Правове регулювання ринку зерна

§ 6. Правове забезпечення формування ринку сільськогосподарської
техніки

Як вже зазначалося, право ЄС вимагає від країн
членів впро­вадити диференційоване правове регулювання окремих секторів аграрного
ринку. Україна намагається пристосувати своє законо­давство до законодавства
ЄС. Відтак останнім часом розвивають­ся інститути диференційованого правового
регулювання окремих секторів аграрного ринку. Це стосується й ринку
сільськогоспо­дарської техніки, запчастин до неї та пально-мастильних матері­алів.

Проблема забезпечення села пально-мастильними
матеріалами і сільськогосподарською технікою загострилася під час аграрної кри­зи.
Держава змушена була постачати сільськогосподарську техніку і пально-мастильні
матеріали КСП, знаючи, що ті не зможуть роз­рахуватися за них, оскільки
працюють збитково. За підсумками ро­ку КСП списувалися борги. Так тривати довго
не могло: держава зрозуміла, що треба вжити заходів щодо створення ринку
сільсько­господарської техніки та пально-мастильних матеріалів, зокрема впроваджувати
лізингові форми отримання нової техніки. Так в Україні
почав розвиватися правовий інститут ринку сільськогоспо­дарської техніки.

Вітчизняне законодавство покликане не тільки
забезпечити сільськогосподарське виробництво якісною технікою і пально-мас­тильними
матеріалами, але й підтримувати вітчизняних виробників цієї техніки. Адже на
ринок сільськогосподарської техніки вийшли такі гіганти індустрії, як
“Джон Дір” і “Кейс Корпорейшн”: пев­ний час урядова
політика була спрямована на забезпечення селян імпортними машинами і знаряддями
праці. Але це не сприяло ви­ходу вітчизняного АПК із кризи, тому концепція
формування рин­ку сільськогосподарської техніки зосередилась на важливості під­тримки
виробника вітчизняного. Важливу роль у формуванні рин­ку сільськогосподарської
техніки відіграють закони України від 7 лютого 2002 р. “Про стимулювання
розвитку вітчизняного машино­будування для агропромислового комплексу” і
від 5 червня 2003 р. “Про захист прав покупців сільськогосподарських
машин”.

Вони визначають сільськогосподарську техніку
як машини, механізми, обладнання, устаткування, технологічні комплекси та лінії
з них, що застосовуються в сільськогосподарському вироб­ництві, харчовій та
переробній промисловості для проведення ро­біт з вирощування, збирання,
зберігання та переробки сільсько­господарської продукції. До такої техніки і
обладнання належать: трактори та інші самохідні енергозасоби
сільськогосподарського призначення, спеціальні автомобілі
сільськогосподарського приз­начення, самохідні та причіпні комбайни, жниварки і
косарки для збирання зернових, кормових і технічних культур, посівна й ґрун­тообробна
техніка та комбіновані агрегати з неї, машини і облад­нання для тваринництва,
птахівництва та кормовиробництва, а також машини, обладнання та лінії з них для
харчової і перероб­ної промисловості, для зберігання та переробки
сільськогосподар­ської продукції, зокрема її фасування, розливу, пакетування та
пакування.

Розвиток вітчизняного машинобудування для
агропромислово­го комплексу разом з його складовими (створення й виробництво техніки
та обладнання, її технічне, обслуговування і ремонт, а та­кож формування
інфраструктури ринку вітчизняної техніки і об­ладнання для агропромислового
комплексу) законодавство визнає пріоритетними напрями розвитку національної
економіки. Упов­новаженим органом державної влади в галузі сільськогосподар­ського
машинобудування є Міністерство промислової політики Ук­раїни, покликане
забезпечити реалізацію державної політики щодо пріоритетності
сільськогосподарського машинобудування. Для формування ринку
сільськогосподарської техніки передбачається у Державному бюджеті України
витрати на підтримку виробництва вітчизняної сільськогосподарської техніки.
Порядок використання коштів державного бюджету, передбачених на здійснення
заходів, пов’язаних зі збільшенням обсягів виробництва техніки для агроп­ромислового
комплексу та розвитком ринку цієї техніки, затверджений наказом Мінпромполітики
та Мінфіну України від 5 берез­ня 2002 р. № 93/155.

Зазначені кошти використовуються для
формування та розвитку інфраструктури ринку тієї техніки, часткової (до 40%)
компенсації державою вартості сільськогосподарської техніки, що поставляється
сільськогосподарським товаровиробникам і підприємствам харчової та переробної
промисловості АПК; закупівлі вітчизняної сільсько­господарської техніки з
подальшою її реалізацією суб’єктам аграр­ного права на умовах фінансового
лізингу. Передбачаються й захо­ди з недопущення монополізації ринку сільськогосподарської
про­дукції. Так, наказом Мінекономіки та Антимонопольного комітету України від
16 лютого 1999 р. № 22/2 запроваджено державне регу­лювання оптових цін на
окремі види продукції 3 монополістів рин­ку сільськогосподарської техніки:
одеського ВАТ “Одессільмаш”, кіровоградського ВАТ “Червона
Зірка” і шепетівського ВАТ “Шепетівський завод культиваторів”.
Фінансування заходів з компенса­ції суб’єктам аграрного права частини вартості
складної сільсько­господарської техніки вітчизняного виробництва здійснюється
на конкурсних засадах згідно з Положенням про умови проведення конкурсу на
надання часткової компенсації вартості складної сіль­ськогосподарської техніки
вітчизняного виробництва, затвердже­ним наказом Мінагрополітики України від 7
березня 2002 р. № 76.

Держава здійснює моніторинг цін на основні
види металопродукції та енергоносіїв, що використовуються вітчизняними підпри­ємствами
машинобудування для виробництва сільськогосподар­ської техніки. У разі потреби
держава застосовує ринкові важелі уп­равління зазначеними цінами. Так,
Міністерство промислової по­літики здійснює постійний моніторинг та аналіз
кон’юнктури рин­ку сільськогосподарської техніки і вживає заходів щодо його по­дальшого
розвитку. Конкретні заходи з формування інфраструкту­ри ринку
сільськогосподарської техніки визначені Указом Прези­дента України від 3
листопада 2001 р. № 1039/2001 “Про заходи щодо розвитку ринку вітчизняної
техніки для агропромислового комплексу та збільшення обсягів її
виробництва”. Ним установле­но, що основними завданнями органів виконавчої
влади щодо роз­витку машинобудування та ринку вітчизняної техніки для агропро­мислового
комплексу є:

— сприяння
розвитку економічної конкуренції та недопущення монополізму на основі
узгодження інтересів виробників техніки для агропромислового комплексу та її
споживачів;

— організація створення нових моделей і
впровадження сучасних технологій виробництва техніки для агропромислового комплексу,
стимулювання раціонального використання у процесі виробництва матеріальних
ресурсів та енергоносіїв;

— створення умов для розширення мережі
підприємств, що здійснюють реалізацію, фірмове обслуговування, ремонт, надання в
користування, в тому числі за договорами лізингу, техніки для агропромислового
комплексу;

— стимулювання інвестиційної діяльності
банків, інших фінан­сових установ, спрямованої на технічне переоснащення
агропро­мислового комплексу.

Виробництво сільськогосподарської техніки
держава регулює переважно адміністративно-командними методами відповідно до Програми
виробництва технологічних комплексів машин та облад­нання для агропромислового
комплексу на 1998-2005 роки, схвале­ної постановою Кабінету Міністрів України
від 30 березня 1998 р. № 403. Разом з тим, сільськогосподарська техніка і
пально-мас­тильні матеріали розподіляються останнім часом через ринкові, зокрема
біржові механізми. Наказом Мінагрополітики, Мінеконо­міки, Мінфіну, ДПА від 26
квітня 2000 р. № 52/63/90/221 затвер­джено Положення про порядок здійснення
через біржовий товар­ний ринок контрактів зустрічних поставок
сільськогосподарської продукції і продовольства та матеріально-технічних
ресурсів. Воно регулює ринкові механізми бартерних операцій обміну сільськогос­подарської
продукції на пально-мастильні матеріали та запчастини для сільськогосподарської
техніки.

Пально-мастильні матеріали
сільськогосподарські виробники можуть закуповувати також на умовах товарного
кредиту згідно з Порядком забезпечення сільськогосподарських товаровиробників
пально-мастильними матеріалами, затвердженим наказом Мінаг-ропрому і Мінфіну
України від 12 серпня 1998 р. № 244/164. З 1 січ­ня 2000 р., згідно з
постановою Кабінету Міністрів України від І 7 січня 2000 р. № 50 “Про нові
підходи до забезпечення сільськогос­подарських товаровиробників
матеріально-технічними ресурсами”, державним органом заборонено
забезпечувати сільське господарс­тво пально-мастильними матеріалами та засобами
захисту рослин неринковими методами.

Відповідно до Закону України від 16 грудня
1977 р. “Про фінан­совий лізинг” держава створює систему забезпечення
сільськогос­подарських товаровиробників сільськогосподарською технікою на умовах
фінансового лізингу, тобто платного користування протя­гом строку, за який
амортизується 60% вартості сільськогосподар­ської техніки, з подальшим
переходом права власності на цю тех­ніку до сільськогосподарських
товаровиробників. З цією метою бу­ло створено Державне лізингове підприємство
“Украгролізинґ”. Закупівля сільськогосподарської техніки за рахунок
державних коштів для передачі її сільськогосподарським товаровиробникам на умовах
фінансового лізингу здійснюється згідно з Порядком визна­чення на конкурсних
засадах переліку сільськогосподарської і пе­реробної техніки, закупівля якої
фінансується за рахунок коштів державного бюджету, затвердженим наказом
Мінагрополітики Ук­раїни від 27 квітня 2001 р. № 115.

На підставі постанови Кабінету Міністрів
України від 18 верес­ня 1997 р. № 1031 “Про створення державного
лізингового фонду для технічного переоснащення сільського господарства”
було утво­рено державний лізинговий фонд, кошти якого використовуються

на закупівлю вітчизняної сільськогосподарської
техніки для нас­тупної передачі її у лізинг сільськогосподарським товаровиробни­кам.
На виконання цієї постанови Мінагрополітики видало наказ від 9 жовтня 1997 р. №
59 “Про основні напрями технічного забез­печення агропромислового
комплексу та створення лізингового фонду”. Серед напрямів технічного
забезпечення АПК передбача­ється формування інфраструктури ринку
сільгосптехніки, зокрема впроваджується фірмове обслуговування вітчизняної
складної сіль­ськогосподарської техніки вітчизняними машинобудівними під­приємствами
шляхом відкриття регіональних центрів фірмового обслуговування. Технічне
обслуговування поставленої сільськогос­подарської техніки регулюється Законом
України “Про захист прав покупців сільськогосподарських машин”.
Гуртова закупівля техні­ки за кошти державного лізингового фонду здійснюється
за умови проведення експертизи гуртових цін згідно з Порядком, затвердже­ним
наказом Мінагропрому України від 23 квітня 1999 р. № 171.

§ 7. Правове регулювання ринку зерна

Зернова галузь — пріоритетна в сільському
господарстві. Від неї залежить продовольча безпека держави, а від ефективно
діючого ринку зерна — подальший успіх аграрної реформи. Саме тому в Ук­раїні
сформовано правовий інститут ринку зерна. Важливе місце в системі правового
регулювання ринку зерна посідає Закон України від 4 липня 2002 р. “Про
зерно та ринок зерна в Україні”. Згідно з ним зерном є плоди
зернових, зернобобових та олійних культур, ви­користовувані для харчових,
насіннєвих, кормових і технічних ці­лей. Суб’єктами ринку зерна Закон
визнає: суб’єктів виробництва зерна, суб’єктів зберігання зерна, суб’єктів
заставних закупок зерна та проведення інтервенційних операцій, акредитовані
біржі, інших суб’єктів підприємницької діяльності, які діють на ринку зерна.
Суб’єктами заставних закупок зерна відповідно до Закону є сіль­ськогосподарські
товаровиробники, зернові склади, Державний агент із забезпечення заставних
закупок зерна, уповноважені із зас­тавних закупок зерна, суб’єктами
інтервенційних операцій — сіль­ськогосподарські товаровиробники, зернові
склади, Державний агент із проведення інтервенційних операцій, уповноважені з
цих операцій.

Згідно із Законом зернові ресурси України
складаються із: зер­на державного резерву, зерна інтервенційного фонду, не
витребу­ваного заставного державного зерна, зерна державного насіннєво­го
страхового фонду, регіональних ресурсів зерна, власних ресур­сів зерна
суб’єктів ринку. Формування обсягів зерна державного резерву здійснюється
укладенням договорів купівлі-продажу на ак­редитованих біржах. Реалізація зерна
державного резерву в разі потреби його поновлення узгоджується з Державним
агентом із проведення інтервенційних операцій. Інтервенційні ресурси
зерна формуються Державним агентом із проведення інтервенційних операцій за
рахунок коштів Державного бюджету у визначених Ка­бінетом Міністрів України
обсягах шляхом закупок на акредитова­них біржах. Інтервенційні ресурси зерна
використовуються зазна­ченим Державним агентом для підтримання цін на зерно та
про­дукти його переробки на внутрішньому ринку України. Формуван­ня державних
ресурсів не витребуваного заставного зерна здійсню­ється за рахунок коштів
Державного бюджету і кредитів банків Державним агентом із забезпечення
заставних закупок зерна. Ці ресурси зерна використовуються Агентом за рішенням
Кабінету Міністрів України.

Формування ресурсів державного насіннєвого
страхового фонду здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету у
визначених Кабінетом Міністрів України обсягах’. Кабінет Міністрів визначає
також напрями використання цього зерна. Регіональні ресурси зер­на формуються
укладенням угод на акредитованих біржах за раху­нок коштів місцевих бюджетів.
Місцеві органи виконавчої влади і місцеві ради здійснюють моніторинг наявності
продовольчого і фу­ражного зерна та визначають поточний і прогнозний рівень
забез­печеності ним. У разі недостатнього забезпечення зерном місцеві органи
виконавчої влади формують свої регіональні ресурси зерна на конкурентних
засадах через акредитовані біржі.

Законом запроваджується декларування зерна,
яке знаходиться на зберіганні. Декларування зерна визначається як
діяльність суб’єк­тів зберігання зерна щодо визначення обсягів зерна, що
знаходить­ся на зберіганні. Інформація про власників зерна є конфіденцій­ною і
під час декларування зерна не розголошується. Зернові скла­ди зобов’язані
щомісячно подавати декларації про обсяги заставно­го зерна, зерна державного
резерву, не витребуваного заставного зерна, зерна інтервенційного фонду та
іншого зерна, що зберігаєть­ся. Порядок декларування зерна суб’єктами його
зберігання зерна затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 груд­ня
2002 р. Декларація подається інспекціям якості та формування ресурсів
сільськогосподарської продукції місцевих державних адмі­ністрацій усіма
суб’єктами господарської діяльності із зберігання зерна з використанням
власного або орендованого зерносховища. Порядок декларування зерна не
поширюється на селян, які ведуть особисте селянське господарство і зберігають
зерно для особистих потреб.

Зерно та продукти його переробки, визнані за
результатами ла­бораторного аналізу непридатними для продовольчого використан­ня,
підлягають експертизі з метою прийняття рішення про можли­вість їх подальшого
використання або знищення згідно із Законом України від 14 січня 2000 р.
“Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше
використання неякісної та не­безпечної продукції”. Здійснення експертизи
зерна та продуктів його переробки, а також прийняття рішення щодо можливості їх
подальшого використання або знищення покладаються на спеці­ально уповноважений
Кабінетом Міністрів України державний ор­ган у сфері державного контролю за
якістю зерна та продуктів йо­го переробки. Витрати, пов’язані з
транспортуванням, зберіганням, експертизою або знищенням зерна та продуктів
його переробки, непридатних для продовольчого використання, оплачуються влас­ником
зерна та продуктів його переробки.

Закон регулює порядок зберігання зерна. Власники
зерна мають право укладати договори складського зберігання зерна на зберіган­ня
зерна в зернових складах з отриманням складських документів на нього, а також
зберігати його у власних зерносховищах. Прий­маючи зерно на зберігання,
зерновий склад зобов’язаний зробити аналіз його якості, вживати всіх заходів,
передбачених чинним за­конодавством і договором складського зберігання зерна,
для забез­печення схоронності зерна, переданого йому на зберігання.

Видача зерна володільцеві складського
документа на зерно здій­снюється в обмін на виписані на це зерно складські
документи (под­війне складське свідоцтво, просте складське свідоцтво чи
складська квитанція). Закон встановлює вимоги до обігу складських докумен­тів.
Порядок випуску бланків складських документів на зерно, їх пе­редачі та продажу
зерновим складам затверджений постановою Ка­бінету Міністрів України від 11
квітня 2003 р. № 510. Кожна зі сто­рін договору складського зберігання зерна
під час відвантаження зерна має право вимагати перевірки його якості. Витрати,
пов’язані із проведенням такого аналізу, бере на себе сторона — ініціатор. Пе­ревірки.
Зерновий склад є складом загального користування і зо­бов’язаний приймати на
зберігання зерно від будь-якої особи.

Договір складського зберігання зерна є
публічним; типова фор­ма його затверджена постановою Кабінету Міністрів України
від 1 квітня 2003 р. № 510. За цим договором, зерновий склад зобов’язу­ється за
плату зберігати зерно, передане йому суб’єктом ринку зер­на. Договір
складського зберігання зерна укладається в письмовій формі, що підтверджується
видачею власнику зерна складського документа. Зерно, прийняте на зберігання за
простим або подвій­ним складським свідоцтвом, не може бути відчужене без
правомір­ної передачі простого або подвійного складського свідоцтва.

Якщо за договором складського зберігання
зерновий склад має право розпоряджатися ним (або його частиною), то відносини
сто­рін базуються на правилах про позичку. Порядок повернення зер­на
обумовлюється окремо в договорі його зберігання. Зерновий склад зобов’язаний
зберігати зерно протягом строку, встановлено­го договором. Якщо строк
зберігання зерна договором складського зберігання зерна не встановлений і не
може бути визначений умо­вами цього договору, зерновий склад зобов’язаний
зберігати зерно до подання поклажодавцем вимоги про його повернення. Якщо зберігання
зерна припинилося достроково не з вини зернового складу, він має право на
відшкодування понесених витрат. Якщо поклажодавець після закінчення строку дії
договору складського зберігання зерна не забрав зерно назад, він зобов’язаний
внести плату за весь фактичний час його зберігання. Договором склад­ського
зберігання зерна може бути передбачене безоплатне збері­гання зерна. Кабінет
Міністрів України встановлює граничний рі­вень плати (тариф) за зберігання
зерна, що придбане за кошти дер­жавного бюджету.

Зерновий склад, який зобов’язався взяти зерно
на зберігання у передбачений договором строк, не має права вимагати передання йому
цього зерна на зберігання. Власник зерна, який не передав його на зберігання у
визначений договором строк, зобов’язаний відшкодувати зерновому складу завдані
збитки. Поклажодавець зерна зобов’язаний забрати зерно із зернового складу
після закін­чення строку його зберігання, а зерновий склад — письмово за 7 днів
до закінчення строку зберігання зерна попередити поклажодавця про закінчення
строку зберігання зерна та запропонувати термін його витребування. Якщо
поклажодавець у запропонова­ний зерновим складом термін не забрав зерно, склад
має право продати останнє на конкурентних засадах. Кошти, одержані від продажу
зерна, передаються поклажодавцю за вирахуванням сум, належних зерновому складу,
в тому числі його витрат щодо продажу зерна.

Зерновий склад повинен повернути
поклажодавцеві або особі, визначеній ним як одержувач, зерно в стані,
передбаченому дого­вором складського зберігання та законодавством. За втрату,
неста­чу чи пошкодження прийнятого на зберігання зерна, якщо настав час
поклажодавцю взяти це зерно назад, зерновий склад несе від­повідальність лише
за наявності з його боку умислу чи грубої нео­бережності. Він зобов’язаний на першу
вимогу володільця склад­ського документа повернути зерно, навіть якщо
передбачений до­говором строк його зберігання ще не закінчився. У цьому разі во­лоділець
складського документа повинен відшкодувати зерновому складу витрати, спричинені
достроковим припиненням зобов’язан­ня, якщо інше не передбачено договором.
Зернові склади зо­бов’язані вести реєстр зерна, прийнятого на зберігання.

Заставними закупками зерна законодавство визнає гарантовані державою
закупки його в сільськогосподарських товаровиробників на певний термін за заставними цінами при
зберіганні за ними, на встановлений у договорі заставних закупок зерна строк,
права вит­ребувати це зерно. Кабінет Міністрів України щорічно передбачає в
проекті Державного бюджету України надання коштів на закупів­лю зерна для
продовольчих і насіннєвих потреб. Заставні закупки зерна здійснюють Державний
агент із забезпечення заставних заку­пок зерна та уповноважені із забезпечення
заставних закупок зер­на в межах своїх повноважень. Згідно з Указом Президента
Украї­ни від 29 червня 2000 р. № 832/2000 “Про невідкладні заходи що­до
стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна” Держав­ним агентом із
забезпечення заставних закупок зерна є Державна акціонерна компанія “Хліб
України”.

Здійснюючі заставні закупки зерна,
сільськогосподарські това­ровиробники на підставі укладених договорів заставних
закупок зерна передають зерно зерновим складам, які приймають його на
зберігання згідно з укладеними договорами з Державним агентом із забезпечення
заставних закупок зерна або уповноваженим із забез­печення заставних закупок
зерна, а останні протягом 3 банківських днів перераховують
сільськогосподарським товаровиробникам пла­ту за нього в повному обсязі за
заставною ціною. Зберігання зас­тавного зерна є строковим. Строк його
зберігання у зернових скла­дах починається з приймання його на зберігання після
1 липня по­точного року, але не може бути довшим, ніж до 1 березня наступ­ного
року. Протягом цього строку сільськогосподарські товарови­робники мають право
витребувати заставне зерно. Порядок здій­снення заставних операцій із зерном,
Порядок залучення кредитів банків для здійснення заставних операцій із зерном і
Методика формування заставних цін на зерно затверджені постановою Кабі­нету
Міністрів України від 7 лютого 2003 р. № 164.

Приймання заставного зерна на зберігання
здійснюється зерно­вим складом за дорученням Державного агента із забезпечення
зас­тавних закупок зерна або на підставі договору між зерновим скла­дом та
Державним агентом із забезпечення заставних закупок зер­на (уповноваженими із
забезпечення заставних закупок зерна) в межах визначених обсягів. Прийнявши
зерно на зберігання, зерно­ві склади виписують та видають сільськогосподарським
товарови­робникам складські документи. Ризику випадкової загибелі або пошкодження
заставного зерна несуть зернові склади з моменту його приймання на зберігання.
Вони зобов’язані: застрахувати зас­тавне зерно, прийняте на зберігання, від
ризиків випадкової заги­белі або пошкодження протягом 5 днів із моменту його
прийняття на зберігання за рахунок коштів поклажодавця, вести реєстр зас­тавного
зерна, прийнятого на зберігання.

Сільськогосподарські товаровиробники мають
право розпоряд­жатися заставним зерном, лише повернувши отримані за заставною
ціною кошти та відшкодувавши зерновим складам сільськогосподарський товаровиробник не витребував
це зерно для по­дальшого продажу, воно переходить у власність держави, а видані
складські документи втрачають чинність. Витрати зернових складів за зберігання
такого зерна відшкодовуються за рахунок коштів дер­жавного бюджету. Порядок
проведення розрахунків за заставними операціями із зерном і Порядок проведення
розрахунків за збері­гання заставного зерна, що перейшло у власність держави,
затвер­джені постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2003 р. № 164.

Якщо до закінчення терміну дії договору
заставних закупок зер­на сільськогосподарські товаровиробники здійснять
відчуження простого складського свідоцтва або складського свідоцтва на зас­тавне
зерно, то з дати індосаменту до дати повернення отриманих за заставною ціною
коштів нараховуються відсотки. Якщо кошти, отримані сільськогосподарським
товаровиробником, та нараховані відсотки після індосаменту не будуть повернені
Державному аген­ту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому
із забезпечення заставних закупок зерна до закінчення дії договору заставних
закупок зерна, то таке зерно переходить у власність дер­жави, а видані
складські документи втрачають чинність. Щоправ­да, законодавство не визначає
розміру відсотків, що нараховують­ся, а тому ця норма нині не діє.

Заставне зерно видається
сільськогосподарському товаровироб­нику не пізніше 3 робочих днів з моменту
його витребування за умови повернення сільськогосподарським товаровиробником на
спеціальний рахунок Державного агента із забезпечення заставних закупок зерна
або уповноваженого із забезпечення заставних заку­пок зерна отриманих ним
коштів під час застави зерна та відшко­дування витрат зерновому складу за
зберігання такого зерна. Зас­тавне зерно видають його виробнику в обмін на
виписані на це зерно складські документи.

Сільськогосподарський товаровиробник укладає
договір застав­них закупок зерна з Державним агентом із забезпечення заставних закупок
зерна або уповноваженим із забезпечення заставних заку­пок зерна за умови
зберігання його зерновим складом. Важливими умовами договору заставних закупок
зерна є:

— найменування
зерна;

— термін договору закупок зерна;

— ціна на зерно;

— кількість зерна;

— ціна зберігання;

— відповідальність сторін;

За згодою сторін у договорі заставних закупок
зерна можуть бу­ти передбачені й інші умови. Примірна форма договору про застав­ну
закупівлю зерна в сільськогосподарських товаровиробників зат­верджена наказом
Мінагрополітики від 11 червня 2002 р. № 156.

Закон визначає порядок укладення договору про
заставну заку­півлю зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна
та уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна до 1 липня поточного
року повідомляють у засобах масової інформа­ції чи спеціальних виданнях про
обсяги закупівель заставного зер­на та заставні ціни. Сільськогосподарські
товаровиробники, які ви­явили бажання укласти договір заставних закупок зерна,
направля­ють відповідну заявку Державному агенту із забезпечення застав­них
закупок зерна або уповноваженому із забезпечення таких заку­пок зерна.
Державний агент із забезпечення заставних закупок зер­на або уповноважений із
забезпечення таких закупок протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє
сільськогосподарського товаровиробника про її прийняття або відхилення. У
повідомленні про прийняття заявки Державний агент із забезпечення заставних
закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних заку­пок зерна вказує
також місцезнаходження зернового складу, до якого сільськогосподарський
товаровиробник має доставити зерно за свій рахунок. Відмова від укладення
договору заставних закупок зерна не допускається, за винятком:

— неможливості
зберігання заставного зерна визначеного то­варного класу в запропонованих обсягах;

— можливого погіршення якості зерна, що вже
знаходиться на зберіганні;

— відсутності коштів для здійснення заставних
закупок зерна;

— наявності інших підстав, передбачених
законодавством.