19. Витоки «атлантизму»

Витоки «атлантизму» та загальні принципи англо-американської геополітики

Атлантизм – ідеологія тісного союзу США з країнами Західної Європи та Канадою.

Особливістю англо-американської геополітики є атлантична (або таласократична) орієнтація – розвиток концепції “морської сили“. Це пояснюється географічними особливостями англо-саксонського світу, пануючого “на морях” і що спирається на силу морського флоту. “Морська сила” розглядається тут як особливий тип цивілізації, найкращий і найбільш ефективний, а тому призначений до світового панування. Таким чином, атлантизм англо-американської геополітики тісно пов’язаний з гегемонізмом – ідеєю переваги. Саме тому в цій геополітичній традиції в найбільшій мірою отримали розвиток концепції “світової держави”, “світового панування”, “Імперської геостратегії”, однополярного світу.

Розвиток чисто атлантичної лінії в геополітиці після 1945 р. в основному представляло собою розвиток тез Спайкмена. Як і сам він почав розробку своїх теорій з корекції Маккіндера, так і його послідовники в основному коректували його власні погляди.

Послідовники й учні Спайкмена не тільки розвивали, але й коректували погляди свого вчителя – великого представника атлантичної лінії в геополітиці. Аналізуючи тези Спайкмена, його учень Д. Мейніг в одній зі своїх робіт зазначає, що геополітичні критерії повинні особливо враховувати функціональну орієнтацію населення і держави, а не тільки чисто географічне відношення території до Суші і Морю.

У. Кірк, також послідовник Спайкмена, вважав, що головну роль відіграють прибережні цивілізації, від яких всередину континенту надходять культурні імпульси. Ступінь інтенсивності цих імпульсів може бути різна. Таласократично орієнтовані сектори “внутрішнього півмісяця” володіють вищими культурними форматами, і їм належить історична ініціатива.

Відомий американський вчений і політик Генрі Кіссінджер вважав, що політична стратегія США полягає в об’єднанні розрізнених “берегових зон” в одне ціле, що дозволить отримати атлантистам повний контроль над Євразією, СРСР. Це одне ціле має включити ті “берегові сектори”, які зберігали нейтралітет або тяжіли до Євразії. Доктрина Кіссінджера пропонувала США діяти методом батога і пряника: В’єтнаму – війна, Китаю – співробітництво.

Атлантизм, будучи геополітикою моря, не був чужий новим ідеям, пов’язаним з науково-технічним прогресом, з науково-технічною революцією у військовій сфері. Поява нових типів озброєнь – стратегічних бомбардувальників, міжконтинентальних, крилатих і інших ракет – поколихала пріоритет Моря над Сушею. Знадобилися нові доктрини, які замість двох найважливіших елементів геополітики (Моря і Суші) повинні були враховувати повітряний та космічний простір, які припускають застосування не тільки ядерної, а й плазмової, лазерної зброї. Ці два нові елементи отримали назву аерократії (влада Повітря) і ефірократії (влада Ефіру, космічного простору).

Одним з перших політико-теоретичних принципів американської геополітики була «доктрина Монро», що наклала відбиток на формування зовнішньополітичних поглядів аж до наших днів.

Доктрина Монро була сформульована на ідеях народного суверенітету, невтручання і заборони подальшої колонізації країн американського континенту європейськими державами. Водночас доктрина Монро стала першою з геополітичних документів, що проголосив розділ сфер впливу і особливих інтересів США в Західній півкулі.

Мехен переніс на планетарний рівень принцип «анаконди», застосований американським генералом Мак-Клелланом в період Громадянської війни в США (1861-1865). Цей принцип полягає в блокуванні ворожих територій з моря і по берегових лініях, що призводить поступово до стратегічного виснаження і економічного придушенню противника. Строго кажучи, відбувається боротьба з економічними центрами, а не з арміями. На планетарному рівні це означало, по-перше, ізоляцію континентальної частини умовного противника від морських берегів, по-друге, недопущення утворення коаліцій держав з тією ж метою.