Правове регулювання ведення особистих селянських господарств

Розділ 16. Правове регулювання ведення особистих селянських господарств

§ 1. Поняття та основні ознаки особистого селянського господарства

У сучасних умовах реформування аграрного сектора економіки України існує й буде зростати потреба в загальних (у масштабах країни) нормах, якими забезпечуються формування середовища, сприятливого для створення та ефективного функціонування сіль­ськогосподарських товаровиробників, системи сільського розсе­лення, яка б відповідала новим виробничим відносинам, а також відновлення, розвиток та утримання на цій основі соціальної та ін­женерної інфраструктури села. Особисте селянське господарство як первинна форма організації виробництва сільськогосподарської продукції особистою працею членів сільської сім’ї і як форма її ре­алізації, є в цьому процесі джерелом додаткових (а подекуди й єди­них) доходів, котрі забезпечують повне задоволення матеріальних, житлових, культурно-побутових потреб громадян.

Згідно з інформацією Мінагрополітики наприкінці 2002 р. в Ук­раїні налічувалось 12,9 млн сімей (дворів), які мали земельні ділян­ки загальною площею 4,9 млн га, в тому числі 4,1 млн га ріллі (12% загальної площі держави). Середній розмір особистого селянського господарства в країні становить 0,38 га. 2002 р. селянські господарс­тва виробили 1835 тис. т м’яса, 10674 тис. т молока, 6326 млн шт. яєць, 2362 т вовни, 16390 тис. т картоплі, 5120 тис. т овочів, 1035 тис. т фруктів і ягід, що становить відповідно 73, 75, 86, 70, 99, 88 і 72% від загальних обсягів виробництва цієї продукції в Україні. Ва­лова сільськогосподарська продукція, вироблена в таких господарс­твах, становить на сьогодні 60% загального обсягу її виробництва в Україні, а в особистих селянських господарствах Чернігівської, Житомирської, Тернопільської, Рівненської, Волинської, Черні­вецької, Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей питома вага виробництва валової сільськогосподарської продукції становить від 63 до 94%.

Згідно зі ст. 1 Закону України від 15 травня 2003 р. “Про осо­бисте селянське господарство'”, особисте селянське господарство являє собою господарську діяльність, здійснювану без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально (або тими особа­ми, які перебувають у сімейних або родинних стосунках і спільно проживають), з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, перероблювання й споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг із використан­ням майна особистого селянського господарства, зокрема й у сфе­рі сільського зеленого туризму.

Як зазначає професор В. В. Янчук, сучасному особистому се­лянському господарству притаманні такі ознаки: по-перше, це — форма виробництва, яка ґрунтується на рівноправних формах влас­ності на землю, на приватній власності громадян, а також на їхній особистій праці та праці членів їхніх сімей, тобто має виключно трудовий характер; по-друге, це — сукупність майна, що має вар­тісне вираження, ціну й належить громадянам на праві спільної су­місної власності; по-третє, особисте селянське господарство допов­нює суспільне виробництво, має щодо нього підсобний характер, є додатковим (а не основним) джерелом прибутків; по-четверте, во­но має, в основному, споживчий характер; по-п’яте, його можна на взаємовигідних засадах використовувати для збільшення вироб­ництва товарної маси продуктів харчування та сировини рослинно­го й тваринного походження’.

Аналіз змісту даного Законом визначення особистого селян­ського господарства дає підстави стверджувати, що законодавець відхилився від розуміння певної форми ведення сільськогосподар­ського виробництва як діяльності, спрямованої на задоволення виключно особистих потреб, і доходи від якої не є основними для членів певного господарства.

Цей висновок випливає зі змісту самої назви розглядуваного на­ми господарства. Нагадаємо, що відповідно до ст. 56 ЗК (в редак­ції від 13 березня 1992 р.) такі господарства мали назву “особисте підсобне господарство”. До речі, Державний комітет України із земельних ресурсів висловив офіційну позицію щодо тотожності тер­мінів “особисте підсобне господарство” та “особисте селянське господарство”. Так, у листі Держкомзему від 5 квітня 2002 р. заз­начається, що поняття “особисте підсобне господарство” та “особисте селянське господарство” за змістом тотожні. Земельна ділян­ка надається для ведення особистого селянського господарства, тобто для вирощування сільськогосподарської продукції та забезпе­чення кормами власної худоби й птиці. Таке господарювання здій­снюється без створення юридичної особи і спрямоване передусім на забезпечення власних потреб членів особистого селянського господарства в сільськогосподарській продукції. Тому розмір земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства та особистого селянського господарства має становити 2 га. Згідно із ч. 2 ст. 121 Закону України від 3 липня 1992 р. “Про плату за землю'”, (в редакції Закону від 19 серпня 1996 р.) особисті селян­ські господарства, які мають у власності земельні ділянки не біль­ше 2 га, звільняються від сплати земельного податку. Земельні ділянки придбані у власність громадянами, що провадять особисте селянське господарство понад, норми безоплатної передачі, визна­чені ст. 121 ЗК, у тому числі і в порядку, зазначеному в ч. 2 цієї статті (у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю), мають оподатковуватися на загальних підставах згідно із За­коном України “Про плату за землю”.

Члени особистих селянських господарств можуть належати до категорії зайнятого населення в тому разі, якщо робота в госпо­дарстві є для його членів основною і розрахунковий місячний до­хід на кожного із них дорівнює розміру мінімальної заробітної пла­ти або перевищує його. Порядок визначення розрахункового мі­сячного доходу на одного члена особистого селянського господарс­тва встановлює Кабінет Міністрів України. Рада Міністрів Авто­номної Республіки Крим та облдержадміністрації один раз на 3 ро­ки до 20 грудня встановлюють розрахунковий місячний дохід осо­бистого селянського господарства в середньому по регіону й дово­дять до районних, Київської та Севастопольської міських держад­міністрацій, які в місячний строк встановлюють розрахунковий мі­сячний дохід на одного члена особистого селянського господарства та не пізніше 1 лютого того року, що настає за звітним, доводять його до районних, міських та районних у містах центрів зайнятос­ті, управлінь праці та соціального захисту населення районних дер­жадміністрацій, структурних підрозділів з питань праці та соціаль­ного захисту населення виконавчих органів міських і районних у містах рад та органів державної статистики.

Члени особистого селянського господарства діють на свій роз­суд і ризик у межах встановленого правового господарського по­рядку. Діяльність, пов’язана з веденням особистого селянського господарства, не належить до підприємницької діяльності.

Особисті селянські господарства підлягають обліку, який здій­снюється сільськими, селищними, міськими радами за місцем роз­ташування земельної ділянки в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади з питань статистики.

Відповідно до ст. 7 Закону України “Про особисте селянське господарство”, члени особистого селянського господарства мають право: самостійно господарювати на землі; укладати особисто або через уповноважену особу будь-які угоди, що не суперечать законодавству; реалізовувати надлишки виробленої продукції на рин­ках, а також заготівельним, переробним підприємствам та органі­заціям, іншим юридичним і фізичним особам; самостійно забезпечувати власне виробництво матеріально-технічними засобами; від­кривати рахунки в установах банків та отримувати кредити в уста­новленому законодавством порядку; бути членами кредитної спіл­ки та користуватися її послугами; отримувати трудову пенсію, а та­кож інші види соціальної державної допомоги та субсидії; надава­ти послуги з використанням майна особистого селянського госпо­дарства; використовувати для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насад­ження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; вільно розпоряджатися належним майном, виробленою сільськогосподар­ською продукцією та результатами її переробки; отримувати дорад­чі послуги; брати участь у конкурсах сільськогосподарських вироб­ників для отримання бюджетної підтримки відповідно до загально­державних і регіональних програм; об’єднуватися на добровільних засадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з метою коорди­нації своєї діяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів тощо; провадити зовнішньоекономічну діяльність.

Вчені зазначають, що право членів особистого селянського гос­подарства на зовнішньоекономічну діяльність, закріплене в ст. 7 Закону України “Про особисте селянське господарство”, супере­чить нормам Закону України від 16 квітня 1991 р. Про зовнішньо­економічну діяльність”‘. Згідно зі ст. ст. З, 5 цього Закону, фізичні особи можуть бути суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності тільки за умов набуття ними цивільної дієздатності, відповідно до законів України, а також до умов реєстрації (якщо вони мають пос­тійне місце проживання на території України) як суб’єктів підпри­ємницької діяльності. Оскільки ведення особистого селянського господарства відбувається без створення юридичної особи, то гро­мадяни, які ведуть таке господарство, не можуть виступати суб’єк­тами зовнішньоекономічної діяльності. Отже, якщо член особис­того селянського господарства зареєструється як суб’єкт підприєм­ництва, він не зможе на законних підставах займатися зовнішньо­економічною діяльністю як член такого господарства.

Основними обов’язками членів особистого селянського госпо­дарства є: дотримання вимог земельного законодавства та законо­давства про охорону довкілля; забезпечення використання земель­ної ділянки за цільовим призначенням; підвищення родючості грунтів та зберігання інших корисних властивостей землі; не пору­шення прав власників суміжних земельних ділянок та землекорис­тувачів; дотримання правил добросусідства та обмежень, пов’яза­них із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; своє­часна сплата земельного податку або орендної плати; дотримання чинних нормативів щодо якості продукції, санітарних, екологічних та інших вимог законодавства; надання сільським, селищним, міським радам відповідних даних щодо його обліку. Закон не міс­тить вичерпного переліку прав і обов’язків членів особистого се­лянського господарства.

Члени особистих селянських господарств підлягають загальноо­бов’язковому державному соціальному страхуванню та пенсійному забезпеченню. Загальнообов’язкове державне соціальне страхуван­ня, пенсійне забезпечення та сплата збору до Пенсійного фонду України, а також надання соціальної допомоги членам особистого селянського господарства здійснюється в порядку, встановленому чинним законодавством.

Ведення особистого селянського господарства припиняється в разі:

— рішення членів особистого селянського господарства про припинення його діяльності;

— якщо не лишилось жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає продовжити його ведення;

— припинення прав на земельну ділянку згідно із ЗК.

У разі припинення ведення особистого селянського господарс­тва сільська, селищна, міська рада за місцем розташування земель­ної ділянки, наданої для цих цілей, вилучає його з обліку особис­тих селянських господарств.

Спори щодо ведення особистого селянського господарства мо­жуть вирішуватись судом або органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади в межах їхніх повноважень.

§ 2. Правовий режим майна особистого селянського господарства

До майна, яке використовується для ведення особистого селян­ського господарства, належать житлові будинки, господарські бу­дівлі та споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та облад­нання, транспортні засоби, сільськогосподарські та свійські твари­ни й птиця, бджолосім’ї, багаторічні насадження, вироблена сіль­ськогосподарська продукція, продукти її переробки та інше майно, набуте у власність членами господарства.

Своєрідною основою майна особистого селянського господарс­тва є садиба. Відповідно до ст. 381 ЦК вона являє собою земельну ділянку разом із розташованими на ній житловим будинком, гос­подарсько-побутовими будівлями, наземними й підземними кому­нікаціями, багаторічними насадженнями. Специфіка правового статусу садиби полягає в тому, що в разі відчуження житлового буднику відчужується і вся садиба, якщо інше не встановлено до­говором або чинним законодавством.

Можливість будівництва житлового буднику та необхідних гос­подарських будівель є принциповим моментом у процесі створен­ня і діяльності особистого селянського господарство. Тому чинне законодавство містить низку положень, якими закріплюються піль­ги у сфері житлового будівництва на селі. Так, відповідно до ст. 9 Закону України від 17 жовтня 1990 р. “Про пріоритетність соціаль­ного розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві” (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.), особи, які переселяються в трудонедостатні сільські населені пункти, і місце­ве населення віком до 40 років, зайняте в сільському господарстві, переробних та обслуговуючих галузях агропромислового комплек­су або соціальній сфері цих сіл, забезпечуються житлом і господар­ськими будівлями за рахунок державного бюджету. Житло, збудо­ване в сільській місцевості за рахунок бюджетних коштів, через 10 років передається в приватну власність цим громадянам, якщо во­ни працюють у зазначених галузях. Крім того, цей Закон встановлює переваги села порівняно з містом (у розрахунку на душу насе­лення) у спорудженні житла, об’єктів освіти, культури й спорту, охорони здоров’я, побуту, торгівлі, газифікації, водо- та електро­постачання, телефонізації, зв’язку, комунальних об’єктів, у послу­гах радіо й телебачення, забезпечуються рівні з містом умови пос­тачання промисловими та продовольчими товарами, а також рівень медичного, культурного, спортивного, комунально-побутового, транспортного й торговельного обслуговування за науково обгрун­тованими нормативами. Однак на практиці всі ці положення вия­вились декларативними. У сільській місцевості не тільки не існує переваг порівняно з містом, а, скоріше, — навпаки.

Сільськогосподарські тварини та птиця використовуються для ведення особистого селянського господарства в межах правового режиму, встановленого для них ст. 180 ЦК. У ній передбачається, що тварини є особливим об’єктом цивільних прав і на них поширюється правовий режим речі, крім випадків, зазначених чинним законодавством.

Закон не дає вичерпного переліку майна, яке може використо­вуватись в особистому селянському господарстві. Тому, відповідно до ст. 325 ЦК, у власності такого господарства може бути будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які, за чинним законодавством, можуть йому належати. Крім того, особисте селянське господарство може мати будь-яке майно на праві користування, придбане шляхом укладання договорів оренди, прокату, позички тощо.

Майно особистого селянського господарства може бути власніс­тю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною влас­ністю членів господарства, які разом володіють і користуються ним. Розпорядження майном особистого селянського господарства здійснюється за згодою всіх співвласників.

Відповідно до положень ст. 346 ЦК право власності на майно для ведення особистого селянського господарства може припиня­тися в разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати певній особі; знищення майна; викупу земельної ділянки через суспільну потребу; викупу нерухомого майна у зв’язку із викупом земельної ділянки, на якій воно розмі­щене; звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; реквізиції; конфіскації; смерті власника. Право власності може бу­ти припинено в інших випадках, встановлених чинним законо­давством.

Звернення стягнення на майно члена особистого селянського господарства допускається лише на підставі рішення суду. Тобто підставою для цього можуть бути рішення та постанови судів у ци­вільних справах, вироки та постанови судів у кримінальних спра­вах у частині майнових стягнень, постанови судів у частині майно­вих стягнень у справах про адміністративні правопорушення, рі­шення третейських судів, а також рішення іноземних судів і арбітражів у передбачених законом випадках.