Розділ 23. Юридична практика. Юридичний процес

Розділ 23 

ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА. ЮРИДИЧНИЙ ПРОЦЕС

23.1. Поняття і структура юридичної практики

Юридична практика — це професійна юридична діяль­ність з видання, тлумачення і реалізації правових приписів, здійснювана з урахуванням накопиченого
соціально-пра­вового досвіду.

Структура юридичної практики — її будова, розташу­вання основних елементів і зв’язків, які забезпечують її цілісність, збереження об’єктивно необхідних властивостей і функцій. У структурі юридичної практики виділяють динамічний і статичний елементи:

1) юридична діяльність (динамічна сторона) — це юридичні дії та операції, засоби і способи їх здійснення,
ухвалені рішення і результати дій. Юридичні дії є зовні вираженими, соціально-перетворюючими правовими актами, які тягнуть за собою певні наслідки. Сукупність взаємопов’язаних юридичних дій, що мають єдину мету, складає операцію (наприклад, огляд місця злочину є операцією, оскільки
включає кілька різних юридичних дій). У загальному
вигляді динамічна сторона юридичної практики представлена діями правотворчих і правозастосовчих органів, виданими ними правовими актами;

2) соціально-правовий досвід (статична сторона), який включає правоположення, тобто вироблені в ході юридичної практики сталі приписи загального характеру, що акумулюють соціально цінні та
стабільні сторони конкретної юридичної діяльності. Такими є, наприклад, правові позиції Конституційного Суду України, узагальнення судової практики із
певних категорій справ.

Статичний компонент юридичної практики формується в результаті юридичних дій та операцій, що становлять суть динамічного її компонента.

Об’єктом юридичної практикивиступають суспільні відносини, інші форми поведінки людей та їхніх об’єднань, соціальних спільнот, інакше кажучи —суб’єктів права.

Суб’єктами юридичної практики є правотворчі та правозастосовчі органи (законодавчі органи, органи виконавчої влади, в т.ч. правоохоронні органи, їхні посадовці, суди, адвокати, органи нотаріату тощо). Суб’єкти юридичної практики безпосередньо видають, тлумачать і застосовують юридичні норми. Учасники юридичної практики — це суб’єкти права, які сприяють
суб’єктам юридичної прак­тики в здійсненні правових дій і операцій, але самі при цьому не видають і не застосовують правових норм. Напри­клад, поняті, свідки, потерпілі виступають як учасники слідчої практики.

23.2. Види юридичної практики

Для правової системи
суспільства характерним є одно­часне функціонування різноманітних типів, видів і підвидів юридичної практики:

1) залежно від змісту розрізняють правотворчу, правозастосовчу (правореалізаційну), інтерпретаційну прак­тики.

В процесі правотворчої практики формуються норма­тивно-правові засоби (норми, принципи тощо) впливу на суспільні відносини та інші форми
поведінки людей.

Правозастосовча практика є владною діяльністю ком­петентних органів, спрямованою на винесення індивідуаль­но-конкретних приписів, і виробленим в ході такої
діяль­ності правовим досвідом.

Суть інтерпретаційної практики зводиться до форму­лювання правових роз’яснень і правоположень;

2) за суб’єктами юридична практика розмежовується на законодавчу, судову, слідчу, нотаріальну тощо. За цим же критерієм можлива і детальніша класифікація. Так, до судової практики належить практика Конституційного Суду України і судів загальної юрисдикції. Прийнявши за підставу класифікації об’єкти практики і категорії вирішу ваних юридичних справ, можна говорити про судову прак­тику у цивільних, кримінальних
справах;

3) залежно від функціональної ролі розрізняють регуля­тивну й охоронну юридичну практику. Наприклад, ді­яльність органів реєстрації актів цивільного стану, органів нотаріату
в основному має регулятивний характер. Діяль­ність прокуратури і органів внутрішніх справ переважно має охоронний характер. Судова ж практика поєднує в собі регулятивний (наприклад, визнання в судовому порядку права
власності на нерухоме майно, поділ майна) і охорон­ний (наприклад, оголошення вироку у кримінальній
спра­ві) моменти.

Кожний із типів, видів і підвидів юридичної практики специфічний за своєю природою, елементами змісту і фор­ми, функціями й іншими важливими
аспектами.

23.3. Юридичний процес, його ознаки стадії

Процедурний механізм властивий практично кожному соціально-нормативному регулятору. Але найповніше процедурний характер, як і нормативність, виражений у праві.

Юридичний процес — це врегульований процесуальни­ми нормами порядок діяльності компетентних державних органів і посадовців, що полягає в підготовці, ухваленні і документальному закріпленні юридичних рішень загаль­ного або індивідуального характеру.

Ознаки юридичного
процесу:

1) владний характер. Юридичний процес є владною
діяльністю компетентних органів держави, її посадових осіб, а також, в обумовлених законом випадках, діяльність недержавних
суб’єктів, уповноважених на те державою (адміністрація підприємства, орган місцевого самоврядування,керівник ВНЗ тощо);

2) нормативний характер. Юридичний процес врегульований процесуальними нормами і
здійснюється за наперед встановленим шаблоном;

3) документально виражений (актний) характер. Це діяльність, спрямована на ухвалення юридичних рішень загального (нормативно-правові акти) або індивідуального (правозастосовчі акти) характеру;

4) службовий характер. Юридичний процес є вторинним щодо матеріального права, похідним від нього, є формою його життя;

5) стадіальний характер. Юридичний процес складається із відносно самостійних стадій.

Поняття «юридична процедура» і «юридичний процес» нерідко використовують як синоніми. Але правильніше розглядати юридичну процедуру як порядок здійснення конкретної юридичної дії, а юридичний процес — як сукуп­ність юридичних процедур.

Юридичний процес — це складна, триваюча в часі діяль­ність, що складається з процесуальних стадій, які мають строго певну послідовність. За змістом він є ланцюгом вза­ємозв’язаних процесуальних дій рішень,що фіксуються у відповідних документах. Наприклад, у ході
розслідуван­ня кримінальної справи слідчий
виконує такі процесуаль­ні дії, як огляд місця події, обшук, допит свідка,
вилучен­ня речових доказів тощо, і виносить різні процесуальні рішення — постанови про порушення кримінальної справи, про провадження обшуку в квартирі підозрюваного, про притягнення
особи як обвинуваченого тощо.

Кожен вид юридичного процесу має свої стадії, проте в кожній зі стадій будь-якого юридичного процесу обов’яз­ковими є такі компоненти:

1) відносно самостійне завдання, на розв’язання якогоспрямовані дії, що
об’єднуються в тій або іншій стадії;

2) специфічний склад дій, що включає встановлення або аналіз фактичних
обставин, реалізацію відповідної юридичної норми для розв’язання питання, справи;

3) створення юридичних документів, у яких відображаються і закріплюються підсумки здійснених на даній стадії юридичних дій.

Юридична процедура і юридичний процес мають перш за все службове значення в процесі
реалізації права. Реалі­зація права
потребує застосування процедурних форм у таких випадках:

1) для регламентації процесу правового примусу, здійс­нюваного в рамках охоронних правовідносин. Відсутність процедурного забезпечення цих відносин таїть у
собі небез­пеку, з одного боку,
порушення законності, істотного утис­ку прав громадян, а з іншого — небезпеку бездіяльності санкцій;

2) для процедурного опосередковування тих
регулятивних норм, які взагалі не можуть
бути реалізовані без допомоги належної процедури (наприклад, укладення шлюбу, реєстрація юридичної особи);

3) для оптимізації процесу реалізації регулятивних норм. Останні в цьому
випадку можуть у принципі обійтися без процедури, проте процедурні норми
покликані встановити найбільш ефективний для досягнення правового результату варіант
поведінки учасників регулятивного відношення. Наприклад, процедура оформлення банківськогокредиту покликана полегшити його надання і повернення. Хоча слід визнати, що нерідко
через бюрократизм державно-правової
системи процедура «працює» проти призначення права, не полегшуючи, а навпаки, ускладнюючи процес його реалізації.

Юридичний процес відіграє важливу роль у механізмі правового регулювання,
оскільки він практично й є меха­нізмом реалізації закону, про відсутність якого так часто
говорять юристи і політики.

23.4. Вимоги до юридичного процесу та юридичної процедури

При всій різноманітності видів юридичних процедур і юридичного процесу до них висуваються певні загальні вимоги:

1) виникнення матеріальних норм (здійсненню яких процедура служить) і процесуальних норм повинне бути синхронним. Створення нормативних моделей процедур не повинне відставати в часі від тих норм і відносин, реалізацію яких вони покликані забезпечувати. Інше приведе до бездіяльності матеріальних норм. Наприклад, протидія злочинності в Україні була утруднена внаслідок того, що новий Кримінальний кодекс не буз
своєчасно «оснащений» ухваленням нового Кримінально-процесуального
кодексу;

2) процесуальні норми повинні бути на тому ж рівні ієрархії, що й матеріальні. Наприклад, якщо норми, які процедура (процес)
повинна забезпечувати, закріплені законом, то й процедура (процес) повинна бути встановлена на рівні закону. Наприклад, кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство не тільки перебувають
на одному рівні ієрархії, а й систематизовані однаковим способом  — у вигляді кодексу.Що стосується простіших процедур (наприклад, накладення дисциплінарного стягнення), то процесуальні норми слід по можливості розміщати в тих же актах, в яких
містяться матеріальні норми, на реаліза­цію яких процедурні норми направлені.
Так, у трудовому праві і матеріальні, і процесуальні норми (наприклад, по­рядок накладення дисциплінарного
стягнення) зосеред­жені в одному нормативно-правовому акті — Кодексі за­конів про працю;

3) матеріальні і процесуальні норми з погляду змісту мають бути узгоджені, взаємопов’язані, при цьому процесуальні норми не повинні стосуватися змістовної сторониматеріальних норм, а тим більше суперечити ним. Інакше норми матеріального права перетворюються на порожню декларацію;

4) процедури, що регламентують владні відносини, мають бути демократичними, тобто обслуговувати соціальні інтереси, а не інтереси бюрократичної системи. Так, для розвитку демократії в Україні актуальним є ухвалення Адміністративного кодексу, який має сприяти оптимізації державного
управління, встановленню реальної відповідальності за ухвалені посадовцями рішення;

5) правові процедури повинні по можливості мати якості багатоваріантності і диспозитивності, інакше кажучи, процедура має пропонувати різні варіанти
реалізації матеріальної норми і надавати суб’єктам право самим вибирати порядок здійснення своїх прав і
обов’язків, а в ряді випадків — визначати його в договорі. Перш за все це стосується сфери цивільного обороту. Так, в Україні суб’єкти цивільно-правових і господарсько-правових відносин
мають право вибрати різні варіанти рішення спорів” — звернутися до судів
загальної юрисдикції, третейського суду або ж вирішити конфлікт позасудовим способом, наприклад, за
допомогою нейтрального посередника-медіатора;

6) юридичний процес має відповідати вимозі доступності. Тут є кілька аспектів: доступність інформаційної моделі процедури, тобто доступність
інформації про порядок реалізації тих або інших юридичних норм; простота порядку звернення в компетентний орган; оперативність розгляду питання; вартість витрат
на процес;

7) особливе значення для юридичного процесу має якість надійності. Надійність системи часто пов’язується з її простотою: чим простіша система, тим вона надійніша.

Проте стосовно юридичного процесу це правило не завжди працює. Надійність юридичного процесу залежить від за­безпеченості його правовими
гарантіями, але найголовні­ший специфічний чинник для цього параметра — відпрацьованість процедури.

8) юридичний процес має бути послідовним. Від того, наскільки правильно в процедурі вибрана послідовність здійснення актів
поведінки, залежать її досконалість, опти-мальність, ефективність.

23.5. Види юридичного процесу

У сучасній правовій науці юридичний процес одержав широке трактування і
пов’язується не тільки з правозасто-суванням, а й з правотворчістю. Так, за характером ухва­люваних рішень юридичний процес може бути
правотвор-чим, правозастосовчим і
правороз’яснювальним.

Результат правотворчого процесу — нормативно-пра­вові акти. Процедури ухвалення нормативно-правових актів і ступінь врегульованості цих
процедур процесуаль­ними нормами істотно розрізняються залежно від органу правотворчості, при цьому особливу значущість має зако­нодавчий процес.

Результат правозастосовчого процесу — ухвалення індивідуального юридичного рішення у певній справі або питанні. Процедури ухвалення правозастосовчих рішень різноманітні. Вони є
відносно простими для органів і по­садовців виконавчо-розпорядчої влади (указ Президента про призначення голови обласної
адміністрації, наказ ке­рівника про прийом на роботу). Найбільш складними є процедури ухвалення актів юрисдикційних органів (про­вадження зі встановлення фактів, що мають юридичне значення, провадження у
кримінальних справах).

В ході правороз’‘яснювальної (правотлумачної) ді­яльності видаються специфічні юридичні рішення — інтер-претаційні правові акти, які відрізняються як від норма­тивних, так і від правозастосовчих
актів. Разом із тим за­конодавець в Україні поки не виділяє особливої процедури ухвалення актів офіційного тлумачення й, отже, не вважає таку діяльність особливим видом юридичного процесу.

Специфічні особливості має також провадження із ви­конання правозастосовчих рішень: судових вироків, рі шень у цивільних справах, постанов про адміністративний арешт та інших рішень про
застосування заходів держав­ного примусу. Подібну правовиконавчу діяльність держав­них органів слід розглядати як особливий різновид право-застосовчого процесу.

Традиційно за галузевою ознакою виділяються цивіль­ний, господарський, кримінальний та адміністративний процес.

Цивільний процес передбачає розгляд справ про спори, які виникають із цивільних, сімейних, трудових право­відносин, в яких хоча б однією стороною є громадянин (фізична особа).

Господарський процес передбачає розгляд справ за по­зовними заявами підприємств і
організацій, які звертають­ся до господарського суду за захистом своїх прав і інтересів, що охороняються законом.

Адміністративний процес передбачає розгляд спорів: між фізичними або юридичними
особами і суб’єктом влад­них повноважень щодо оскарження його рішень, дій або бездіяльності; з приводу прийняття громадян на публічну службу та її проходження; між суб’єктами владних повно­важень з приводу реалізації їх компетенції у сфері
управ­ління; щодо виборчих правовідносин.

Кримінальний процес складається з кількох стадій про­вадження у справі, кожна з яких завершується підсумковим процесуальним рішенням. Досудове провадження поді­ляється на такі стадії: порушення кримінальної справи; дізнання; досудове слідство. Судочинствов суді першої інстанції поділяється на такі стадії: попередній розгляд справи; судовий розгляд, який включає підготовчу части­ну
судового розгляду, судове слідство, судові дебати, зо­крема — останнє слово підсудного,
постановляння та оголо­шення вироку.

Факультативною стадією
для всіх видів судових проце­сів є апеляційне і касаційне виробництво. Апеляційне провадження — перегляд справи по суті (повністю
або ча­стково — в межах
апеляційної скарги) судом вищої інстан­ції і винесення нової ухвали (хоча воно може повністю збігатися з попереднім). Касаційне провадження — пере­вірка законності і обґрунтованості рішення, винесеного нижчим судом. Нове рішення в цьому
випадку не виносить­ся. Якщо касаційна інстанція доходить
висновку про незаконність або необґрунтованість рішення, воно скасовується і справа передається на новий судовий розгляд.