Правове регулювання надрокористування в сільському господарстві

§ 3. Правове регулювання надрокористування в
сільському господарстві

Надра дедалі активніше використовують для
ведення сільсько­господарської діяльності. Зокрема, в недіючих шахтах вирощують
гриби, квіти, овочі та інші ірослини. Надрами послуговуються для витримування
виноматеріалів, зберігання харчової продукції тощо. Корисні копалини місцевого
значення і прісні підземні води засто­совують для ведення сільськогосподарської
діяльності.

Використання надр у веденні
сільськогосподарської діяльності регулюється Кодексом України про надра від 27
липня 1994 р., та іншими актами законодавства про надра. За ст. 1 Кодексу,
надра — це та частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном
водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологіч­ного вивчення та
освоєння. Законодавство не встановлює чіткої межі поверхні землі для
розмежування земель і надр як природних об’єктів і визначення режиму правового
регулювання. Надра від землі відмежовуються за юридичними ознаками, а саме — за
спо­собом використання цих об’єктів. Якщо поверхня землі слугує
просторово-операційним базисом для розміщення різних об’єктів або для
вирощування сільськогосподарської продукції, ми маємо справу з
землекористуванням. Якщо ж видобуваємо корисні копали­ни, вивчаємо геологію
землі або здійснюємо підземну діяльність — маємо справу з надрами і повинні
керуватися законодавством про надра.

Надра треба відмежовувати і від підземних вод.
Згідно з ВК під­земні води належать до державного водного фонду України, а згід­но
з Кодексом України про надра, вони є частиною надр. Вихо­дить, що це —
природний ресурс з подвійним правовим режимом і, тому, використовуючи підземні
води для сільського господарства, слід керуватися і водним законодавством, і
законодавством про надра. Труднощі виникають тоді, коли треба оформити дозвіл
на спеціальне використання підземних вод: яким законодавством ке­руватися, щоб
отримати дозвіл і для сплати збору за спеціальне ви­користання

Ретельний аналіз законодавства України
показує, що слід роз­різняти правовий режим прісних підземних вод і правовий
режим мінеральних, термальних, промислових вод. Згідно з п. 1.5 Інструк­ції про
порядок обчислення і справляння плати за користування надрами для видобування
корисних копалин в редакції наказу Мінекоресурсів, Мінфіну, ДПА, Мінпраці від
13 червня 2000 р. № 51/128/307/128, збір за спеціальне використання надр не
справ­ляється за видобуті прісні підземні води, позаяк при цьому справ­ляється
збір за спеціальне використання водних ресурсів. Отже, під час видобування
прісних підземних вод треба керуватися водним законодавством для отримання
дозволу і сплати збору за спеціаль­не використання водних ресурсів, а під час
видобування мінераль­них, термальних, промислових вод — законодавством про
надра, щоб оформити відповідні правові документи і сплатити збір за спе­ціальне
використання надр.

Корисні копалини, згідно зі ст. 5 Кодексу про надра — це при­родні
мінеральні утворення органічного і неорганічного поход­ження в надрах, на
поверхні землі, в джерелах вод і газів, на дні водоймищ, а також техногенні
мінеральні утворення в місцях роз­міщення відходів виробництва та лишків
продуктів переробки мі­неральної сировини, придатні для промислового
використання. За ст. 6 цього Кодексу, корисні копалини за своїм господарським значенням поділяються на копалини
загальнодержавного й місце­вого значення. Віднесення їх до загальнодержавного
та місцевого значення здійснюється Кабінетом Міністрів України. Разом з тим ЗК
у ст. ст. 90, 95 закріплює поділ корисних копалин на загальнопоширені і
незагальнопоширені. Аналіз правового режиму загальнопоширених корисних копалин
і корисних копалин місцевого значення за Кодексом про надра, а також за ст. 39
Закону Украї­ни від 25 червня 1991 р. “Про охорону навколишнього природно­го
середовища” показує, що правовий режим загальнопоширених корисних копалин
тотожний правовому режиму корисних копалин місцевого значення.

Переліки корисних копалин загальнодержавного й
місцевого зна­чення затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 12
груд­ня 1994 р. № 827. Визначення корисних копалин як загальнодержав­ного чи
місцевого значення поширює на них відповідний режим пра­вового регулювання.
Суб’єктів аграрного права більше цікавлять ко­рисні копалини місцевого
значення, які вони можуть використовува­ти на праві загального використання
надр. До них належать, зокрема, сировина для хімічних меліорантів фунтів
(вапняк, гіпс, сапропель, гажа), крейда, граніт, пісковик, галька, гравій,
пісок, ракуша, лес, глина легкоплавка, суглинок, супісок тощо. Води, в тому
числі прісні підзем­ні, належать до корисних копалин загальнодержавного
значення.

Фактичні ознаки розмежування загального і
спеціального вико­ристання надр наводяться у ст. 23 Кодексу про надра, яка
надає власникам земельних ділянок і землекористувачам право без отри­мання
спеціальних дозволів (ліцензій) та без гірничих відводів ви­добувати для
сільськогосподарських потреб корисні копалини міс­цевого значення і торф
загальною глибиною розробки до 2 м і прісні підземні води — до 20 м та
використовувати надра для гос­подарських і побутових потреб. Однак закон не
роз’яснює, що ро­зуміти під господарськими і побутовими потребами. На нашу дум­ку,
суб’єкти аграрного права мають право використовувати надра для будь-яких
сільськогосподарських потреб на праві загального використання надр, крім
промислового видобування корисних ко­палин і будівництва підземних споруд.

Щодо спеціального використання надр на праві
власності, то, згідно зі ст. 4 Кодексу про надра, надра є виключно державною власністю.
Але це положення суперечить ч. З ст. 79 ЗК від 25 жовтня 2001 р., згідно з якою
право власності на земельну ділян­ку поширюється і на підземний простір, тобто
на надра. Як ми вже зазначали, ЗК має переважну правову силу перед Кодексом про
надра. Отже, всі суб’єкти права приватної власності на земельні ді­лянки є
водночас суб’єктами права приватної власності на надра під цими земельними
ділянками. Це означає, що всі суб’єкти пра­ва приватної власності на земельні
ділянки мають право укладати різні угоди щодо надр, які перебувають у їхній
власності, а також будувати підземні споруди для здійснення
сільськогосподарської діяльності без отримання гірничих відводів.

Разом з тим аналіз гірничого законодавства
показує, що право приватної власності на надра не дозволяє здійснювати
промисловий видобуток корисних копалин на своїй земельній ділянці. Такий різ­новид
діяльності потребує дотримуватися вимог до гірничих підпри­ємств, викладених у
Гірничому законі України від 6 жовтня 1999 р. Проте в разі виявлення на приватній
земельній ділянці покладів ко­рисних копалин, її власник може укласти угоду
щодо використання належних йому на праві приватної власності надр з гірничим
під­приємством, яке відповідає вимогам Гірничого закону.

Спеціальне використання надр на праві надрокористування
пе­редбачає, відповідно до ст. 19 Кодексу про надра, отримання спеці­ального
дозволу (ліцензії) на використання надр і акту гірничого від­воду. Ліцензування
надрокористування регулюється ст. 16 Кодексу. Разом з тим ці положення
суперечать положенням Закону України від 1 червня 2000 р. “Про
ліцензування певних видів господарської діяльності”, ст. 2 якого визначає,
що види господарської діяльнос­ті, не передбачені ст. 9 цього Закону,
ліцензуванню не підлягають. А ст. 9 Закону передбачає в царині надрокористування
ліцензування тільки пошуку (розвідки) корисних копалин, видобутку уранових руд,
коштовних металів і каміння. Видобування інших корисних копалин ліцензування не
потребує. За правилами розв’язання правових колі­зій, переважну юридичну силу в
цьому разі матиме саме Закон “Про ліцензування певних видів господарської
діяльності” — він містить спеціальну норму щодо ліцензування. Не випадково
у прийнятому 12 липня 2001 р. Законі України “Про нафту і газ” вже
йдеться не про ліцензування видобутку нафти і газу, а лише про спеціальні
дозволи.

Цей правовий припис викликав численні
суперечки між надрокористувачами і державними органами. Але закон в даному разі
— на боці скасування ліцензування видобутку корисних копалин. От­же, єдиним
дозволом на спеціальне використання надр тепер є акт гірничого відводу, за
винятком уранових руд, коштовностей і наф­ти й газу, щодо яких діють особливі
правила. За ст. 17 Кодексу про надра, гірничим відводом є частина надр,
надана користувачам для промислової розробки родовищ корисних копалин та з
метою, не пов’язаною з видобуванням корисних копалин. Користування над­рами за
межами гірничого відводу забороняється. Гірничі відводи надаються, згідно з
Положенням про порядок надання гірничих відводів, затвердженим постановою
Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 59. На розробку корисних
копалин загальнодер­жавного значення і ведення сільськогосподарської діяльності
в надрах гірничі відводи надаються Держнаглядохоронпраці. На роз­робку корисних
копалин місцевого значення гірничі відводи нада­ються радами обласного рівня і
підлягають реєстрації в органах державного гірничого нагляду.

Стаття 21 Кодексу про надра стверджує, що
видобування прісних підземних вод і розробки родовищ торфу здійснюються без
гірничих відводів, але за умови отримання спеціального дозволу (ліцензії). Зважаючи
на скасування існуючого порядку ліцензування надрокористування, можна говорити
про те, що торф і прісні підземні води можуть добуватися на праві загального
використання надр. При цьо­му суб’єкти аграрного права вже не зобов’язані
обмежувати глибину свердловини, позаяк вони мають право для видобутку прісних
під­земних вод копати криниці глибиною й понад 20 м.

Спеціальне використання надр на праві
надрокористування мо­же бути постійним або тимчасовим. Постійне не має
заздалегідь встановленого строку. Тимчасове може бути короткостроковим (до 5
років) і довгостроковим (від 5 до 20 років). У разі потреби стро­ки тимчасового
надрокористування можуть бути подовжені.

Спеціальне використання надр передбачає
необхідність сплати збору. Базові нормативи плати за користування надрами для
видобу­вання корисних копалин і Порядок справляння плати за користуван­ня
надрами для видобування корисних копалин, затверджені поста­новою Кабінету
Міністрів України від 12 вересня 1997 р. № 1014. Щодо підземної
сільськогосподарської діяльності, зокрема виро­щування сільськогосподарської
продукції під землею, збір справля­ється згідно з Порядком справляння плати за
користування надра­ми в цілях, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин,
зат­вердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопа­да 2000 р. №
1682.

Зауважимо, що згідно з гірничим
законодавством, збір за видо­буток корисних копалин можна справляти тільки з
суб’єктів під­приємницької діяльності. Тому селяни, які мають гірничий відвід на
видобуток корисних копалин, але не зареєстровані як суб’єкти підприємництва,
звільнені від сплати збору за спеціальне викорис­тання надр. Це правило не
поширюється на ведення сільськогос­подарської діяльності під землею, зокрема на
витримування виноматеріалів, вирощування сільськогосподарської продукції, збері­гання
продуктів харчування — при здійсненні таких видів діяльнос­ті всі суб’єкти
спеціального використання надр зобов’язані сплачу­вати збір за спеціальне
використання надр.

Відповідно до ст. 55 Кодексу про надра,
спеціальне використан­ня надр для сільськогосподарської діяльності здійснюється
за відпо­відними проектами, в яких мають передбачатися заходи, що забез­печують
знешкодження стічних вод, шкідливих речовин і відходів сільського господарства
або локалізацію їх у певних межах, а також запобігають їх проникненню в інші
природні об’єкти. Невиконан­ня цих обов’язків може спричинити позбавлення права
надрокорис­тування чи обмеження сільськогосподарської діяльності в надрах.

§ 4. Правове регулювання використання тваринного
світу в сільському господарстві

Дикі тварини стають об’єктами аграрного права
через викорис­тання їх у сільськогосподарській діяльності, добування їх
суб’єкта­ми аграрного права і через знищення їх як шкідників сільського господарства. Важливими законодавчими актами
щодо цього є за­кони України від 13 грудня 2001 р. “Про тваринний
світ”, від 22 лютого 2000 р. “Про мисливське господарство та
полювання” та від, 6 лютого 2000 р. “Про рибу, інші водні живі
ресурси та харчову продукцію з них”.

Згідно зі ст. З Закону України “Про
тваринний світ”, об’єктами тваринного світу є дикі тварини (хордові й
безхребетні) в усьому їх видовому і популяційному розмаїтті та на всіх стадіях
розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), частини диких тварин (роги, шкі­ра,
ратиці, копита тощо), продукти їхньої життєдіяльності (мед, віск тощо). Слід
мати на увазі, що до диких належать види тварин, що виникли шляхом природного
добору і здатні самостійно жити в умовах екосистеми. Сюди не належать тварини,
породи яких ви­ведені людиною селекційно, а також ті, що стали такими свійськи­ми,
що втратили здатність проживати в екосистемі самостійно. Правовий режим
сільськогосподарських і свійських тварин визна­чається відповідно аграрним чи
цивільним законодавством, але не природноресурсовим, тобто на них не
поширюється дія Закону “Про тваринний світ”.

Разом з тим можливий перехід тварини від
одного правового режиму до іншого. Наприклад, собаки і коти, які є наразі свій­ськими
тваринами, в давнину були дикими тваринами, але одо­машнені людиною, втратили
здатність самостійно жити в умовах довкілля. Юридичним фактом, що зумовлює
перехід будь-якої дикої тварини до свійської, є втрата нею здатності самостійно
жити в екосистемі — в цьому разі вона стає свійською чи сіль­ськогосподарською
і на неї поширюються норми аграрного пра­ва. Цей юридичний факт може бути
підтверджений експертним висновком у разі виникнення суперечки щодо правового
режиму тварини.

Можливий і зворотний процес: свійські тварини,
які внаслідок тих чи інших обставин опинилися в диких умовах і набули здатнос­ті
самостійно жити в екосистемі, можуть бути визнані дикими — на них
поширюватиметься природноресурсове право, але не аграрне. Щоправда, це право
поширюється тільки на тварин, яких за зов­нішніми ознаками неможливо відрізнити
від диких. Наприклад, риба, яка внаслідок повені потрапила з
сільськогосподарського ставку до річки, відразу перестає бути об’єктом
аграрного права і стає об’єктом природноресурсового права. Але, якщо йдеться
про корову, вівцю чи інших сільськогосподарських тварин, яких легко можна
відрізнити від диких тварин за зовнішніми ознаками, то тут діє ст. 340 ЦК,
згідно з якою особа, що затримала бездоглядну до­машню тварину, зобов’язана
негайно повідомити про це власника і повернути її. Тобто на такі тварини
поширюється і надалі дія аг­рарного чи цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 4 Закону “Про тваринний
світ” встановлю­ються 2 правових режими диких тварин: загальнодержавного й
місцевого значення. До об’єктів тваринного світу загальнодержавного значенняналежать ті тварини, що перебувають у державній власності, а також ті, які
перебувають у комунальній чи приват­ній власності, але визнані об’єктами
тваринного світу загально­державного значення. До об’єктів тваринного світу місцевого
зна­чення належать ті тварини комунальної та приватної власності, які не
визнані об’єктами тваринного світу загальнодержавного зна­чення.

Статті 16 та 17 Закону “Про тваринний
світ” визначають фак­тичні ознаки розмежування загального та спеціального
викорис­тання тваринного світу. Згідно з Законом, загальне використання об’єктів
тваринного світу здійснюється без вилучення їх із природ­ного середовища (за
винятком любительського і спортивного ри­бальства у водних об’єктах загального
користування в межах, уста­новлених законодавством обсягів безоплатного вилову
— цей вид використання тваринного світу належить до загального), а також без
знищення тварин, руйнування їхнього житла та інших споруд (нір, хаток, гнізд,
лігв, мурашників, бобрових загат тощо), пору­шення середовища існування тварин
і погіршення умов їх розмно­ження.

До спеціального використання об’єктів
тваринного світу нале­жать усі види використання (за винятком любительського і
спор­тивного рибальства у водоймах загального користування), що здій­снюються з
їх вилученням (добуванням, збиранням) із природно­го середовища, зокрема
знищення диких тварин. На спеціальне використання об’єктів тваринного світу
потрібно отримати дозвіл і внести збір. Суб’єкти аграрного права можуть у
порядку загаль­ного використання тваринного світу послуговуватися корисними властивостями
життєдіяльності тварин (природних санітарів сере­довища, запилювачів рослин
тощо), ловити рибу у водоймах за­гального користування, тобто в усіх водоймах,
що перебувають у державній власності і не закріплені на праві спеціального вико­ристання
іншим особам, здійснювати інші види використання об’єктів тваринного світу без
вилучення їх з природної волі чи знищення. Для охорони тварин і підтримування
екологічної рівно­ваги право спеціального використання об’єктів тваринного
світу може бути обмежене чи заборонене на певних територіях та в пев­ні строки
органами Мінприроди.

З точки зору аграрного права, цікавим є
співвідношення припи­сів законодавства про тваринний світ і про захист рослин.
Річ у то­му, що відповідно до Закону України від 14 жовтня 1998 р. “Про
захист рослин”, суб’єкти аграрного права зобов’язані своєчасно провадити
комплекс профілактичних і винищувальних заходів що­до боротьби із дикими
тваринами, що є шкідниками сільського господарства. А згідно із Законом
“Про тваринний світ”, знищення диких тварин, хай навіть і шкідників
сільського господарства, належить до спеціального використання тваринного світу
і потре­бує отримання спеціального дозволу й внесення збору. Відповідно до
цього Закону і ховрахи, і миші та пацюки, навіть павуки та ко­марі є об’єктами
тваринного світу загальнодержавного значення і на їх знищення треба оформляти
спеціальний дозвіл. Зрозуміло, що цю вимогу ніде не виконують. Більше того,
якби раптом десь це питання порушилось, будь-який державний орган виправдав би
знищення таких тварин без отримання дозволу на їх спеціальне ви­користання.
Виникає питання: на яких правових підставах Ця проблема регулюється
аграрно-правовим звичаєм, неписаним пра­вилом поведінки, яке також є джерелом
аграрного права. Можли­вість застосування правових звичаїв у вітчизняній
правовій системі прямо закріплене у ст. 7 ЦК. І хоча за загальним правилом
звичай не може суперечити правовим актам, для аграрного і природноресурсового
права робиться виняток у ст. 333 ЦК: добування тварин може регулюватися не
законом, а місцевим правовим звичаєм. Правовий звичай, який дозволяє знищувати
шкідників сільського господарства без оформлення дозволу на спеціальне
використання об’єктів тваринного світу, суперечить положенням Закону “Про тваринний
світ”, але має переважну юридичну силу перед ним, позаяк він реально
виконується на практиці і забезпечується юридич­ним примусом державного
апарату. Положення писаного права про заборону нищення шкідників сільського
господарства без оформлення відповідного дозволу фактично не виконуються, позаяк
суперечать закріпленому в аграрному праві України правовому звичаю.

Спеціальне використання тваринного світу на
праві власності передбачає можливість перебування об’єктів тваринного світу в
державній, комунальній та приватній власності. За ст. 7 Закону Ук­раїни
“Про тваринний світ” можливе перебування об’єктів тварин­ного світу в
приватній власності суб’єктів аграрного права. Але право власності має бути
підтверджене відповідними документами. Ця вимога не стосується риби, виловленої
за правом загального ви­користання об’єктів тваринного світу. Право приватної
власності на об’єкти тваринного світу може бути обмежене в інтересах охо­рони
цих тварин органами Мінприроди. У разі жорстокого повод­ження з тваринами право
приватної власності на них може бути припинене.

Законодавство знає кілька правових режимів
видачі дозволів на спеціальне використання тваринного світу. Такі дозволи
видають­ся на підставі затверджених Мінприроди лімітів на спеціальне ви­користання
об’єктів тваринного світу. Положення про порядок ви­дачі дозволів на спеціальне
використання природних ресурсів та Положення про встановлення лімітів
використання ресурсів за­гальнодержавного значення, затверджені постановою
Кабінету Мі­ністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459. Видача дозволів на спеціальне
використання рибних ресурсів здійснюється органами

Державного департаменту рибного господарства
Мінагрополітики України згідно з правилами рибальства. Дозволи на добування ведмедя,
кабана, лані, оленя, лося та деяких інших тварин видають органи
Дєржкомлісгоспу, а на вовка, лисиці, бродячих собак і ко­тів, граків, сорок та
деяких інших тварин — органи Мінприроди. Полювати на пернату дичину, кроля, зайця,
вовка та лисиці, бро­дячих собак і котів, сорок, граків можна також за
дозволами, які видають користувачі мисливських угідь. Процедура видачі дозволів
на спеціальне використання об’єктів тваринного світу регулюється також
Правилами видачі дозволів на спеціальне використання ди­ких тварин та інших
об’єктів тваринного світу, віднесених до при­родних ресурсів загальнодержавного
значення, затвердженими на­казом Мінекобезпеки від 26 травня 1999 р. № 115.
Інколи проце­дура вимагає погодження видачі дозволу з органами ветеринарної медицини,
МОЗ, Дєржкомлісгоспу. Дозволи на спеціальне вико­ристання тварин, занесених до
Червоної книги, видаються Мін­природи згідно з Інструкцією про порядок видачі
дозволів на добу­вання (збирання) видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги
України, затвердженою наказом Мінприроди від 1 лютого 1993 р. № 3.

Справляння збору за спеціальне використання
об’єктів тварин­ного світу диференціюється за видами тварин. Щодо спеціального
використання рибних ресурсів збір справляється згідно з Порядком справляння
плати за спеціальне використання рибних та інших водних живих ресурсів,
затвердженим постановою Кабінету Мініс­трів України від 6 квітня 1998 р. № 449.
Збір за спеціальне вико­ристання інших тварин справляється згідно з Тимчасовим
поряд­ком справляння плати за спеціальне використання диких тварин, затвердженим
постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 1996 р. № 123.