Конституційні гарантії здійснення права на соціальне забезпечення

Конституційні гарантії здійснення права на соціальне забезпечення

Новий етап законодавчого врегулювання відносин у сфері
соціального забезпечення розпочався з прийняттям Конституції України.

Узагальнено
Конституція України містить такі положення стосовно соціального захисту:
Україна є соціальною і правовою державою (ст. 1); людина, її життя і здоров’я,
честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою
соціальною цінністю (ст. 3); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст
і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод
людини є головним обов’язком держави (ст. 3); права і свободи людини є
невідчужуваними та непорушними (ст. 21); конституційні права і свободи
гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або
внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу
існуючих прав і свобод (ст. 22). Конституція визнала право громадян на
соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової
втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них
обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, пенсії,
інші види соціальних виплат та допомог, що є основним джерелом існування, мають
забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого
законом (ст. 46); для громадян, які потребують соціального захисту, житло
надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за
доступну для них плату відповідно до закону (ст. 47); право на достатній
життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст. 48); право на охорону здоров’я,
медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); сім’я, дитинство, материнство
і батьківство охороняються державою (ст. 51); право дітей-сиріт і дітей,
позбавлених батьківського піклування, на державне утримання та виховання (ст.
52); право на доступну і безоплатну освіту у державних та комунальних
навчальних закладах (ст. 53); право на соціальний захист громадян України, які
перебувають на службі Збройних Сил України та в інших військових формуваннях, а
також членів їхніх сімей (ст. 17); виключно законами України визначаються
основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади
регулювання праці та зайнятості, шлюбу і сім’ї, охорони дитинства, материнства,
батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної
безпеки (п. 6 ст. 85).

Згідно з Конституцією Україна є суверенною і незалежною,
демократичною, соціальною, правовою державою. Ці засади мають визначальне
значення для здійснення права людини на соціальний захист в Україні.

Стаття 46 Конституції є ключовою для розуміння
соціального захисту, вона передбачає право громадян на соціальний захист, що
включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати
працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин,
а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Встановлено традиційний каталог соціальних ризиків, які
передбачені міжнародно-правовими актами. По-друге, перелік не є вичерпним,
тобто законодавством можуть бути передбачені й інші обставини як підстава для
соціального захисту. Свідченням застосування цього є численне соціально-захисне
законодавство, яке передбачає соціальний захист для малозабезпечених сімей,
сімей з дітьми, окремо дітей, безробітних осіб з обмеженими фізичними
можливостями тощо. По-третє, стосується переліку видів соціального
забезпечення. У частині третій цієї статті йдеться про “пенсії та інші
види соціальних виплат та допомог”. Таким чином, ст. 46 не обмежує
переліку видів соціального забезпечення, це можуть бути будь-які виплати
соціального характеру — пенсії, грошові допомоги, компенсації, матеріальні
допомоги, а також соціальні послуги.

Конституція
встановила низку гарантій права на соціальний захист

Так, згідно з Основами законодавства про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування (14 січня 1998 р.) право на
забезпечення за таким страхуванням мають застраховані громадяни України,
іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в
Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним
договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою
України. Наймані працівники, а також деякі інші категорії населення підлягають
загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню і в разі настання
соціального ризику (страхового випадку), як-от тимчасова втрата працездатності,
інвалідність, досягнення пенсійного віку, народження дитини, догляд за дитиною
до 3 років тощо, мають право на відповідне соціальне забезпечення (пенсіями,
допомогами, соціальними послугами).

Згідно із Законом
України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”
(2000 р.) кожна малозабезпечена сім’я, яка постійно проживає на території
України і з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний
сукупний дохід, нижчий від прожиткового мінімуму для сім’ї, має право на
державну соціальну допомогу (ст. 1, 3 Закону). Це свідчить про загальний
універсальний характер соціальної допомоги як складової соціального захисту.

Згідно з
Конституцією України право громадян на соціальний захист гарантується
загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових
внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та
інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних,
комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Реалізація цих
конституційних гарантій набула втілення у створенні законодавчого та
інституційного механізму загальнообов’язкового державного соціального
страхування, діяльності фондів соціального страхування щодо акумуляції коштів
шляхом збирання страхових внесків з роботодавців і працівників і надання
застрахованим соціальних виплат і соціальних послуг при настанні страхових
випадків.

Суттєве значення у
системі гарантій, передбачених Конституцією, має положення частини третьої ст.
46, згідно з яким пенсії, інші види соціальних виплат та допомог, що є основним
джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від
прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Стаття 47 Конституції передбачає право громадян, які
потребують соціального захисту, на отримання житла від держави та органів
місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до
закону. Тобто йдеться про право громадян на соціальне житло.

Конституція визнає право кожної людини в Україні на
достатній життєвий рівень для себе та своєї сім’ї, що включає достатнє
харчування, одяг та житло. Щоправда, недоліком тут є те, що Конституція
утримується від визначення гарантій у забезпеченні такого права, а тому
положення ст. 48 мають декларативний характер. Це було однією з причин,
зволікання з прийняттям закону про основний базовий соціальний стандарт —
прожитковий мінімум, його було прийнято лише у 1999 р., а визначено розмір
цього стандарту лише у 2000 р.

ст. 22, згідно з яким конституційні права і свободи
гарантуються і не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або
внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу
існуючих прав і свобод. само обмежувати права громадян на соціальний захист.

Надання
соціального захисту тісно пов’язане із соціальними стандартами — певними
нормативами, які визначають рівень певних соціальних благ і встановлюють
державні гарантії їх забезпечення. В Україні закладено основи соціальної
стандартизації. Основними законодавчими актами щодо соціальних стандартів є
закони України “Про прожитковий мінімум” (1999 р.), “Про
державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” (2000 p.).
Наступне конституційне положення, що стосується соціального захисту, міститься
у ст. 49, де встановлено, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну
допомогу та медичне страхування. Запровадження медичного страхування в Україні
передбачено Концепцією соціального забезпечення населення України 1993 р., а
також Основними напрямами соціальної політики на період до 2004 р. і Основами
законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування.
Проте такого закону ще не прийнято.

Конституція
встановлює суттєві гарантії щодо забезпечення прав особи у сфері охорони
здоров’я. Зауважимо, що в цій статті передбачено три права людини:

1) право на
охорону здоров’я;

2) право на медичну допомогу;

3) право на медичне
страхування.

І хоча вони тісно пов’язані, все ж це окремі права і для них
встановлено спеціальні гарантії. Зауважимо також і те, що Конституція
проголошує такі права для кожного, тобто для кожної людини, як громадян
України, так і для іноземців і осіб без громадянства, біженців. Конституційні
гарантії прав у сфері охорони здоров’я такі. Зокрема передбачено, що охорона
здоров’я забезпечується державним фінансуванням соціально-економічних,
медико-сані-тарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава бере на себе
обов’язок щодо створення умов для ефективного і доступного для всіх громадян
медичного обслуговування.

Важливою гарантією є положення частини третьої ст. 49,
згідно з якою у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична
допомога надається безоплатно, а наявна мережа таких закладів не може бути
скорочена. Слід зазначити, що Кабінет Міністрів України, всупереч цим конституційним
гарантіям, своїми постановами від 17 вересня 1996 р. № 1138 та від 12 травня
1997 р. № 449 встановив перелік з 52 платних послуг, які можуть надаватися в
державних закладах охорони здоров’я. Однак рішенням Конституційного Суду
України від 25 листопада 1998 р. переважна більшість таких положень була
визнана неконституційними. У подальшому Кабінет Міністрів України своєю
постановою від 15 лютого 1999 р. № 195 привів положення постанови № 1138 у
відповідність до рішень Конституційного Суду України.

Суттєве значення у
цьому питанні має й рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 р.
№ 10-рп/2002 (справа щодо безоплатної медичної допомоги), яким постановлено, що
медична допомога у державних та комунальних закладах охорони здоров’я надається
всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або
наступного їх розрахунку за надання такої допомоги.

Нині Перелік видів
безоплатної медичної допомоги визначено постановою Кабінету Міністрів України
від 11 липня 2002 р. № 955. Сюди віднесено такі види медичної допомоги, яка
надається державними та комунальними закладами охорони здоров’я: швидка та
невідкладна медична допомога у стані, що загрожує життю людини;
амбулаторно-поліклінічна; стаціонарна — у разі гострого захворювання та в невідкладних
випадках, коли потрібні інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд та
госпіталізація, в тому числі дітям, вагітним та породіллям тощо; невідкладна
стоматологічна допомога (у повному обсязі — дітям, інвалідам, пенсіонерам,
студентам, вагітним, жінкам, які мають дітей до 3 років); долікарська медична
допомога сільським жителям; санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у
спеціалізованих та дитячих санаторіях; утримання дітей у будинках дитини;
медико-соціальна експертиза втрати працездатності.

Згідно зі ст. 51 Конституції сім’я, дитинство,
материнство і батьківство охороняються державою. Утримання та виховання
дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на
державу. Держава заохочує і підтримує благодійну діяльність щодо дітей (ст.
52). У розвиток конституційних гарантій прийнято Закон України “Про
державну допомогу сім’ям з дітьми” (у редакції Закону від 22 березня 2001
р. № 2334-ІП). Цей Закон відповідно до Конституції України встановлює
гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом
надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім’ї, її доходів та
віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім’ям з
дітьми в загальній системі соціального захисту населення. Закон України
“Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та
дітям-інвалідам” гарантує інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам право
на матеріальне забезпечення за рахунок коштів державного бюджету України та їх
соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на
рівні прожиткового мінімуму. Постановою Кабінету Міністрів України “Про
організацію харчування окремих категорій учнів у загальноосвітніх навчальних
закладах” від 19 червня 2002 р. № 856 з метою організації повноцінного
харчування та поліпшення становища дітей-сиріт, дітей, позбавлених
батьківського піклування, і дітей із малозабезпечених сімей установлено, що
діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, та діти із сімей, які
отримують допомогу відповідно до ст. 19 Закону України “Про державну
допомогу сім’ям з дітьми”, забезпечуються безоплатними обідами у
загальноосвітніх навчальних закладах. Регламентація діяльності дитячих
будинків-інтернатів здійснюється Положенням, затвердженим наказом Міністерства
праці та соціальної політики України 29 грудня 2001 р. № 549. Дитячий
буди-нок-інтернат є соціально-медичною установою для постійного проживання
дітей віком від 4 до 18 років з вадами фізичного або розумового розвитку, які
потребують стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування.

Окрім статей Конституції, які безпосередньо закріплюють
права людини та громадянина у сфері соціального захисту, не менше значення
мають загальні конституційні гарантії, які забезпечують реалізацію прав людини
в Україні. До загальних конституційних гарантій належать: проголошення України
соціальною державою (ст. 1 Конституції України), а людини — її найвищою
соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод
людини є головним обов’язком держави (ст. 3), принцип верховенства права; норми
Конституції України є нормами прямої дії; звернення до суду для захисту
конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі
Конституції України гарантується (ст. 8); чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного
законодавства України (ст. 9); конституційні права і свободи гарантуються і не
можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних
законів не допускається звуження змісту та обсягу прав і свобод (ст. 22);
громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом
(ст. 24); юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у
державі (ст. 124); Конституція України не може бути змінена, якщо зміни
передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (ст.
157).

Право на соціальний захист — це
відносне суб’єктивне право, якому кореспондується зустрічний активний обов’язок
іншої конкретної особи. Саме як відносне суб’єктивне право особи на соціальний
захист породжує відносні правовідносини, оскільки за чинним законодавством
встановлене коло конкретних суб’єктів, які обтяжені конкретними обов’язками
щодо надання за певних умов соціальних виплат і послуг. Крім того, за
законодавством, встановлено жорсткий зв’язок між певним соціальним ризиком і
обсягом матеріальних благ, які надаються особі. Інша справа, наскільки цей
обсяг відповідає потребам особи, але це вже інша проблема, — проблема
відповідності соціальних стандартів науковим та економічним чинникам.

Таким чином, право
на соціальний захист — це передбачені законодавством, гарантовані державою
певні можливості людини отримати від держави, а також інших суб’єктів, які
діють за уповноваженням або дозволом держави, на умовах і в порядку,
передбаченому законодавством, а також договором, матеріальне забезпечення,
матеріальну підтримку та соціальні послуги у разі настання соціальних ризиків.

Комплексний
характер підстав для виникнення права на соціальний захист — соціальних ризиків
— зумовлює й комплексний характер цього права. Право на соціальний захист — це
комплекс суб’єктивних прав особи, закріплених у Конституції та законодавстві
України, які включають такі основні правомочності, як право на пенсійне
забезпечення, право на соціальну допомогу, право на соціальні послуги, право на
медичну допомогу. Окрім зазначених, громадяни в Україні мають право на житлові субсидії,
соціальні пільги тощо. Право на соціальний захист як суб’єктивне право
забезпечене певними юридичними обов’язками, які покладено на чітко визначених
суб’єктів — відповідні державні органи, органи праці та соціального захисту,
соціальні фонди, соціальні служби, посадові особи. Якщо носій суб’єктивного
права завжди має вибір: діяти певним чином або утриматися від дій, то
зобов’язана особа не має права вибору. Невиконання або неналежне виконання
юридичного обв’язку тягне за собою заходи державного примусу.

Право на
соціальний захист може бути захищене в суді. Конституція встановлює, що норми
Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту
конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі
Конституції гарантується (ст. 8). Конституція гарантує право на оскарження в
суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право після використання
всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і
свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55).

Окрім наведених
конституційних положень, право на судовий захист передбачено окремими законами
про соціальне страхування та про державну соціальну допомогу. З цього приводу
також корисно ознайомитися з новими положеннями цивільно-процесуального
законодавства, спрямованими на створення належного юридичного механізму судового
захисту. За Законом України “Про внесення змін до Цивільного
процесуального кодексу України” від 5 червня 2003 р.