких іменується змагальною, а друга — слідчою. Харак­терною рисою змагальної судової системи є
безпосередній диспут сторін перед
судом, коли сторони (адвокати) мають можливість контролювати хід процесу й є головними ді­йовими особами в цьому процесі. Суддя тут наближається за своєю позицією до ролі третейського судді. Якщо
при цьому є присяжні, то суддя не
вирішує питання, хто правий, а хто
винен. Суддя не втручається до процесу ухвалення рішення. Змагальна судова система характерна для держав із прецедентною правовою системою.

У слідчій системі
багато що визначається на стадії попе­реднього розслідування, і суддя по суті веде справу на
осно­ві документів. При
цьому суддя сам досліджує факти і праг­не встановити істину у справі. У слідчій системі за тради­цією не застосовується суд
присяжних, і адвокати не є голов­ними дійовими особами. Слідча система використовується в державах з нормативно-актною
правовою системою.

Сьогодні відмічається зближення прецедентної та нор-мативно-актної правових систем, взаємне
використання різних елементів організації судової діяльності. Характер­ний приклад — поширення суду присяжних
у державах континентальної Європи.

Судова влада
здійснюється одноосібно суддею (при роз­гляді незначних правопорушень) або судовою колегією з дотриманням встановленої законом
процедури. Межі дії судової влади обмежені
нормами, що регламентують право на звернення в суд, а також принципами права.

Основні функції судової влади:

1) охоронна (охорона прав і свобод людини і
громадянина, прав і законних
інтересів усіх суб’єктів права);

2) функція правосуддя (захист, відновлення порушених прав);

3) контрольно-наглядова (заборона рішень двох інших гілок влади в рамках права і
конституційної законності шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю над ними).

Судова влада перешкоджає
дії безрозсудних законів, забезпечує відповідальність виконавчої влади за недотри­мання волі законодавця, захищає права
громадян від сва­вілля.

5.12. Інститут контрольної
влади

Контрольна функція та
контроль як один із методів управ­ління так або інакше властиві всім органам держави. Але лише в другій половині XX ст. контрольна функція одержа­ла оформлення як самостійна гілка
державної влади.

Контрольна влада — гілка державної влади, що посідає самостійне місце в системі розподілу влади. На відміну від адміністративного і судового контролю, які є
функцією інших гілок влади, вона має
самостійне місце й організа­ційно
відособлена від інших гілок влади. Контрольна влада займається розслідуванням, перевіркою, вивченням
стану справ і не має права втручатися
в оперативну діяльність установ і
підприємств. Звичайно органи контрольної влади доповідають про результати
перевірок іншим органам дер­жави, які
й уживають відповідних заходів до порушників. Самі ж органи контрольної влади, як правило, жодних санкцій застосовувати не можуть.

Специфіка побудови
контрольної влади полягає в тому, що органи контролю розосереджені, не мають єдиної ієрар­хічної системи, і кожний з них
здійснює частину повнова­жень із
загальнодержавного контролю. Сфера застосування контрольної влади не обмежена: вона має право контролю­вати навіть законодавчу владу.

За предметом контролю
розрізняють такі види органів контрольної влади:

1) органи конституційного контролю (загальні
суди в англо-саксонських країнах, конституційні
суди, конституційні ради, органи релігійно-конституційного
контролю в країнах ісламу). Здійснюють
контроль за конституційністю (відповідністю конституції) законів та
інших нормативно-правових актів, а подекуди й
дій — наприклад, виборів президента;

2) органи загального
нагляду (прокуратура, публічні міністерства).
Здійснюють нагляд за дотриманням режиму законності,
тобто визначає точність і одноманітність виконання і застосування законів державними органами (іноді і фізичними, і юридичними особами);

3) органи фінансового
контролю та антимонопольні органи (рахункова палата, антимонопольний комітет). На них покладається завдання контролю
над витрачанням коштів державного бюджету,
над дотриманням режиму економічної конкуренції;

4) органиконтролю за дотриманням прав людини(парламентський комісар,
омбудсман).

5.13. Омбудсман у сучасній державі

Міжнародна асоціація
юристів прийняла таке визна­чення терміну
омбудсман: «Служба, передбачена Консти­туцією
або актом законодавчої влади й очолювана неза­лежним публічним посадовцем високого рангу, який є відповідальним перед законодавчою владою, одержує
скар­ги на державні органи від постраждалих осіб, службовців,
працедавців або діє за власним розсудом і уповноважений проводити розслідування, рекомендувати коректуючі дії та представляти доповіді».

У більшості держав
омбудсман призначається парламен­том, підзвітний парламенту та/або спеціальному парла­ментському комітету. Крім того,
відомі виконавчі (призна­чаються урядом або главою держави),
муніципальні і гро­мадські омбудсмани.

За характером повноважень
розрізняють загальних і спеціалізованих омбудсманів. Загальний омбудсман здій­снює захист прав всіх категорій населення, а спеціалізова­ні — захист окремих соціальних груп (дітей,
військово­службовців, жінок тощо.). Наприклад, у більшості країн Європи
діють дитячі омбудсмани.

Коло повноважень і
загальних, і спеціалізованих омбуд­сманів має національно-державні відмінності.
Так, в Іспанії він, окрім захисту прав і свобод людини,
здійснює нагляд за діяльністю адміністративних органів. У Франції — оці­нює застосування законів із погляду
справедливості, в На­мібії ще й розслідує
скарги про надмірне використання природних ресурсів. У цілому інститут
омбудсмана — це позаюрисдікційний
контроль над тим, чи не порушує адмі­ністративна
(або будь-яка інша) практика прав людини.

У більшості країн
будь-який громадянин може безпо­середньо звернутися до омбудсмана. У Франції та Великій Британії таке звернення є можливим
тільки через парла­ментарія. Інакше кажучи,
громадяни не мають з омбудсманом прямого
контакту. Скарга передається спочатку депу­тату
палати громад, який сам вирішує, чи направити її омбудсману («парламентський фільтр»). Омбудсман діє не тільки за скаргами громадян, а й за власною
ініціативою.

Все частіше разом із
загальним омбудсманом призначаєть­ся кілька спеціалізованих: з охорони приватного життя, іззахисту прав споживачів,
з національних питань, у військо­вих справах тощо. Головний із них визначає напрями ді­яльності
інших.

В Україні відповідно до
Конституції парламентський контроль над дотриманням конституційних прав і свобод людини здійснює
Уповноважений Верховної Ради з прав людини, який може призначати своїх представників.

Інститут омбудсмана не
претендує на монополію у захи­сті прав громадян,
проте покликаний гарантувати їм допо­могу як
неупереджений і кваліфікований орган, який діє неформально, невідкладно і безкоштовно. Цей інститут поєднує владні початки та демократичність, високий сту­пінь відвертості та публічності.

Межі діяльності
омбудсмана визначаються: по-перше, розглядом скарг, що поступають парламентаріям; по-друге, встановленням компетенції, що не
поширюється на судову діяльність; по-третє,
тим, що повинна бути скарга грома­дянина на дії посадовців.

Право контролю не
представляє омбудсману можливість скасовувати або змінювати рішення відповідного держав­ного органу. Омбудсман лише дає цим
органам рекоменда­ції, а якщо вони не виконуються,
то звертається до парла­менту. Регулярний звіт
перед парламентом входить до обов’язку омбудсмана. Для виконання своїх функцій ом­будсман наділений правом вимагати
від державних органів і посадовців надання
необхідних матеріалів і документів.