Скандинавська модель гендерної політики: загальна характеристика

Скандинавська модель гендерної політики: загальна характеристика

Шлях до гендерної рівності проклав у Скандинавських країнах жіночий рух, який у Норвегії, Швеції і Фінляндії багатий традиціями і реформами з інтегрування жінок у суспільство, які там були проведені там раніше, ніж в інших країнах. Фінські жінки першими отримали активне і пасивне виборче право в 1906 р. Норвезькі жінки отримали право голосу в 1913 року – четвертими в світі, слідом за Новою Зеландією, Австралією та Фінляндією. Шведські жінки були допущені до виборчих урн в 1919 році.

Важливу роль у процесі політичної мобілізації жінок в Скандинавських країнах відіграли політичні партії, які знаходились у центрі суспільно-політичного життя цих країн. Саме політичні партії під тиском своїх активних членів-жінок включили сформульовані ними програмні вимоги в маніфести і зробили їх офіційною партійною політикою.

В цих країнах, які мали структуровану партійно-політичну структуру і стійкі виборчі системи не виникли окремі жіночі партії. Політична енергія була спрямована в русло вже існуючих партій, а в організаційному плані вона прийняла форму жіночих партійних секцій.

Хоча до початку 70-х років політичні партії Скандинавських країн, як і інших країн Європи залишались «чоловічими»за складом.

Визнаним у світовій практиці методом досягнення гендерної рівності у політичній сфері є гендерне квотування. Воно виступає як позитивна дискримінація та забезпечує демократичний принцип формування парламенту як представницького органу всього населення, всіх його етнічних, соціальних, культурних та інших груп.

Прихильниками гендерних квот висувається аргумент, що цей механізм треба розглядати як тимчасовий, перехідний засіб для підготовки громадської думки щодо усвідомлення необхідності ширшого представництва жінок.

У країнах із забезпеченням високого представництва жінок на всіх рівнях прийняття владних рішень більше уваги наділяється сімейному законодавству, поліпшується становище дітей, найбільш незахищених груп населення, гуманізується державна політика загалом.

Прослідковується певна закономірність, що «гендерні квоти» у політичній сфері фактично є «квотами для жінок». Це не є суперечністю, оскільки для більшості країн світу залишається гострою проблема забезпечення більш ширшого представництва жінок у органах влади.

«Критична маса» представництва у парламенті – визнаний міжнародною практикою рівень, який становить не менше 30% представників кожної статі.

Вона дає можливість долати гендерну асиметрію, впливати на формування та прийняття рішень, бо саме 30% прихильників певної ідеї може змінити ситуацію у будь-якому колективі на свою користь.

Саме Скандинавські країни мають успішний досвід по впровадженню гендерних квот, адже доведеним на практиці є факт, що при 10% представництва можна виносити певні питання на порядок денний, а плише при 40% – можна ці питання приймати та вирішувати.

Не одразу ідея запровадження квотування мала позитивнее сприйняття громадськості. Їх противники стверджували, що введення квот призведе до зниження професійного рівня політиків, якість яких буде визначатися не професійністю, а статтю. Одначе, енергійна роз’яснювальна кампанія зі сторони жіночого руху сприяла більш глибокому розумінню масштабів і характеру дискримінації за ознакою статі.

1978 – Норвегія – Закон про гендерну рівність

1979 – Швеція – Закон про гендерну рівність

1986 – Фінляндія – Закон про рівність між статями

Що стосується гендерних квот в обов’язковій формі, то відношення до них в різних країнах Скандинавії різне. Найбільше поширення вони отримали у Норвегії. Там квоти давно і успішно застосовуються політичними партіями як при внутрішньопартійних виборах і призначеннях, так і при просуванні кандидатів до парламенту. Норвежські жінки заявляють: «ми не хочемо тільки шматок пирога. Ми хочемо змінити рецепт його приготування»

Широке розповсюдження отримало так зване «м’яке квотування», що передбачає обов’язкову участь у конкурсіна одне місце представників двох статей. У Швеції «м’яке квотування»є обов’язковим у конкурсах на керівні посади не тільки в політичних, а й у бізнесових структурах.

Успішне утвердження гендерної рівності в Скандинавських країнах пов’язано з тим, що держави в цих країнах розглядають гендерну проблему як найважливішу проблему всього суспільства.

Ще один механізм впровадження гендерної рівності виступає інститут омбудсмена з рівних прав і можливостей жінок та чоловіків. Багато країн пішли шляхом запровадження посади омбудсмена з рівних прав і можливостей після прийняття «гендерних» законів для посилення контролю і відповідальності у суспільстві.

У Швеції посада омбудсмена юстиції вперше була введена ще у ХІХ столітті і до кінця ХХ у країні було запроваджено посади 5 омбудсменів: з рівності статей, з етнічної рівноправності, з прав споживачів, з прав дітей, з прав неповносправних. Посада уповноваженого Риксдагу з рівності статей введена з 1980 року.

У Норвегії діє посада омбудсмена з питань рівності жінок і чоловіків та Апеляційна комісія з рівноправності, завдання яких сприяти виконанню Закону, розгляд скарг з питань дискримінації за статтю тощо.

Вивчення досвіду гендерної політики Скандинавських країн дає можливість зробити наступні висновки:

• політичними суб’єктами гендерних перетворень у Скандинавських країнах виступають: держава, політичні партії, громадські організації, ЗМІ, органи місцевого самоврядування, судова система.
• зрушення гендерної ситуації в Скандинавських країнах відбулися під впливом потужного солідаризованого жіночого руху;
• ефективним засобом досягнення гендерної рівності було запровадження інституту гендерного квотування;
• створення жіночих секцій у політичних партіях стало невід’ємною складовою частиною політичної культури Скандинавських країн;
• у Швеції, Норвегії, Фінляндії напрацьований системний механізм впровадження гендерної рівності у всі сфери суспільства.

Таким чином, міжнародний досвід дає такі позитивні практики утвердження гендерної рівності як прийняття спеціалізованих законів з утвердження гендерної рівності, внесення змін із запровадження рівних прав та можливостей жінок і чоловіків до вже існуючих законів, запровадження спеціалізованої інституції омбудсмана з рівних прав і можливостей, створення парламентських структур (груп, комітетів, комісій) з рівних прав і можливостей. Важливою є інформативна політика всіх інституцій з популяризації гендерної рівності в суспільстві та запровадження фондів, організацій та їхніх мереж, діяльність котрих спрямована на досягнення гендерного паритету в суспільстві в цілому.