Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення
Зміст сторінки:
16.5 Права та
обов’язки осіб, які беруть участь у провадженні в справі про адміністративні правопорушення
З метою забезпечення законності, всебічного, повного та об’єктивного
з’ясування обставин справи законодавець досить повно визначає права і обов’язки
кожного із учасників провадження в справах про адміністративні правопорушення.
Особа, яка притягається до адміністративної
відповідальності має право:
1) знайомитися з
матеріалами справи та давати пояснення у справі, що дозволяє особі мати певне,
відповідне та чітке уявлення, за порушення норм якого нормативного акта чи за
вчинення яких протиправних дій вона притягається до адміністративної
відповідальності;
2) надавати докази
своєї невинуватості, брати участь в оцінці доказів, заявляти письмові або усні
клопотання, висловлювати власні думки, наводити пояснення, визнавати чи не визнавати
наведені докази, вимагати залучення свідків, якщо вони є, призначення
експертизи, витребування довідок, документів тощо;
3) виступати рідною
мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою
ведеться провадження;
4) користуватися
юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом
має право на надання правової допомоги, користуватися рідною мовою та послугами
перекладача. Проте законодавець не уточнює, на якій стадії провадження особа,
яка притягається до адміністративної відповідальності, може користуватися
юридичною допомогою, а лише встановлює, що у розгляді справи можуть брати
участь адвокат, інший фахівець у галузі права (ст. 271 КУпАП). Отже, зі змісту
цієї норми на стадії порушення справи (складання протоколу) особа ніби не може
користуватися юридичною допомогою, що на практиці мають місце дискусії між
адвокатом і органом (посадовою особою) адміністративно-деліктної юрисдикції
щодо участі захисника у справі на стадії порушення адміністративного
провадження, тоді як ст. 59 Конституції України встановлює, що кожен має право
на правову допомогу як норму прямої дії;
5) оскаржувати
постанову в справі в порядку і строк, встановлені статтями 288 і 289 КУпАП;
6) відмовитися від
підписання протоколу, викласти мотиви своєї відмови від його підписання, а
також подати пояснення та зауваження щодо змісту протоколу (ч. 3 ст. 256
КУпАП).
Особа, яка притягається до адміністративної відповідальності за
порушення, передбачені ч. 1 ст. 44, статтями 51, 146, 160, 160, 173, ч. 3 ст.
178, статтями 185, 185, ч. 1 ст. 185, статтями 185 і 187 КУпАП, статтями 7–11 Закону України
«Про боротьбу з корупцією», зобов’язана з’являтися на виклик органу внутрішніх
справ або судді районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду
для розгляду справи про адміністративні правопорушення.
Потерпілий, як і особа, що притягається до
адміністративної відповідальності, з моменту складання протоколу про адміністративне
правопорушення, в якому зазначена особа потерпілого, має право:
1) знайомитися з матеріалами справи, давати
пояснення у справі, надавати докази заподіяння моральної, фізичної або майнової
шкоди;
2) заявляти
клопотання про залучення до справи свідків, якщо вони є, призначення
експертизи, перекладача, витребування довідок, документів тощо;
3) користуватися
юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця в галузі права, який за законом
має право на надання правової допомоги; користуватися послугами перекладача;
4) оскаржувати
постанову в справі в порядку і строк, встановлені статтями 288 і 289 КУпАП.
У зв’язку з тим, що потерпілому можуть бути відомі які-небудь
обставини, що підлягають установленню у даній справі, він може бути допитаний
як свідок. У такому випадку потерпілий зобов’язаний: з’явитися на виклик
органу (посадової особи), у провадженні якої перебуває справа в зазначений
час, дати правдиві пояснення, повідомити все відоме йому у справі й відповісти
на поставлені запитання. В літературі застерігається, що необхідно враховувати
особливості психічного сприйняття обставин правопорушення потерпілим, адже він
постраждав від цих дій і може бути зацікавленим у вирішенні справи.
Законний представник — особа, яка представляє
інтереси неповнолітнього або особи, що через свої фізичні або психічні вади не
може сама здійснювати свої права у справах про адміністративні правопорушення
(батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники), має право:
1) представляти
інтереси лише особи, яка притягається до відповідальності, або потерпілого;
2) знайомитися з
матеріалами справи, надавати докази у справі, надавати відомості про особу, що
позитивно її характеризують, висловлювати власні думки щодо вчиненого правопорушення
чи заподіяння моральної, фізичної або майнової шкоди;
3) заявляти
клопотання про залучення свідків до справи, якщо вони є, призначення
експертизи, витребування довідок, документів;
4) користуватися
юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом
має право на надання правової допомоги; користуватися послугами перекладача;
5) від імені особи,
інтереси якої представляє законний представник, приносити скарги на рішення
органу (посадової особи), який розглядає справу.
Законний представник зобов’язаний доброчинно представляти інтереси
неповнолітнього чи особи, яка через свої фізичні або психічні вади не може сама
здійснювати свої права як особи, що притягається до відповідальності, або
особи, яка визнана потерпілою. Толерантно ставитися до них та оточуючих їх
громадян і посадових осіб.
Захисник — адвокат, інший фахівець у галузі
права, який за законом має права на надання правової допомоги особисто чи за
дорученням юридичної особи:
1) знайомитися з матеріалами справи, ставити
запитання до особи, яка його запросила, та інших учасників процесу, брати
участь у дослідженні доказів;
2) заявляти
клопотання про залучення до справи свідків, якщо вони є, призначення
експертизи, витребування довідок та інших документів;
3) від імені особи,
яка його запросила подавати скарги на рішення органу (посадової особи), який
розглядає справу, а також інші права передбачені ст. 6 Закону України «Про прокуратуру»
від 19 грудня 1992 р. та іншими законами.
При
здійсненні своїх обов’язків захисник зобов’язаний:
1) неухильно додержуватися
вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законами засоби
захисту прав і законних інтересів громадян і не має права використовувати свої
повноваження на шкоду особі, інтереси якої захищає;
2) відмовитися від надання
правової допомоги, якщо у розгляді справи бере участь посадова особа, з якою
захисник перебуває в родинних стосунках, а також він у даній справі надає або
раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам
особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як
слідчий, особа, що проводила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя,
секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого,
свідок, перекладач, понятий;
3) не розголошувати
відомості, що становлять предмет таємниці захисту, і не використовувати їх у
своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.
Свідок — особа, про яку є дані, що їй відомі
які-небудь обставини, що підлягають установленню у даній справі. Отже, свідком
може бути будь-яка особа (незалежно від віку, статі, родинних зв’язків,
підлеглості по роботі тощо), якій відомі які- небудь обставини у справі. Свідок
має право:
1) давати пояснення
рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою,
якою ведеться провадження;
2) давати пояснення в
письмовій або усній формі;
3) на відшкодування
витрат, пов’язаних зі з’явленням до органу чи до посадової особи, які розглядають
справу;
4) за ним
зберігається середній заробіток за місцем роботи за час відсутності, пов’язаної
з викликом для надання свідчення (ст. 275 КУпАП).
Свідок зобов’язаний з’явитися на виклик органу (посадової особи), у
провадженні якого перебуває справа про адміністративне провадження, в
зазначений час, дати правдиві пояснення, повідомити все відоме йому у справі і
відповісти на поставлені запитання.
Експерт — особа, яка є спеціалістом у галузі
науки, техніки, культури, інших галузей, що володіє необхідними знаннями.
Експерт призначається органом (посадовою особою), в провадженні якого перебуває
справа про адміністративне правопорушення у разі такої потреби. Експерт має
право:
1) знайомитися з
матеріалами справи, що стосуються предмета експертизи, необхідних йому для
надання відповіді на поставлені запитання;
2) заявляти
клопотання про надання йому додаткових матеріалів, необхідних для дачі
висновку;
3) з дозволу органу
(посадової особи), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення,
ставити особі, яка притягається до відповідальності, потерпілому, свідкам
запитання, що стосуються предмета експертизи;
4) бути присутнім при
розгляді справи;
5) на відшкодування
витрат, пов’язаних з явкою до органу (до посадової особи), в провадженні якого
перебуває справа про адміністративне правопорушення;
6) за ним
зберігається середній заробіток за місцем роботи за час відсутності, пов’язаної
з явкою до органу (до посадової особи), в провадженні якого перебуває справа
про адміністративне правопорушення.
Експерт зобов’язаний з’явитися на виклик органу (посадової особи) і
дати об’єктивний висновок у поставлених перед ним питаннях.
Перекладач — особа, яка вільно володіє мовою, на
якій спілкується особа, що притягається до адміністративної відповідальності,
або потерпілий чи інші учасники у справі. Він призначається органом (посадовою
особою), у провадженні якого перебуває справа про адміністративне
правопорушення, якщо учасники у справі не володіють мовою, якою ведеться
провадження. Перекладачем може бути запрошена особа, яка володіє
сурдоперекладом. Перекладач має право на відшкодування витрат, пов’язаних з
явкою до органа (посадової особи), у провадженні якого перебуває справа про
адміністративне правопорушення, а також на збереження заробітної плати у
зв’язку з явкою до слухання справи.
Перекладач
зобов’язаний: з’явитися до органу (посадової особи) і зробити повно й точно
доручений йому переклад.
16.6 Органи (посадові особи),
які розглядають справи про адміністративні правопорушення
Законодавством України закріплена єдина система органів, уповноважених
розглядати і вирішувати справи про адміністративні правопорушення та накладати
на винних осіб адміністративні стягнення. Система цих органів, враховуючи
специфіку різноманіття адміністративних правопорушень, побудована з метою
забезпечення:
1) вирішення справ
про адміністративні правопорушення за загальними правилами, що встановлені
державою і закріплені в КУпАП;
2) виконання
конституційних норм щодо права людини на свободу, особисту недоторканність та
непорушності права приватної власності;
3) галузевої
компетентності органів при здійсненні ними адміністративної юрисдикції у сфері
публічних відносин;
4) швидкого
реагування на вчинені правопорушення;
5) профілактики
правопорушень, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення
законності та широкої участі громадськості для застосування заходів
громадського впливу.
Згідно зі ст. 213 КУпАП справи про адміністративні правопорушення
розглядаються:
1) адміністративними
комісіями при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад;
2) виконавчими
комітетами сільських, селищних, міських рад;
3) районними,
районними у місті, міськими чи міськрайонними судами;
4) органами
внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими
особами), уповноваженими на те КУпАП.
Адміністративні комісії відповідно до чинного
законодавства утворюються: а) при виконавчих комітетах сільських, селищних,
міських рад згідно зі ст. 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в
Україні» від 21 травня 1997 р.; б) при виконавчих комітетах
(держадміністраціях) районних у місті рад, у разі надання районній у місті раді
відповідних повноважень міською радою, згідно зі ст. 25 Закону України «Про
місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р.
Адміністративні комісії утворюються на строк повноважень цих рад як колегіальні органи спеціально утворені для розгляду справ про адміністративні правопорушення,
віднесених законодавством до їх відання.
До складу комісій входять: голова комісії, заступник голови комісії,
члени комісії, кількісний склад яких встановлює відповідна рада, залежно від
обсягу роботи комісії. Зазначені особи, як правило, працюють на громадських
засадах. До складу комісії можуть входити депутати рад; представники державних районних
у місті адміністрацій, у разі надання районній у місті раді відповідних
повноважень міською радою; представники громадських організацій, трудових
колективів; передовики виробництва та інші знані особи.
Підготовку адміністративних справ до розгляду, збір необхідних
документів, ведення протоколу засідання комісії, а також контроль за
виконанням постанов адміністративних комісій здійснює відповідальний секретар
комісії, посада якого на рівні виконавчих органів районних у містах та міських
рад є звільненою, передбачена у штатно-посадовому розписі, й за виконання цих
завдань одержує відповідну заробітну плату (грошове утримання).
Адміністративні комісії при виконавчих комітетах (держадміністраціях)
районних у містах рад утворюються у разі надання районній у місті раді та її
виконавчому комітету відповідних повноважень міською радою. Наприклад, у м.
Києві у всіх районних радах (державних адміністраціях) утворені адміністративні
комісії.
Завдання та компетенцію комісій визначено КУпАП, іншими законами, а
також Положенням про адміністративні комісії України. У своїй діяльності
комісії відповідальні перед радами, що утворили їх, та виконкомами відповідних
рад й підзвітні їм.
Адміністративні комісії розглядають справи про адміністративні правопорушення,
відповідальність за які передбачено КУпАП, іншими законами, а також рішеннями з
питань боротьби зі стихійним лихом і епідеміями, що передбачають за їх
порушення адміністративну відповідальність.
Адміністративні комісії розглядають значну кількість справ (понад 30
складів) про адміністративні правопорушення, що передбачені в ст. 218 КУпАП.
Разом із тим, законодавець встановлює, що адміністративні комісії при
виконавчих органах сільських, селищних, міських рад вирішують всі справи про адміністративні
правопорушення, за винятком віднесених КУпАП до відання інших органів або
посадових осіб (ч. 1 ст. 214 КУпАП). Отже, у разі невизначеності підвідомчості
справи про адміністративне правопорушення тому чи іншому органу цю справу
розглядає адміністративна комісія, наприклад, правопорушення щодо доведення
неповнолітнього до стану сп’яніння батьками або особами, які їх замінюють (ст.
180 КУпАП), незважаючи на те, що у ст. 218 КУпАП це правопорушення виключене
із підвідомчості адміністративної комісії, але не віднесене до відання
будь-якого іншого органу.
Адміністративні комісії розглядають справи про адміністративні
правопорушення на своїх засіданнях, які проводяться не рідше двох разів на
місяць і є правомочними за наявності на засіданні не менш як половини членів їх
складу (ч. 1 ст. 216 КУпАП). При розгляді справи ведеться протокол, в якому зазначаються:
дата і місце засідання; найменування і склад органу, який розглядає справу;
зміст справи; відомості про явку осіб, які беруть участь у справі; пояснення
осіб, які беруть участь у справі, їх клопотання і результати розгляду;
документи і речові докази, досліджені при розгляді справи; відомості про
оголошення прийнятої постанови і роз’яснення порядку її оскарження (ст. 281
КУпАП).
Постанова адміністративної комісії приймається простою більшістю
голосів присутніх на засіданні членів комісії. Постанова і протокол засідання
комісії підписуються головуючим на засіданні і секретарем цієї комісії (ст. 283
КУпАП).
Виконавчі комітети сільських, селищних, міських
рад розглядають справи про адміністративні правопорушення, скарги яких
зазначені у ст. 219 КУпАП. Порядок утворення виконавчих комітетів
регламентується ст. 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»
від 21 травня 1997 р. Повноваження виконавчих комітетів щодо розгляду справ
про адміністративні правопорушення визначаються КУпАП. Справи про
адміністративні правопорушення розглядаються на засіданнях виконавчих
комітетів за наявності на засіданні не менш як двох третин від загального складу
виконавчого комітету. При розгляді справи про адміністративне правопорушення на
засіданні виконавчого комітету ведеться протокол за аналогією розгляду справи
адміністративними комісіями (ст. 281 КУпАП). Постанова приймається простою
більшістю голосів присутніх на засіданні членів виконавчого комітету. Постанова
і протокол підписуються головуючим на засіданні та секретарем виконавчого
комітету (ст. 283 КУпАП).
Районні, районні у місті, міські чи міськрайонні суди загальної юрисдикції розглядають і вирішують адміністративні справи
та виносять постанови про накладення адміністративних стягнень у найскладніших
щодо кваліфікації дій правопорушника та усі категорії справ про проступки,
вчинені особами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років.
Аналіз складів адміністративних правопорушень, зазначених у ст. 221
КУпАП, вказує на те, що суди загальної юрисдикції розглядають адміністративні
правопорушення (проступки), за які передбачені стягнення, що суттєво впливають
на майнові та особисті інтереси громадян. На виконання вимог статей 29 і 41
Конституції України законодавець до компетенції судів відніс такі справи про
адміністративні правопорушення, за вчинення яких можуть бути застосовані
наступні види стягнень:
1) оплатне вилучення
предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом
адміністративного правопорушення;
2) конфіскація
предмета, який став знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом
адміністративного правопорушення або грошей, одержаних внаслідок вчинення
адміністративного правопорушення;
3) позбавлення спеціального права, наданого
даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права
полювання);
4) виправні роботи;
5) адміністративний
арешт.
Звичайно, суди застосовують також і такі стягнення, як штраф або попередження.
Розглядаючи справи про адміністративні правопорушення, вчинені особами віком
від шістнадцяти до вісімнадцяти років, суди можуть застосовувати і заходи
впливу, передбачені ст. 24 КУпАП.
Справи про адміністративні правопорушення розглядаються в судах
загальної юрисдикції, оскільки згідно зі ст. 17 КАС України компетенція
адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи про накладення
адміністративних стягнень. Справи про адміністративні правопорушення розглядають
судді одноособово у порядку черговості. За результатами розгляду справи суддя
виносить постанову, яка за змістом ч. 2 ст. 287 КУпАП є остаточною і оскарженню
в порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення не підлягає,
за винятком випадків, передбачених законами України. Однак із прийняттям
Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що такі випадки
оскарження постанови суду передбачені п. 2 ч. 1 ст. 18 КАС України.
Органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій, інші органи розглядають справи про адміністративні правопорушення,
передбачені КУпАП та іншими законами України. Законодавець не дає їх
вичерпного переліку, що зумовлено динамізмом усієї системи суб’єктів
адміністративної юрисдикції. Однак, за загальним правилом, система суб’єктів
адміністративної юрисдикції визначена в статтях 222-244, їх кількість складає
понад 40 органів і має тенденцію до постійного зростання. Законодавцем чітко
декларовані їх повноваження з точним визначенням, який орган розглядає кожний
конкретний склад правопорушення.
Разом із тим, Митним кодексом України (ст. 386) встановлено, що
частина правопорушень митних правил розглядається митними органами, а частина —
судами. В Законі України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в
Україні» від 30 жовтня 1996 р. закріплено, що розглядають справи і накладають
адміністративні стягнення Голова Державної комісії з цінних паперів та
фондового рину України, члени Комісії та голови відповідних територіальних
органів Комісії (ч. 6 ст. 13). Законом України «Про боротьбу з корупцією» від 5
жовтня 1995 р. передбачено, що справи про корупційні діяння розглядають суди
(ч. 5 ст. 12). У Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. правом розглядати адміністративні
правопорушення, вчинені відповідно до ч. 1 ст. 46 цього Закону, та накладати
стягнення наділені Головний державний санітарний лікар України, його
заступники, інші головні державні санітарні лікарі та їх заступники, а також
інші посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби (ч. 2 ст. 47
цього Закону).
Аналіз цих нормативних актів пересвідчує, що коло органів,
уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, визначено
виходячи із загальних правил розгляду і вирішення справ, встановлених державою
і закріплених в КУпАП. Зазначені органи належать до ланки органів державних
інспекцій, інших державних органів, які мають узагальнююче відображення в ст.
213 КУпАП і в своїй сукупності складають цілісну систему органів,
уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення.
Примітно, що на перше місце законодавець відносить органи внутрішніх
справ, офіційно їх зазначає в п. 4 ст. 213 КУпАП, в той час, як
всі інші органи вказує під узагальнюючою назвою «органи державних інспекцій та
інші органи (посадові особи)». Це має об’єктивне підґрунтя, адже органи внутрішніх
справ за дослідженням В. К. Колпакова, розглядають і вирішують справи у 114
складах правопорушень, які розміщені у 62 статтях КУпАП, що складає майже 25%
усіх складів правопорушень, визначених (встановлених) в КУпАП. Слід зазначити,
що в органах внутрішніх справ найбільш повно нормативно і практично
відпрацьовано механізм розгляду та вирішення справ про адміністративні
правопорушення і притягнення винуватих осіб до адміністративної відповідальності.
В деяких випадках їх інструкції, правила розгляду справ про адміністративні
правопорушення та спілкування з учасниками публічних відносин є зразком для
запозичення і застосування в інших органах адміністративної юрисдикції.
Справи про адміністративні правопорушення від імені органів
адміністративної юрисдикції розглядають одноособово їх посадові особи. В цьому
зв’язку законодавець встановлює певні вимоги до них. По-перше, посадові особи,
уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, можуть
накладати адміністративні стягнення (ст. 217 КУпАП):
а) передбачені
КУпАП або іншими законами України; б) у межах наданих їм повноважень; в) лише
під час виконання службових обов’язків. Тобто, якщо стягнення накладено
посадовою особою, яка не передбачена законодавством, або стягнення накладено
посадовою особою з перевищенням наданих повноважень, або стягнення накладене
посадовою особою не під час виконання службових обов’язків (посадова особа
розглядала справу, будучи у відпустці, знаходячись на лікуванні, на відпочинку
тощо), є порушенням процесуальних норм, що тягне за собою недійсність постанови
про накладення стягнення і підлягає негайному скасуванню. По-друге, перелік
осіб, які від імені органів розглядають справи про адміністративні правопорушення,
встановлюється виключно законами України. Тому ніхто не має права
уповноважувати чи призначати осіб, які б розглядали справу про адміністративні
правопорушення, а так само й делегували власні повноваження з цих питань іншим
особам.
Особливістю
органів внутрішніх справ, державних інспекцій, інших органів, уповноважених
розглядати справи про адміністративні правопорушення, як і виконавчих
комітетів сільських, селищних, міських рад є те, що ці органи здійснюють
юрисдикційні повноваження поряд із виконанням основних власних функцій у сфері
публічних відносин. Тобто вирішення справ про адміністративні правопорушення і
застосування адміністративних стягнень, з одного боку, є додатковим навантаженням
на ці органи, а з іншого — адміністративно-примусовими заходами забезпечення
належного виконання учасниками правовідносин норм матеріального права
регулятивного характеру в підвідомчій сфері публічних відносин.
16.7 Підвідомчість справ про
адміністративні правопорушення
Розгляд справ про адміністративні правопорушення, як це визначено ст.
213 КУпАП та іншими законами, здійснюється значною кількістю уповноважених
державних органів. Але який конкретно орган повинен розглядати ту чи іншу справу
про адміністративне правопорушення, залежить від підвідомчості цих справ. Тому
виникає певна необхідність розмежувати повноваження різних ланок системи
органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення.
Таке розмежування вимагає дотримання певних правил, а саме:
1) забезпечення
швидкості реагування на вчинене правопорушення з метою оперативного і вчасного
впливу на протиправну поведінку правопорушника. На відміну від кримінального,
цивільного, господарського та адміністративного судочинства, де справи
розглядаються місяцями, ст. 277 КУпАП, ст. 389 МКУ, ч. 5 ст. 12 Закону України
«Про боротьбу з корупцією» та іншими законами встановлено загальний 15-денний
термін розгляду справи від дня одержання компетентним органом протоколу та
інших матеріалів справи про адміністративне правопорушення. Разом із тим КУпАП
для окремих правопорушень встановлено 7-денний, 5-денний, 3-денний та 1-денний
термін розгляду справи, а в деяких випадках — й на місці вчинення
правопорушення;
2) забезпечення
всебічного, повного розгляду справи та з’ясування усіх обставин, виявлення
причин і умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень;
3) встановлення
компетенції кожного органу щодо розгляду тієї чи іншої справи про
адміністративне правопорушення з урахуванням галузевої сфери публічних
правовідносин, наявності чи відсутності галузевих органів чи інспекцій
адміністративно-деліктної юрисдикції та визначенням місця розгляду справи про
адміністративне правопорушення;
4) закріплення повноважень
на законодавчому рівні посадових осіб, які мають право розглядати справи від
імені конкретного уповноваженого державою органу;
5) визначення справ про адміністративні
правопорушення особливої складності щодо кваліфікації дій правопорушника та застосування
більш суворого адміністративного стягнення з участю в розгляді таких справ
ланки судової системи;
1) встановлення механізму
оскарження і опротестування постанови у справі про адміністративне
правопорушення та забезпечення її виконання.
Отже, швидкість, всебічний і повний розгляд справи, компетентність
органів у відповідній сфері публічних відносин та механізм оскарження і
виконання постанови у справі є тією сукупністю юридичних властивостей, на
основі яких закон визначає орган (посадову особу), що має право і зобов’язаний
розглядати справу про адміністративне правопорушення, вирішувати її по суті та
застосовувати заходи адміністративного стягнення.
Відповідно до зазначених правил законодавець досить жорстко, чітко і в
деяких випадках виключно визначає повноваження органів, їх посадових осіб
стосовно розгляду справ про адміністративні правопорушення шляхом відповідного
переліку складів правопорушень, які мають право і зобов’язані розглядати той
чи інший орган адміністративно-деліктної юрисдикції. Кожен орган (посадова
особа) має право розглядати і вирішувати лише ті питання, які віднесені до
його відання. Законодавство встановлює і розмежовує підвідомчість справ:
адміністративним комісіям при виконавчих органах сільських, селищних, міських
рад; виконавчим комітетам сільських, селищних, міських рад; районним, районним
у місті, міським чи міськрайонним судам; органам внутрішніх справ, органам державних
інспекцій, іншим органам, визначеним КУпАП та іншими законами України, їх
посадовим особам.
Так, до відання адміністративних комісій при виконавчих органах
сільських, селищних, міських рад віднесені склади правопорушень (ст. 218
КУпАП), які вчиняються в тій сфері відносин, в якій не створені органи чи
інспекції, що контролюють виконання приписів норм матеріального права. Наприклад,
порушення у сфері локалізації венеричних хвороб (статті 45, 46 КУпАП),
збереження і охорони пам’яток історії та культури (статті 92, 92 КУпАП),
порушення правил користування енергією чи газом (статті 103-103 КУпАП) житлово-комунальним
господарством та порушення правил благоустрою (статті 150–152 КУпАП) тощо.
За такими ознаками з урахуванням місцевих особливостей визначена
компетенція виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад (ст. 219
КУпАП), які розглядають справи про порушення правил охорони і використання
пам’яток історії та культури (ст. 92 КУпАП), охорони електричних мереж (ст. 99
КУпАП), охорони смуги відводу автомобільних шляхів (ст. 141 КУпАП) та утримання
ділянок, прилеглих до автомобільних шляхів (ст. 142 КУпАП), благоустрою (ст.
152 КУпАП), торгівлі на ринках (ст. 159 КУпАП) тощо.
Районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судам підвідомчі
справи (ст. 221 КУпАП), які зачіпають суттєві інтереси людини, складні за
кваліфікацією дій правопорушника та потребують застосування більш суворої міри
стягнення. Наприклад, порушення законодавства про працю (ст. 41 КУпАП), дрібне
викрадення чужого майна (ст. 51 КУпАП), порушення права на об’єкт права
інтелектуальної власності (ст. 51 КУпАП), незаконна торговельна діяльність (ст.
160 КУпАП), злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника
міліції (ст. 185 КУпАП), прояв неповаги до суду (ст. 185 КУпАП) тощо, а також
справи про адміністративні правопорушення, вчинені особами віком від шістнадцяти
до вісімнадцяти років.
До відання органів внутрішніх справ, органів державних інспекцій,
інших органів, визначених статтями 222-244 КУпАП та законами України, віднесена
значна кількість складів адміністративних правопорушень (орієнтовно не менше двох
третин усіх правопорушень визнаних законами. Вони розглядають, наприклад,
справи щодо несвоєчасного здавання виторгу (ст. 164 КУпАП), порушення
паспортних правил (статті 197– 201 КУпАП), порушення прикордонного
режиму (ст. 202 КУпАП), порушення правил на транспорті (статті 109–120 КУпАП),
порушення законодавства про оподаткування (статті 164–164 КУпАП), порушення
санітарно-епідемічних правил (ст. 42 КУпАП), порушення законодавства в галузі
використання і охорони земель (статті 52-56 КУпАП), порушення правил у галузі
охорони екології та природних ресурсів (статті 47-50, 52-55, 57-74, 76-77
КУпАП) та значну кількість інших правопорушень, які розглядаються і
вирішуються органами, що здійснюють контроль і нагляд у відповідній сфері
правовідносин.
Розмежовуючи компетенцію між органами адміністративної юрисдикції,
законодавець особливу увагу приділяє розмежуванню повноважень посадових осіб.
По-перше, він чітко і повно визначає коло посадових осіб, які можуть розглядати
справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні
стягнення. По-друге, в деяких випадках він встановлює межі повноважень
посадових осіб щодо розміру накладення адміністративного стягнення у вигляді
штрафу залежно від статусу посадової особи, займаної посади на ієрархічному
щаблі штатно-посадового розпису, за якими що вища посада, то більший розмір
штрафу має застосувати посадова особа. Такі норми містяться у статтях 223 , 229
, 230, 231, 238 , 238, 2 3 8, 2 3 8 , 2 3 9 , 244, 244, 244 КУпАП. Наприклад,
за порушення правил надання послуг на автомобільному транспорті директор
Державного департаменту автомобільного транспорту має право застосувати штраф
у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; заступники
начальників автотранспортних управлінь Міністерства транспорту України в
Автономній Республіці Крим та областях — до двадцяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян, а контролери автотранспортних управлінь
Міністерства транспорту України, в Автономній Республіці Крим та областях — до
трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 228 КУпАП).
В окремих випадках законодавець, обмежуючи повноваження посадових
осіб, встановлює максимальний розмір штрафу, який можуть застосувати ті чи
інші посадові особи, передбачені законом. Наприклад, розмір штрафу, що
накладається начальниками пасажирських поїздів, дорожними майстрами,
начальниками відділень (караулів) команд, пожежних поїздів воєнізованої охорони
залізниць, метрополітенів, не може перевищувати чотирьох неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян (ст. 244 КУпАП). Аналогічна норма щодо обмеження
повноважень посадових осіб щодо розміру накладення адміністративного стягнення
у вигляді штрафу міститься у ст. 228 КУпАП.
У разі відсутності обмежень компетенції
посадових осіб, посадові особи застосовують адміністративні стягнення у вигляді
штрафу в розмірі, визначеному в санкції адміністративно-правової норми, якою
встановлено склад правопорушення та адміністративну відповідальність.
Таким чином, підвідомчість — це розмежування компетенції в
системі відносин між різними органами адміністративно-деліктної юрисдикції щодо
розгляду і вирішення справ про адміністративні правопорушення на підставі і у
межах закону та притягнення винуватих осіб до адміністративної відповідальності.
Залежно від ознак правопорушення
(об’єкта, характеру вчиненого правопорушення, місця його вчинення тощо) можна
визначити такі види підвідомчості:
1) предметна підвідомчість, яка визначається за об’єктивними ознаками (об’єкт,
об’єктивна сторона) вчиненого правопорушення з урахуванням галузевої сфери
публічних правовідносин. За цими ознаками розмежовуються повноваження кожної
ланки системи органів і кожного органу зокрема щодо розгляду справ про
адміністративні правопорушення;
2) територіальна підвідомчість, яка визначається місцем вчинення правопорушення
або місцем постійного проживання чи перебування правопорушника. За загальним
правилом, абсолютна більшість правопорушень розглядається уповноваженими
органами за місцем вчинення правопорушення;
3) виключна підвідомчість, яка визначається тим, що розгляд певних справ про
адміністративні правопорушення належить виключно до одного органу
адміністративно-деліктної юрисдикції. Наприклад, справи про порушення законодавства
про працю (статті 41-41); дрібне викрадення чужого майна (ст. 51); виробництво,
заготівля, реалізація сільськогосподарської продукції, що містить хімічні
препарати понад гранично допустимі рівні концентрації (ст. 42); заготівля,
переробка або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої
продукції (ст. 42); виробництво, зберігання, транспортування або реалізація
продуктів харчування чи продовольчої сировини, забруднених мікроорганізмами та
іншими біологічними агентами понад гранично допустимі рівні (ст. 42) та інші
підвідомчі тільки суду;
4) альтернативна підвідомчість, яка
визначається тим, що розгляд певних справ віднесено до компетенції кількох
органів адміністративної
юрисдикції. Наприклад, порушення правил охорони і використання пам’яток (ст.
92), порушення правил охорони електричних мереж (ст. 99), потрава посівів (ст.
104), розпивання спиртних напоїв на виробництві (ст. 179) та інші можуть
розглядатися як адміністративними комісіями при виконавчих органах сільських,
селищних, міських рад, так і виконавчими комітетами сільських, селищних,
міських рад. Інший приклад щодо розгляду найпоширеніших правопорушень: незаконне
виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних
засобів або психотропних речовин без мети збуту, в невеликих розмірах (ст. 44);
дрібне хуліганство (ст. 173) законодавець спеціально встановлює альтернативну
підвідомчість цих справ суду і органам внутрішніх справ, що звільняє суди від
накопичення дрібних справ, а органу внутрішніх справ таке положення дає право
самостійно застосовувати стягнення у вигляді штрафу, а у разі необхідності
застосування до правопорушника виправних робіт або адміністративного арешту —
справа направляється до суду.
На теоретичному рівні можна виділити і персональну підвідомчість, яка,
до речі, не впливає на практичне застосування норм права. Персональна
підвідомчість визначається суб’єктивним складом правопорушників. Наприклад,
справи про корупційні правопорушення розглядаються тільки судом, де суб’єктами
правопорушень можуть бути лише державні службовці, депутати усіх рівнів,
посадові особи місцевого самоврядування, військові посадові особи та
Прем’єр-міністр України, перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри,
міністри (ст. 2 Закону України «Про боротьбу з корупцією»).
Визначення
підвідомчості справ про адміністративні правопорушення відіграє важливу роль у
забезпеченні принципів верховенства права, законності, об’єктивності, охорони
інтересів держави і особи та відповідальності посадових осіб.