Підзаконні акти в системі джерел аграрного права
Зміст сторінки:
§ 4. Підзаконні акти в системі джерел аграрного права
а)
постанови Верховної Ради України та укази Президента України
Постанови Верховної
Ради України та укази Президента України в
системі права посідають проміжне місце між законами України й актами вищих і центральних органів
виконавчої влади.
Крім
законів, Верховна Рада, відповідно до Конституції України, приймає
постанови та інші акти (ст. 91 Конституції). До останніх належать, наприклад, резолюції (ст. 87), рішення (ст. 111 Конституції).
Президент
України в межах повноважень, наданих йому ст. 106 Конституції,
видає укази й розпорядження, які є обов’язковими до виконання
на території України, а також приймає відповідні рішення.
Особливість
постанов Верховної Ради України полягає в тому, що, не будучи законами, вони є
обов’язковими як для парламентських комітетів та інших органів Верховної
Ради України, так і для органів виконавчої влади й органів місцевого
самоврядування. Постанови Верховної Ради України, що стосуються аграрного
сектора економіки,
є джерелами аграрного права. До таких належить, зокрема, постанова Верховної Ради РСР від 18 грудня 1990 р. “Про земельну реформу”, якою всі землі України
оголошені об’єктами реформи. Постанова визначила основне завдання земельної
реформи: перерозподіл земель з одночасним наданням їх у довічне успадковуване
володіння громадянам, у постійне володіння колгоспам, радгоспам, іншим підприємствам, установам і
організаціям, а також у користування з метою створення умов для
рівноправного розвитку різних форм господарювання
на землі, формування багатоуклданої економіки,
раціонального використання й охорони земель.
До
джерел аграрного права належить також постанова Верховної
Ради України від 10 липня 1996 р. “Про порядок введення в дію Закону України
“Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі”.
Цією постановою було затверджено перелік підприємств в системі АПК, які
підлягають приватизації за погодженням із
Кабінетом Міністрів України.
Укази
й розпорядження Президента України, повноваження на видання
яких визначені Конституцією України, є обов’язковими для
виконання на території України органами виконавчої влади та органами
місцевого самоврядування, підприємствами й організаціями, незалежно від
форм власності, а також громадянами. Укази Президента видаються з питань, не
врегульованих законами. Водночас із прийняттям Указу Президент України подає
на розгляд Верховної Ради проект
відповідного Закону. Так, 23 квітня 1997 р. видано Указ Президента України № 367/97 “Про оренду землі”, яким були врегульовані відносини, що стосуються
оренди земельних ділянок, зокрема із земель сільськогосподарського
призначення. 6 жовтня 1998 р. Верховна Рада
України ухвалила однойменний Закон. Із набуттям законом чинності Указ
Президента України перестав діяти.
До
указів Президента України з питань аграрної сфери належать: від
10 листопада 1994 р. № 666/94 “Про невідкладні заходи щодо прискорення
земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва”, від 18 січня 1995 р. № 63/95 “Про заходи щодо
реформування аграрних відносин”,
від 29 квітня 1998 р. № 389/98 “Про
Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України”, від 3 грудня 1999 р. № 1529/99
“Про невідкладні заходи щодо
прискорення реформування аграрного сектора економіки'”, від 29
січня 2001 р. № 62/2001 “Про заходи щодо забезпечення захисту майнових
прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки” та ін.,
які мають нормативний характер і регулюють широке коло аграрних відносин, є
джерелами аграрного права, що відіграють важливу роль у реалізації аграрної
політики України.
б)
нормативні акти Кабінету Міністрів України й центральних органів
виконавчої влади України як джерела аграрного права
Зауважимо,
що за радянських часів постанови Уряду, міністерств і відомств були найпоширенішими джерелами
аграрного (сільськогосподарського) права. Більшість відносин у сільському
господарстві регулювались не законами, а підзаконними актами, до яких належали постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів
СРСР, ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР, а також накази та інші нормативні акти міністерств і відомств. Незважаючи на те, що
сільське господарство було найбільшою сферою суспільних відносин, наближеною до сільгоспвиробників — колгоспників і
працівників радгоспів, нормативне регулювання аграрних відносин було
найбільш централізованим. Такі відносини регулювались переважно постановами ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР. Постанови
Уряду УРСР здебільшого дублювали, повторювали постанови союзного уряду.
Достатньо сказати,
що Примірний статут сільськогосгодарської артілі,
схвалений її Всесоюзним з’їздом колгоспників-ударників
17 лютого 1935 р.,
був затверджений постановою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б). Примірний статут
колгоспу, прийнятий III Всесоюзним з’їздом колгоспників, був затверджений
постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 28 листопада 1969 р. На
союзному рівні було прийнято багато інших
постанов Уряду.
Після
проголошення незалежності України більшість аграрних як
і інших суспільних відносин регулюється законами. Проте і в цих
умовах не зменшується нормотворча діяльність Кабінету Міністрів України як
вищого органу виконавчої влади, міністерств і відомств — як її центральних
органів.
Постановами
Кабінету Міністрів України вирішувались питання, спрямовані на реалізацію
законів, якими регулюються аграрні відносини, зокрема з організації
сільськогосподарського виробництва, приватизації державного майна в АГІК і землі, ціноутворення, оцінювання майна й землі, ліцензування,
використання сільськогосподарських
земель, сприяння розвитку фермерських господарств,
соціальної сфери на селі та ін. У цей період було прийнято такі постанови
Кабінету Міністрів України: від 16 червня 1993 р. № 459 “Про
заходи щодо поліпшення насінництва сільськогосподарських
культур”; від 17 листопада 1995 р. № 916 “Про прискорення організації біржового
сільськогосподарського ринку”;
від 19 липня 1996 р. № 755 “Про прискорення приватизації майна в
агропромисловому комплексі та спрощення процедури її проведення”; від 23 квітня 1999 р. № 658 “Про затвердження Положення про порядок справляння та обліку
фіксованого сільськогосподарського податку”; від 10 грудня 2003 р.
№ 1904 “Про порядок використання коштів
державного бюджету, що спрямовуються на придбання вітчизняної техніки
та обладнання для агропромислового
комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи по операціях фінансового лізингу”.
Згідно
зі ст. 117 Конституції України, Кабінет Міністрів України в межах своєї
компетенції видає з питань агропромислового комплексу
постанови й розпорядження, які є обов’язковими для виконання і належить
до джерел аграрного права. Акти Кабінету Міністрів
України підписує Прем’єр-Міністр України.
Нормативні
акти міністерств, відомств та інших органів виконавчої влади належать до
відомчих актів. їх форма визначається положенням про відповідне
міністерство чи відомство. Ними можуть бути: накази, розпорядження, постанови
(рішення) колегіальних органів. Положенням про міністерство (відомство), затвердженим
Кабінетом Міністрів України чи Президентом України, визначаються
юридична сила і сфера застосування нормативних актів. Це можуть бути
акти, що поширюються на внутрішньогалузеві і міжгалузеві (міжвідомчі)
відносини, які стосуються різних сфер суспільного життя або в
яких містяться норми, прийняття яких є компетенцією кількох
центральних органів виконавчої влади. Галузевими (відомчими) й
міжгалузевими (міжвідомчими) актами, зокрема наказами,
можуть затверджуватись заходи щодо виконання відповідних законів, указів Президента
України, Кабінету Міністрів України, положення, правила, інструкції тощо.
Міністерства й
відомства прийняли такі нормативі акти, які належать до джерел аграрного
права: наказ Мінсільпроду України від 10 жовтня 1995 р. № 269 “Про
затвердження Порядку приймання, зберігання, переробки і розрахунків за молочну
сировину на давальницьких умовах”;
наказ Міністерства аграрної політики України від 14 липня 2003 р. № 236
“Про затвердження Положення про умови проведення конкурсу на надання
часткової компенсації вартості складної сільськогосподарської техніки
вітчизняного виробництва”.
До міжгалузевих
(міжвідомчих) нормативних актів, що стосуються аграрної сфери, належать:
положення про порядок реалізації на зовнішньому ринку сільськогосподарської
продукції, затв. наказом Мінсільгоспроду, Мінекономіки, МЗЕЗторгу, Держмиткому
від 18 січня 1994 р. № 37-19-1-12/314, наказ
Мінсільпроду України та Української
академії аграрних наук від 18 березня 1996 р. № 85/17 “Про затвердження Типового положення про
міжрегіональний та районний агроторговий дім”; Порядок проведення
розрахунків із постачальниками насіння сільськогосподарських рослин до державного
резервного насіннєвого фонду і користувачами, затв. наказом Міністерства
аграрної політики України і Міністерства фінансів
України від 28 листопада 2003 р. № 423/645″; Порядок використання коштів, передбачених у Державному бюджеті
України на програму розвитку виробництва біодизеля, затв. Наказом Міністерства
аграрної політики України і Міністерства фінансів України від 10 листопада 2003 р. № 398/620.
§ 5. Локальні нормативні акти
До локальних
нормативних актів як джерел аграрного права належать нормативні акти територіальних громад та органш місцевого
самоврядування місцевих державних адміністрацій, районних і обласних управлінь
сільського господарства, місцевих органів ветеринарної служби, насіннєвої
служби, земельних ресурсів, а також установчі документи з питань створення
сільськогосподарського підприємства, господарського товариства,
сільськогосподарського кооперативу, зокрема
статути, засновницькі договори, рішення зборів засновників господарського товариства, загальних зборів кооперативу,
внутрішні акти сільськогосподарських організацій, колективні договори та інші акти.
Кожний
із названих органів виконує відповідні функції з управління сільським
господарством чи його окремими галузями на районному та обласному рівнях. Вони
мають відповідні адміністративні повноваження щодо вирішення організаційних та
інших спеціальних питань у галузі сільського господарства і правом приймати нормативні акти місцевого значення.
Повноваження
територіальних громад, їх представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування визначені Законом України від 21 травня 1997 р. “Про місцеве
самоврядування в Україні”.
Формою безпосередньої участі громадян у вирішенні питань місцевого значення,
зокрема аграрних, є загальні збори громадян за місцем проживання (територіальної
громади). Представницькими органами місцевого самоврядування, згідно зі ст. 10
Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, є сільські, селищні, міські ради, які представляють відповідні
територіальні громади та здійснюють від їхнього імені та в їхніх інтересах
функції і повноваження місцевого
самоврядування, визначені Конституцією, цим та іншими законами. Обласні
та районні ради є органами місцевого самоврядування,
що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ,
міст у межах повноважень, визначених Конституцією
України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм
сільськими, селищними, міськими радами. Статтею
11 Закону встановлено, що виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у місті (у разі
їх створення) рад є їхні виконавчі
комітети, відділи, управління та інші створювані радами органи.
Головною
посадовою особою територіальної громади відповідного села (добровільного об’єднання в одну
територіальну громаду мешканців кількох сіл), селища, міста є сільський,
селищний, міський голова. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної ради, головує на її
засіданнях.
Згідно
зі ст. 59 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, місцеві ради
в межах своїх повноважень приймають нормативні та інші акти у формі рішень.
Рішення ради нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх
офіційного оприлюднення, якщо рада не встановила пізніший термін введення цих рішень у дію.
Виконавчий
комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (в разі її
створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення.
Сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті,
районної обласної ради в межах своїх
повноважень видає розпорядження.
Акти органів і
посадових осіб місцевого самоврядування доводяться
до відома населення. Акти органів місцевого самоврядування, що мають
нормативний характер, належать до джерел права місцевого самоврядування. Ті акти місцевого самоврядування, які регулюють
аграрні відносини, належать до нормативних актів (джерел) аграрного права.
Закон
“Про місцеве самоврядування в Україні” не визначає прийняття
місцевими радами та їх виконавчими органами актів, що
безпосередньо стосуються сільського господарства й аграрного сектора
економіки.
Згідно
зі ст. 33 Закону, спеціально вирізняються повноваження виконавчих
органів сільських, селищних, міських рад з прийняття актів
у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного
середовища. Цілком очевидно, що більшість таких актів приймається з метою
забезпечення раціонального використання земель сільськогосподарського
призначення та інших природних об’єктів.
Перелік
повноважень обласних, районних, міських, селищних, сільських
рад у галузі земельних відносин, зокрема щодо прийняття
відповідних рішень нормативного характеру, визначено ЗК (ст.
ст. 8-12).
Локальним
джерелам аграрного права притаманні методологічні підходи, характерні для комплексних актів
законодавства, в яких містяться окремі норми,
що регулюють аграрні відносини.
Так,
у рішеннях сільських, селищних, міських рад, якими затверджуються
програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних
адміністративних одиниць, визначаються заходи щодо сприяння розвитку
сільського господарства, раціонального використання земель,
підвищення врожайності сільськогосподарської продукції та її
реалізації, а також затверджуються цільові місцеві програми приватизації в
АПК, містяться пункти, що стосуються аграрної сфери. Вони належать до джерел
аграрного права і є аграрно-правовими нормами.
Окремим
джерелом аграрного права є внутрішньогосподарські локальні акти. За порядком набуття
юридичної сили В. В. Янчук розподіляє їх на
2 групи. До першої групи він відносить внутрішньогосподарські
нормативні акти, які набирають юридичної сили з моменту їх державної
реєстрації. До другої — акти, що набирають юридичної
сили з моменту прийняття їх найвищими органами (самоврядування)
господарств —- загальними зборами членів підприємств, акціонерів, учасників товариств з обмеженою відповідальністю та членів трудового колективу орендного
підприємства та ін. До таких належать установчі документи про створення
юридичної особи, що є суб’єктом
аграрного права.
З
прийняттям 16 січня 2003 р. Цивільного кодексу України (ЦК), який
набув чинності з 1 січня 2004 р., види юридичних осіб, порядок
їх створення, зміст установчих документів визначено відповідно до
концепції цивільних правовідносин, що грунтуються на приватному
праві.
Згідно
зі ст. 81 ЦК, юридичною особою є організація, створена й зареєстрована в
установленому законом порядку. Юридичні особи,
залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб
публічного права. Юридичні особи можуть створюватись у формі товариств,
установ та в інших формах,
встановлених законом.
Юридична
особа приватного права створюється на підставі затвердженого засновниками
товариства статуту або письмового засновницького договору,
підписаного всіма учасниками. Товариство може бути засноване
однією особою, воно діє на підставі статуту, затвердженого цією
особою. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного
установчого акта, складеного засновником (засновниками), юридична
особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента
України, органу державної влади, органу влади АР Крим або
органу місцевого самоврядування. На юридичних осіб публічного
права у цивільних відносинах поширюються норми ЦК, якщо інше
не встановлене законом.
Щоб
визначити юридичну силу нормативних актів, прийнятих юридичною
особою, треба брати до уваги форму власності на майно, на базі якого вона
утворена. За нормами ЦК (ст. 318), суб’єктами права власності
на майно є фізичні та юридичні особи, держава й територіальні
громади села, селища, міста. Юридичні особи приватного права функціонують на
майні, що передане їм у власність засновниками (учасниками),
яким воно належало на праві приватної власності. Юридична
особа публічного права набуває права власності на майно,
передане їй у власність на підставах, не заборонених законом. Отже,
юридичні особи публічного права створюються за розпорядженнямконкретних органів державної влади й місцевого
самоврядування, які затверджують статут юридичної особи і передають їй у власність майно державної або комунальної власності, потрібне для
забезпечення здійснення статутної
діяльності. Умови передавання майна юридичній особі публічного права
визначаються в статуті, а також у розпорядчому
акті відповідного органу державної влади й місцевого самоврядування.
Наведене
засвідчує, що статути юридичних осіб та інші установчі
документи містять і, згідно зі ст. 88 ЦК, мають містити норми права,
якими регулюються внутрішні відносини у процесі діяльності юридичної особи
(товариства, установи та інших форм). Саме тому статут юридичної особи, засновницький
договір і розпорядчий акт органу державної
влади чи органу місцевого самоврядування
мають нормативний характер і щодо юридичних осіб, заснованих у сфері аграрного сектора економіки, є
джерелами аграрного права.
До
локальних джерел аграрного права належать також: розпорядчі (управлінські,
самоврядні акти уповноважених органів управління
(самоврядування) юридичних осіб приватного права й юридичних осіб публічного права, що діють в аграрній
сфері й містять норми, якими
регулюється господарська та інша діяльність у сфері сільськогосподарського
виробництва. Такими є, наприклад, правила внутрішнього розпорядку
сільськогосподарського кооперативу, колективного сільськогосподарського
підприємства, фермерського господарства (в якому працюють наймані працівники),
державного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського
акціонерного товариства тощо. Ними регулюються порядок та умови набуття і припинення членства,
права та обов’язки членів
товариства, порядок і умови господарської діяльності, трудовий розпорядок дня,
режим праці у відповідному сезоні сільськогосподарського виробництва, оплата
сільськогосподарського виробництва, оплата праці, відпусток, дисциплінарної і
статутної відповідальності тощо. Сільськогосподарські юридичні особи можуть приймати й інші
внутрішньогосподарські нормативні
акти, наприклад, положення про структурні підрозділи підприємства: бригаду, ферму, механізований загін,
ланку, інструкції з правил техніки
безпеки, поводження з худобою та іншими тваринами.
Перелічені
розпорядчі акти вважаються джерелами аграрного права за умови, якщо вони
прийняті компетентними органами юридичної особи (загальними зборами товариства,
його правлінням, наказом або розпорядженням керівника юридичної особи публічного
права, відповідають законам України, статуту й іншим установчим
документам юридичної особи) і мають нормативний характер.
Статут
чи інший установч ий документ про створення юридичної
особи належить до правов их норм санкціонованих державою. Ця обставина
підтверджується тим, що зміни й доповнення до установчих документів
набирають чинності тільки з момент;/ їх державної реєстрації у відповідному органі.
До локальних
внутрішньосистемних нормативних актів, санкціонованих державою, що
належать до джерел аграрного права, можна віднести акти, прийняті повноважними органами у відповідних організаційно-правових недержавних системах, що
створюються й функціонують в аграрній сфері. Такими органами є об’єднання сільськогосподарських кооперативів, районні,
обласні спілки споживчих товариств
(Кримспожіивспілка), а також Центральна спілка споживчих товариств України (Укоопспілка). До них належить об’єднання кооперативів у відповідних галузях
агропромислового комплексу України
(АПК України).
Так, згідно зі ст.
26 Законну України “Про сільськогосподарську кооперацію”, сільськогосподарські кооперативи за рішенням загальних
зборів можуть на добровільних засадах об’єднуватися за галузевою або територіальною ознакою для будь-якої спільної діяльності, не забороненої законодавством.
Об’єднання мають статус юридичної особи, формують органи управління, функції
і компетенція яких встановлюються в межах повноважень, делегованих кооперативами на установчих конференціях, з’їздах і
містяться в їхніх статутах. Юридична
сила норм статутів сільськогосподарських
кооперативів, інших об’єднань та організаційних систем аграрної сфери щодо прийняття нормативних актів має
відповідати законам і обсягу повноважень делегованих об’єднанням кооперативів.
Оскільки
об’єднання юридичних осіб в аграрній сфері створюються
на добровільних засадах, затверджують статут об’єднання і підлягають
державній реєстрації в такому самому порядку, як і юридичні особи —
засновники, то слід вважати, що нормативні акти
органів об’єднання є локальними актами, санкціонованими державою, і належать до джерел аграрного права.
Специфічнимилокальними актами можуть бути договори. Так, засновницький
договір, як і статут, є одним із установчих документів, яким підтверджується заснування юридичної особи. У ньому містяться
окремі положення правового статусу юридичної особи, основні функції і напрями її діяльності, права та обов’язки, інші положення
нормативного характеру. Такі договори щодо заснування сільськогосподарських підприємств та установ є джерелами аграрного права. До них належать також колективні
договори. Колективним договором регулюються виробничі, трудові й
економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання
охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо це
використання передбачене статутом
підприємства. Правові засади розробки, укладення та виконання колективних договорів і угод з метою сприяння
регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і
власників визначені Законом України від 1 липня
1993 р. “Про колективні договори і угоди”. Колективний договір на підприємствах аграрної сфери має враховувати
специфіку праці в сільському
господарстві й як такий належить до локальних джерел аграрного права.
Можна назвати й інші
договори, які мають нормативний характер,
і відповідно до законів укладаються між юридичними особами первинної ланки та об’єднаннями юридичних осіб в
аграрній сфері. Наприклад, згідно зі ст. 8 Закону України “Про
споживчу кооперацію”, взаємовідносини між споживчими товариствами та їхніми спілками будуються на договірних засадах.
Товариства можуть делегувати спілкам
частину своїх повноважень і виконання окремих функцій.
Оскільки
спілки в системі споживчої кооперації формуються на засадах членства, а
делеговані їм повноваження відтворюються у статутах спілок
споживчих товариств, які затверджуються рішенням конференцій,
з’їздів уповноважених представників (делегатів) споживчих
товариств, то правильно було б у законі визначити, що функції і
повноваження спілок делегуються їм споживчими товариствами
шляхом участі в роботі конференцій, з’їздів. А відтак можна
підтвердити, що окремі додаткові функції і повноваження передаються
спілкам на підставі укладених договорів.