Правові форми використання природних ресурсів у сільському господарстві
Зміст сторінки:
Розділ 12. Правове регулювання використання природних ресурсів у сільському господарстві
§ 1. Правові форми використання природних ресурсів
у сільському господарстві
Ведення сільського господарства є неможливим
без використання ґрунтів та інших природних ресурсів — у цьому полягає специфіка
галузі. Стаття 1 Закону України від 17 жовтня 1990 р. “Про пріоритетність
соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному
господарстві” (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.) проголошує, що
пріоритетність соціального розвитку села та АПК забезпечується створенням
необхідної природно-ресурсної бази для всебічного задоволення виробничих потреб
сільського господарства. Використовувати природні багатства країни потрібно
раціонально. Тому ці питання регулюються природноресурсовим правом.
Разом з тим, беручи до уваги комплексний
характер аграрного права як галузі права, можна сказати, що окремі інститути
природноресурсового права є водночас і інститутами аграрного права. Адже
сільськогосподарська діяльність має своєю передумовою використання природних
ресурсів. Суб’єкти аграрного права повинні знати, які вони мають права та
обов’язки щодо природокористування, як належним чином оформити права на
використання природних ресурсів. Правове регулювання в сільському господарстві
має певну специфіку, оскільки в українському природноресурсовому праві діє
засада цільового характеру природокористування, тобто правові режими використання
природних ресурсів різняться залежно від того, для яких цілей вони
застосовуються. Відтак йтиметься про інститути сільськогосподарського
використання природних ресурсів як інститути аграрного права.
Оскільки правовий інститут використання земель
сільськогосподарського призначення розглянуто в попередньому розділі пропонованого
підручника, в цьому розділі ми обмежимося лише правовими інститутами
сільськогосподарського водокористування, надрокористування, лісокористування,
використання тваринного й рослинного світу. Хоча до ЗК ми звертатимемося
неодноразово, позаяк він має особливе значення для регулювання природноресурсових
відносин. Згідно з ч. 2 ст. З ЗК, він має переважну юридичну силу перед іншими
актами природноресурсового законодавства. Інакше кажучи, є своєрідною
природноресурсовою “конституцією” і посідає чільне місце в системі
спеціального природноресурсового законодавства. Якщо якийсь акт
природноресурсового законодавства суперечить ЗК — застосовуються положення
останнього. Це важливо знати для правильного розуміння правових приписів про
використання окремих видів природних ресурсів, які часто суперечать ЗК.
Оскільки, характеризуючи зазначені інститути сільськогосподарського
використання природних ресурсів, ми послуговуватимемося понятійним апаратом
теорії природноресурсового права, коротко нагадаємо його ключові категорії.
Усі форми залучення природних ресурсів до
сільськогосподарського виробництва можна назвати сільськогосподарським використанням
природи. Використання природних ресурсів, відповідно до ст. 38 Закону України
від 25 червня 1991 р. “Про охорону навколишнього природного середовища”,
буває загальним і спеціальним. Загальне використання природних ресурсів, згідно
з ч. 2 ст. 38 Закону, полягає в безперешкодному використанні природних ресурсів
громадянами для задоволення своїх життєвих потреб (естетичних, оздоровчих,
рекреаційних, матеріальних та ін.) і має певні правові ознаки. Воно
здійснюється: а) безоплатно; б) без отримання будь-яких дозволів; в) без
закріплення окремих природних об’єктів за певними суб’єктами (без права
володіння). Щоправда інколи право загального використання природних ресурсів
може бути обмежене власниками природних ресурсів.
Спеціальне використання природних ресурсів, згідно з ч. З ст. 38 — це такий вид
використання природних ресурсів, який відзначається тим, що: а) природні
об’єкти цілком або частково закріплюються за певними суб’єктами на різних
правових підставах (здійснюється право володіння ними); б) на його здійснення
треба отримати спеціальний дозвіл; в) воно є платним.
Фактичне розмежування загального і
спеціального використання природних ресурсів провадиться за ступенем
екологічного ризику використання природних ресурсів. Критерії такого
розмежування містяться в окремих актах природноресурсового законодавства.
Правова форма використання природних ресурсів
— певний правовий режим або закріплений у
нормативних актах порядок використання природних ресурсів. Законодавство
України розрізняє такі правові форми (титули) спеціального використання
природних ресурсів: а) право власності; б) право природокористування (безоплатне
і орендне); в) сервітутне право; г) угода про розподіл продукції; г) право
господарського відання; д) право оперативного управління. Разом з тим, оскільки
відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. “Про
власність” і ст. 319 ЦК, власник природного об’єкта на свій розсуд
володіє, користується і розпоряджається належним йому майном; він може надати
його іншій особі на інших правових підставах, не передбачених законодавством.
Таке право власника передбачене ст. 6 ЦК і ст. 134 ГК від 16 січня 2003 р.
Право природокористування як форму спеціального використання природних
ресурсів слід відрізняти від права користування як елемента права власності, позаяк право
природокористування — це не повноваження, а окремий правовий режим, який може
охоплювати і володіння, і користування, і розпорядження природними ресурсами
в межах, визначених власником. Право природокористування відрізняється і від
права власності. Хоча це право може включати в себе і володіння, і
користування, і розпорядження; воно завжди є похідним від права власності —
саме власник встановлює межі природокористування, і право розпорядження
природо-користувача не може припиняти права власності власника. Природокористування
слід відрізняти і від використання природних ресурсів, позаяк воно є лише
однією з правових форм спеціального використання природних ресурсів разом з
правом власності, сервітутним правом, угодою про розподіл продукції, правом
господарського відання, оперативного управління та ін.
§ 2. Правове регулювання водокористування в
сільському господарстві
Водні об’єкти широко використовуються в
сільському господарстві: для рибництва, водопою, меліорації, скидання стічних
вод та інших сільськогосподарських потреб. Важливим законодавчим актом, який
регулює порядок використання водних ресурсів, є Водний кодекс (ВК) України.
Стаття 1 ВК визначає водний об’єкт як
природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води.
Поняття “води” охоплює всі води (підземні, поверхневі, морські), що входять
до складу природних ланок кругообігу води. Слід мати на увазі, що водний об’єкт
як природний комплекс включає в себе не лише води, але й земельну ділянку,
об’єкти рослинного й тваринного світу, інші природні ресурси у їх взаємодії,
використання яких регулюється відповідними актами природноресурсового законодавства.
Водне законодавство регулює лише використання вод як природних ресурсів.
Всі водні об’єкти поділяються ст. 5 ВК на 2
види, кожен із яких має відповідний правовий режим: водні об’єкти
загальнодержавного і місцевого значення. До водних об’єктів загальнодержавного
значення належать: внутрішні морські води та територіальне море; підземні
води, які є джерелом централізованого водопостачання; поверхневі води, що
розташовані на території більш як однієї області, а також їх різні притоки;
водні об’єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного
значення, а також віднесені до категорії лікувальних. Інші водні об’єкти
належать до водних об’єктів місцевого значення.
ВК у ст. ст. 47 і 48 визначає фактичні ознаки
розмежування загального і спеціального використання водних ресурсів. Загальне використання
водних ресурсів характеризується незначним навантаженням на екосистему: забір
води здійснюється без спеціальних технічних
пристроїв, а забруднюючі речовини у водні об’єкти не скидаються. Прикладами
загального використання водних ресурсів є купання, плавання на човнах,
любительське і спортивне рибальство, водопій сільськогосподарських тварин
тощо. До спеціального використання водних ресурсів належать забір води із
застосуванням спеціальних технічних пристроїв і скидання забруднюючих речовин
у водні об’єкти. На такі види використання водних ресурсів потрібно оформити
відповідний дозвіл. У сільському господарстві часто здійснюють полив полів та
городів із водних об’єктів із застосуванням спеціальних помп та насосів. При
цьому селяни не завжди мають дозвіл на спеціальне використання водних
ресурсів. Це є порушенням водного законодавства і може тягнути за собою юридичну
відповідальність.
Загальне використання водних ресурсів може
здійснюватися і на водних об’єктах приватної власності чи наданих у користування.
За ст. 47 ВК, якщо власник чи користувач водного об’єкта не встановив видимих
знаків, що забороняють чи обмежують загальне використання цього об’єкта,
останнє вважається дозволеним без обмежень. Якщо ж власник чи користувач
водного об’єкту встановив зазначені знаки обмежень, загальне використання
водних ресурсів на таких водних об’єктах обмежується волею власника.
Багато фермерських господарств або інші
сільськогосподарські підприємства бажали б мати у своїй власності водні
об’єкти, щоб провадити сільськогосподарську діяльність, зокрема рибництво. ВК у
ст. 6 проголошує виключну державну власність на води (водні об’єкти). Але
відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗК право власності на земельну ділянку поширюється в
її межах на водні об’єкти, що на ній розміщені. За ст. 59 ЗК існує право
безоплатної приватизації замкнених природних водойм загальною площею до 3 га.
Власникам земельних ділянок дозволяється створювати у відповідних межах рибогосподарські,
протиерозійні та інші штучні водойми. Купівля-продаж і кількість водних
об’єктів, які можуть перебувати у приватній власності, не обмежується. Отже,
оскільки ЗК, як ми вже зазначали, має переважну юридичну силу перед ВК, тому
діють саме положення ЗК. Це означає, що водні об’єкти можуть перебувати у
приватній власності у будь-яких розмірах, що їх можна купувати й продавати,
укладати інші правочини щодо них. Оскільки право спеціального використання водного
об’єкта приватної власності посвідчується державним актом про право приватної
власності на землю, власник водного об’єкта не зобов’язаний отримувати
будь-які інші дозволи на спеціальне використання водних ресурсів, навіть якщо
він здійснює забір води із використанням спеціальних технічних пристроїв чи
скидає у свій водний об’єкт забруднюючі речовини.
Стаття 42 ВК поділяє водокористувачів на
первинних і вторинних. Первинними водокористувачами є особи, що мають
власні водозабірні споруди і відповідне обладнання для забору води. Вторинніводокористувачі (абоненти) — це ті, що не мають власних водозабірних споруд і отримують воду із
водозабірних споруд первинних водокористувачів та скидають стічні води в їхні
системи на умовах, визначених між ними. Права та обов’язки водокористувачів
цілком поширюються і на суб’єктів аграрного права. Так, водокористувачі мають
право на загальне і спеціальне використання водних ресурсів, вимагати від
власника водного об’єкта або водопровідної системи підтримання належної якості
води, споруджувати гідротехнічні та інші водогосподарські об’єкти, робити їх
реконструкцію і ремонт, передавати воду іншим водокористувачам. Права
останніх щодо використання водних ресурсів можуть бути обмежені, а умови
водокористування змінені власниками водних об’єктів, місцевими радами,
державними екологічними, санітарними та іншими органами в разі маловоддя,
загрози виникнення епідемій та епізоотій, в інших, передбачених законодавством,
випадках. При цьому в разі припинення чи обмеження права спеціального використання
водних ресурсів власникам водних об’єктів і водокористувачам мають бути
відшкодовані заподіяні ним збитки, за винятком випадку, якщо таке припинення
чи обмеження сталося внаслідок порушення ними водного законодавства чи умов
договору.
ВК покладає на водокористувачів такі
обов’язки: бути ощадливими щодо водних ресурсів, дбати про їх відтворення і
поліпшення якості води, користуватися водою відповідно до цілей та умов її надання,
дотримуватися встановлених екологічних нормативів водокористування,
застосовувати ефективні сучасні технічні засоби й технології для утримання
своєї території в належному стані, а також вживати заходів щодо запобігання
забрудненню водних об’єктів стічними (дощовими) водами, не допускати порушення
прав інших водокористувачів, а також заподіяння шкоди господарським об’єктам і
довкіллю, здійснювати спеціальне використання водних ресурсів лише за наявності
дозволу, безперешкодно допускати на водні об’єкти, що перебувають у їхній
власності, державних екологічних інспекторів, а також громадських інспекторів
з охорони довкілля, своєчасно інформувати місцеві ради, державні екологічні та
санітарні органи про виникнення аварійних забруднень, вживати невідкладних
заходів щодо ліквідації наслідків аварій, які можуть спричинити погіршення
якості води.
Спеціальне використання водних ресурсів на
праві водокористування може бути короткостроковим (до 3 років) або довгостроковим
(від 3 до 25 років). У разі потреби строки водокористування можуть бути
подовжені. Щоб оформити спеціальне використання природних ресурсів на праві
водокористування, слід отримати дозвіл. Його видають, згідно зі ст. 49 ВК,
місцеві органи Мінприроди, в разі використання водних об’єктів загальнодержавного
значення, або місцеві ради за погодженням з місцевими органами Мінприроди — в
разі використання водних об’єктів місцевого значення. Видача дозволу
здійснюється за клопотанням водокористувача з обгрунтуванням потреби у воді,
погодженим з місцевими органами Державного комітету водного господарства (в
разі використання поверхневих вод), з Державною геологічною
службою (в разі використання підземних вод) і МОЗ (у разі використання водних
об’єктів, що є лікувальними). Порядок погодження та видачі дозволів на
спеціальне водокористування затверджений постановою Кабінету Міністрів України
від 13 березня 2002 р. № 321. У дозволі на спеціальне водокористування
встановлюються ліміт забору води, ліміт її використання та ліміт скидання
забруднюючих речовин. У разі настання маловоддя ці ліміти можуть бути зменшені
державними органами без коригування дозволу на спеціальне водокористування.
Спеціальні водокористувачі зобов’язані
сплачувати державний збір за спеціальне використання водних ресурсів. Згідно з
Порядком справляння збору за спеціальне використання водних ресурсів та збору
за користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту,
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 р. №
1494, збір за спеціальне використання водних ресурсів зобов’язані сплачувати
лише юридичні особи та фізичні особи, які є суб’єктами підприємництва. Селяни,
котрі не є суб’єктами підприємництва, звільнені від сплати цього збору. Це
означає, що сільськогосподарським підприємствам для оптимізації оподаткування
вигідніше оформляти дозвіл на спеціальне використання водних ресурсів на
одного зі своїх членів, а не на саме господарство.
Стаття 51 ВК передбачає можливість здійснення
спеціального водокористування шляхом оформлення договору оренди. Відмінність
між спеціальним використанням водних ресурсів на праві водокористування і на
праві оренди полягає в тому, що за водокористування власник не повинен
сплачувати, крім державного збору за спеціальне використання водних ресурсів.
Права та обов’язки водокористувачів визначені законодавством, а орендарів — у
договорі оренди, в якому встановлюється орендна плата за домовленістю сторін.
ВК забороняє суборенду водних об’єктів, але орендар може передати водний об’єкт
іншому водокористувачеві на праві спеціального безоплатного водокористування.
Це право визначене ст. 51 і п. 6 ст. 43 ВК.