Правове регулювання здійснення окремих видів сільськогосподарської діяльності

Розділ 18. Правове регулювання здійснення окремих
видів сільськогосподарської діяльності

§ 1. Загальна характеристика законодавства про окремі види сільськогосподарської діяльності

Аграрне право, регулюючи суспільні відносини з
виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції,
встановлює особливі правила щодо тих чи інших видів сільськогосподарської ді­яльності.
Специфіка такого правового регулювання пов’язана з особливостями ведення
сільськогосподарської діяльності в цих галу­зях з потребою державного
регулювання тих чи інших її аспектів, або з доцільністю підтримки розвитку
депресивних галузей. Отже, в Особливій частині аграрного права України
вирізняють правові інс­титути, які регулюють той чи інший вид аграрної
діяльності.

Слід мати на увазі, що ці правові інститути не
вповні збігають­ся з класифікацією галузей сільського господарства. І це не
випад­ково, адже коли йдеться про право, то мають на увазі тільки сфор­мовані
правові інститути, а не галузі матеріальної діяльності. А правові інститути
формуються там, де виникає потреба в правово­му регулюванні. Ті види
сільськогосподарської діяльності, що не потребують окремого правового регулювання,
регулюються загаль­ними нормами аграрного права. Через це система правових
інсти­тутів особливої частини аграрного права, які регулюють окремі ви­ди
сільськогосподарської діяльності, не є такою логічно послідов­ною, як
класифікація галузей сільського господарства. Наприклад, в аграрному праві
маємо Закон від 22 лютого 2000 р “Про бджіль­ництво”, але не маємо
законів про свинарство, скотарство, кролів­ництво тощо.

У цьому розділі ми розглядатимемо лише ті
правові інститути, що регулюють сам процес окремих видів сільськогосподарської
ді­яльності. До них не належать ті правові інститути, які регулюють переважно
відносини з формування ринкової системи реалізації то­го чи іншого виду
сільськогосподарської продукції. Наприклад, не розглядатимемо інститути ринку
зерна, олії, цукру тощо, позаяк во­ни регулюють здебільшого не процес
сільськогосподарської діяль­ності, а механізм реалізації окремих продуктів, а
відтак належать до більшого правового інституту формування аграрного ринку.

Система правових інститутів, які регулюють
порядок здійснен­ня окремих видів сільськогосподарської діяльності, поділяється
на 3 основні групи. Це — інститути, що регулюють: а) сільськогоспо­дарську
діяльність у галузі тваринництва; б) сільськогосподарську діяльність у галузі
рослинництва; в) обслуговуючі види сільськогосподарської діяльності. До першоїгрупи правових інститутів нале­жать інститути: племінної справи у
тваринництві; ветеринарної ме­дицини; бджільництва; рибництва; птахівництва й
молочарства. Друга група охоплює правові інститути: насінництва та
охорони прав на сорти рослин; захисту рослин; регулювання вирощування
наркотичних рослин; льонарства та коноплярства; садівництва, ви­ноградарства й
хмелярства; вирощування сої. До третьої групи на­лежать правові інститути
з вирощування штамів мікроорганізмів; транспортування сільськогосподарської
продукції; фінансування й кредитування сільського господарства; аграрної освіти
та ін.

А. Правове регулювання тваринництва

§ 2. Загальна характеристика правового
регулювання галузі тваринництва

Тваринництво є провідною галуззю сільського
господарства, ос­новним постачальником повноцінного харчового білка й сировини
для переробної промисловості АПК. Воно виробляє 45% валової продукції
сільського господарства. Однак протягом останнього деся­тиріччя в цій галузі
катастрофічно скоротилося поголів’я великої рогатої худоби — у 2,7 рази, свиней
— у 2,6, овець і кіз — у 4,8, пти­ці — більш як у 2 рази. Виробництво м’яса
зменшилося у 2,5 раза, молока і яєць — у 1,9, вовни — у 8 разів. Унаслідок
цього споживан­ня м’яса і м’ясопродуктів на душу населення зменшилося з 68 кг у
1990 р. до 32 кг — у 2000 р., молока й молокопродуктів — відповід­но з 373 до
198 кг, яєць — з 272 до 163 шт. Під час переходу краї­ни до ринкових методів
господарювання криза охопила, насамперед, сільське господарство, найбільшого ж
спаду зазнало тваринництво.

Це пов’язано з тим, що в умовах ринку
сільськогосподарським товаровиробникам невигідно займатися тваринництвом.
Система ціноутворення й механізми збуту вироблюваної цією галуззю про­дукції,
механізми постачання комбікормів і забезпечення її інши­ми необхідними
ресурсами призвели до того, що собівартість про­дукції тваринництва удвічі, а
подекуди — й тричі, перевищувала її реалізаційну ціну. Внаслідок чого у колективних
сільськогосподар­ських підприємствах почали вирізати поголів’я худоби.

Цікавим є й той факт, що значний спад
виробництва продукції тваринництва в колективних господарствах не спричинив
дефіциту продукції тваринництва на ринку України. Річ у
тім, що на відмі­ну від колективних господарств, у яких ще збереглася консерватив­на
радянська система управління, в підсобних господарствах насе­лення, цілком за
законами ринкової економіки, відбулося значне зростання виробництва продукції
тваринництва. Це явище законо­мірне: приватна власність і закони ринку
стимулюють розвиток тих галузей, які можуть дати реальний прибуток. А потреби
ринку в продукції тваринництва зумовили ринкові механізми встановлення цін на
ту її частину, яку вирощено в підсобних господарствах гро­мадян, а також
ринкові механізми її реалізації. Це виправдовує парадоксальну, на перший
погляд, ситуацію: в колективних госпо­дарствах тваринництво було збитковим,
тоді як у підсобних господарствах населення, навпаки, — воно давало прибуток.

На жаль, із самого початку проведення ринкових
реформ в Укра­їні держава взяла помилковий курс на збереження державного регулювання
сільського господарства переважно неринковими методами. Хоча це робилося з
огляду на стратегічний характер галузі й необхід­ність забезпечення
продовольчої безпеки, така політика відкинула сільське господарство на кілька
років назад. Серед методів штучного підтримування тваринництва, що не
виправдали себе, можна назва­ти адміністративне регулювання цін на продукцію
тваринництва та механізму її реалізації, адміністративне забезпечення
тваринництва потрібними ресурсами, нескінченні дотації у галузь, різного роду
доплати та асигнування, а також постійне списання боргів.

Не виправдали себе й заходи щодо штучного
створення інтегро­ваних формувань з виробництва, переробки й реалізації
продукції тваринництва за участі сільськогосподарських товаровиробників,
комбікормових і переробних підприємств, заготівельних і торго­вельних
організацій усіх форм власності, банків, вітчизняних та іноземних інвесторів,
що були започатковані відповідно до поста­нови Кабінету Міністрів України від
29 грудня 1997 р. “Про подо­лання кризового стану у тваринництві і
птахівництві та стабіліза­цію розвитку галузі”. Згідно з Указом Президента
України від 17 лютого 2001 р. № 100/200 “Про заходи щодо стабілізації
ситуації на споживчому ринку та розвитку тваринництва у 2001—2002 роках”,
передбачено поступовий перехід до ринкових методів регулювання сільського
господарства із збереженням державного регулювання. Важливим є положення про
навчання сільськогосподарських това­ровиробників ринкових методів
господарювання.

2002 р. тривало правове регулювання
тваринництва шляхом поступового переходу до ринкових механізмів стимулювання
роз­витку тваринництва і зменшення застосування адміністративно-ко­мандних
методів. Можна прогнозувати, що державне регулювання тваринництва
зберігатиметься і надалі, але охоплюватиме переваж­но царини забезпечення
публічної безпеки продукції цієї галузі. Держава повинна навчити селян
господарювати ефективно і під­тримувати для них такі умови їх роботи, за яких
виробництво про­дукції тваринництва було б прибутковим і ефективним.

§ 3. Правове регулювання племінної справи у
тваринництві

Згідно зі ст. 1 Закону України від 15 грудня
1993 р. “Про племін­ну справу у тваринництві” (в редакції Закону від
21 грудня 1999 р.) племінна справа — це система зоотехнічних,
селекційних та органі­заційно-господарських заходів, спрямованих на поліпшення
племінних і продуктивних якостей тварин. її правове регулювання зу­мовлене
потребою забезпечення породної чистоти вітчизняного тваринництва і виведення
нових високопродуктивних порід тва­рин. Одержані селекційним шляхом породи
сільськогосподарських тварин мають певні сталі якості, що характеризують їх
сільськогос­подарську цінність і продуктивність. Втрата порідної чистоти тваринництва
може призвести до втрати цих якостей, що істотно зменшить продуктивність
сільського господарства.

Усього в господарствах України розводять
порід: великої рога­тої худоби — 34, свиней — 10, овець — 10, коней — 9, птахів
— по­над 51, кролів — 5. Тварини кожної породи характеризуються спе­цифічними
біологічно-господарськими особливостями. їх можна розводити в певних
геокліматичних та екологічних умовах України. Для забезпечення застосування
інтенсивних технологій ведення тваринництва передбачається розвиток селекційної
справи у тва­ринництві, спрямованої на виведення нових високопродуктивних порід
тварин із сталими породними ознаками, а також на збере­ження їх породної
чистоти й поліпшення породних ознак. Ця спра­ва регулюється правовим інститутом
племінної справи у тварин­ництві.

Об’єктами племінної
справи є велика рогата худоба, свині, вів­ці, кози, коні, птахи, риба, бджоли,
шовкопряди, хутрові звірі, яких розводять задля одержання певної продукції. За
ст. 5 Закону до суб’єктів цієї справи належать: власники племінних
(генетичних) ресурсів, підприємства (об’єднання) з племінної справи, селекцій­ні,
селекційно-технологічні та селекційно-гібридні центри, іподро­ми, станції
оцінювання племінних тварин, юридичні та фізичні особи, що надають відповідні
послуги та беруть участь у створенні та використанні племінних (генетичних)
ресурсів, власники неплемінних тварин — споживачі племінних (генетичних)
ресурсів і за­мовники послуг з племінної справи у тваринництві.

Племінна справа в Україні здійснюється на
основі загальнодер­жавних програм селекції у тваринництві, які розробляються
Кабі­нетом Міністрів України на період 5—10 років. Такі програми є
обов’язковими для всіх суб’єктів племінної справи. їх виконавців добирають
згідно з Положенням про умови проведення конкурсу з визначення виконавців
державної програми селекції у тваринниц

тві, що фінансується з державного бюджету,
затвердженим наказом Мінагрополітики України від 3 березня 2000 р. № 27.

Відповідно до п. 66 ст. 9 Закону України від 1
червня 2000 р. “Про ліцензування певних видів господарської
діяльності” госпо­дарська діяльність з виробництва, зберігання і
реалізації племінних (генетичних) ресурсів, проведення генетичної експертизи
поход­ження та аномалій тварин підлягає ліцензуванню. Ліцензії на таку
діяльність видає Мінагрополітики. Інші види діяльності з племін­ної справи у
тваринництві ліцензуванню не підлягають.

Суб’єктам племінної справи, які працюють у
межах прийнятих загальнодержавних програм селекції у тваринництві, залежно від
напряму їхньої діяльності та якості племінних (генетичних) ресур­сів,
Мінагрополітики присвоює відповідний статус, характеристика та процедура отримання
якого визначені Положенням про присво­єння відповідних статусів суб’єктам
племінної справи у тваринниц­тві, затвердженим наказом Мінагрополітики України
і Української академії аграрних наук від 17 липня 2001 р. № 215/66.

Мінагрополітики присвоює відповідний статус
суб’єктам пле­мінної справи за результатами їх державної атестації. Закон перед­бачає
такі статуси:

— у скотарстві, свинарстві, вівчарстві й
козівництві: племінний завод, племінний репродуктор, селекційний центр,
підприємство (об’єднання) з племінної справи, контрольно-випробувальна станція,
підприємство (лабораторія) генетичного контролю, підприємство (лабораторія) з
трансплантації ембріонів, підприємство (лабораторія) з оцінювання якості
тваринницької продукції;

— у конярстві: кінний завод, племінний
репродуктор, селекційний центр, підприємство (об’єднання) з племінної справи,
заводська стайня, іподром, трендепо, підприємство (лабораторія) генетичного
контролю, підприємство (лабораторія) з
трансплантації ембріонів;

— у звірівництві й кролівництві: племінний
завод, племінний репродуктор, селекційний центр, підприємство (лабораторія) з
оцінювання якості тваринницької продукції;

— у птахівництві: племінний завод, племінний
птахорепродуктор, селекційний центр, контрольно-випробувальна станція з птахівництва;

— у бджільництві: племінний завод, племінна
пасіка, племінний бджолорозплідник;

— у рибництві: племінний завод, племінний
репродуктор, селекційний центр.

Державна атестація і присвоєння відповідних
статусів суб’єктам племінної справи у тваринництві провадяться один раз на 4
роки. Суб’єкти племінної справи всіх форм власності, які бажають набу­ти
відповідного статусу, подають заявку до головних управлінь сіль­ського
господарства і продовольства облдержадміністрацій. Атестаційні комісії, що
формуються наказом Мінагрополітики і Україн­ської академії аграрних наук, обстежують
суб’єкт племінної справи безпосередньо на місці і встановлюють відповідність
його умовам атестації, викладеним у Положенні про відповідність суб’єктів пле­мінної
справи у тваринництві статусу племінного заводу, племінно­го репродуктора і
племінного птахорепродуктора, затвердженому наказом Мінагрополітики України і
Української академії аграрних наук від 17 липня 2001 р. № 215/66, чи Положенні
про відповідність суб’єктів племінної справи в тваринництві статусу
селекційного центру, підприємства (об’єднання) з племінної справи у тваринниц­тві,
заводської стайні, контрольно-випробувальної станції, кон­трольно-випробувальної
станції з птахівництва, іподрому, трендепо, підприємства (лабораторії)
генетичного контролю, підприємства (лабораторії) з трансплантації ембріонів,
підприємства (лабораторії) з оцінювання якості тваринницької продукції (це
Положення зат­верджене наказом Мінагрополітики України і Української академії аграрних
наук від 29 липня 2002 р. № 211/61).

Матеріали атестації комісії передають через
головні управління сільського господарства і продовольства облдержадміністрацій
до Мінагрополітики, яке після розгляду матеріалів експертною комі­сією приймає
рішення про присвоєння відповідного статусу. Підтвердженням статусу суб’єкта
племінної справи є атестат, який ви­дається за результатами атестації.
Присвоєння відповідного статусу дає право суб’єктам племінної справи брати
участь у державних програмах селекції у тваринництві.

Породна чистота сільськогосподарських тварин
захищається за­коном шляхом встановлення вимог до племінних (генетичних) ре­сурсів.
До останніх, згідно із Законом належать: тварини, сперма, ембріони,
яйцеклітини, інкубаційні яйця, які мають племінну (ге­нетичну) цінність.
Показником племінної (генетичної) цінності є усталена здатність тварин
передавати нащадкам визначені якісні породні ознаки.

За ст. 10 Закону, племінних тварин треба
ідентифікувати, про­нумерувати, сфотографувати, присвоїти їм клички, що дасть
змогу збирати інформацію про кожну з них окремо та встановлювати від­повідність
цій інформації. У зв’язку з поширенням в європейських країнах та в Америці
захворювань худоби на губчасту енцефалопа-тію та інших небезпечних хвороб і
виникненням загрози для віт­чизняного тваринництва, в Україні, згідно з наказом
Мінагрополі­тики від 14 січня 2003 р. № 2 “Про дослідне впровадження
іденти­фікації великої рогатої худоби”, запроваджено особливий порядок
ідентифікації великої рогатої худоби. Засоби таврування останньої мають
відповідати вимогам ДСТУ 1706-92 “Бирки для таврування худоби. Загальні
технічні умови”.

Щодо правового регулю­вання офіційної
класифікації племінних тварин нині діють інструк­ції з бонітування окремих
видів тварин: Інструкція з бонітування сільськогосподарської птиці, затверджена
наказом Мінагрополітики України від 22 червня 2001 р. № 179, Інструкція з
бонітування великої рогатої худоби м’ясних порід, затверджена наказом Мінагрополітики
України від 6 червня 2002 р. № 154, Інструкція з боні­тування свиней,
затверджена наказом Мінагрополітики від 17 груд­ня 2002 р. № 396.

Племінні тварини мають походити від батьків,
зареєстрованих у документах із племінної справи. У разі потреби походження
тварин може бути встановлене генетичною експертизою. Сперма, яйцеклі­тини,
ембріони мають бути одержані від племінних тварин, іденти­фіковані, заготовлені
та оброблені в умовах, передбачених техноло­гічними та ветеринарно-санітарними
вимогами до цієї продукції. Дані про них також заносять до документації з
племінної справи. Для збереження племінних (генетичних) ресурсів поліпшуючих,
іс­нуючих, локальних і зникаючих порід Мінагрополітики забезпечує створення за
кошти Державного бюджету України генофондового стада, банків сперми та
ембріонів. Стаття 14 Закону “Про племін­ну справу у тваринництві”
зазначає, що для ведення офіційного об­ліку продуктивності тварин, офіційної
класифікації (оцінювання) за типом, отримання, ідентифікування, зберігання
сперми, ембріо­нів, яйцеклітин, штучного осіменіння маток та трансплантації емб­ріонів
треба залучати лише атестованих працівників.

Плідники мають походити від племінних тварин
вищої племін­ної (генетичної) цінності, оцінюватися за походженням, продук­тивністю
та якістю отриманого від них потомства. Бугаї-плідники, жеребці-плідники та
плідники інших видів тварин атестуються та допускаються до відтворення у
встановленому порядку. Для зруч­ності користувачів Мінагрополітики
щороку видає за наслідками атестації каталоги атестованих бугаїв,
спермопродукцію яких доз­волено застосовувати для відтворення поголів’я великої
рогатої ху­доби. Суб’єкти племінної справи у тваринництві зобов’язані згідно зі
ст. 7 Закону “Про племінну справу у тваринництві” застосовуваго
осіменіння корів і телиць, затвердженою наказом мінагрополі­тики від 1 серпня
2001 р. № 230, Інструкціями зі штучного осіме­ніння свиней та зі штучного
осіменіння овець і кіз, затвердженими наказом Мінагрополітики від 13 грудня
2002 р. № 395.

Племінні тварини та племінні стада підлягають державній ре­єстрації, яка полягає у внесенні даних про племінних
тварин, що мають відповідну генетичну якість та рівень продуктивності, до державних
книг племінних тварин. Племінні стада реєструються у Державному
племінному реєстрі. Реєстрацію провадить Мінагро­політики. Порядок ведення
Державного племінного реєстру визна­чається Положенням про Державний племінний
реєстр, затвердже­ним наказом Мінагрополітики і Української академії аграрних
на­ук від 20 травня 2002 р. № 134/40. Дані державних книг племінних тварин і
Державного племінного реєстру є доступними для всіх за­цікавлених осіб і не
можуть становити державної чи комерційної таємниці.

Згідно зі ст, 13 Закону “Про племінну
справу у тваринництві” власники племінних (генетичних) ресурсів
зобов’язані мати племін­ні свідоцтва (сертифікати), які є документальним
підтвердженням якості належних їм племінних тварин, сперми, ембріонів, яйцеклі­тин.
Ці свідоцтва (сертифікати) містять відомості про походження, продуктивність,
тип та інші якості генетичних ресурсів, дані імуно-генетичного контролю, оцінку
типу тварин у балах. Ними послуго­вуються для підтвердження якості племінних
(генетичних) ресурсів і для захисту прав споживачів племінної продукції.
Порядок офор­млення племінних свідоцтв регулюється Положенням про племін­не
свідоцтво (сертифікат), затвердженим наказом Мінагрополітики України від 29
грудня 2002 р. № 416.

Наявність племінного свідоцтва є обов’язковою
умовою реалі­зації племінних (генетичних) ресурсів для відтворення на внутріш­ньому
і зовнішньому ринках, а також переміщення коней для їх випробування, участі в
змаганнях та парувальній кампанії. Під час ввезення племінних (генетичних)
ресурсів з-за кордону племінне свідоцтво заповнюється на основі перекладу
закордонних племін­них документів українською мовою. Племінні свідоцтва видають
на замовлення власника племінних (генетичних) ресурсів держплемінспектором
району або відповідальним фахівцем організації, визна­ченої Мінагрополітики.

Управління й контроль за дотриманням
законодавства про пле­мінну справу у тваринництві здійснює підпорядкована
Мінагропо
літики державна племінна служба. Система
державної племінної служби охоплює Головну державну племінну інспекцію
Мінагрополітики, а також підпорядковані їй племінні інспекції обласного і
районного рівнів.

Слід мати на увазі, що Закон України “Про
племінну справу у тваринництві” не регулює охорону прав на селекційні
досягнення як на інтелектуальну власність. Селекційні досягнення визнаються
винаходом, і права на них охороняються згідно із Законом Украї­ни від 15 грудня
1993 р. “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” (в редакції
закону від 1 червня 2000 р.).